Читать книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко - Страница 3

Пізньої осені працювали в полі навіть по холоду. Коли нарешті встановилася погода, аж бігли туди, аби зібрати все, що лишилося. Одного такого дня перед обідом, побачивши на дорозі велику групу людей, що йшли за п’ятьма возами, на яких також сиділи військові, придивлялися та гадали: хто ж такі?

– Здається, солдати неспішно йдуть і без зброї. Може, полонені? – показувала на них Марія Коваленко, що помітила першою.

І всі жінки, як по команді, кинувши свої заступи, якими копали картоплю, побігли до дороги. «Може, то наші чоловіки?» – раділа кожна. Згодом їхні погляди почали гаснути, а руки опускатися, бо своїх вони там не побачили.

– Хлопці, ви хто такі й звідки йдете? – питали хором.

– Поранені ми, під вашим Березним із німцями билися, та ще один бій був недалеко від Чернігова. Убитих багато, а нам пощастило. Зараз на Олександрівку в госпіталь прямуємо.

Розчарування одразу минуло, тепер вони й цим були раді.

– Ми чули, два дні гуркотіло! – знову майже хором. – І літаків туди багато летіло, як наших, так і німецьких. Говорили, що все містечко перемісили, навіть у нас земля двигтіла. – А самі їх розглядають.

– Нічого, погнали німця далі. Неохоче, але тікає, – посміхалися солдати.

Від їхніх поглядів і посмішок оживало щось у душі жіночій. Одразу не таким чорним здавалося поле і не таким сірим небо. Стукало серце у грудях, і давно забута млість розливалася по тілу.

– Дайте хоч одного поцілувати, – пробиралася до них Христина.

– Наші ж ви рідненькі! – Осмілівши, жінки обіймали солдатів.

Серед них навіть упізнали декого, хто їхню Березівку звільняв. А метнувшись за торбинами зі своїми харчами, пригощали їх молоком та картоплею.

– Поїсти ми не проти, бо під Березним у таборі нас погано годували, та й лікували, сказати по правді, не дуже. Тому й захляли, – розповідали солдати.

– Чому ж у нашому селі не просили? Правда, й давати вже нема чого, німці що могли позабирали, своїм самі повіддавали, – хотілося їм виправдатися за свою бідність.

– Просили, аякже, їсти ж то хочеться. М’яса у вашої баби Коржихи на Соломахівці наїлися, – пригадавши, чомусь кривилися. – Люди до неї направили, кажуть, вона перед відступом німців молоду телицю зарізала, щоб ті з собою не прихопили, – тепер розповідали жартома. – Баба не відмовила, тільки від м’яса вже не той дух ішов, каже, що солі ніде було взяти. Пересмажила його, щоб зовсім не засмерділося, але наш брат солдат завжди голодний, то ми й таке поїли.

– Їжте, дорогенькі, що в нас є, а по дорозі знову просіть, то так і доберетеся, – поки радили жінки, вже й навкруги возів ходили, де сиділи й лежали поранені бійці.

– Ми ваше з собою заберемо. Якщо після того м’яса все добре буде, тоді й з’їмо, щоб харчі не перевести, – і про таке вони жартома. – Спасибі, дай Боже вам своїх діждатися! – дякували, оглядаючись.

– А скоро війна скінчиться? – схаменулися жінки, забувши про найголовніше.

– Скоро!!! – розкотилося по всьому полю.

Колона віддалялася, а жінки ще деякий час стояли на дорозі й махали їм своїми хустинами. «Скоро! Скоро! Скоро!» – свистів вітер, ніби повторюючи слова. І жінки стояли мов заворожені, насолоджуючись почутим.

– Дорогенькі молодички, пропустіть ще одного! – кричав хтось позаду них. – Та дайте хоч подивитися на вас! Хто такі будете? Свої чи чужі, – не вгавав солдат із перев’язаною рукою. – Чого такі худі стали? – находу встиг помацати кожну здоровою рукою. – Був би час, я б… ой! Розігнав вам кров, а то обличчя сині, мов пупи курячі, – намагався їх розвеселити.

– Та це ж Петро, Антипа Ювженка син, тобто Шурочки-перекладачки брат, – першою впізнала його Мар’яна.

– Петро, наш Петро! – кинулися жінки до свого земляка. – Солдат із фронту, наш, березівський! – тягли до нього руки, аби хоч доторкнутися.

– Та обережно ви, сороки-білобокі, не чіпляйтеся, бачите, рука прив’язана. Був би здоровий, залишився б хоч на одну ніч!.. Гей-гей! – махав їм, поспішаючи за своїми, бо ті були вже далеченько. – Не сумуйте, я хоч на день прийду в село; якщо не відпустять, то втечу з госпіталю. Бувайте здорові! – кричав він, усе рідше оглядаючись.

– Чому ж ми про Шурочку нічого не спитали? – схаменулися лише зараз. – Чи жива вона?

– Жива, – запевняла Мар’яна. – В іншому селі в родичів переховувалась, ніхто не говорив, де саме. – Навіть вона до останнього не знала, що та молоденька дівчина на партизан працювала. – Отак майже два роки витримала! – дивувалася й зараз. – Вона тут, а батько і брат на фронті воювали. Яка тільки сім’я! – не лише вона, все село ними пишалося. – Це ж її дід нашу двоповерхову школу будував ще до революції, – переказувала розповіді діда Сави. – Змурували з цегли один поверх, а тут зі Стольного на Низівку великий пан їхав – Мусін-Пушкін. Чули про такого? Спинився, розпитав, хто будує земську школу. А взнавши, що не буде другого поверху, велів покликати наших панів та й каже: «Не жалійте грошей, люди добрі, бо ваші діти тут ще помістяться, а онукам уже ніде буде вчитися». Пообіцяв дати дерев’яні балки з російського лісу, і навіть сказав, коли їх забрати в Низівці з потяга. Наші не повірили, однак поїхали і привезли. Так і збудували двоповерхову. Той пан за свої балки і копійки не взяв.

– І для чого вони йому, аби в кишені брязкали. Дід Кирило казав, що в пана було десять тисяч десятин землі, – пригадувала Христина. – Не тільки у Стольному, а ще в багатьох селах і хуторах. Він із роду багатих Безбородьків. А звання таке довге, що й вимовити не зможу. Одне знаю: граф він, якесь єго превосходительство.

– Нема вже давно ні графа, ні єго превосходительства. Якщо встиг за кордон виїхати, то, може, і живий залишився. Та як би там не було, нам школа залишилася, і за те йому спасибі, – продовжила розмову Мар’яна. – Тепер ще й наші онуки там навчатимуться.

– Була б вам школа, мало не підірвали її, – насупилася Марія та насунула хустку майже на брови, бо ще часто ввижалися їй німці. – Партизани хотіли її підірвати, коли на першому поверсі в німецькому госпіталі серед поранених якийсь обер-лейтенант лежав.

– Те вже минулося, – махнула рукою Мар’яна. – Ціла наша школа, дякуючи діду Саві й тій Шурочці, яку ми сьогодні згадували. Дивно виходить: дід будував, але й гадки на мав, що колись його онука порятує ту школу.

Розговорившись про минуле, вони за роботою ще довго згадували давні часи, а потім і недавно пережите, ніби їх випустили із в’язниці. Усе погане хотілося якомога швидше викинути зі своєї пам’яті. Тріпотіла тепер душечка, мов молода ластівка крильцями, навчившись літати. А потім мліла від думки про свого чоловіка – як зустрічатиме, що скаже та як він поцілує.

– Скоро! Скоро! Скоро! – повторила Христина. – Кричать ще й досі чи то мені вчувається? – шукала очима солдатів у полі.

Радісно посміхаючись, вони брудними руками протирали очі. Раділи і вдома та надіялися на владу. Як вона їм не дошкуляла, а вони знову чекали хорошої, яка за них горою стане. Навіть самі дивувалися – і що за люди ці українці, що тільки їм не робили, а вони зла не тримають, усе позабирали, а вони тільки б робити, голодом морили, а їх знову багато.

– Коли наші повернуться, ми ще більше дітей народимо, – сміялася Марія Коваленко. – Усього буде багато, то хто ж його їстиме?

– Свої тепер у владі будуть, інакше й бути не може. Не життя настане, а рай земний. – Христина аж слину ковтала, так їй добре було від тієї думки.

– Нехай списані з фронту покерують, поки наші справжні солдати повернуться! – Хотілося і Мар’яні того майбутнього, якого вони чекали.

Зовсім скоро пересвідчилися, що то були лише солодкі мрії. Нова влада в селі була, але колгоспними справами ніхто майже не займався. Зерно, яке вдалося на полі зібрати, лежало в клуні і пріло. Як не порожньо було в людських коморах, та колгоспне ніхто не крав, боялися, згадуючи довоєнні роки. Люди доробляли дещо в полі й у селі також – вичистили і вимили клуб, за ним приміщення школи, чекаючи команди про навчання дітей. Про події з фронту не чули з тих пір, коли провели останніх бійців разом із партизанами. Радіо ще мовчало, а німецьких приймачів уже не було.

– Ти, Мар’яно, дарма бідкалася, що у нас безвладдя. Учора привезли з райкому голову колгоспу, раніше три було, тепер один керуватиме, – повідомив дід Сава, йдучи під вечір із центру.

– А ви звідки знаєте? – цікавилася вона, переходячи дорогу з відром води.

