Читать книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко - Страница 2

– Якби ж знати, що діти в достатку житимуть, якби знати… Заради того все можна знести. – Мар’яна зажурено хитає головою. – А його позаду… ой як багато! – Вона не любить переглядати минуле, але й відсахнутися від нього не може. – Тепер тільки б до перемоги дожити. – З такої думки починається кожен день і нею закінчується. – Та чи довго ще чекати? – Їй часом здається, що терпіння вже зовсім не вистачає. І нема їй за що схопитися і на що опертися. Може, давно пішла б в інший світ, але й думку таку не пускає у свою голову, бо мусить виростити дітей.

Погляд довго блукає хатою, а спинившись на іконах, що висять на покутті, завмирає. Усе частіше так буває – тільки сама в хаті, так і закам’яніє від думок. Якби хтось озвався до неї в таку хвилину, вона б його не почула, бо тут лише її тіло, а сама – далеко звідси. Тікають від цього життя навіть думки, аби хоч трохи десь відпочити. Радіють, коли знайдуть Федора чи неньку з татком, а вже коли потраплять у босоноге дитинство, то й не вибратися звідти так швидко. А як прийде вона до пам’яті, аж стрепенеться, пригадавши, хто вона, як живе і в який час.

– Зима насувається, а й полінця дров у господарстві нема, – тільки проказали вуста, як скорбота знову почала її хитати. – Ось виростеш і козаком станеш, тоді все в матері буде – тепла черінь, на якій усі кісточки, застуджені за життя, вигріються, смачний борщ із м’ясом, вареники зі сметаною – їж скільки душа забажає, валянки биті й кожушок легенький, хустка тепла, будинок просторий, щоб усі діти та онуки в ньому помістилися.

Аж світлішим ставало її обличчя, неначе все вже збулося, навіть випрямилася зігнута спина, розправилися стомлені плечі та якийсь невидимий вогник запалив її очі, але на мить…

– Хіба це так багато? – По хвилі важко зітхнула, коли знову думками повернулася у свою хату. – Та й самі ми все це зробимо, дали б нам тільки таку можливість. Хіба ж це справедливо, коли людина все життя працює й не має навіть необхідного? Землі під хатою багато, а ми голодні, ліси навколо стоять, а ми в холоді. – Знову її стомлений погляд, мов неприкаяний, пішов блукати хатою. Цього разу він спинився на дитяті. – Ой-йой-йой, синку! І що я таткові скажу, якщо ти помреш? Було двоє, а я й одного не зберегла… – пригадувала той день, коли народила двійню – одну живу дитину, а другу – метрву. – Відкрий оченята та засмійся дзвінко, як ти вмієш – на всю хату, – благала, вдивляючись у рідне личко.

Мар’яна вже вкотре співала колискову своєму Ванькові, міцно притискаючи його до себе, аби зігріти своїм тілом.

– Татко тебе любив би, на плечах носив, на спині катав. Але чи побачиш ти його? Ось коли видужаєш, проситимеш і ти Бога, він обов’язково тебе почує, бо ти ще безгрішний. Проситимеш дуже, адже ви з татком повинні зустрітися тут – на землі. – Ледь посміхнулася та далі пригадала бабусину пісню:

Замотувала його холодні ноги своєю старою, але теплою хусткою.

– Від учорашнього вечора жар не спадає. Холодно стало, а в хаті тепла не знайти. – Притулялася до його гарячого лобика своїми холодними вустами. – Віддала б своє, але де йому взятися в моєму тілі, інколи здається, що й кров у судинах замерзає, – проказала й сама налякалася. – Ти не слухай, хлопчику мій, я все одно виживу, і ти повинен вижити, – схилилася над дворічною дитиною. – Як не повернеться таточко, будеш при мені, бо ти найменший. Водички подаси хворій матусі й на сонечко виведеш. А я сидітиму та квасолю лущитиму, рукам без роботи і на старості погано. – Умить пригадала свою бабусю, яка у валянках сиділа на призьбі біля хати. Старенька вже й не бачила нічого, а все просила дати їй якусь роботу. Дуже раділа, коли дитина якась підскочить, посмикає її та щось розкаже, бо в дорослих часу на розмови не вистачало. – Не залишай мене, благаю. З ким же я тоді доживатиму? – шепотіла на вухо малій дитині.

Проспівала та й сама налякалася.

– Що це я? Дурне таке з язика злетіло. Ти теж хороший, хворів уже цілий тиждень, а босяка по хаті бігав. Щоправда, глядіти за тобою не було кому, бо ми то зустрічали, то проводжали. Коли й додому прибігли, то всі в роботі, яку по осені не переробити. А ти й зовсім зліг, навіть оченята закрив… – пригортала його до свого худого тіла. – Чи задумав мене біля себе тримати? Скучив, мабуть. – Гладила його голівоньку та знову цілувала в гаряче чільце. – І я тебе за роботою не бачу, не помітила, коли й виріс, – міряла його своїм поглядом. – Узимку тобі з клаптиків нову ляльку зроблю, а то й козака гарного, якого в жодній хаті не знайдеш. Коли стоятиме на покутті, тоді й діти здоровими ростимуть. Усе буде, як колись у батьківській, бо ми зовсім не такими стали – інше життя пішло – інші й люди: якісь мізерні, понурі, неначе їм байдуже, що навколо них діється. – А в тебе голова буде піднята, очі ясні, руки сильні, а сам хоробрий, як дядько Тимофій. І доживатиму я тоді в радості.

Її вуста розтяглися в щасливій усмішці, але також на мить. Збиралася й далі говорити, чому це люди такими стали і чому діти мусять іншими бути, бо вважала, що вони вже й за онуків гріхи спокутали. Але за вікном почулося шарудіння.

– Ой, мабуть наші повернулися. – Сама аж підскочила.

– Дядько Михайло з Уляною везуть дрова з лісу! – якраз за вікном кричала Горпина.

– Чую, чую, – озвалася Мар’яна, зрадівши. – Тепер у хаті натопимо і ти швидше видужаєш, – повідомила своєму Ванькові.

Вона обережно поклала дитину на полик, підправила подушку, уже на ходу накинула на себе куфайку й вибігла на той галас, а побачивши підводу, яку супроводжували жінки з їхньої вулиці, стала й собі придивлятися.

– Здається, піввулиці зібрав дядько Михайло. Мабуть, розпитують, де брав, – намагалася здогадатися. – Та ні, мабуть, просять і собі, а він не спиняється. – Одразу й тривога в її голосі з’явилася. – Дивіться, уже напали на нього і тягнуть наші дрова з воза! – показувала, тупцюючи на місці. – Ой лишенько! Чи бігти на допомогу, бо нічого не залишиться! – Не зводила очей з тієї підводи, схрестивши руки на грудях.

