Читать книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко - Страница 5

До весни було ще далеко, але сонце кожного дня все далі проганяло зиму. Хоча вона й відступала неохоче, часто повертаючись то морозом, то білим снігом, все ж порушувати закони природи не наважувалася. У повітрі пахло талою землею та ще якимись особливими весняними травами, вітер підхоплював ті весняні пахощі й розносив над селом. Подекуди дзюрчали струмки, які часом жебоніли, немов пташки, іншим разом – плакали, як діти, частіше з переливами співали своїх пісень, сповіщаючи про нову весну.

Мар’яна стояла посеред свого двору. Вона вже вкотре тут працювала від тої пори, коли почула запах весни. Розібрала цеглу з печі, прибрала обгорілі деревини, які тут ще збереглися. Разом із мокрим снігом намагалася вигребти увесь попіл після пожежі. А коли ще потеплішає, планувала посадити нові деревця, нові кущики смородини і обов’язково квіти. Отак і спинялися її очі то на одному місці – де півонія цвістиме, то на іншому – де бузок розростеться, а біля паркану в самому кутку – кущ жасмину, щоб пахнув аж на дорогу. Журилася, що яблуньок і грушок нема де взяти, без них і сад не сад, а от березу збиралася посадити за тином, як тільки земля розмерзнеться, ще й не одну. Зараз їх ніде не видно, за дві зими все спиляли, але виростуть. Тоді знову забіліє їхнє село, загойдаються тонкі гілки на вітрі, повісять свої сережки по весні, додаючи йому якогось особливого шарму. Мар’яна оглядала свій двір і вже бачила лавку біля півонії. Сидить вона увечері та милується, як раніше було, а Федір примоститься поряд та обніме, і здається, що вони в раю сидять. Де й візьметься вітер-пустун, поворушить квіти, а сам сховається, щоб хоч один поцілунок побачити.

– Ти що ото придивляєшся? Чи ти вже будувати там розпочала? – Дід Сава, як завжди, заглядав через невисокий тин.

– Не знаю, діду, щось у голову зайшло, мабуть, весна. Прибирати хочеться, кущі й дерева садити, навіть про квіти думалося, – розповідала про те, що так солодко зігріло її душу.

– Раз так думається, то скоро й робитимеш. Михайлових рук тільки не вистачає. Він би всьому ладу дав, – умів він підвести до того, що йому хотілося сказати. – Недавно чув, що під парканом на шкільному подвір’ї в одному місці земля просідати стала, схоже, осіння яма відмерзла. Що робити будемо, Мар’яно?

– Я теж чула. Коли трохи земля розмерзнеться, треба буде розкопати.

Вона й досі не могла повірити, що з дядьком Михайлом так вийшло. Цілу зиму чекала, що він відчинить двері і скаже: «Казав, що до хліва треба все кукурудзиння знести, корова ж мерзне».

– Дай Боже, щоб його там не було, але коли там, то треба поховати по-людськи. Не буде ж він як собака під парканом лежати при живих родичах. – Часу було вдосталь, і вона все обміркувала.

Говорили про різне, а побачивши листоношу, яка пробиралася до них по такій поганій дорозі, стали гадати: і чого це вона з кінця вулиці йде, а не від центру?

– Чому та чому, – придивлялася Тамара під ноги, аби вони в грязюці не застрягли. – Тому що з центру до вас сьогодні не пройти, дуже води багато. – І вчора ноги до колін промочила. Швидше б вода зійшла, бо так довго не виходжу, чоботи до ранку на припічку не висихають, – бідкалася, дійшовши.

– Ти погодою не керуй, краще коли поступово сніг розтає, тоді він у землю піде, а коли швидко, то збігла вода в річку – і все. – Таке дід чув ще від свого батька. – А от чоботи проси у влади. Четвертий рік доношуємо те, що було до війни, – одні чоботи і на весну, і на осінь, і на зиму. То скільки ж вони виходити можуть? У мене німецькі є, тільки розмір великий, коли носитимеш, то дам, – пропонував він Тамарі.

