Читать книгу Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні) - Георгий Касьянов - Страница 12

З приходом до президентського офісу Л. Кучми як вже згадувалося, суто «ідеологічна» складова у державній політиці на рівні риторики стала менш вагомою. Водночас, знакові дати і події комеморативного характеру набули більш прагматичного тлумачення: без них було важко обходитися, але великої ваги їм не надавалося.

Варто погодитися з соціологом В. Середою, яка вважала, що у сфері політики пам’яті другий президент дотримувався «подвійної стратегії»: з одного боку, він слідував канонам класичного національного наративу, з іншого – використовував ефект національної амнезії, «…конструював саме таку модель історичного минулого, що сприяла “консолідації нації” завдяки відмові від будь-яких ідеологічних екстрем: як крайньої лівої (комунізм), так і крайньої правої (етнічний націоналізм), а також замовчуванню конфліктних та контраверсійних подій»76. Тим не менш саме в цей період і саме президентським офісом і підконтрольним йому урядом було зроблено досить серйозні кроки у державній, суспільній та ідеологічній легітимації меморіальної дати. Можливо, це було пов’язано з присутністю в уряді на посаді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань професійного історика В. Смолія. В очолюваному ним Інституті історії України Національної академії наук України діяла група істориків-ентузіастів теми (С. Кульчицький, В. Марочко, О. Веселова) – вони часом безпосередньо впливали на процес підготовки державних документів. У жовтні 1998 р. була ухвалена спеціальна постанова уряду про 65-ту річницю голоду 1932—1933 рр.77, яка містила доволі стандартний набір заходів, що мало відрізнявся від тих, які пропонувалися на 60-річчя трагедії.

У листопаді 1998 р. президент України Л. Кучма підписав спеціальний указ, який встановлював День пам’яті жертв голодоморів78 – щорічно четверта субота листопада. Тут містився певний парадокс – при тому, що сам Л. Кучма звертався до «питань історії» винятково з прагматичних мотивів, саме він спричинився до встановлення офіційної комеморативної дати, надзвичайно важливої для легітимації в суспільній свідомості та офіційних ідеологічних практиках голоду 1932—1933 років як загальнонаціонального символу.

У жовтні 2000 р. Л. Кучма вніс зміни в цей указ – дату було перейменовано на День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. У липні 2004 р. Л. Кучма ще раз змінив її назву на День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій79.

Упродовж наступних п’яти років ситуація дещо змінилася: загострення внутрішньополітичної боротьби змусило президентське оточення приділяти більше уваги ідеологічній легітимації влади за рахунок експлуатації конструкції, яку зазвичай називають «національною ідеєю», але мають труднощі з її чітким формулюванням. Голод 1932—1933 років на початку 2000-х був одним із важливих елементів цієї ідеї.

У лютому 2002 р. (рік парламентських виборів, які розглядалися як проба сил перед президентськими виборами 2004 року) Л. Кучма підписав указ «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні». Цей документ надзвичайно цікавий тим, що, з одного боку, він детально відтворював усі ритуальні комеморативні практики, запроваджені в попередні роки, а з іншого – містив стандартну бюрократичну риторику80, спрямовану на «перекодування» символічного дійства та перехоплення ініціативи в опозиції81. 6 грудня 2002 р. Л. Кучма видав розпорядження «Про додаткові заходи у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні» – йшлося про багато речей – від розробки щорічного офіційного ритуалу відзначення Дня жертв голодомору до створення спеціального центру, від законопроекту щодо «оцінки» Голодомору до спорудження у Києві Меморіалу пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.82 Більша частина пунктів розпорядження не була виконана.

У листопаді 2002 року Верховна Рада відгукнулася на 70-ту річницю події, ухваливши постанову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні». Перший варіант постанови, запропонований депутатом від «Нашої України» М. Жулинським, містив технічний перелік завдань різним органам влади.

Другий варіант, поданий вже у співавторстві зі спікером В. Литвином і депутатом від «Блоку Юлії Тимошенко» О. Білорусом, виглядав набагато радикальніше. Зокрема, з’явилась преамбула, де Голодомор згадувався як політика геноциду, «що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду Українського народу. Набагато масштабнішою була програма комеморативних заходів в країні і за її межами83. Проти постанови в повному складі проголосували комуністи, утрималися від голосування соціалісти, майже в повному складі за постанову проголосували фракції «Наша Україна», «Блок Юлії Тимошенко» і пропрезидентські фракції84.