– Чого бігати? Люди теж печі не топили й худобі не наварили, діти, як і наші, на холодній печі спали, – спокійно проказала Горпина. – Не ходи лаятися, не бери гріх на душу. Нехай їде, уже що привезе.

Чути було, як дядько Михайло раз по раз хлиськає худу кобилу, яка мало не падає, як відганяє жінок, стомившись умовляти, як навіть на крик зривається його голос:

– Та відчепіться ви, Христом Богом прошу! Я ж не можу всім роздати, уже й так половина лишилася. – Блискав на всі боки своїми очима, але не сердився. – Скинув одній колоду та другій, то інші й дорогу загородили. Не бити ж мені їх! Зовсім люди совісті не мають, – говорив одне, а думав зовсім інше.

– Мар’яно, хоч ти зрозумій мене, немає і полінця на господарстві, – прикладала руки до грудей одна сусідка. – Картоплиння сире через дощі, горіти не хоче, сам дим у хаті. Дайте й мені колоду, хоч тиждень топити буде чим!

– Чому тільки тобі? Я теж у холодній сиджу, – протягувала руки інша.

– І я прошу, діти хворі, погрітися ніде, та й гарячого не їли два дні. Зжалься, дядьку Михайле! – плакала третя.

Мар’яна стояла мовчки і тільки дивилася на них. Так чекала дядька з дровами, а тепер не знала, як їх у двір завозити. Усіх розуміла, і всіх було шкода. Але що робити?

– Відчиняй! – нарешті дядько Михайло подав команду. – Заїжджатиму. – Сам ще тупцював на місці, то на дрова зиркне, то на нещасних жінок. – Нова влада вже є, нехай вона й піклується про людей, а ці дрова не ваші, – вирішив по-своєму.

– Як сам не даси, то розтягнемо, – одразу й погрози почулися. – Останній раз просимо: дай як не по колоді, то хоч одну на двох чи хоч на один раз протопити, і на те згодні, – наполягали жінки, вже тримаючи кобилу за вуздечку.

– Та що ви в нього просите, хто вам дасть?! – почувся голос тітки Лисавети. – Отой конюх німецький, чи що?! – Знала, що Михайла в цю мить неначе блискавка вдарила. Самій аж здоров’я прибуло, ніби хтось у дядька забрав, а їй перекинув. – Ви ще в Сави попросили б! – кричала, поспішаючи й собі до їхнього двору. – Думаєте, раз приїхав з партизанами, то вже й герой? – Вона вже давно заробила на горіхи, але її ще ніхто не чіпав. – У нього вдома гори дров лежать. Собі давно заготовив, а ви без чоловіків, то так і сидіть. – Її ніхто не вчив, але вона й без того уміла перевернути все догори дригом.

Частіше люди не вірили їй, а цього разу таки прийняли брехню за правду. Зараз кололи своїми очима Михайла, а дехто вже уявляв, як жаліється своєму чоловікові після війни, а той, не роздумуючи, кидається на дядька з кулаками. У той час тітка Лисавета, спинившись, відхекувалась та раділа, що все в неї вийшло, як їй хотілося.

– Ах ти гадюка, так ти вже й за мене взялася? Нічого не вийде. – І дядько Михайло, схопивши в руку батога, погнався за нею, тільки шапка на голові підстрибувала.

Зрозумівши, що перестаралась, вона, мов на мітлі, югнула у свій двір, бо знала, що в цього дядька ще є сила в руках. Усе ж батіг її спобіг, коли вона відчиняла сіни.

– Ой-йой-йой! – зарепетувала від болю. А вже зачинивши двері та ляснувши засувами, заверещала на всю хату, аж на вулиці було чути.

– Михайле, спинися, не воруши гівно – ще більше вонятиме, – кричала навздогін Уляна. – Вона завтра все перекрутить і скаже, що ти її вбивав, ще й своїх свідків приведе. Хто знає, чим тоді все скінчиться. Ходімо звідси, – тягла його за рукав, коли він уже збирався ламати сінешні двері.

– Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти, – почувся позаду і голос діда Сави. – Чи ти здурів? Чи збираєшся всім дурням рота затикати та батогом їх бити? Ти ж бачиш – вона провокує тебе, отже, щось хоче.

Заспокоївши гарячкуватого сусіда, вони поверталися до свого воза, біля якого вже не було нікого, крім Мар’яни та Горпини, та й ті мовчки дивилися на однісіньку колоду, що лишилася на возі. Мар’яна витирала сльози, а Горпина раз по раз знизувала плечима.

– Не лайте жінок і не множте зла, – намагалася всіх заспокоїти Горпина. – Так і в голодовку було, – хоча й звикли не пригадувати ті роки, а візьме та й привидиться щось. – Хіба винні люди, що дожилися до краю – топити нічим і нічого не вродило.

– Картоплю напівгнилу витягуємо з мокрої землі, – підтримала її Мар’яна, – а воно вже й холоди не забарилися. – Їй теж усе частіше спадав на думку той тридцять третій. – Поки ще радість була – без пам’яті бігли солдат зустрічати, а потім знову те саме. Хіба ж можна все це витримати?

Вона все зиркала то на небо, то на людей, неначе хотіла спитати: Господи, чи ти оце бачиш, що тут коїться?

– Досить вам про дрова! Чи це вперше нам таке, дасть Бог, не замерзнемо зовсім. – Дід Сава рідко коли опускав руки. – Я вам про інше розкажу: у центрі села біля бувшої комендатури, кажуть, Голуба повісили. Чув, що то директор школи, агроном та ветеринар здали його ще вчора як зрадника, а самі себе в груди били та запевняли, що підпільниками були, на партизан працювали. – Закінчивши, він зняв картуза і нагнув голову.

– Сашка Голуба? Та не може того бути! – сплеснула руками Горпина. – Який тільки хоробрий хлопець! Постійно ризикував своїм життям. У партизани скільки людей привів: і з нашого села, і з Горвища, і з Восківців! Та де він тільки не був! – ніяк не могла заспокоїтися. – А зрадники якраз вони, бо на німців працювали. Ой лишенько! Та що ж це коїться! Не встигли порадіти, як нові новини! – голосила далі.

– Що лихо, то лихо на наші голови, – журився й дід. – Я йому довіряв, як собі, а він жодного разу мене не підвів.

– Чому ж тебе не покликали та не спитали? Ти ж все це знаєш, – не відривала від Сави свого здивованого погляду.