– Та ні, німецьких не хочу. Я ж на людях, взую, а тоді почнуть бозна-що говорити. У влади вже просила, а вони все обіцяють. – Сама перевела погляд на Мар’яну. – Мало не забула, вас новий голова до себе запрошує на завтра. То ви зранку і прийдіть, – посміхнулася їй.

Почувши, Мар’яна розгубилася і стояла мовчки, поки дід сам не спитав:

– А ти не знаєш, у чому справа?

Її очі вмить стали круглими і великими.

– Звідки знати? Я там ніхто, мені нічого не розповідають. Бігають один до одного, двері зачиняють і весь час ніби від шпигунів ховаються.

– Я не зрозумів нічого. Він що, не сам? – допитувався дід Сава, поправляючи свою теплу шапку, перешиту з мадярської.

– Радійте, є вже і голова колгоспу, і голова сільради, три дні, як нового прислали. Теж з фронту списали. Ходить, правда, з палицею, але дуже нею стукає, – повідомила Тамара вже вкотре за сьогоднішній день, бо саме вона приносила всім новини.

– Так а мене який із них викликає? – схаменулася Мар’яна.

– А вам яка різниця? Приходьте в сільраду, там і скажуть.

– Нічого, Мар’яно, сходи, може, роботу яку запропонують. Коли причепуришся, ти в нас ще молода, крім того писати й читати вмієш. Повернешся, то й мені щоб розказала. А то в Людмили моєї вже секрети, у Тоні також, одним словом – розпустив я свій куток. Так що йди додому та грій воду. Вимийся, як у чистий четвер, у скрині порийся засвітла, може, одежину якусь путню знайдеш, а коли ні, то ми у своїй пошукаємо. Трішки рум’янами, трішки крейдою по лицю помажеш, тоді той начальник й очей від тебе не відведе, – дід радів, що є нагода пожартувати. – Це я не вигадав, по секрету тобі скажу: моя невістка Людмила так робила, коли Гришка приїздив. Усі білені стіни повитирала долонями, бабі Проні робота на весну буде – хату білити заново. Ось що роблять, коли довго мужика не бачать.

– Чого б до такого чоловіка не чепуритися?! Григорій такий красивий, навіть у мене в очах стояв ще з тиждень. І я б до Федора так прибиралася, аби тільки прийшов, – теж весело защебетала вона.

– А як там корівка ваша, телятко привела? – згадав дід і за неї.

– Учора. Уже в хаті на ноги спинається, дітям робота є – чергують із ківшиком, щоб менше підлогу мочив бичок наш.

– Бичок, значить, ну й то нічого, м’ясце буде. Теличок би треба побільше, час людям корівок розводити. Без молочка в селі погано. Трава буде, сіна накосять, а воно бички пішли… Треба, Мар’яно, бугаю догану винести. Люди йому і сіна нанесли, і на м’ясо зимою не зарізали, а він бичків настругав. Правда, яке з нього м’ясо, мабуть, як із кнура – тільки сморід. На сковороду шмат сала чи м’яса такого кинеш, то він не топиться, а дибки стає, ще й тхне. Ні підсмажити, ні сирим з’їсти.

– Щось у вас сьогодні настрій дуже хороший. – Сміючись із діда, вона поспішила додому.

За вечерею говорили з сестрами про запрошення, міркували довго та дивувалися: чому взагалі про неї згадали? Перебирали різні варіанти, а нічого не вирішивши, полягали спати. Вранці, витопивши піч та згадавши дідові настанови, Мар’яна посміхнулася. А вирішивши причепуритися, обмилася над коритом теплою водою, змиваючи пахуче, як травнева конвалія, німецьке мило. Потім одягла спідницю, яка про свято у скрині лежала, зав’язала на голову квітчасту хустку і розправила її поверх куфайки. От тільки чоботи діряві взула, бо кращих не було. Але поглянувши на себе в німецьке дзеркальце, все ж залишилася задоволеною. Навіть рум’ян не шукала, щоки й так горіли від хвилювання. Ще й дорогою то посміхалася, то дивувалася: і куди це вона так вирядилася?! Часом навіть хотілося повернутися, щоб умитися та переодягтися. Усе здавалося, що Федір то наздоганяє її, то осторонь стоїть та головою хитає. Але вже ось і сільрада. Зайшовши, одразу побачила Тамару, яка з віником в одній руці щось передивлялася в журналі.