Тим часом місцева влада, звертаючись до теми у зв’язку з пам’ятними датами і переважно під тиском влади центральної, реагувала здебільше формально, за законами бюрократичної ієрархії: видавала розпорядження з перерахуванням списку заходів і відповідальних осіб, однак не надто охоче підтримувала ці заходи фінансово. Місцеві органи влади, залежно від регіонального розкладу політичних сил, виконували чи ігнорували розпорядження центру85, на загал демонструючи байдужість до справи.

2003 року, як і слід було очікувати, інтерес політиків до теми голоду 1932—1933 років пожвавився. Річниця трагедії збіглася із загостренням політичного протистояння, викликаним наближенням президентських виборів (2004) та намаганнями президента Л. Кучми запровадити політичну реформу, спрямовану на перерозподіл владних повноважень між різними гілками центральної влади. Роковини, проігнорувати які було неможливо, використовувалися президентом для демонстрації «єдності з народом»86 у переживанні загальнонаціональної трагедії. Виконавча влада, особливо місцева, як і раніше, стримано поставилася до круглої дати87.

У той же час парламент проявив надзвичайну активність у цьому питанні. Цікаво, що саме питання про голод 1932—1933 рр. стало приводом для розбрату у рядах різнобарвної опозиції «режимові Кучми», яка об’єднувала лівих і правих: фракція комуністів, яка формально належала до опозиційних, стала найбільш активним противником розгляду питання протоколу у парламенті. Нещодавні союзники комуністів у боротьбі з «режимом Кучми» – об’єднання правоцентристських сил «Наша Україна» – виступили як головні промоутери спеціальних слухань. Саме в цей час лідер «Нашої України» В. Ющенко стає одним з найбільш активних політичних адептів теми голоду 1932—1933 років88. Їх підтримала частина пропрезидентських фракцій (звісно, з дозволу Л. Куч-ми), які сприяли таким чином ідейному «розколу» опозиції. До них приєдналися соціалісти.

12 лютого 2003 р. у Верховної Ради України були проведені спеціальні слухання, присвячені голоду 1932—1933 рр. Промови, які було виголошено, можна вважати свого роду конспектом риторики попереднього десятиліття стосовно теми «злочини тоталітаризму»: «націонал-демократи» та їхні союзники з правиці звично повторювали інвективи на адресу «злочинного тоталітарного режиму» і не забували при цьому виголошувати філіппіки на адресу режиму сучасного. В останньому з ними солідаризувалися «ліві», однак вони навідріз відмовлялися звинувачувати минуле і брати на себе відповідальність за нього.

Практично всі промовці в той чи інший спосіб актуалізували Голодомор референціями щодо сучасної ситуації, не забуваючи скористатися нагодою, аби сплямувати своїх політичних опонентів. Представник влади, віце-прем’єр-міністр Д. Табачник наголосив на тому, що «голодне лихоліття 1933 року – не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Соціально-фізіологічне почуття страху, заподіяне народові масовими репресіями та голодоморами, живе у свідомості багатьох поколінь. Воно запало в генотип нації, певною мірою гальмує демократизацію нашого суспільства»89.

«Націонал-демократи» і праві пов’язували нинішні негаразди з тим, що Голодомор завдав нищівного удару по українській нації, зруйнував її генофонд, винищив найкращих. Найвиразніше висловився з цього приводу депутат П. Мовчан: «інтелектуальну, енергетичну, активно-творчу силу нації було підірвано на багато років. Будь-який спротив актам насилля у всіх сферах національного, суспільного життя був зламаний»90.

Ліві, передусім лідер комуністів, заявив про наявність геноциду українців у 1991—2003 роках, організованого нинішньою владою. «З цієї трибуни я звертаюся до панів можновладців з пропозицією і вимогoю не брехнею займатися на радянське минуле, а відповісти за свою сьогоднішню злочинну політику – політику геноциду. Одинадцять років крали у народу, обдуривши його, державну владу, народну економіку, суди, засоби масової інформації‚ багато чого іншого зробили, у зв’язку з чим Організація Об’єднаних Націй визнала народ України вимираючою нацією, це визнано сьогодні»91.

14 травня 2003 р. відповідно до рекомендацій парламентських слухань відбулося спеціальне засідання парламенту, присвячене голоду 1932— 1933 років («спеціальне засідання», за інформацією Лабораторії законодавчих ініціатив, тривало декілька хвилин). Парламент ухвалив звернення до українського народу, в якому голод 1932—1933 років був названий геноцидом проти українського народу92. «…Ми вважаємо, – йшлося у зверненні, – що в умовах незалежної України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932— 1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду»93.