– Ти думаєш, що німецькому старості повірили б? – Піднявши аж на лоба брови, він дивився на Горпину сумними очима. – Самі все рішали, – додав по хвилі. – Та тільки брехню за правду прийняли. Самі судили, самі й вирок винесли – усе як на фронті. Кажуть, що після піших солдатів у нас троє військових залишилися, які й зустрічали той обоз. А коли люди розійшлися з площі, провівши своїх і чужих, наша трійка і притягла в сільраду Сашка Голуба. І як тільки язики повернулися сказати, що затрималися, бо зрадника ловили. Самі нібито дуже на фронт поспішають. Нікому й на думку не спало, що саме їх треба затримувати – партизанський загін у сорок першому не створили, тоді й місяця не минуло, які з лісу в село примчали, замерзли, бачите, і зголодніли, а головне – налякавшись блискавичного наступу німців, поспішали в ноги до них упасти, – хитав дід головою. – Хіба ж думали, що їх колись проженуть із нашої землі?! – Він довго мовчав. – Шкода, що військовим зараз дали велике право – самим усе вирішувати. Хлопців під тином убили без суду і слідства. Так і цього разу, усе вирішили на свій розсуд – ту трійку, дописавши в списки, відрядили на фронт, а Голуба на шибеницю потягли за те, що перед відступом німців партизанів уночі не провів до Березного. Було йому таке завдання, і він, дійсно, його не виконав, бо ця трійка, усе пронюхавши, заманила його до себе, чимось напоїла, після чого він дві доби проспав. І що, скажете: не спланували зарані? Тільки збиралися, мабуть, німцям його здати, а коли ті так поспішно відступили, вирішили нашим. Їх і таке влаштовувало. Сашкова мати до мене сьогодні приходила і про все розповіла. – Його підняті брови вже були аж під шапкою, а очі бігали туди-сюди, не знаходячи місця, на якому можна спинитися.

– Чому ж учора не прийшла? – Горпина стояла бліда, мов стіна.

– Не знала вона, та й нам ніхто не переказав. А я все зіставив, і ось що виходить: коли ви в Тоні вечеряли, його якраз допитували, а коли додому поверталися – вже й повісили. На той час у центрі жодної людини не було, тому вішальника побачили лише вранці, та й не впізнали одразу. Коли вже роздивилися, матері переказали, а вона бігом у сільраду та давай там кричати. Тоді, може, й завагалися ті військові, але пізно вже було. Тому, залишивши в нас одного пораненого офіцера, який, кажуть, призначений головою, всі інші терміново в район подалися, – нервував дід Сава, аж під очима в нього сіпалося.

– То ходімо й ми до того нового голови, нехай знає, що наробили, – запропонувала, не вагаючись, Мар’яна.

– Зачекайте. Кому і про що розказувати? – ніби прокинулася баба Проня. – Хіба що матір підтримати, яка, мабуть, і зараз біля свого сина стоїть. Не кине ж вона рідну дитину, раз зняти не дозволяють. Призначений голова сказав: нехай ще повисить, бо вважає, що все зробили правильно.

– Ви як хочете, а я піду, поплачу біля нього та попрощаюся, він мене не раз із села до партизан возив і возом, і саньми. Бідовий був хлопець, справжній боєць. Заодно в сільраду зазирну, на того антихриста подивлюся, який теж брав участь у чорній справі. Чи подуріли, чи озвіріли, чи на війні крові надивилися, то тепер зі своїми воюватимуть? Що ж це коїться? – горювала Горпина.

– Не ходіть. Уже нічим не допоможете, – продовжувала умовляти баба Проня. – Усі на фронт пішли, а вас знову захистити нема кому, заберуть – і все. Пригадайте, як перед війною було – слово боялися сказати. Так надіялися, що прийде нове життя, та якби старе не повернулося. – І вона взяла під руку свого Саву.

– Мабуть, ваша правда. Подивитися можна, а сільраду – обійти десятою дорогою, – зваживши все, порадила й Мар’яна.

Отак вагалися деякий час, потім напоїли Ванька Горпининими ліками, занесли дрова, які було прив’язано до воза, і розтопили грубку. Про знайомого Сашка-партизана говорити не переставали. Тому, залишивши біля хворої дитини Дуню, яка більше не хотіла мерзнути на вулиці, вирушили до центру. А там приєдналися до невеликої групи людей, які стояли недалеко від колишньої комендатури. На шибениці, що залишилася в спадщину від німців, у хромових чоботях висів молодий парубок з чорним чубом. Люди хрестилися, коли підходили, і хрестилися, коли відходили. Довго там ніхто не затримувався і ні про що не розмовляв. Лише мати стояла і час від часу хустиною терла своє почорніле від горя обличчя.

– Ой, лишенько! Отаку мученицьку смерть прийняти! – вирвалося в Горпини. – Може, ти за наші гріхи постраждав! – почала причитати. – Та як же ми в холод тебе в лісі виглядали, а ти нам і хліба, і до хліба привозив! Та в кого ж на тебе рука піднялася!.. – Сама все на сільську раду поглядала.

– Оце так йому віддячили за добрі справи, – не міг промовчати і дід Сава, душили і його чиїсь руки. – Ще подивимося, куди поїхали ті троє. Не вірю, що на фронт. Багато лиха вони наробили ще під час колективізації, здавалося, що й земля таких носити не зможе. А вони, бач, вивчилися, керувати стали, та коли довелося захищати свою землю – до німця побігли, але й тому до кінця служити побоялися. Тепер задумали через чужу кров сухими з води вийти! Іроди окаянні! – Він тер свою шию та все щось ковтав. – Тримайся, Галю, твій син героєм був. Правду не сховати, колись усе одно всі взнають, – хоч якось хотілося йому втішити бідну матір.

– Матінка Божа теж плакала за своїм сином, коли його на хресті розпинали. Плач і ти, бо у твого сина свій хрест, – додала й Горпина. – Бог забрав його у своє військо, такі сміливі і йому потрібні! Мабуть, і там війна йде, – сама глянула на похмуре небо і задумалась.

Ще в лісі їй здавалося, що за ними слідкують з неба – то закриють від ворога, то допомогу надішлють, коли вони вже помирати збираються. Часто була впевнена – всі воюють і на землі, і на небі.

– Ходімо додому, а то біля вас багато люду зібралося, – уже не вперше просила баба Проня. – Ходімо, діду, ти перший день як удома. Боюся за тебе і за всіх нас боюся. Забирай дівчат, годі їм причитати, – вона вже благала, бо зовсім не вірила, що серед них немає тієї людини, яка через п’ять хвилин, а то й раніше про все доповість новому начальнику. «Не всі те роблять з власної волі, але ж роблять», – пригадувала ще довоєнні чутки про п’яту та десяту хату в селі.

Поверталися мовчки, кожен думав про своє.

Дійшовши до двору, дядько Михайло пішов пиляти привезену колоду, а дід Сава заговорив на буденні теми. Мар’яна знову почала бідкатися за дрова.

– Не хвилюйся, ми з Михайлом сьогодні ще раз з’їздимо та поночі привеземо, бо завтра вже ніхто нам коня не дасть, раз нова влада в селі є, – пообіцяла Уляна.