– Таких, як я, голова сільради – отой безрукий, якого ще після наступу залишили, – викликав до себе, а прибулий, нічого не знаючи, теж підпрягався. Крім мене, Никифорович там був, Юхим, Ольга, жінка поліцая, і ще декілька чоловік. Писали пояснення, як і чому пособляли німцям. Хто не вмів, той просто хрестик поставив, сам не знаючи за що.

Тепер Мар’яна розгледіла стомлене і стурбоване обличчя діда Сави. Вона й сама була ошелешена почутим. Думки про надумане хороше життя враз кудись поділися, а перед очима, як часто було, знову з’явився німецький комендант і місцеві поліцаї з нагайками. Здається, навіть відчула, як болить після них усеньке побите тіло. Навіть плач маленького голодного Ванька вчувся, бо кров замість молока з грудей текла.

– Так ви ж із партизанами! І папір у вас є! – одразу затремтів її голос.

– Забрав він мій папір, а пояснення все одно писати змусив. І так мені повіяло тими давніми пережитими роками, коли будь-хто в шкіряній куртці міг тебе вбити. А коли я проговорився, що відбував строк після розкуркулення, то він більше і розмовляти зі мною не захотів, – спокійно, але понуро відповів дід Сава.

– А як звати тих начальників? – поцікавилася Мар’яна. – Я навіть не знаю імені того офіцера, що вже місяць тут головує.

– Вік би не знати! Знову не по-нашому розмовляють, знову чтокають. Члени партії, мабуть, бо я за ці роки і забув за партію, а вони тільки сьогодні разів п’ять про неї нагадали. «Під керівництвом комуністичної партії наша армія пішла в наступ, під керівництвом розбила ворога…» – повторював їхні слова. – Під тим керівництвом ми оце до такого дожилися, – він зиркав на всі боки. – Можливо, мене той папірець і спасе, а Никифорович – явний ворог народу, Юхим також. Дядько Михайло теж у халепу потрапив – надумав, де норов свій показувати, сперечався, показував свої поранення, які отримав ще в громадянську, то вони прикрили його в тій кімнаті, куди німці арештованих кидали. Замкнули двері, ще й варту поставили. І, скажи тоді, чим вони відрізняються?

– Яку варту? Для чого? – Мар’яна не могла нічого зрозуміти.

– Хто знає. Якогось пораненого солдата. Тільки чого так круто беруть? – дивувався дід Сава. – І чомусь дружки Івана-п’яниці, якого тітка Лисавета собі в зяті бере, біля того начальника крутяться. Усі тверезі, й головне, що теж за партизанів себе видають. Не пішли з ними на фронт, бо поранені в той час були. Отаке вигадали. Ніби зараз пізно. Уже всіх підібрав військкомат: і молодих, і підстаркуватих, а ці знову вдома отираються, ще й матері їхні бігають біля нового начальника. Немов мухи спасівські – ти їх відганяй, а вони знову лізуть. Улізли і до цього, придумали як. Сьогодні вже порядки наводили в хаті, де новий начальник житиме.

– І де ж він житиме? Хто взяв його? – перепитувала Мар’яна, не перестаючи дивуватися новим подіям.

– А ніхто. Житимуть, мабуть, удвох у хаті твоєї вчительки, якій ти молоко носила, бо голова сільради ще приміщення собі не шукав, де працює – там і спить.

– А якщо вона з дочкою повернеться, чоловік з фронту прийде, та, мабуть, і син живий? – нагадувала Мар’яна про сім’ю їхнього фельдшера.

– Про них узагалі ніхто не згадує. Зараз робота там кипить – усе миють, рушники вішають, мабуть, і їсти варитимуть.

– Щось дуже мені Лисаветиними порадами повіяло. Це тільки вона могла таке заколотити. Що робиться! Він чужий, нічого не знає, а вони Бога не бояться. Як же тепер бути? Треба збори збирати, там усе й розкажемо.

– Та говорив я про збори. Не тільки про себе хвилювався, усіх захистити хотів. Але він не зрадів моїм пропозиціям. Говорить: сам знаю, що робити. – Розгублений погляд діда Сави втупився у чоботи. – Гарячі хлопці дуже, і якщо наш Михайло голову не опустить, то навіть не знаю, чим воно закінчиться.

– Ото діждалися влади! Що ж робити? У кого допомоги просити? – Розгублена Мар’яна аж руки на грудях схрестила.

– І в кого ти її проситимеш? Усі наші воюють. – Дід знову блукав поглядом по бідненьких хатах, які стояли, мов сироти при дорозі. – Ще оцю заразу німецьку взув, старий дурень. Грязюка до коліна, а взути нічого, – знову розглядав свої чоботи, ніби вперше їх бачив. – Тільки глянув на них той голова, так одразу його і закрутило, – махнув він рукою та насунув шапку майже на самі очі. – Піду я, бо ні їв, ні пив, та й ноги гудуть. Ранок вечора мудріший. Переночуємо, а вранці, може, щось зміниться.

Мар’яна, не розуміючи багато чого, вірила і не вірила почутому, повторювала дідові слова і дивилася йому вслід, поки він не звернув до своєї хати. Зайшовши й собі додому, почала переповідати почуте Горпині. Довго радилися, а переспавши з новою бідою, вирішили зібрати групу бідових жінок і самим сходити до того начальника.

– Раз наша влада, то ми й розкажемо, бо чоловіки лаятися не вміють. А ми якщо разом, то кого завгодно виведемо на чисту воду. – Вона аж розчервонілася від надуманого. – Заодно і про хлопців-посібників розтолкуємо. Нехай знає, що за голуби біля нього туркочуть. – Ці новини так зачепили її за живе, що вона аж кричала на всю хату. – Сором який! Не сказали тоді представникові військкомату, надіялися, що самі розберуться, а воно он як вийшло! Не бути по-їхньому! – розмахувала руками та сварилася пальцем.

Наступного ранку о дев’ятій годині вони вже стояли під кабінетом начальника в приміщенні сільської ради. Коли зайшли і почали говорити, то вже не було в них того гніву, але бажання вивести правду залишилося. Збиралися говорити толком, не як на вулиці, а вийшло все одно по-сільськи – перебивали одна одну, перекрикували. Віктор Петрович, як його було звати, сидів за столом і грізним своїм поглядом показував, що йому такі делегації не до вподоби. Кілька разів голосно обривав їхні розповіді, а вони далі продовжували. Відчуваючи, що не добре все виходить, Мар’яна попросила вислухати її одну. І вже після кількох сказаних речень він її спинив:

– Зачекайте, громадянко. Де ваш чоловік зараз? – мов окріп на голову вилив, від чого вона аж стрепенулася.

– Де ж йому бути, як не на фронті, – відповідала по-бойовому, – і пішов туди з першими. А оті хлопці, які біля вас труться, видаючи себе за партизанів, не пішли. Ховалися від своїх, коли брали, потім від німців, а тепер героями вилізти намагаються. Невже ви їм повірили? Усі в селі їх знають – злодії вони і п’яниці. А нам, бачу, не вірите. Можливо, хтось уже встиг інше розказати? Тоді спитайте в людей.

– У мене ще одне питаннячко: де працював ваш чоловік до війни? – Голосно, мов, на допиті донеслися його слова, а потім добрався і холодний погляд примружених очей.

Мар’яна ніколи не була на допиті, Бог милував, але багато що про те чула. Десь ізсередини піднімався гнів, хотілося його вдарити отією важкою чорнильницею, яка тут стояла ще відтоді, коли вона розписувалася зі своїм Федором. Але затремтіла душа і кудись сховалася, тільки холод у грудях про неї нагадував.

– У Гомелі, в депо. А до чого тут він? Ми не про нього… – В самої перед очима Федір, з розсіченим обличчям сидить під тином. Так і було, коли більшовики все їхнє майно позабирали, залишивши порожніми і клуню, і хлів.

– Досить, з вами все ясно. Ви, значить, з куркулів, – повернув він її до реального життя.

– Та які ж ми куркулі, – обурилася від такої несподіванки. – Була у нас земля, ми її самі обробляли, уся сім’я працювала. Та й коли те було? За царя Панька, як зараз кажуть.

– Мене це зовсім не цікавить, – знову різко обірвав її військовий. – У вас тут півсела куркульні, – ошелешив присутніх.

Після таких слів вона стулила вуста й опустила руки, мовчки дивилася на цього нового начальника, який ходив по кабінету туди-сюди, мов перед шеренгою бійців. Але, отямившись після почутого, наважилася знову дещо сказати:

– Ми розуміємо, на фронті вам нелегко було, а ми вдома від окупантів натерпілися, то якось же треба нам спільну мову знайти. От і прийшли до вас за допомогою, як до рідного. То чому ж ви нас ні вислухати, ні зрозуміти не хочете? Чи ви думаєте, що ми брехати зібралися? Тоді скликайте збори, нехай люди скажуть і про нас, і про тих, кого ви вчора допитували, заодно про тих, хто біля вас крутиться. Там усе взнаєте – хто на партизанів працював, хто з партизанами та червоною армією в село повернувся, коли німців гнали. Ще такого не було, щоб у селі люди правди не знали.