– Це ви, тьотю Мар’яно? Вас не впізнати сьогодні. Зачекайте хвилинку, я зараз доповім. – І вона показала на лавку під вікном.

Чекаючи, Мар’яна то смикала свою спідницю, то поправляла хустку – нервувала. «Прийшла б у чому вдома ходила, – знову ті думки не давали спокою. – Вирядилася, дурепа». І тут не полишило її відчуття – слідом за нею має зайти Федір. Тому сиділа і все поглядала на двері.

У цей час її запросили до кабінету. Задерев’янілими ногами ледь переступила поріг, а зайшовши, глянула на голову сільради. За столом стояв немолодий чоловік у військовій формі. Усе було по ньому – і гімнастерка, і галіфе, і начищені чоботи. «Гарний», – подумала про себе і відчула, як почервоніло її обличчя.

– Ви мене викликали? То я прийшла, тільки не знаю для чого, – ледь промовила, ніяковіючи.

– От так справа! Викликав вас для одного діла, а тут може бути зовсім інше! – наближався до неї та накульгував на одну ногу. – Сідайте, Мар’яно. Яке ім’я! Дуже рідко зустрічається, – взявши її під руку, допоміг сісти на лавку.

Від тих слів, здавалося, вся кров ударила в голову, навіть дихати стало важко. Вона швидко розв’язала хустку, яка так само швидко спала на плечі.

– А які коси, так і блищать! Я давно не бачив таких красивих жінок – чорнява, білолиця, а очі… Сині… Козачка не козачка, сказав би: голубка, – розглядав її, мов товар, який збирався купувати.

– Чи ви не жонатий? – чомусь випалила те, що її зовсім не цікавило.

– Чому, жонатий, і діти є.

– То й придивляйтеся до своєї дружини, а в мене чоловік на фронті воює. Кажіть, чого викликали, бо мені йти час, дітей у мене вдома багато, – так вона про все й розповіла.

– Ну, що ж, з характером, значить, така красива Мар’яна, – він аж зітхнув. – Дійсно, козачка не козачка, але й не голубка, – крутив головою, звівши брови та відійшовши до свого столу.

До кабінету зайшов інший чоловік, він також був у військовій формі і також кульгавий, тільки цей, як і говорила Тамара, ходив з палицею і дуже нею стукав. Від того стуку було якось не по собі. Говорив не російською, але зовсім не по-березівськи. Став показувати якісь папери першому, а потім, глянувши на Мар’яну, спитав:

– Це та жінка, яка не у своїй хаті живе? Це про неї нам розповідали? – і показав на неї не рукою, а своєю палицею.

Чорнявий, поглянувши на Мар’яну, нічого не відповів.

– Ваша хата згоріла, чи не так, громадянко? Живете в чужій, яка раніше куркульською була? – Від його колючих очей повіяло холодом.

– І де ж ви такого наслухалися? – Звідкись узявся гнів, який щосили давив її душу. – Хто таке каже, цікаво б знати? Три дні, як у селі, а вже всі плітки позбирали, – замість того, щоб мовчати, не могла спинитися від гніву. – Мою хату німці спалили, і я переселилася, бо там ніхто не жив. Слава Богу, що так обійшлося, якраз сильні морози були, а я з дітьми на вулиці. Чоловік прийде з фронту, тоді свою збудуємо.

– Але ви ж тутешня, підіть до знайомих чи родичів, у такий час усі повинні одне одного виручати. Буде можливість, то й ми чимось допоможемо, – гнув щось своє.

– Куди ж я піду? – розвела вона руками. – На вулицю, чи що? Зі мною ще дві сім’ї проживають, вони з Корюківки, теж хати погоріли, без їжі й одежі залишилися.

– Ми все це розуміємо, але вони не з нашого села. Там зараз уже є влада, то нехай вона й вирішує всі їхні проблеми на місці. У нас тут своїх вистачає. – Підходив ближче та все сильніше стукав палицею.