– Багато хто хотів скористатися безвладдям, а воно не вийшло. Збиралися до лісу деякі чоловіки землянки розбирати для хати, а їх усіх на фронт забрали, не дали і дня вдома побути, – сказавши, дід Сава, поглянув на Мар’яну.

– То, мабуть, у Тимохи такі плани були? – здогадалася вона.

– Так. Якби привезли, то потім і без нього склали б, але що говорити, коли нічого не вийшло. Воювати ще треба. – Він скрушно хитав головою.

– Нічого, я почекаю, дощ за шию не капає. Закінчиться війна, тоді й зробить, аби живий зостався, – ще біля повішеника вона думала про свого брата Тимофія, а потім цілий вечір.

В’язка дров трохи зігріла холодне повітря, і діти напилися гарячого чаю, але спати полягали знову не роздягаючись, бо на теплій лежанці Мар’яна поклала хворого Ванька. Сама сиділа над ним та знову співала свою колискову.

Прилягла і Горпина на полику, не знімаючи куфайки.

– Мар’яно, давай спечемо завтра хліб, бо чула, що післязавтра зранку сестри додому вирушають. Уже і я погодилася з тим – чого їм тут сидіти, коли всі думки там? Одне тільки – повертатися нема куди. Партизани сказали, що все їхнє містечко згоріло. З тисячі трьохсот будинків лише десять уціліло, – на тих словах Горпина замовкла.

– Матінко Божа! – перехрестилася та поглянула на ікони Мар’яна. – А де ж людям жити?

У відповідь Горпина лише знизала плечима. А коли сестри опівночі знову прийшли з лісу, тепер уже з дровами, вдруге розтопили грубку та повернулися до тієї розмови.

– І де зараз моя Валя? – здавалося, що вуста самі промовили те, про що Уляна думала кожного дня відтоді, як залишила її у своїй Корюківці. – Може, на попелищах з малою дитиною? – губилася в здогадах. – Вона вся в мене пішла – бідова, то просто так не пропаде, – втішала себе вигаданим. – Скоріш за все у погребі від негоди ховаються. Де ж їм іще бути? – вона і питала в себе, і відповідала, бо всі знали інше… – Ми з нею часто не мирили, але й не сердилися довго, – хотілося їй про доньку говорити. – Люди казали, що так буває, коли характеру одного. А вже як розуміли одна одну – з півслова, – аж засвітилися її очі.

– Добре, коли ти її там знайдеш. Видужала та знову пішла в партизани чи до родичів. Де тоді шукатимеш? – Мар’яна не знала, як підвести до тієї страшної розмови.

– Піти могла тільки в Савенки до родичів. А якщо в партизани, то дитинку на сваху залишила. Таку маленьку з собою ж не забере. Та й повернулися вже партизани, – розмірковувала Уляна далі. – Я в думках уже давно там, час до купи збиратися. – Навіть усмішка торкнулася її обличчя, так їй радісно стало від тієї думки. – Якщо війна не затягнеться, то й Катюшка скоро повернеться, потім і Митя мій. – Хоча й відчувало серце щось інше, вуста говорили своє. – А ти, Дуню, чого мовчки сидиш? Додому йтимеш? – Вона перевела на сестру свій погляд.

– Піду, звичайно, тільки чомусь боюся… Не дай Боже там щось не так, як я собі надумала, – її голос аж тремтів. – Такий поганий сон наснився, нібито не про мою Раєчку, але все одно…

Ще не договорила, а він знову постав перед очима – ходить порожніми вулицями свого села, а ніде ні душі, лише згодом одна жінка зустрілася, вона голосно сміялася немов божевільна. «Може, й насправді розуму лишилася? Чи дітей поховала, чи солдати зґвалтували». – Дуня намагалася вгадати, дуже схожою вона була на Улянину старшу доньку.

Жінки знову деякий час сиділи мовчки. Мар’яна тримала на руках Ванька, який, відігрівшись, кліпав очима та інколи посміхався, а хлопці на печі, як і раніше, почали стріляти по німцях.

– Мар’яно, – мов із того світу почувся голос Горпини. – Невже ми її так і відпустимо, не розказавши правду? Відтягували скільки могли, куди ж далі? – Вона так дивилася, неначе на її шию зараз накинуть зашморг.

– Ви на що натякаєте? – Уляна вмить схопилася з полика. – Почали, то доказуйте! – аж крикнула сердито. – Невже сестра моя рідна від мене щось приховує? – блиснула в напівтемряві глибоко запалими очима. – Побійся Бога, у нас з тобою кров одна! – благала, відчуваючи щось недобре.

Мар’яна сто разів обдумувала цю розмову, а коли настав час, не знала, з чого й починати.

– Мужайся, сестричко, ти в нас, як ніхто інший, тверда характером, – обняла її за плечі. – Війна була поряд з нами. Раніше не повертався язик сказати правду, яку партизани в село принесли, – відчувала, як почало трястися тіло Уляни, бачила, як забігали її очі, затремтіли руки. – Кріпися, дорогенька, мені теж важко повідомити тобі… – язик не слухався, потім і зовсім затерп. – Немає твоєї Валі, – коли проказала, здалося, що з її губ злетіла сама смерть.

Почувши, бліда Уляна посунулася на лавку. Тепер від її твердості нічого не лишилося. Усі намагалися втішати, але, здається, вона нікого не чула. Обличчя зливалося з білою стіною, хололи не тільки руки, а й усе тіло.

– Дайте їй крапель яких-небудь, – налякалася Мар’яна, – дайте швидше, – дивилася на Горпину. – Невже помирає? Ой, лишенько яке в нашу хату зайшло! – причитала, не відходячи.

– Зачекай, Уляно, зачекай. – Горпина вже шаруділа у своїй торбині, шукаючи флягу. – Для хворих партизани давали німецький трофейний спирт, потім я і нашим його розбавляла, – хотілося їй пояснити. – Випий, нехай серце відпустить. – Булькнула у кухля та простягла його.

– Нічого не питиму, кажіть далі, – ледь ворушила Уляна посинілими губами.

Потім посунулася з лавки та впала на коліна перед образами.

– Ідіть усі в іншу кімнату, швидко туди! – наказала Мар’яна дітям, аби вони не налякалися. Сама знову підійшла до сестри.

– Хочу знати все від початку й до кінця. – Уляна благала мов із того світу. – Я витримаю, – зігнулася в поклоні до самої долівки.

– Може, іншим разом або завтра. – Зустрівшись з її поглядом, Мар’яна замовкла, лише згодом знову почала, затинаючись: – Ще Тимоха розказував, як німці спалили всю вулицю, де жила Валя зі свекрухою, та й не тільки їхню. Людей зігнали в колгоспну клуню і… зав’язали двері, – останні слова вона прошепотіла, не маючи сили вимовити голосніше.