– Більше нічого не хочу чути! – Голова знову обірвав розмову. Стояв широко розставивши ноги, а руку тримав на кобурі з пістолем, точнісінько так, як це робив німецький комендант. – Ідіть додому, я вас не кликав! Чи ви теж захотіли до того дядька, то це ми організуємо! Збори їм! Сам я рішаю, сам! – спинився навпроти Мар’яни та свердлив її своїми злими очима, від чого в неї аж волосся на голові хустку піднімало.

Горпина Петрівна, яка до цього часу стояла мовчки, й собі не стрималась:

– Ви, Вікторе Петровичу, прибули в село до людей, тому повинні розібратися в наших справах по-справедливості. – Сама, нервуючи, все терла руки.

Військовий почервонів, мов прапор, який знову стояв у кутку цієї кімнати, як до війни. Розтулив рота, щоб, мабуть, вигнати всіх, у тому числі й Горпину Петрівну, але вона перебила:

– Раз так діло пішло, то хочу повідомити: я особисто знала командира партизанського загону і замполіта, сама два роки в загоні була, поранених лікувала. Тому маю право говорити з вами на рівних, хоч я і не член партії, і не маю такого військового звання, як у вас.

Було й до війни так – забуде вона про страх і випалить те, що думає. Пошкодувати може потім, але й то не завжди. Тоді сидить у хаті й чекає, коли за нею прийдуть. Так і зараз – замовкла і принишкла, хай буде, що буде.

Голова ганяв свою самокрутку по губах, дивився на простих селянок і все щось зважував. Потім, змінивши тон, запросив немолоду партизанку Горпину сісти, а всіх інших – розійтися по домівках. Жінки вийшли, але розходитися не збиралися. Стояли неподалік від спаленої будівлі клубу і чекали.

– Горпина молодець! – хвалила Марія. – Нас би він усе одно не слухав, бо ми баби сільські, він таких, мабуть, і за людей не вважає, – розмірковувала по-своєму. – Треба було Тоні першій починати, та одразу: я жінка командира розвідки партизанського загону. Отут би йому і заціпило, – здається, рада була, що хоч зараз таке надумала.

– Ви що, дівчата, мій Тимофій, Мар’янин рідний брат, він же теж із середняків, – нагадала Антоніна. А йому, здається, вже хтось про кожного розказав, тільки на свій лад.

– Чи важко здогадатися? То матері отих молодчиків, про яких ішла мова. Точно вони. Прибирали хату Олександри Данилівни Маркової, рушники вішали, вже ніби і своїми стали, то й поговорили як їм треба, – уміла довести своє і Мар’яна. – Коли їх послухає, тоді простак, неначе бабів хитрих не бачив.

– Щось я нічого розумного від нього й не почула. Дурень він. Були б наші чоловіки вдома, він би так не скакав перед нами, – зробила такий висновок Христина.

– Забулося вже, дівчата, що бачили таких начальників і раніше. І чоловіки нічого зробити не могли. Усі сиділи мовчки, як миші в норах. Чи не так? – дивилася Мар’яна на них своїми синіми очима, біля яких за останні роки залягли зморшки.

– Вийшла! Вийшла! Випустили! – зраділи жінки, дивлячись у бік сільської ради, де по східцях гордо спускалася Горпина Петрівна.

– Чекайте, вона сама прийде. Не бігайте, а поводьтесь достойно, тоді, може, і слухати вас будуть, – наставляла Тоня своїх жінок по ланці, які вже рушали назустріч.

– Усе ж, дівчата, не дарма приходили, – задоволено зітхнула Горпина. – Не знаю, як вам, а мені здалося, що ми довго з ним говорили. Розказала, як агітувала Саву в старости на прохання партизанів, і про Никифоровича, і про інших слово замовила. От тільки про Михайла погано виходить, – глянула то в один бік, то в другий, неначе хотіла пересвідчитися, чи ніхто їх не підслуховує. – Скаржиться начальник, що Михайло його ображав, а ще вбити погрожував, тому він його в райцентр відправив, – майже шепотіла. – Якщо дядько і гарячкував, то невже ж таки його за це покарають? – по очах видно було – журилася. – А взагалі розмова була неприємна, – вирішила зізнатися. – Отак боролися, тепер своє довести не можемо. Усе тіло в мене тряслося. Спочатку він косував, а коли сказала, що піду пішки в обком партії, який Федорова залишив на окупованій території для створення партизанського руху, і розкажу про все, одразу по-іншому заговорив. Повідала йому, як партизани зв’язок з Москвою тримали, може, не знає. Декілька прізвищ назвала тих воєначальників, які з Москви прилітали. Я їх не бачила і не знайома була, а на нього ті прізвища справили велике враження.

– А як же про тих хлопців? – допитувалася Марія.

– Говорила, що коли не відправить на фронт, то жінки самі їх піймають і відвезуть у районний військкомат. Усіх беруть, то нехай і цих. То ж ви мене підтримайте, коли що, – сама пригадала про бабські бунти, які були у двадцятих роках. Чоловіки у в’язниці, а вони з вилами проти влади йшли. – Треба про це людям розказувати, нехай говорять. Як не будемо гуртуватися, знову нас заклюють поодинці.

– Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. – У Мар’яни було погане передчуття, яке її ніколи не зраджувало.

По дорозі додому весь час сперечалися, лаяли того Віктора Петровича, який воював, а життя не знає, пригадували і довоєнний час. На тому й розійшлися. Коли Мар’яна з Горпиною зайшли до своєї хати і стали діставати обід з печі, на порозі з’явився дід Сава. А тільки почали про розмову з начальником, як забігла й Антоніна.

– Горе, Горпино Петрівно! Горе сталося! – захлипала ще до того, як рота розкрила.

– Та кажи швидше яке? Хіба можна оце так жити? Ну, що там?

– Наді ніде немає. Мої хлопці Тимошку в колисці гойдають, а її дитя лежить на ліжку в іншій кімнаті та плаче. Діти кажуть, що тьотя вийшла і більше не заходила.

– Так-так… Втекла наша Надя, – хитала головою Горпина. – Оце вам за вашу доброту! – У її здивованих очах застиг подив. – Я ж, здавалося, і до серця добралася, і любов до дитини розбудила, а ні, втекла… Чомусь таке передчуття було у мене з першого дня. От вам і горе. Чуже дитя, а горе все одно наше.

– Вона кинула, а вам кидати ні на кого, – не міг змовчати дід Сава. – От і думайте, як бути. Дитинка – це не лялька. І нагодувати треба, коли голодна, і полікувати, коли хвора, і одягти, і взути, – видно було, що й він розхвилювався.

– А то ти нам, діду, розкажи, бо ми не знаємо, що біля дитини багато клопоту. У Тоні своїх вистачає, а в Мар’яни – повна хата, тільки я бездітна, але я вже сама собі ладу дати не можу. Коли Надя не повернеться, не знаю, що й робити, – журилася Горпина.

– Ладно, народилася в моїй хаті, то нехай росте, кому ж вона потрібна при нашій бідності, – заспокоївшись, погодилась Антоніна. – Якось проживемо.

– І то так. Молодець. Ми допоможемо! І люди допоможуть! – зраділи жінки, що якось воно вирішиться.

– Ага, понадійся. Може, день чи два, а потім усі забудуть, – махнув рукою дід Сава. – Так завжди було. Кричать, поки горе свіже, а звикнуться, то й не згадають. – Сам видивлявся у вікно. – Сонце червоне дуже на заході, і небо мов кров’ю полите, – коментував побачене. – Добре, коли на мороз та на вітер, – зробив такий висновок. – Раз вітер, значить, нова погода. Куди ж тільки повіє… – міркував біля порога, збираючись додому. – Тут сам не знаєш, що робити, а ви про малу дитину. Дай Боже перезимувати вдома, – щоб про своє нагадати, зайшов здалеку. – Це для мене буде велике щастя. Бачите, як мало людині треба! – умів він у всьому знайти головне. – Спасибі тобі, Горпино, і тобі, Мар’яно, і всім жінкам нашим також дякувати буду, що клопочетеся про мене. Це буде і ваша перемога. – Чи були в нього мокрі очі, вони не бачили, але здогадувалися. – Така в мене доля, щоб весь час бути на межі життя і смерті, – проказав ніби з останніх сил. – А звикнути до цього не можна, бо весь час жити хочеться. Коли все відходить і я знову повертаюсь до нормального мирного життя, то мені й моя маленька хатинка раєм здається, і любов до людей ще більшою стає, і пташку я чую, і небо бачу. Ось таке моє життя, дівчата. – Він знову шапкою протер своє обличчя.

– О! Розвів, уміючи. І так наплакалися, а ти знову сльозу видавити хочеш, – скривилася Горпина. – Це тобі спасибі, Саво, що не побоявся німців у ті роки і став на захист наших людей. Ніхто не знає, що б могло статися. А те, що зараз, – все минеться. Спи спокійно, лише папір свій з підписами забери, бо то твій найважливіший документ. Сьогодні одному довів, завтра другий хтось прийде, а показувати вже нічого. Ото біда буде! – радила йому.

– Спокійно спатиму, коли й Михайло вдома буде. Радий би йому допомогти, та не знаю як.

– Після нашої розмови той начальник сам повинен Михайла нам повернути. Коли ні, то я до нього знову піду. У Чернігів не ходитиму, там нас ніхто не чекає, – Горпина зажурено хитала головою. – То я так, аби хоч чимось його налякати, – аж посміхнулася. – Думала, ще Савиного червоноармійця пригадати, та забула його ім’я. Він знову, мабуть, біля високої влади, а може, навіть генералом став.