– Їм нікуди йти. – Зовсім не вірилося, що це правда. – І чоловік старшої сестри не повернеться, на нього похоронка вже прийшла. Та й чому нам кудись іти, коли ми тут нікому не заважаємо. Усі в колгосп на роботу ходимо. – Мар’яна вже мало не плакала.

Вона схопилася, зав’язала свою хустку і зібралася виходити з кабінету, не бажаючи говорити далі.

– То ми вам строк даємо – два тижні. Мине Великдень, а після нього – що у вас там? – проводи, здається, – от після них щоб хата була порожньою. Там Віктор Ігнатович із сім’єю житиме, – нарешті той новий військовий сказав головне.

– Так би й одразу – треба три сім’ї з хати вигнати, які в цьому селі народилися і виросли, а начальника, який три дні як приїхав, поселити, – вирвалося ще й таке наостанок. – Тільки я з дітьми по дворах не піду. Допоки чоловік з фронту не повернеться, у цій хаті житиму, – аж налякалася своєї рішучості. Чи це не вона? Може, знову той гнів за неї говорить? – А Віктор, – Мар’яна глянула на обох начальників, яким, здавалося, також було незручно, – Віктор у нас один уже був, та на фронт утік, у тій хаті жив, де ви зараз розмістилися.

Коли Мар’яна вже зачиняла двері, знову почула голос, тепер уже першого, того чорнявого з вусами, який з такою цікавістю її розглядав, ніби жінки не бачив.

– То два тижні, не забудьте! – жбурнув неначе жаром із печі.

Усю дорогу дзвеніли ті слова в її вухах, ніби він не переставав їх повторювати. Тому, зачепившись за чужий тин, порвала святкову спідницю, зсунулася з голови і квітчаста хустка, чавкала вода в дірявих чоботях, бо очі не вибирали стежку. Ласкаве сонце здавалося холодним, а чисте небо – похмурим. Пригадувалися лише погані моменти з її життя, і чомусь дуже хотілося лаяти свого Федора, який і досі не надіслав їй жодного листа.

– Пресвята Богородице, та чого ж ти від мене грішної відвернулася, – плакала вона вдома, швидко знімаючи одяг. – Вирядилася дурна баба, не знаючи для чого. До тих можна було прямо з городу йти, – вирвалося з її вуст.

– Та говори ти до пуття, чого викликали? – допитувалися сестри.

Мар’яна глянула на притихлих на полику дітей, на Любочку, яка чомусь сховалася за Дуню, та гірко заплакала.

– Не хочеться про те говорити, але хто знає, як воно далі буде. З хати нас виганяють, два тижні строку дали. Сказали, щоб після проводів і духу нашого тут не було. Одному начальникові вона приглянулася, чи хтось, може, порадив таке, – на тому й замовкла. Думки сховалися, голова була порожньою, а гнів у серці піднімався з новою силою. – Ну, що ви на мене дивитеся, це ж не я вас виганяю… – витирала рукавом кофтини свої сльози. – Сказали, що ми права не мали в чужу вселятися, тепер її заберуть.

Трохи заспокоївшись, вона знову розповіла все, що чула в тому кабінеті. Сестри уважно слухали, але мовчали. Ні погані сни, ні сичі, які, здавалося, і біля їхньої хати оселилися, не віщували про таке нове лихо.

– Чого сумуємо в таку погоду? У хаті прибирати час, вербна неділя, дівчата, завтра. Чи забули? – подала голос Горпина, переступаючи поріг. – У Горвищі, кажуть, майже щодня до лісу підводу посилають, знову людям дрова возять і торф обіцяли. Ось так там нова влада керує. – Здається, вона ще не впіймала того настрою в хаті. – Молодого солдата поставили головою колгоспу. Красивий такий, тільки без руки. Свій він, з армії списали, – роззувалася біля печі, бо і в неї були мокрі ноги. – І голова сільради в них непоганий, мій знайомий, чоловік у літах, але не вредний. – Тільки тепер та тиша врізалася в її вуха. – Та чому ж ви мовчите? Жодна голову не підняла. Ти, Мар’яно, захворіла, чи що?