Уляна зойкнула і простягла до ікон свої руки:

– За що?… За що ти, Господи, так над моєю дитиною?… Та чим же ми так розгнівали тебе?

Не знайшовши і там відповіді, заголосила так, що аж стіни здригнулися. Її ніхто не наважувався спиняти, даючи матері виплакати страшний біль. Коли крик почав стихати, вона сама витерла мокре обличчя і звернулася до Мар’яни:

– Розкажи ще раз, я про дитину нічого не чула.

Перелякана Мар’яна, поглянувши на Горпину Петрівну, лише похитала головою.

– Мабуть, я продовжу, їй така розповідь не під силу, – наважилася Горпина. – А ти не помреш? – Придивлялася до її обличчя. І лише коли Уляна захитала головою, стала говорити далі: – Мучениця твоя Валя, а з нею і дитинка – янголятко маленьке. Німці всіх дітей відбирали і на очах батьків розстрілювали, багатьох у колодязь кидали. Твоя Валюша прив’язала дитинку до себе, і німці штовхнули обох у клуню. Коли підпалили… – Горпина замовкла, їй теж не вистачало сили розказати про те страхіття.

– Дуже кричали? – Вони ледь розібрали Улянині слова.

– На всю Корюківку. – Горпина й собі заголосила.

Уляна раптово затихла і мов закам’яніла. Навіть не чути було, чи вона дихає. У цей час хтось постукав у вікно. Коли Мар’яна відчинила двері, до хати зайшов дядько Михайло. Спинившись на порозі, він мовчки переступав з ноги на ногу.

– Олію для каганця приніс, щоб у темноті не сиділи, – сказав по хвилі й, поставивши його на припічок, знову відійшов до порога. – Тут таке діло: повертався з бригади, а Тоня якраз вискочила з хати, хотіла по тебе бігти, – дивився на Горпину. – Просила передати, щоб не затримувалась, щось невідкладне почалося. Розумієш, на що я натякаю? – Сам то на Горпину, то на Уляну зиркає.

– Це до Наді треба йти, – здогадалася Горпина. – І все тобі в одну мить. – Заметушилася складати свої мазі та порошки в торбину.

Мабуть, інші розмови трохи відволікли Уляну, і вона, тримаючись за стіл, підвелася. У хаті було напівтемно, горіла лише лампадка перед образами.

– Дай мені випити, що ти там пропонувала, – простягла руку.

Дядько Михайло, налякавшись того голосу, одразу вискочив у сіни, а Горпина подала їй невеличкого кухлика зі спиртом.

– Пий скільки зможеш і лягай на полику, щоб я знала, що ти в порядку. Бачиш, тут про смерть, тут тобі про нове життя – і все в одну хвилину.

Метляючи торбиною, сама не йшла, а слідкувала за кожним Уляниним рухом, роздумуючи, що їй тепер робити. Лише згодом, коли Уляна, витерши хусткою обличчя та добре висякавши носа, полізла на полик, Горпина пішла у двір, поспішаючи слідом за Михайлом. «І чому часто так буває – тільки одна невідкладна справа, тут і друга де й береться, ніби комусь завжди хочеться закрутити все в один клубок. Не могла та Надя зачекати хоч цю ніч. – Їй шкода було Уляну і вона картала себе за те, що покинула її в таку лиху годину. – Ще руки на себе накладе, – чомусь думалося про найгірше. – І чому я не сказала, щоб її з хати не випускали», – навіть збиралася повернутися.

– Проведи мене до Тоні, – нарешті попросила Михайла, – темрява така, що не довго й баночки свої побити. Теж ковтнула б спирту та на піч полізла, у самої страх як погано на душі. Тепер роботи до ранку вистачить. Але тут якось розродимось, а от Уляна бідна жінка, і як їй все оце пережити?

– Я б теж допоміг, тільки не знаю чим, – почувся голос дядька Михайла, який усе зрозумів. – Як відійде, підводою туди відвезу, коня десь випрошу, навіть серед ночі поїду, бо самій туди не можна – серце розірветься. Добре, що й ти того не бачила.

Він завжди був неговірким, а після приїзду з партизанами й зовсім мовчазним став.

– То й доказуй, коли почав, – спинилася Горпина серед дороги.

– Невже сама не зрозуміла? – буркнув невдоволено. – Тільки чомусь про це ніхто не говорить. – Він теж не збирався, аби не такий випадок. – Коли німчугани розпочали в Корюківці свою каральну операцію, більшість партизанських загонів Федорова поблизу розміщалися. Не могли вогню не бачити, який, мабуть, і в Чернігові видно було, а крик точно чули, бо я ж не глухий був. А от чому не прийшли на допомогу? – Він замовк і щось зважував. По хвилі у неї спитав: – Не знаєш?

– Ні, забожитись можу. – І вона вже хрестилася.

– Тоді зовсім дурна. – У таких випадках Михайло не добирав слова. – Ти ж була серед них і все повинна знати – як хороше, так і погане, – відчувалося, що він добрався до правди. – За два дні всіх жителів розстріляли і спалили. Хоч чула, скільки їх було? – Здавалося, що він зараз трястиме її за петельки.

– Ні, не чула, – ледь проказала.

– Близько семи тисяч, самі корюківські партизани говорили! – майже крикнув дядько на всю вулицю.

– І вони не прийшли на допомогу? – аж верескнула Горпина переляканим голосом.

– Готові були, команди чекали, а її не було, Федоров якраз у Москву літав. Правда, нічого б не змінилося, якби й там був. І раніше не було такого, щоб ішли на карателів. Головне для партизан – диверсію вчинити, збурити всіх у тилу, а про те, щоб захищати мирних людей своїх, і мови не йшлося, хоча всі знали, що за одного вбитого німця де десять, де сто мирних людей убивають. У Корюківці за одного тисячу призначили – так їм надокучили партизани.

– То скільки ж, на твою думку, партизанів у лісі було? – хотілося і їй зрозуміти все до кінця.

– Більше двох тисяч. Не рахував, але чув від інших, які про це теж пошепки говорили. – Михайло важко зітхнув.

– Сім тисяч убієнних! – ледь проказала Горпина. – А вони знову пошепки? – у цю мить вона, дійсно, не розуміла людей. – Ще скажеш, що НКВС партизанами керував, – вона й досі не могла стверджувати про те однозначно.

– А хто ж, як не вони? – Він сплюнув спересердя тягучу слину та відкашлявся.

– Скільки ж карателів було, не чув?

– Десь до півтисячі. Звісно, що немало, але впоралися б, якби захотіли.

– То невже побоялися?