– Микола він, – сказав дід не роздумуючи, неначе часто про нього говорив. – А прізвище і я забув. Правда, дочка моя Маня… Хоча й не згадує, але думаю, що не забула. – Дід замислився, пригадуючи, як червоноармієць колись його врятував. – Піду відпочивати. – Прочинив двері в сіни. – Радіо в мене, дівчата, заговорило, то заходьте послухати. – І дід почав переставляти стомлені ноги через високий поріг.

Невдовзі пішли розмови по селу про те, що радіо передавало. А передавало воно про бої на Дніпрі. Не дуже вірили чужим переказам, щодня перепитували в діда Сави та Кирила, який, незважаючи на вік, ще ходив на роботу. До того, що чули, додавали свої думки і переказували іншим. Тому й виходило, що про бої, почуті по радіо, говорили всі, але по-різному. Часто сперечалися, доводячи свою правду. Серед різних новин жінки на вухо одна одній передавали й таке: «Якась партизанка народила в селі нагуляну від Тимохи дитину і залишила її Тоні. Надумала собі, що вона в нього одна така красива. Нехай няньчить, раз не чуже їй те дитятко, бо тій партизанці ніколи, треба за Тимохою поспішати». Антоніна спочатку не звертала уваги, а потім прийшла до Горпини Петрівни зовсім з поганим настроєм.

– Ну де оті розмови взялися? Може, воно так і є? Тимофій же сам просив вас забрати оту Надю і допомогти. Тож виходить, що він її давно знав? А я у свою хату пустила, дитину своїм молоком годую, – ледь сльози стримувала.

– О, наслухалася! – скривилася Горпина. – Щоб їм язики повсихали! Їх ніяка війна від розмов не спинить. Ти для чого всю оцю нечисть збираєш? Дорогою вони познайомилися. А тут мало не забув про неї, бо то Тимошку носив та всім показував, то розписувався з тобою. Ще скажи, що він гуляка. По доброті своїй не міг відвернутися від людини, яка в горі, такий він є. А з Надею це так і було. Ти сама чула, про що вона марила, – заспокоїла її. – Збиралася застрелитися! Подумати тільки!

– Вибачте мене, нерозумну, кров у голову вдарила від дурних розмов. – Тоня аж почервоніла від сорому. – Все було так добре, і я така щаслива, а тут ця Надя… І де вона на мою голову взялася? Правда чи ні, а ті розмови так прилипнути можуть, що й за все життя не відмиєшся.

– Усе минеться, тільки здається мені, що хтось воювати з нами став. І знову я грішу на Лисавету, але тепер вона не сама, знайшла собі помічниць – матерів отих молодчиків, що біля начальника труться, зараз це ціла компанія. Коли два роки всі голови гнули перед окупантами, не до вигадок було, а тепер швидко взялися за старе діло. Але й то нічого, прийде коза до воза, – посміхалася Горпина, – подітися їй нікуди, в ноги падатиме. – Здається, вона була задоволена. – Нехай поговорить, а живіт з кожним днем підпирає все більше. Ось тоді я своє слово і скажу, – примруживши очі, тішилася надуманим. – А ти йди додому та живи спокійно, було б від чого плакати. За чужу дитинку Божа подяка сама в хату прийде.

– Ага, вас послухаєш, то можна одразу в монашки йти.

– Для чого? Ти тут спробуй до Бога наближатися та добро робити. Тут мабуть складніше.

– Я все зрозуміла. – Не можна було сказати, що вона заспокоїлась, але, попрощавшись, пішла з хати.

– Було б через що себе зводити. – Горпина встигла ще й таке докинути наостанок.

А сама задумалась про людей і про себе, про вчинки і про наслідки, про заздрість і про хвороби і ще багато про що, бо все те було їй відоме.

Село завжди жило за своїми законами, і розмови між людьми робили свою політику – когось засуджували, когось виправдовували, хтось ставав героєм, а хтось – зрадником, когось люди проклинали, а когось – звеличували. З роками все це забувалося, але могло й піднятися на поверхню з бездонної людської пам’яті. І про це вона розмірковувала того дня. Її думка була легкою і гострою ще й зараз. За якісь хвилини вона могла дістати зі своєї скарбниці безліч подій, перекинути їх і так, і сяк, навіть побачити тих людей і почути їхні розмови. Спостерігати за своїм весіллям, за вінчанням, за молодим, уже законним чоловіком, як він засинає, обнявши її, і як просинається вона в його обіймах. Хоча й було це недовго, зате вона й зараз дякує Богові, що в її житті було кохання. Діставати і ховати, пам’ятати й забувати, здавалося, що це просто, без ніяких таємниць, але для неї це було щось неймовірне. Інколи навіть літак у небі її не так дивував, як те, на що спроможна її пам’ять. Можливо, саме тому й жилося їй не так важко. У неї було своє розуміння життя. Вона з ним не народилася, не запозичила в когось і не купила, воно прийшло з роками само по собі. Але не для того, щоб сама себе тішила, а щоби навчала інших, підказувала, радила, аби всі, хто поряд з нею, збагачувалися душею, не опускали руки і не впадали в крайнощі. Вона відчувала себе стрижнем тієї родини, хоча нікому про те не говорила. Ніколи й не хвалилася, як багато прийняла новонароджених діток на свої руки. Знала лише вона, що й потім не зростали вони без її уваги. Не було в селі такого двору, куди вона не заходила. Десь лихо – і вона там, неначе випадково йшла у своїх справах і тут почула. «Може, вам чимось допомогти?» – були її слова замість привітання. І так усе життя – сьогодні тут вона, а завтра там, неначе за кожного відповідає. У чорній одежі або в сірій, як послушниця Божа, несла свій хрест і не скаржилася. Боялася лише самоти і гніву людського. І дуже любила, коли серед тієї буденності, яка щодня поряд, трапиться такий випадок, який сколихне її, – серед декількох тисяч людей вийде наперед одна і покаже, на що здатна Божа людина. У часи війни таких випадків багато було, але й цей її теж подивував.

Одного вечора, коли надворі вже стемніло, хтось постукав у їхнє вікно. Мар’яна, не питаючи, побігла відчиняти двері.

– Це я, Ольга, поговорити з вами хочу, – вагалася на порозі.

– Заходь, раз прийшла так пізно, значить, справа є важлива, – здогадалася Мар’яна, зачиняючи двері.

– Спасибі вам і на тому, багато хто зі мною і здоровкатися не хоче, а ви до хати запрошуєте, – дякувала, ставлячи на стіл глечика з молоком. – У мене корівка є і молочко добре, якщо не гидуєте, то носитиму. Мені одній багато непотрібно, тож роздаю. Вчора Тоні віднесла.

Ольга ще не договорила, а діти вже стояли біля столу і чекали Мар’яниного дозволу.

– Коли не зайве, то чого ж відмовлятися. Діти ростуть, а наїдатися дуже нема чим. – Одразу наливала їм у кухлики. – Їх і серед ночі розбуди, вони молоко питимуть. А ти кажеш, гидувати. Придумала таке! Ми й самі за ним прийти можемо, та й діти прибіжать. Сідай, поговориш із нами, розкажеш, як живеш, чого прийшла, – показала на лавку. – Мабуть, не просто так.

– Боржниця я твоя, ти вступилася за мене, а я й досі тобі не подякувала, – сама не зводила очей з Мар’яни. – Думала, що тепер мене ніхто й за людину в селі не вважатиме, ще довго доведеться за гріхи чоловіка розплачуватись, але неправда, світ не без добрих людей. Нехай тобі Бог здоров’я дає за твою доброту. – Ольга вклонилася перед Мар’яною до самого пояса. – Я ще одну справу надумала, – ніяк не наважувалася про те сказати.

– То й говори, не бійся, ми тобі не вороги, – аж шию витягла Горпина на лежанці, чекаючи новини.

– Була в Антоніни, а там дитинка маленька кинута, так вона мені приглянулася, – в самої аж очі засвітилися. – А якби я попросила, ви б довірили мені? – поглянула на жінок, які ще нічого не зрозуміли. – Чи прийде мій синок з війни? Хтозна, – від хвилювання вона аж повітря хапала. – А так була б я не сама. Та коли б і прийшов, то виріс би йому братик. – Ольга дивилася на Горпину і на Мар’яну, які й досі не могли второпати, про що то вона. – У Тоні й своїх дітей повна хата, а тут ще оті розмови, – продовжувала Ольга.

Усі сиділи мовчки. Мар’яна відклала вбік солдатську шинелю, а Горпина – гімнастерку, які одразу після визволення роздавали по хатах латати.

– То ти кинуту дитину просиш, чи що? – перепитала Горпина. – Тільки вчора говорили про неї, а сьогодні оце таке… – Вона задумалась. – Мишком його назвали самі, бо матері було все одно, – сказала та знову задумалася. – Ти, Олю, немолода жінка, вимотана отим чоловіком, чекай кінця війни, прийде твій Льоня, і будеш тоді онуків рідних няньчити, – мовила й аж завмерла, хотіла почути, що ж вона далі про те говоритиме.