– Краще б захворіла. Нас із хати виганяють. – Вона знову почала розповідати все спочатку.

– Оце так справа! А що ж робити? – Горпина навіть рукою схопилася за припічок, так її сколихнуло почуте. – Даремно роззулася. Хоч і стомилася, але піду до них. Далеко ходила по такій дорозі, та ще й ніч не спала. Партизанське дитя на світ Божий прийняла.

– І коли вони тільки встигають? – буркнула сердито Дуня.

– Дурне кажеш. Життя повинно продовжуватися. І що ми маємо? Три дитини за рік у Березівці та оце друга в Горвищі. А скільки вбитих, скільки померло від хвороб! Так років через п’ятнадцять уже й у колгоспі працювати нікому буде, і на заводах, фабриках, у шахтах, – міркувала вона, знову взуваючи свої чоботи, змінивши лише мокрі онучі на сухі.

– Не треба, – зупинила Мар’яна. – Я там достатньо наговорила і накричала, не мовчала, одним словом, і не плакала. З хати виселятися не станемо, не будуть же вони нас на вулицю виганяти силою, як тоді – у двадцять дев’ятому, в часи розкуркулення. Покричать та й перестануть. А ми потерпимо. Зараз, дійсно, про вербну неділю треба подумати та в хаті прибрати. Господь бачить наше горе, він і сам управить, – зітхнула важко, погодившись зі своєю бабусею, яка й помираючи говорила, що Богу видніше.

У неділю раненько всі разом пішли до церкви. Отець Федот провів службу поспіхом, говорив, що знову свої не дозволяють. Усе ж посвятили вербу і, отримавши благословення, повернулися додому. Наступний тиждень перед Великоднем був страсний. У всі часи, яке б не було життя, а на цьому тижні ніколи не сварилися, їли тільки хліб і пили воду, а головне – молилися Господу, який, зазнавши зради та наруги від людей, все ж постраждав за їхні гріхи. І, як не дивно, але оцей невидимий вічний зв’язок грішних людей із Господом та потойбічним життям, робив їхнє життя трохи легшим, якимось осмисленим.

– Чого, Мар’яно, не розповідаєш про сільраду? – спитав у неї дід Сава, зайшовши до двору в страсну п’ятницю. – Чи то від молитов обличчя мов у Христа на розп’ятті?

– Облиш, Саво, не до жартів зараз, – обірвала його Горпина.

– А чого Мар’яна в сільраді кричала? Тамара мені розповіла.

– З хати нас виганяють. Тиждень строку дали. Розумієш? Начальник хоче із сім’єю в твій будинок вселитися. Він йому теж сподобався – високий і залізом критий, ще й підлога дерев’яна, а не долівка мазана. Оце тому Мар’яну і викликали.

Дід стояв мочки, поглядаючи спідлоба то на Мар’яну, то на хату. Потім прихилив свою голову до вікна та й заплющив очі. Вони говорили, а він стояв. Вони вже і на нього зиркали, але він, здавалося, і не дихав, почали за рукав смикати, але він не ворушився. І лише згодом, неначе з погреба, подав свій голос:

– Своїми руками з батьком рідним удвох будували. Скільки радості було! Вибрали в лісі деревину підходящу, пиляли, тесали колоди – все робили самі. Навіть оце все я сам випилював, – кивнув на вікна. – Ніколи не думав, що така доля буде в моєї хати. А воно що хата, що моє життя – все однакове. – Аж захитався, але Мар’яна встигла взяти його під руку. – Вибач мені, – подивився їй у вічі, – за мої недотепні жарти того дня, лукавий, мабуть, попутав – помийся та причепурися… Прости, – махнув рукою.

А знявши з голови шапку, перешиту з мадярської, зігнувся і пішов на вулицю мов за труною.

– Розумний, але й він цього разу не придумав, що порадити, – підмітила Горпина, збираючись топити пізно піч та пекти пасочку, на яку вже давно приховала біленького борошна та два яйця. – Якось Бог управить, – сказала й вона, аби не мовчати. – Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити, – додала сумно.