– Тьху ти, дурна баба все-таки, – аж скипів Михайло. – І що ти там робила, коли нічого не второпала? – колов її своїми словами. – Ще в сорок першому, як тільки-но пройшов фронт і в окупації все притихло, комусь хотілося, щоб у тилу якомога більше звірств німці чинили. Усі мали боятися їхнього режиму, щоб було жахливіше, ніж той голод, який ми пережили, репресії та розстріли. Кумекаєш?

– Ну й дурень ти, до чого додумався. Це ж треба! – Штовхнула його руками.

Хотіла навіть плюнути в обличчя, бо й душу перевернув своїми словами. Стрималася лише тому, що всередині ніхто не протестував, навпаки – причаївся десь у куточку і збирався погодитися.

– Хоч і темно, але нічого їх розпускати. – Сердитий дядько Михайло вже збирався вдарити її по руках. – Чим більше німець вистріляє хохлів, тим совєтам краще. – Для неї це було просто відкриттям. – І про таке думав. Самим потім менше роботи буде, бо не вірю, що все зміниться. Не вірю, і все. – Здавалося, що він говорить крізь сльози. – Ми мов зайві на цій землі. Розумієш? – Трусив її за плечі, так йому хотілося, щоб вона погодилася з кожним його словом.

– І правда! Ні одному, ні другому не нужні. – Горпина кусала свої губи, тільки б не закричати.

– Думаєш, Михайло мовчить, то нічого й не розуміє? – Він уже відчув, що вони на одному боці. – Оточили містечко рано-вранці та давай усіх на вулицю виганяти, а ті спішать, думають, що перевірка документів. – Він ніколи не був таким красномовним, і вона його слухала з відкритим ротом. – Заганяли німчугани людей, мов худобу на бойню, – групами по 50 та по 100 чоловік: кого в школу, кого в церкву, в клуню, колгоспну контору, ресторан. Убивали з кулеметів, потім палили, було й живцем, як про Улянину дочку розказували. І треба ж було тому Ступаку заручників із в’язниці визволяти? Із-за двох чоловіків усе зчинилося. А що? Командирові партизанського взводу все дозволялося. Правда, хто б не пішов, коли там сини рідні? Ще й дружину перед тим німці розстріляли. Врешті хлопців своїх він усе-таки визволив, сам тільки втекти від кулі не встиг. Але дорого його сини людям обійшлися!

– Ой як дорого! – хитала і вона головою. – Сім тисяч старих і малих? – знову повторювала ті цифри, які відтепер залягли в її пам’яті надовго. – Що ж тоді на фронті творилося, коли в окупації нікуди було подітися ні від чужих, ні від своїх? – Тепер її мозок швидко складав усе до купи. – Ми ще раніше від Корюківки могли полягти чи погоріти. До цих пір не можу зрозуміти, як уціліли, – і тоді, коли Костя помічника коменданта вбив, і коли партизани пальне зірвали та пограбували. Наші люди тільки тепер отямлюються та кажуть, що чудо сталося. Думають, що Лаврентій за нас молився. Інакше й наші б кістки на попелищах валялися. Буде він лежати біля Феодосія в Чернігові, ось подивишся. – Вона вже давно вбачала в ньому непросту людину. – А що, навіть святий Миколай колись простолюдином був.

– Чи й не чудо! На початку то було, німець тоді ще не знав, як себе вести, а це ось – першого і другого березня, уже їм жарко у нас стало, – аналізував дядько Михайло минулі події. – За Корюківку кажуть так: такої трагедії світ ще не бачив. – Зараз він повторив те, що сказали партизани після тієї гарячої німецької каральної операції. – Правда, світ, може, й не бачив, а нам різне доводилося. Ти тільки того… – спинився, придивляючись до Горпини, – не кажи нікому, бо, може, що й не так.

– Бач, тепер і ти назад, сказав і налякався. Теж мені козак. А слово не горобець, вилетіло, то не піймаєш. – Їй зовсім не хотілося замовчувати таке велике лихо.

– Чого мені боятися? – Хоча і вважав Михайло себе сміливим, але з часів розкуркулення та страшного голоду постійно хтось його стримував. Він сердився на себе, але вуста часто самі неначе зціплювалися. – Ти не храбрися, – відповів їй, – того, що сталося, все одно не вернеш. Іди та своє роби. Он тебе вже серед дороги виглядають, – буркнув та знову, ставши тим мовчазним Михайлом, якого вона знала, повернув назад.

Антоніна, зустрівши Горпину Петрівну ще на вулиці, щось прошепотіла їй на вухо, і жінки швидко пішли до хати. Ще не переступивши поріг, Горпина почула нові крики і схопилася за голову.

– Тихо, Надю, тихо, бо піду назад. Голівочка й без тебе на шматки розривається. Ну, і що ж ти, моя дитино, виробляєш, усю сорочку на собі порвала? Заспокойся, це тільки початок, – витираючи її мокре обличчя, лагідно примовляла. – Давай помолимося Матері Божій, вона заступниця наша, – вклала в її руку маленьку іконку. – Багато діток народилося з нею, вона дуже давня, ще моя бабуся з нею пологи приймала. Народимо й ми, – запевняла. – Я все приготувала, все знаю, зі мною тобі нічого боятися. Он і Тоня не так давно народила. У неї там така причина була, можливо, вона тобі й розповідала, але тоді я дуже боялася за неї. Ти б бачила, як вона мужньо все витерпіла. Що й говорити – жінка партизанського командира! – Сказавши таке, Горпина швидко замовкла, пригадавши недавню розмову з Михайлом.

Вона й сама часто над тим думала, але чомусь не вірила до кінця, списуючи все на розбійників, яких часто люди теж за партизан приймали. Сьогодні мов полуда з очей спала. «Чому ж ми зайві на цій землі? Між двох вогнів потрапили. Чим же все скінчитися може? Невже всіх у могилу зведуть?» – навіть таке крутилося на думці. Приголомшена, вона ходила по хаті, то поглядаючи на Тоню, то відволікаючи перелякану Надю, яка не переставала тремтіти. Але дійсно – це був лише початок. Коли прокричали перші півні, породілля вже марила, крутила головою на мокрій від поту подушці, поривалася вставати, після чого безсило падала назад. Усе частіше Горпина ловила себе на думці, що і Надя божеволіє. «Дві труни може бути за одну ніч… Не доведи Господи!» – молилася й за Уляну до самісінького ранку.

– Який страшний погляд! Чому він на мене так дивиться? Мені страшно… – Її навіть лякав Надин божевільний погляд, який вона кидала по хаті. – Я молоденька, а він здоровий і ситий, – різко переходила на шепіт, ніби комусь на вухо. – Як звуть питає… – застигло на мить обличчя нерухомо. – Надя!!! – закричала на всю хату. – Куди мене тягнете? Я не хочу! Я поранених спасати мушу! Он їх скільки! – тремтіла вона, ніби й зараз виривалася з чиїхось цупких рук.