– Значить, відмовляєте, – поглянула розчаровано. – Нема довіри до мене й у вас. – Так їй зле стало, що вона аж зігнулася. – А я повірила у вашу щирість, особливо в Мар’янину. Якби вона не захистила мене тоді на площі, коли за коси тягали та били, я б точно тут сьогодні не сиділа. Розстріляли б наші, і Льонечку мого також, – скривилася від жалю та потягла край хустини терти мокрі очі. – Мені й сорока ще немає, – додала щодо свого віку. – Вибачте за дурну розмову, я й так зрозуміла, що все одно жінкою поліцая до останніх днів своїх залишусь. – Скривлений рот, сльози на кілочку, в грудях аж пищить – не плакала б зараз, а ревіла, мов ображена дитина. – Такі, як я, в інші села подалися, – сказала трохи заспокоївшись. – Тут їм і вікна б’ють, і дітей обзивають, а мені вдома жити хочеться, тільки світ побачила, – почала розвертати свої чоботи до порога.

– Годі тобі дурниці говорити, – не витримала Горпина. – А про дитинку не нам рішати. Може, Надя повернеться, все-таки мати.

– Тоді віддам, у матері дитя забирати не стану. Ви сміятися будете, але в мене таке відчуття, що то мій хлопчик народився. Може, він нікому й не потрібний, а мені здається, що я не встигну і його заберуть. – Ольга дивилася на жінок так, неначе доля її вирішувалася цієї миті.

– Надумала вона про нове життя з манюсінькою дитиною! Чудна ти якась, Олю! – Горпина говорила одне, а думала зовсім інше: «Ось вона та єдина, що вийшла наперед. Такою пишатися треба. – Навколо розруха, бідність, а вона про нове життя… – сама від неї не може відірвати погляд. – І які ці люди різні», – почала хитати головою.

– А що, і справді, кому кинута дитина потрібна? – дивилася то на Мар’яну, то на Олю. – А вона сама просить, – додала по хвилі.

– Нехай, бо можуть і в дитбудинок забрати. Спробуй потім його там знайти. А з нею не пропаде, – видно було, що Мар’яна радіє.

Коли Оля посміхнулась, вони побачили її сяюче і добре обличчя. «Ти ба, така вродлива і, дійсно, ще молода, – знову побігли думки в Горпининій голові. – Чого терпіла того диявола? А куди подітися було, раз така доля дісталася, – сама й відповіла. – Хоче нове життя розпочати… Самоти боїться…» – здогадалася, бо й сама про те думала.

Ольга тим часом дивилася на них і чекала остаточного рішення. Вона раніше мало з ким спілкувалася, тільки вийде, було, на вулицю, впоравши худобу, а чоловік уже кричить на неї з двору. Так і прожила, не про любов думала, а про те, як би менше кулаків дісталося. Тепер інша справа – можна і на вулицю, і на базар пройти, от тільки люди часом проходу не дають. Чи коли забудуть?

– А що ви скажете, Горпино Петрівно? Бачу, що на моєму боці, але вагаєтесь, – допитувалась несміло.

– Дивуюся, як Бог усе управляє. – Горпина полегшено зітхнула. – Дав дитинці життя і не забув про неї. Знайшлася людина, і сама її просить. Після війни багато сиріт буде, а ніхто їх не шукатиме. І як бідні діти житимуть? А на Мишка нашого мати, значить, знайшлася. То чому б не віддати? Тільки гляди, воно ж зовсім маленьке, з ним ще клопоту та й клопоту.

– Нічого. До весни підросте, а влітку на повітрі та на сонечку все виростає, – защебетала Ольга, вже цілуючи Горпину Петрівну і Мар’яну.

Знову сяяло її обличчя, і на щоках з’явився легкий рум’янець, якого вони в неї ніколи не бачили.

– То я завтра зранку і заберу його додому, потім треба ж буде записати в сільській раді. Ви підете зі мною? Бо там зараз нетутешні керують. Скажуть: «Де взяла?» Ще, дійсно, заберуть у сирітський будинок.

– Підемо, Олю, не залишимо тебе, не бійся. Та й брати його нікуди. Де вони ті сирітські будинки? Обов’язково підемо, – запевняла Горпина Петрівна.

Забравши свого глиняного глечика та попрощавшись, Ольга пішла додому.

– Ти бачила, Мар’яно, як змінилася жінка? Правду каже – мов на світ народилася. То це ж тільки два місяці на днях буде, як без того ката. Жила неначе у в’язниці. І зараз не гуляти біжить, а дитинку просить. Охайно вдягнена, обличчя молодше стало, краса на ньому з’явилася. Побула в нашій хаті, і ми з тобою тією радістю перейнялися. Просто ніхто її раніше не знав, а яка хороша людина. Нехай їй Бог допоможе.

Знову поставила біля себе лантух з гімнастерками та галіфе і почала міркувати про людей: «Як багато їх бачила, а вони всі такі різні. Та все ж їх важко згуртувати, поки півень не клюне, бо кожен своє любить понад усе. А от з пантелику збити набагато легше. Так і живуть – хтось і за інших думає, а хтось без кінця воду каламутить, треті лише за себе. А яка б величезна сила була, коли б разом!» – Вона це ще в молоді роки зрозуміла, у громадянську. Замислилась, а далі давай уважніше розглядати солдатську одіж.

– Дивися: цей поранений був, а цього, бідолашного, землею прикидало, а ось цього вбито – дірка проти серця і кров, – показувала Мар’яні.

– Шийте мовчки, я й сама те бачила. Першу партію навіть нюхала, бо здалося, що Федором котрась пахне. – Раніше вона соромилася зізнатися.

Згодом записали Мишка в сільській раді, похрестили потай у отця Лаврентія в холодній малесенькій хатинці, коли той провідував монахинь Дяковичів. Напророкував новонародженому: в багатстві ростиме, в пошані житиме, а помре героєм на великому Майдані. Олю любитиме як рідну. Раділи його словам, запам’ятавши тільки хороше. Мар’яна хрещеною матір’ю була, а Горпина – хрещеною бабусею. Отець Лаврентій уже давно в монастирі жив, у село лише інколи навідувався. Побачивши його на дорозі, всі люди, як і колись, вискакували зі своїх дворів і просили благословення, вважаючи, що село вціліло тільки завдяки його молитвам.

Після хрещення Мишка пішли до Ольги на хрестини. У двір заходили несміло, бо ніколи там не були. Але все тут їм сподобалося, все вражало порядком і чистотою. Двір для худоби був відгороджений невисоким парканом, із-за якого виглядали гусочки, качки, кури. У кінці городу паслася прип’ята на стерні корова. Посміхалася гостям і підбілена хата. А переступивши її поріг, жінки ще більше здивувалися.

– Олю, то це ж музей якийсь! Оце так краса! Я теж люблю ткати й вишивати, але таких візерунків не маю! – не припиняла і Мар’яна крутити головою на всі боки.

– Я їх сама придумала, – хвалилася Ольга, кладучи Мишка в ліжечко.

– А нитка яка тонка в тебе, як же ти таку робиш? – цікавилася Горпина, оглядаючи скатертину на обидва боки.

– Оце була моя єдина втіха, – зізналася господиня. – Вечори взимку довгі, з дому я нікуди не ходила, то пряла, ткала, вишивала, ще й синок допомагав, він теж багато чого вміє. А що вам сподобається, я і вас навчу.

Вони й далі дивувалися, навіть здавалося, що такої щирої жінки давно не зустрічали. Тож смачно наївшись борщу та пшоняної каші, взявши з собою хліба дітям, Мар’яна і Горпина Петрівна пішли через городи на свою вулицю.

– Ото двір, ото господарство! – дивувалися ще й дорогою. – Неначе війна його не торкнулася. У нас шість курок та п’ять качок, а в неї десятка по два, мабуть, – ніяк не могли заспокоїтися.

– А вона, дійсно, його не торкнулася. У нас і цього літа забирали все з городу та з хліва, тому маємо те, що залишилося. А в неї ніхто не забирав – усе й виросло, – міркувала Горпина. – Але яка господиня! Отакі руки має! – все нахвалювала вона Олю. – Оце вона без нього все прибрала та вивісила, він і того не дозволяв. Усе добро в скрині лежало. Раніше і я чула від її сусідів, що вона весь час щось робить, а той – то п’є, то їх ганяє. Рушники п’яний сокирою на колоді рубав. Тепер їй би хорошого чоловіка, то ще б жити та й жити. Але все ж дружина поліцая, то хіба хто переночувати прийде, – зітхнула важко, бо таким їй здавалося Олине майбутнє.

– А он і наші всі біля дідового двору стоять. Мабуть, про дядька Михайла щось говорять. Ходімо скоріше, може, щось нове почуємо, – показала Мар’яна на двір діда Сави.

Намагалися йти якомога швидше, а ноги запліталися. Навіть махали руками, аби їх побачили. Коли вийшли зі стежки на вулицю, довелося ще відхекуватися декілька хвилин.

– Доброго вам здоров’я! – звернулися, підійшовши ближче. – Як справи ваші? Що про дядька чути? – одразу про головне.

– Нічого, – понуро відповіла Анюта. – Ми з Никифоровичем ходили на Восківці до родичів, а звідти й до райцентру добралися, але взнати нічого не вдалося. Сказали, що направили якогось дядька разом з іншими на Чернігів. А куди, з ким і чому, ніхто не говорить. – Вона то смикала свою спідницю, то хустку – нервувала. – А ще чули, що забрали всю нашу трійку на фронт, навіть Івана-дурника. Лисавета і розписати його з дочкою не встигла. – В її давно почервонілих очах зблиснули радісні вогники. – Бач, добилися все-таки. – Хоч це її заспокоїло.