– Господи! І ця помирає, – ледь сказала Горпина. – Отче наш! Іже єсі на небесі. Да святиться ім’я твоє, да прийдєт царствіє тває, да будєт воля твая… – поспішала читати молитву.

– Не чіпайте мене, ви п’яні! То й що, що генерал! – знову кричала Надя на всю хату. – Мені боляче! Мені… Мамо!..

– Царю небесний, приіді і вселіся в ни, і очисті ни от всякія скверни… – читала Горпина вже наступну.

– Я застрелю тебе. – Надя різко перейшла на страшний шепіт. – Ви ґвалтівник, а не герой, – підняла праву руку і ніби цілилась у когось біля дверей. – Ти не прокинешся, ти більше ніколи не прокинешся, – шепотіли її до крові покусані губи. – Не можу, не можу натиснути, – знову тряслася в гарячці. – Тоді й мене вб’ють. Вони тут, вони за дверима, його охороняють. А хто тепер я? – намагалася схопитися, потім впала на подушку і зовсім стихла.

– Тоню, давай удвох, пропаде ж дівка, – і собі тремтіла Горпина. – Мені ще такого не було. Треба рятувати хоч дитину. Я зараз рушником видавлю, а ти приймай її на свої руки, іншого виходу в нас немає. Тягни за ніжки, як теля в корови, тільки потихеньку, я вже давно намацала, що не голівкою піде. Приймай, не бійся… – не замовкала Горпина, бо не могла обійтися без помічниці. – От молодець! От яка ти молодець! – підхвалювала, і в самої тремтіли руки. – Нарешті хлопчика ми піймали! – ледь тримаючись на ногах, доводила свою справу до кінця. – Тепер бризкай святою водою та швидше повертайся, дитя вже мити треба, – підганяла Тоню, яка витирала рушником їхні змучені обличчя, подавала теплу воду та хвилювалася, щоб вистачило сил у них обох, адже до ранку вони дуже заслабли. Але втома відступила, тільки-но дитинка почала кричати. Спинившись, вони дивилися на те пташеня, у яке Бог якраз вдував душу. Розплющила очі й Надя.

– Нехай покричить, нехай усім розкаже, що народився, заодно легені розправить. Ми поморилися, а йому найтяжче було на світ Божий потрапити. Здається, всі впоралися, – примовляла Горпина, розглядаючи малюка. – Слава Богу, все на місці, і ніжки довгі та стрункі, тож хороший воїн буде. Ще й понеділок сьогодні, а з нього світ починався, – її обличчя торкнулася надзвичайна радість. – Як назвеш його, Надю? Михайликом би треба. Скільки подій у нас із цим празником пов’язано! – придивлялася до неї і знову не могла зрозуміти – чи повернулася свідомість, чи й зараз ні? – Синок гарний, у тебе пішов: і носик такий, і навіть пальчики на ручках, – знала Горпина, яким ключиком відкрити серце матері, тому й використовувала весь свій життєвий досвід. – Це він зараз синюватий, бо старався дуже, а через місяць таким красивим стане – не впізнаєш, через два – уже агукати до тебе буде, у три голівку триматиме, а в чотири почне на ноги спинатися, – її не полишала надія, що вона все ж виведе Надю з того стану своїми словами. – Годуватимеш його; жінка найщасливіша, коли дитинку свою груддю годує. – Помітивши, як Надя усміхнулася, вона полегшено зітхнула. А коли вимучена породілля заснула, обнявши рукою загорнуте немовля, Горпина й собі примостилася на лежанці. Один Бог знав, що вона була найщасливішою, прийнявши ще одне дитя Боже.

По обіді, залишивши породіллю на Антоніну, попрямувала додому. Зайшовши у двір, побачила Мар’яну, яка поралася в хліву.

– Як Уляна наша, кажи одразу? – Як не важко їй довелося, все ж не забула за неї.

– Заслабла від горя, не їла, не пила і не вставала навіть, – почула у відповідь.

– Як не є, а жити все одно доведеться, живим ніхто в могилу не полізе. – Горпина знала, що найтяжчими є перші хвилини. – Умовлятимемо й сьогодні, жалітимемо словом, аби хоч трохи легше їй стало. Згодом воно попустить, навіть з горем усі звикаються, – це вона й по собі знала. – Ходімо до хати, страшенно хочу їсти. Чи в тебе нема чого? – Мабуть, уперше в житті вона просила.

– Усі горшки в печі перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самі нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дітям по шматку хліба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вітер піднімається, отже, знову погода мінятиметься. Хоч би тільки дощ не пішов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхідна. – Якими б не були їхні власні біди, а за своїх бійців вони, здається, ніколи не забувають. – Окопи ритимуть, і ночувати просто неба доведеться. А в нас… Тільки німця погнали, одразу й терпець увірвався – так захотілося нормального мирного життя. І коли тільки все скінчиться? – Вона знову поглянула на небо і не могла зрозуміти, чому Бог так довго зволікає зі своїм рішенням.

– Діждемося, – хотіла Горпина радісно сказати, але, важко зітхнувши, замовкла. – Ванько, козак наш малий, одужав? – спитала, придивляючись до Мар’яниного змарнілого обличчя.

– Повеселішав, і лобик уже не такий гарячий.

– Слава тобі, Господи. – Горпина, повільно переступаючи стомленими ногами, пішла до хати.

Через декілька хвилин уже помішувала в мисці гарячий пісний борщ, сьорбала його та підхвалювала. Уляна й собі почала ворушитися на ліжку.

– Чому про Надю нічого не розказуєте? Хто ж народився? – видно, намагалася хоч на хвилину забути за своє.

– Знову хлопчик. Поменшало чоловіків, то самі хлопці народжуються, – повідомила з гордістю Горпина. – Правда, багато загинуло, то коли ще та рівновага відновиться. А цей гарний, не худий, незважаючи на такий час, і не слабкий. У Тоні набагато слабший був. – Вона не замовкала, аби тільки її слухала бідна Уляна. – Намучилися ми з нею. – Про те, що чула від Наді, вирішила нікому не говорити. Вона багато таємниць носила в собі, цю також сховала якомога далі. – Вистояла баба Горпина і цього разу, правда, якби не партизанська моя загартованість, то і я могла б поряд лягти, – сказавши, задумалася, звідки ж взялася сила. – Зі своєю старістю всю ніч над нею простояла, аби тільки нічого поганого не сталося, бо Тимофієві обіцяла. Тож і забавляла, і умовляла, і крутилася, мов муха в окропі. Повертало вже на те, що ані її, ані дитини не буде. Та на все милість Божа. А от його вона й не знала, може, тому й життя не в той бік пішло. Городські вважають нас забитими людьми, але вони помиляються, ми осмислено життя розуміємо.

– Ой, не кажіть такого, Горпино Петрівно, ми теж грішні люди. Нібито все й розуміємо, а не дай Бог чого, як оце з Уляною сталося, то можна й розуму лишитися, – зірвалося з Мар’яниних уст.

– Надумала, коли про таке бовкнути. – Горпина навіть стукнула ложкою по столу. – Гріх таке говорити, – сердито поглянула. – Уляна дуже сильна жінка, голодовку пережила в тридцять третьому. Коли тоді розуму не лишилася, то тепер усе переживе. – Вони й досі всі свої події порівнювали с тим тридцять другим і тридцять третім. – Страшне, звичайно, горе, але на те й розум Бог дав, – не зводила очей з Уляни, яка тремтячою рукою ледь несла ложку до рота. – Пам’ятаєте, Лаврентій говорив, що просто так і волосина з голови не впаде, – додала ще й про нього, бо йому тут усі вірили. – Життя, думки, вчинки – усе пов’язано, усе переплітається. А ви, грішні люди, розплітайте та думайте: чи за гріхи, чи во благо, як піп Федот каже. У святих книгах написано, що настане той час, коли живі заздритимуть мертвим. То, може, якраз про цей час писалося? – пильно поглянувши на всіх, Горпина знову згадала розмову з Михайлом. Але цього ранку думки так швидко змінювалися, що й сама ледь встигала за ними. – Наді ще того не зрозуміти, а Уляна переплаче та чекатиме Катю і Митю. – Вона відчувала, що й тут своїм словом зробила вже багато чого. – Думаєте, мені легко? Усе кудись іду, когось рятую, буває, і не хочу, але нікуди подітися. Сказати, що роблю це за якусь нагороду, то ні. Останнім часом зовсім ні з чим повертаюсь. Навіть борщ у вас соромно просити, бо й у вашій хаті багато не заробила. Ви мене зрозумієте пізніше, коли до моїх літ доживете. Покидає мене силонька, діточок своїх вже давно немає, чоловіка – ще з громадянської, а я стала вже не та. Боюся старості, бо нема до кого голови прихилити. Хилю її до вас, до Тимофія, до Антоніни, ви ж мене прийняли, і бачу, що не чужа я вам. Погані думки і в мене бувають, але жену їх від себе. Бога боюся, та й людям відмовити не можу, ото і тиняюсь так по хатах зі своєю торбиною. – Їй сьогодні й самій хотілося, щоб її пожаліли. Як ніколи відчувала, що захитався той твердий стрижень, який весь час її тримав. – Пам’ятаю, як перший раз попросили поїхати до партизанів, – пригадувала вона, – оглянути поранених. Я так не хотіла, так не хотіла, а мені немов на вухо хтось нашіптував: «Схаменися, Горпино! Що ти Господу скажеш, коли час твій настане доповідати про діла свої? Люди на межі життя і смерті, тебе як Бога виглядають, а ти тут роздумуєш». Взяла після того свою торбину та й поїхала.

– Вам буде про що доповідати, бо ви людям допомагали. Не кожному дано так прожити. – Мар’яна ніжно обнімала Горпину та свою Уляну. – Для чого тільки про борщ говорили? Ми ж одна сім’я. І ділити нам нічого, та й нема у нас нічого.

– О! Коли було б що ділити, то не були б ми такі добрі та рідні, – посміхнулася Горпина, збираючись лізти на піч. Вона ще й там про це думала, поки й задрімала.

А Мар’яна, взявши граблі та лопату, через межі пішла на свій город. Там було все своє і все дуже рідне. Неподалік від спаленої хати залишилася липа, від спиляних вишень та слив виросла поросль, на якій у наступному році вже будуть ягоди, а перед молодим вишняком пишалася калина. Цієї осені це був великий кущ, на якому рясніли червоні ягоди. На тлі все того ж чорного попелища, відгородженого від вулиці невисоким тином, молодий кущ червоної калини був ніби свідком її життя. Тільки кине на нього оком, так він про щось і нагадає, тільки підійде, так він і посміхнеться до неї. Так було й сьогодні – зриваючи та складаючи в кошик ягоди, яких торкнулися перші заморозки, згадала, як колись Федір посадив невеличкий паросток. Любив, коли взимку на голих гілках висять червоні ягоди. Під час пожежі кущ зламали, і ось від кореня знову відросла їхня з Федором калина. Згадавши про чоловіка, вона спинилася, а перед очима аж спішать один поперед одного епізоди минулого життя. Нічого, що калина росте тепер біля попелища, головне, що вціліла, відросла, значить, повернуться і вони сюди всією сім’єю, житимуть новим життям, – ледь усміхнулася.

– Якби ти знав, Федю, як мені погано без тебе, – зажурено хитала головою, – як скучили за тобою діти, як любить свого батька маленький Ванько, цілуючи фотокартку, – прошепотіла, неначе її чоловік стояв перед нею. – Як я шкодую, що не сказала тобі про своє кохання, – схилила голову та аж засоромилася, – плачу часто вночі, згадуючи, як ми з тобою дружно робили всю роботу, згадую і твої поцілунки, – аж ковтала сльози. – Болить від того серденько, ой, як воно болить! – Навіть його здивовані очі розгледіла. – Так, про кохання Федю, – впевнена була, що це найбільше його здивувало. – Ти теж думай про нас, дасть Бог, зустрінемося, все-таки не загинув, а пропав безвісти, – доводила йому й собі також. – Молюся за тебе щодня і діти моляться. Повертайся швидше. Хоч без рук, хоч без ніг, але повертайся, – наказувала йому. – Чуєш?

Замахала калина гіллям, зашуміла й липа, а вітер, піднявши у повітря чорний попіл, жбурнув його прямо на Мар’яну.

– Усе одно повернемось, – сказала вона сердито, мружачи запорошені очі.

Після того понуро побрела на город. Робота сьогодні валилася з рук. Дужчав вітер, продуваючи наскрізь тіло через далеко не теплу одежину, поривами свистів біля вух. Він знову погнав по небу осінні хмари, де зграями літало чорне вороння, шукаючи теплішого місця на зиму. Поскладавши в’язки з картоплинням і соняшничинням під хлівом, вона ще раз поглянула на свою калину, на свій молодий вишнячок, який нині чорнів від тих птахів. «Дерев високих немає, мабуть, і цій пташині ніде сховатися від негоди», – подумала і, зачинивши хвіртку, пішла до іншої хати, яку в цей час також вважала своєю. «Після війни все одно треба свою будувати й обов’язково на цьому самому місці, щоб усе було, як тоді – і калина у вікно заглядала, і липа на Трійцю пахла до самісінького ранку», – такі думки солодко пестили душу і сушили сльози. Про те думала і перед сном, коли можна було хоч хвилину побути наодинці зі своїми мріями.