– От і правильно, нехай повоюють! Нехай хоч трохи пороху понюхають, – радів і дід Сава. – А ти не плач, якось воно буде, – втішав Анюту, мов маленьку.

Він ще довго стояв на вулиці. Хто проходив чи проїжджав, спинялися біля нього, бо того дня він розказував про бої на Дніпрі.

– Не просто німці відступають. Поки наші підійшли, вони закріпилися на правому березі. Мости підірвано, а ті, що залишилися, – заміновано. Але прорвуться! Наші війська зараз інженерні частини мають, плотів наробили, пристроїв різних, а мостів таких, що по них уся техніка, навіть танки на той бік Дніпра перебратися можуть. – Він так упевнено про те говорив, що ні в кого й на мить сумнів не з’являвся. – Тільки солдатам усе одно дісталося. От бідолахи! Казали по радіо, що фронт уздовж Дніпра аж на сімсот кілометрів розтягнувся. Такої великої військової операції, мабуть, ніколи не було. Війська двох фронтів на той плацдарм підтягнуті – Першого і Другого Українського. – Він аж палець підняв. – Молодці наші бійці. Аби Дніпропетровськ зберегти, вони його обійшли і в кільце німців узяли, бо ворог там у кожному будинку засів. Викурили на поле – отам можна і побитися. Дніпро як візьмуть, то Гітлеру капут, – аж махнув рукою. Він, звичайно, ще буде сили стягувати, буде ще боротися, але ми ж наступаємо!

Так і раніше було – як почне дід про війну розповідати, то й спинити його нікому не вдається. Але й вони не проти були послухати, про наступ тим паче. Одразу сила де й бралася і ноги не йшли, а бігли.

Пізніше Мар’яна носила воду з колодязя, а дід Сава ще й досі розказував. Біля нього вже зібралося піввулиці людей.

– Ну що там? – кричав дід, упізнавши поштарку ще здалеку. – Які новини несеш?

– Листи на село прийшли! З фронту! – повідомляла вона голосно. – Ольга від сина отримала.

– А мені? Так нічого і немає? – спинилася проти неї Мар’яна. – Виходить, написали ті, яких недавно забрали?

– Пошта тільки-но пішла. Може, й ви днями отримаєте, – вона сьогодні всім так говорила, аби довго її не затримували.

Новина про перші листи вже облетіла все село, і тепер поштарку виглядала вся вулиця.

– А чого то ти Кирила під руку ведеш, немов до вінця? Нащо він тобі здався, вже якщо діда, то можна було б і молодшого знайти, – такими словами зустрічав Тамару дід Сава наступного разу.

– Я його в сільраді зустріла, прийшов за вас заступатися. Говорить, що весь їхній куток протестує, а що робити – не знають.

– Результату від наших протестів нема ніякого, поговорили, і все, – додавав дід Кирило. – А ти все жартуєш? – поглянув на Саву.

– Ну не плакати ж.

– А ще кажуть, що школу відкриють днями, – повідомила поштарка ще одну новину. – Мало не забула: завтра із школи будуть по селу ходити і дітей записувати, – кинула, обернувшись.

– Школу то добре, тільки нема в що дітей одягти. І вдома сидіти їм більше не можна. Павло мій зовсім уже великий, не дай Бог неграмотний залишиться, – бідкалася Мар’яна. – Треба в Ольги спитати, може, в неї якась одежина є. Я б перешила, аби тільки було з чого. Тільки я про синову, бо поліцаєву і в руки брати не хочу.

– Василька теж відправляй, нічого йому по вулиці бігати, бо він весь час у шкоду лізе, – підказувала Горпина. – Уже патрони в кишенях носить. Де ото він їх набрав? – вона ніколи не була байдужою до дітей. – Правильно, Кириле, кажу? – штовхнула його під бік, бо він задумався дуже.

– Звісно, що правильно. Але хлопцям і по вулиці треба побігати, не сидіти ж їм у хаті, а то поки мужики наші прийдуть, ви їх по-бабському виховаєте. Просто зараз небезпечно – одному око вибило, другому руку відірвало, а вони все одно за своє. І те, що одягати їм нічого, теж невелика біда. З чого перешиєте, те й носитимуть, аби не голі. Погано було б, дівчата, якби ми ще одну зиму з німцями в одній хаті зимували, – аж налякав усіх дід Кирило. – Ті на гармошці в хаті грають, а я за хлівом із партизанами розмовляю, – пригадував пережите. – Ото було! Тільки то не героїзм. До всього звикли, навчилися і німців дурити. Якби свої не доносили, то можна було б їм голови ще раніше скрутити. Тепер пішли інші проблеми – то нам довіряють, то не довіряють… – Він аж плюнув спересердя. – Знову понасилали сюди чужаків різних. І все на наші голови. «Что» та «как», – кривляв їх.

– Підходьте ближче. Чого спинилися, не дійшовши? Чи ви там стали своїм фронтом? Мабуть, окремо воювати зібралися? – це вже іншим разом кликав Сава діда Кіндрата, який щось розпитував у поштарки, не дійшовши до його хати. – Не затримуй Тамару, їй ще довго ходити, – не вгавав. – Нам з тобою ще пишуть, – хотів він і сьогодні зі старим солдатом про війну поговорити.

– Це ти, Саво? А я тебе здалеку не впізнав, мабуть, розбагатієш скоро. І Горпину розгледів, тільки коли ближче підійшов. Ще й подумав: колись сама за тебе заміж не захотіла, тепер так і липне. І чим же він тобі не такий був, цікаво було б хоч зараз дізнатися?

– Ви тільки погляньте на цього діда, ноги ледь волочить, а що згадав. – Вона аж засміялася. – Якраз тільки про любов говорити, – не переставала дивуватися. – І як вам отаке на думку спало? – вже здогадалася, що хитрий дід Кіндрат так їм дух підняти надумав.

– Ну, а де Михайла шукати, ви й зараз не знаєте? – здавалося, навіть лаяти їх зібрався. – Чоловік не голка, знайти ж можна? Чи знову буде, як у тридцятих… – Ще не доказавши, старий Кіндрат наставляв своє волохате вухо, щоб краще почути.

– Ми не про те. Я розказую людям про наступ нашої армії. Це з радістю роблю. А про наше домашнє й думати не хочу. – Сава навіть махнув рукою. – Німцям командування їхнє втовкмачувало, що ми голодні, обірвані напівдикі люди, – все ж продовжував. – Я таке в книжечках читав, які вони своїм солдатам роздавали, мабуть, щоб до нас жалю не мали. Бо ми ж ненормальні, виходить. А свої нам теж нагадують, що ми ніхто, тобто теж ті самі – обірвані й напівдикі. – Сава аж сам злякався після такого висновку. – Пропав чоловік, а ти ще й не питай про нього. Що й думати? На фронт його не пошлють, старий. А там хто знає. Може, він сам нам якусь звістку дасть?

– Як одразу не знайшли, то вже й не знайдете. – Здається, дід Кіндрат аж розсердився. – Чоловік не голка, – знову повторив. – Говоріть уже про війну, а я хоч послухаю. – Ти, Кириле, слідкуєш за подіями на фронті? – повернув до нього свій гострий ніс та увіп’явся глибоко запалими очима.

– Не лише слідкую, а й дивуюсь – ото яка техніка! Коли я воював, то це ж небо і земля. Тоді гарматами трохи постріляють, а в основному рукопашний бій, зараз – артпідготовка, бій у небі, потім уже танки пішли, і все інше, – порівнював набагато молодший дід Кирило.

Так стояли і наступного дня, під вечір, коли вже впоралися, щоб знову новинами обмінятися, бо відчували – зараз один день багато чого важить.

– Он Тоня від Ольги біжить, якийсь папір у руці тримає. – Дід Сава показував на стежку повз його хату. – Мабуть, лист отримала чи комусь із нас прийшов! – Усі навіть завмерли, чекаючи. – Та говори швидше кому? Не зволікай, бо й дихати вже важко! – крикнувши, Сава розтирав рукою біля серця.

– Мар’яні! – почули, коли вона вже ближче підійшла. – Мар’яні! Мар’яні! – повторювала радісно.

Усі глянули на Мар’яну, а вона стояла ні жива, ні мертва. На блідому обличчі не було видно радості, а голосу зовсім не чути. Антоніна вже подавала їй лист, а та не могла навіть узяти його.

– Чи ти зовсім з глузду з’їхала, хіба ж так можна! – гримнула на неї Горпина. – Давай я прочитаю, а ти заспокойся, – і вона вихопила того трикутника. – «Добрий день, дорога мамо! – почала, розгорнувши. – Я живий і здоровий, чого і вам бажаю, – продовжувала голосно. – Ми зараз на обороні Києва разом із Воронезьким фронтом. Частину наших березівців направили в навчальний батальйон».

– То це ж Митя пише Уляні, а на Мар’янину адресу, – першим здогадався дід Сава. – Читай далі, Горпино, читай сміливіше, – махнув їй рукою.

– «Партизан одразу відправили в діючі війська, бо ми вміємо користуватися зброєю. Зараз нам дозволили написати додому, пишемо прямо в окопах. Дядька Тимофія давно не бачив, бо він у взводі піхотної розвідки. Мене хотів до себе взяти, але не вийшло. А Миколка зі мною, Танюшу теж інколи бачу, вона поранених з поля бою виносить. Як візьмемо Київ, ще напишу. Що нового у вас? Дуже хочеться отримати від вас листа. Передавайте великий привіт тьоті Мар’яні, тьоті Дуні, Горпині Петрівні, діду Саві, його дівчатам і всім іншим. Ваш Митя».

Тільки Горпина Петрівна дочитала листа, як Антоніна вихопила його і знов перечитала. А в тому місці, де про Тимофія написано, спинилася, приклала трикутника до грудей і сказала:

– Живий мій Тимоха, скоро і мені напише.

Дід Кирило плескав у долоні й примовляв:

– Не даремно я до вас зайшов, зараз батькам Миколи і Тані радість занесу. Ото б і їм ті рядки прочитати, а то не повірять.

– Чого носити, ще загублять. Нехай сюди приходять. – Горпина сховала листа у свою кишеню.

Тепер усі були дуже раді, Мар’яна посміхалася, діти стрибали, раділи за Митю і чекали далі листа від татка, лише дід Сава та дід Кирило трималися, як солдати.

З тих пір село зажило новим життям. З нетерпінням чекали листів із фронту. Отримував багато хто. Ці новини були навіть більш значущі, ніж ті, які по радіо чули, бо вони були про своїх, про рідних, яких тут чекали майже в кожній хаті. Приходили листи один раз на тиждень, інколи раз на два, залежно від того, коли підводу в райцентр посилали чи голова на нараду їздив. Розносила по селу все та Тамара Забарівська. Ой, і дісталося цій молодій жінці – і цілували її, і пирогами та пряниками пригощали. А все за той маленький потертий паперовий трикутничок, який так багато важив! Тут він був ніби вогник, який запалював душі, вселяв у них надію на нове життя. Багато хто косував і сердився на поштарку, що не несе так довго. Дехто не витримував тяжкого чекання – лаяв Тамару. «Може, загубила, може, не тому віддала», – навіть звинувачували. Було, й наскакували на неї гуртом, відбирали торбину з листами і шукали в ній свого листа. А вона продовжувала носити і в погоду, і в негоду, часто повертаючись у мокрій куфайці та мокрих чоботях.

Невдовзі вже й сніг почав рипіти під ногами, а мороз за щоки щипати. Тягне вона свою сумку і по переметеній дорозі, а на парканах півні кукурікають, супроводжуючи її по селу. Тамара за цей час звикла до листів і до всіх тих емоцій, які висловлювали її односельці, розуміючи, від чого то воно все.

– Радійте, люди добрі, кричіть, лайте, це не торбина в мене, а хрест Господній, – жартувала інколи, завзято справляючись зі своєю роботою. – Але коли захворіла, двері в мою хату не зачинялися. Несли хто молоко, хто – медок, хто – пряника, хто – липу, аби тільки швидше я на ноги стала. Виявляється, нікому носити вам таку радість – одна не така, друга не хоче, а третій не довіряєте. Бачите, як ви мене самі прославили. Хто така була Тамара? Свинарка! Тепер усі на мене чекають, усі вклоняються, – роздаючи листи, продовжувала жартувати. – Читайте, дорогенькі, я вас так полюбила, що носила б щодня, ніг своїх не шкодуючи!

Після таких слів кожна жінка посміхалася їй, хотіла задобрити, доторкнутися до рукава її старенької куфайки, зазирнути в очі, щоб хоч іншим разом принесла, неначе це від неї залежало.

Одного дня, дійшовши по головній вулиці майже до самого кінця села, Тамара побачила діда Кирила і віддала йому два листи для сусідів – Таниної матері та Катерини.

– Передайте, дуже я находилася, вдома з ранку ще не була. А вам, діду, ще пишуть, – запевнила, знаючи, що дід Кирило чекає листа від сина, якого забрали з першими.

Протягуючи трикутника через паркан Таниній матері, дід Кирило встиг пожартувати з цього приводу:

– Отримуй, Оксано, твоя медсестра прислала, будеш ти її після війни на лікарку вчити, не захоче вона більше з сапою в ланку йти!

А побачивши Катерину, яка з відром води поверталася від колодязя, дід крикнув:

– Отаманшо! Як прийде твій Мирон, першим ділом нехай у дворі колодязь викопає, бо негоже такій кралі далеко по воду ходити!

Катерина ніколи за словом в кишеню не лазила й одразу знайшла, що йому відповісти:

– Нащо мені колодязь у дворі здався, коли мужики поприходять. Тоді я частіше буду по воду ходити, спідниць собі нашию і задом тут вилятиму, щоб їхні очі аж на лоба лізли!

– Ах ти бісова дівка! – посміхався дід Кирило. – Ти кого хочеш з розуму зведеш, тільки Трохима мого не чіпай, – сварився пальцем. – Я йому сам молоду гарну дівку знайшов, а то він щось у парубках засидівся. Та тільки в Німеччину її забрали, ось повернуться обоє, тоді й оженю. А ти на весіллі погуляєш.

– То не Улянину дочку ви нагледіли? Вона за нього не піде, дуже ще молода і дуже гарна. А от я до Трохима вашого давно придивлялася – мені б такого! Я б його жаліла, пилинки здувала, навіть на руках носила! – уміла не тільки сказати, а ще й руками показати. – Невже то, діду, ви колись таким були? І куди все поділося! – реготала на всю вулицю. – Тепер і дивитися нема на що, – махнула рукою та знову засміялася.

– Ну ти ж і бісова дівка! Хотів порадувати тебе оцей поганий дід, листа тобі принести, тепер і не віддам, – сам почав наспівувати: «Ех, тачанка-ростовчанка, всє четирє колєса…»

Він уже пританцьовував на вулиці й вертів над головою трикутником із фронту. Здогадавшись про все, Катерина не поставила, а кинула відро у сніг, з якого вмить розтеклася вода, розтопивши велику дірку. За мить вона вже кружляла біля діда, намагаючись вирвати з його руки лист від чоловіка. Хустка її зсунулася набік, щоки горіли, неначе рум’янами їх хто намазав, а він усе не віддавав.

– Та швидше давайте його сюди, діду, бо від гніву в сніг вас штурхну!

Жінки, які повиходили з дворів на почутий гамір, з цікавістю спостерігали за нею, знаючи – вона дідові не поступиться. Катерина, схопивши довгоочікуваного трикутника, розгорнула швидко і почала голосно читати: «Повідомляємо вам, що Яковенко Мирон Дмитрович, – підняла голову та підіпхнула волосся під хустку, думаючи про високу нагороду, – загинув у боях за Київ у 1941 році», – ледь дочитала, спиняючись на кожному слові.

– Це ви, діду, написали? – звела на нього свої і без того великі очі. – Ви що, жартувати так надумали! – вже не говорила, а кричала, розгнівавшись.

Жінки переглядалися між собою. Було таке, що оці двоє жартували, але щоб так – ніколи. Вона ще раз перечитала листа, знову глянула на жінок, потім – на діда Кирила.

– То це не ви писали? – знову її брови вигнулися на лобі дугою. – Думала, що нагородили, а його, виходить… убито?

Дід стояв, опустивши руки, неначе на нього Катерина вилила оте відро холодної води, і мовчки хитав головою, боячись навіть рота розкрити.

– Отже, це похоронка? – ледь промовила, онімівши.

Обвела поглядом сусідок, які підходили, глянула далі по вулиці і, знайшовши очима постать Тамари, яка віддалялася, почала гукати. Завжди гучний голос Катерини, тепер був ледь чутним. Вона просила її повернутися, махала їй руками, благала. Зрозумівши все, жінки й собі почали звати поштарку на допомогу. Поки Тамара поверталася, всі, хто вмів, перечитували, а Катерина стояла осторонь і боялася навіть доторкнутися до того страшного папірця. Коли підійшла поштарка, всі повернулися до неї і простягли трикутника. Прочитавши його вголос, вона підвела на них свої здивовані очі.

– Їй-богу, не знаю, що це. Такого ще не було. Ніхто такого не отримував. Якби було, то люди сказали б. – Вона вдивлялася в той папірець і боялася сказати правду.

– Про те вже давно думала, бо новий голова все частіше став говорити про похоронки, які незабаром посиплються на село, як сніг на голови.

– Чого мовчиш, скажи прямо! – наполягала Катерина. – У кого ж мені ще питати, як не в тебе? Ти біля начальства ходиш, то ти точно знаєш. – Катерина підходила все ближче й ближче. Її перекошене обличчя, її колючі запалі темні очі, загострений ніс виражали такий страх, що в Тамари навіть мурашки по спині побігли.

– Катерино, побійся Бога, я тут до чого? Розношу, і все! Можу написати, прочитати і зрозуміти також, я ж сім років ходила до школи і вчилася непогано, – ніби виправдовувалася з переляку.

– То чому не кажеш, коли розумієш? Ти принесла, ти й розказуй, – не зводила з неї очей Катерина.

Налякавшись і собі, дід Кирило схопив її за руку, щоб, бува, чого дурного не надумала.

– А що тут розуміти? Унизу он підпис і печатка військової частини. Зміст ви вже читали. Пишуть, що загинув ваш чоловік. – Тамара вже шморгала носом, ніби саме вона була в тому винна. – Я не зобов’язана читати вам листи, тим більше такі. Ви й самі все зрозуміли, просто повірити в написане важко.

– Та ні, може, тут якась помилка. Ану, ходімо до твого начальника, нехай він нам малограмотним розтлумачить. – І Катерина, витираючи сльози, які капали прямо на стареньку куфайку, взяла її під руку і не повела, а просто потягла до центру.

– Катерино, схаменися, – наздоганяв дід Кирило. – Чого ти хочеш добитися? Не такі вже ми й безграмотні, що написано, те й прочитали. Хіба той начальник більше знає? Він в одних військах воював, а Мирон твій – в інших!

Але Катерина не вірила до кінця тому листу і поспішала далі.

– Чого стоїте мовчки, – гримнув на сусідок Кирило, – бачите, – людина в горі, не знає, що їй, бідній, робити, от і шукає того, хто їй скаже, що то неправда. Підіть же й ви з нею, бо як їй самій додому повертатися. Виручайте, дівчата, одна одну, ваші ж хлопці теж на фронті.

Коли дві сусідки побігли доганяти Катерину, дід Кирило забрав відро своєї бідової симпатії та пішов носити їй воду. Через годину, помітивши жінок на дорозі, він знову став біля свого двору і не знав, що в них питати. Катерина сама кинулася йому на шию і почала голосити. Зійшовся весь їхній дружний куток, усі умовляли, щось радили, а згодом повели вдову додому. Її син Сашко, попоравши худобу, почав прислухатися до розмов дорослих, а зрозумівши, що батька більше нема, сів у хаті з двома невеличкими сестричками, і вони разом плакали за ним.

Звістка про похоронку вмить розлетілася по селу. Наступного дня з самого ранку йшли в Катеринину хату її родичі хто з трьома коржиками, хто – з двома пиріжками чи зі скибкою хліба. Сусідки топили піч і подавали до столу гарячий борщ. Усе було, як на поминках. Прибігла і Мар’яна із сестрами, почувши про похоронку на рідного брата. Вони принесла пляшку горілки, яку передала Горпина Петрівна, змішавши трохи свого спирту з колодязною водою. Налили чарку і покійному Мирону, накрили шматком хліба і поставили на підвіконні. Катерина жалібно схлипувала, розмовляючи з ним, мов із живим, який нібито прийшов до них у цю хвилину, – такими були звичаї цього краю. А вийшовши звідти, всі спішили додому, ховаючись від невидимої руки смерті, яка тепер щодня вказувала на чиюсь хату.

Після того носила Тамара листи по селу порожніми вулицями. Більше ніхто її не зустрічав, а побачивши, навіть ховалися – не від неї, звичайно, а від тих страшних повідомлень, які все частіше траплялися в її торбині.

– Мар’яно, та вийди ж сюди, невже мені стукати по вікнах у кожному дворі. Не буду я більше носити. Я теж людина, вже й роботи такої не хочу, – ледь не плакала вона.

Мар’яні соромно було, але страх перемагав.

– Не сердься на нас, – одразу винувато опускала очі. – Ти ж бачиш, куди воно повернуло? Хоч і дивно, але й мені здається, що можна від того сховатися. – Знову сором смикав її за обличчя. – Листи носи, бо не ти ж винна в тому, що на фронті стріляють, – намагалася хоч якесь втішне слово сказати, а осмілівши, простягла руку. Коли на неї ліг трикутник, як і минулого разу, ледь його відкрила. І тільки побачивши в кінці листа підпис «Митя», полегшено зітхнула: «Це Митя Улянин знову написав. Не дитина, а золото».

Поштарка побігла далі, а Мар’яна дивилася їй услід та чекала, до якої хати та поверне. Від того, що не отримала того чорного папірця, душа на радощах аж підплигувала. Було й раніше так – враз все їй стане милим, захочеться сісти в красиву карету та їздити на ній по хмарах. У кожне подвір’я кидати чарівні квіти, аби всі раділи і були щасливими. Для неї її велике село – це велика родина, яка просинається ще коли й сонце не зійшло, а лягає, коли темрява на хати насунеться. Увесь день тут щось відбувається. Яке б не було життя, а люди спілкуються. «Мабуть, це все від давніх прародичів, які завжди жили громадами, бо лише так могли вижити». – Вона майже нічого про них не знала, але їй здавалося, що на цій землі люди жили від створення світу. Без цієї великої родини не уявляла свого життя. Кожного дня когось зустрічала: з однією людиною лише поздоровкалася, а з другою поговорила, в когось розпитала, з кимось порадилася, одні покликали на допомогу, іншим разом і їй хтось допоможе. А Сава, а Горпина, Тимоха і рідні сестри, баба Проня, Анюта й Тоня – це найрідніші. Не раз вона дякувала Богові за те, що вони поряд. Навіть коли бідкалися про тяжке життя, і те разом було легше знести. Вона пишалася своїм селом і була певна, що саме тут просила в Бога народитися.

Такі думки крутилися в голові всього якусь мить, поки збиралася заходити до свого двору. «І до чого б це воно? – кинула поглядом довкола. – Невже щось має змінитися? – Чомусь стало страшно, як перед наступом німців. – Та ні, страшніше було, як усе з хати забирали. – Знову згадався двадцять дев’ятий. – Ой, ні. Страшніше тридцять третього ніколи не було. – Її аж струсонуло. – Чи коли забудеться…»

– Мар’яно, он з центру знову підвода їде, та, що податки збирає.

Голос старої Орини швидко розігнав і її незвичній настрій, і думки. Бабця, що живе по той бік вулиці, якраз переходила дорогу.

– Ви їм усе віддали встановлене чи ні? – цікавилася, ще не дійшовши. – Вас більше, то, може, й сплатите, а я сама, та ще й нездужаю, то, коли все віддам, самій на зиму нічого не залишиться, ще з осені можна буде лягати і руки на животі складати. А вони – віддай, і квит. Дивно якось, податки ті самі, що й німці збирали, нічогісінько ж не змінилося. Тільки й того, що тепер для своїх. І як ти не даси для армії? Уже завтра скажуть, що саме ти зриваєш план постачання продовольства на фронт. Раніше все кричали про багатий і нерушимий Союз, а як до діла, то не хтось, а знову оця біднота повинна всіх годувати, – доживаючи віку, їй не складно було здогадатися, що скажуть і що зроблять.

Уголос вона мало про що говорила, а про себе – все, що хотіла. І таку волю давала думкам, що й сама лякалася. Була колись бідовою, але те було дуже давно. І сім’я була великою, але й про те лише згадує. «Усе простити? – сама в себе часто питає. – За таке – ніколи, навіть перед смертю», – відповість і замовкне. Віднесе Мар’яні список своїх рідних – діточки, чоловік, батько, мати та інші, – дуже довгий виходить. Покладе його на спечений буханець для панахиди, аби хоч на небі по крихітці їм дали, бо вони й досі в неї їсти просять.

– План великий, але куди подітися, доведеться виконувати, – такими словами зустрічала її Мар’яна. – І ми за минулий місяць жодного яйця не з’їли, мусили план по яйцях виконати, а курей то тільки п’ять. І ті продукти, що з городу, також беруть добре, – бідкалася й вона.

– Що не кажіть, а голодним нашим солдатикам усе віддамо, і тим, які в тилу на заводах працюють, теж потрібно. – Почувши, про що тут розмову завели, Горпина й свого докинула, виглянувши з-за тину. – Тільки коли силою забирають та кричать на тебе, така образа в душі накручується, що, здається, усе там переточить, як хробак. Хоч один би спитав: «Що ж ви самі їсти будете?» А вони знову, як і в тридцятому – тоді думали, що ми все щось приховуємо, так і зараз. А коли й помремо, невелика біда, – махнула рукою та висякала носа. – Повірите, я себе в партизанському загоні краще почувала. Жоден начальник не цурався з нами конину варену з одного казана їсти. І більше встановленої норми не просив. Коли й голодували, то теж разом. А тут… Чи людина я, іноді й сама сумніваюся.

– Я вже давно змирилася, треба тільки мовчати, ніби глухі, ніби незрячі. Мовчати й мовчати… – радила стара Орина, подибавши назад до своєї хати.

Бідувало знову село, а не жило в цю зиму. Люди знову дивувалися – як тільки душа тримається. Єдина втіха – радіо та надія на перемогу. Тільки вона додавала сили, навіть тоді, коли здавалося, що тіло ось-ось впаде на землю бездиханно. Від холодної хати та поганої їжі люди почали хворіти, багато дворів – на тиф. Сусіди та родичі боялися туди заходити, вішали на клямку дверей торбинку з хлібом або просто клали її на сніг і стукали у вікно.

Горпина ходила до хворих, не могла відмовити. «Уже як Бог дасть. До кого ж їм ще звертатися, як не до мене», – з того починався кожен ранок. Мила завжди руки, їла з окремої миски та не просилася більше на піч, де щодня крутилися діти. Розмістившись у другій холодній кімнаті на окремому дерев’яному ліжку, тремтіла від холоду, аби тільки не занести страшну хворобу в цю сім’ю. Діти лише інколи ходили до школи, бо вчителька була одна, та й школа не завжди топлена. А Тамара продовжувала розносити листи, серед яких так часто були похоронки. Не спішив уже ніхто на поминки, тільки коли чули крик у хаті, то розуміли – додалася ще одна вдова разом з осиротілими дітьми до вже великого списку.