Читать книгу Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні) - Георгий Касьянов - Страница 13

Після «помаранчевої революції» звернення до теми голоду 1932— 1933 років набули нового рівня політичної та ідеологічної актуальності. Початковий поштовх нової хвилі політичної актуалізації виходив з президентського офісу. Звернення до травматичного історичного досвіду стало невід’ємним елементом знакових політичних промов президента, а згадка про голод 1932—1933 років, чи про «голодомори» – обов’язковим ритуалом. У 2006—2008 рр. президент В. Ющенко доклав безпрецедентних зусиль у розгортанні масштабної загальнонаціональної та міжнародної кампанії з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років та перетворення Голодомору на визначний національний символ України94. Вже в інаугураційній промові 23 січня 2005 року президент згадав про «голодомори» в серії трагедій, що їх довелося пережити українському народові.

У липні 2005 р. вийшов перший «комеморативний» указ президента В. Ющенка з прямою вказівкою про намір внести законопроект з «політико-правовою оцінкою голодоморів в історії України»95. 4 листопада того ж року вийшов новий указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні». Урядові доручалося прискорити підготовку та подання згаданого законопроекту. Указ також започаткував підготовку до 75-ї річниці голоду 1932—1933 років, зокрема йшлося про створення організаційного комітету, який мав очолити прем’єр-міністр України (на той час – Ю. Єхануров)96. 22 листопада 2005 року з’явився наступний указ «Про відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій» – його поява, мабуть, була пов’язана з бажанням внести зміни в публічні комеморативні акції та активізувати їх (зокрема йшлося про «належне відзначення»), бо дата відзначення вже була раніше встановлена Л. Кучмою. За пропозицією В. Ющенка було запроваджено покладання траурних вінків з колосків до пам’ятних знаків і місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій.

Після цього президент відволікся від теми, мабуть, у зв’язку з виборами до Верховної Ради, і повернувся до неї через рік, у жовтні 2006 р. Цьому передував лист-звернення «наукової громадськості» (до лав якої потрапили народні депутати, політики, громадські діячі діаспори, які мали вельми опосередковане відношення до науки) від 2 вересня 2006 р., в якому автори просили президента окремим указом встановити окрему пам’ятну дату для дня жертв голодоморів (22 жовтня) замість попередньої дати дня пам’яті жертв голодоморів та репресій, встановленої ще Л. Кучмою97.

12 жовтня 2006 року президент відповів черговим указом про відзначення річниці у 2006 році. Цього разу, на відміну від попереднього року, для реалізації відповідних заходів знадобилося створення величезного організаційного комітету (з 26 осіб) на чолі із самим президентом і з двома співголовами з державних установ, які на цей час відверто ворогували – Секретаріату Президента та уряду. Враховуючи поточну політичну ситуацію в країні (кризу влади, конфлікт між президентом, його структурами і його прибічниками у парламенті, та урядом і керівництвом Верховної Ради), тема голоду 1932—1933 років була приречена стати складовою згаданого конфлікту.

Варто звернути увагу й на те, що указ містив доволі детальні вказівки Міністерству закордонних справ щодо поширення інформації про голод 1932—1933 років за кордоном, зокрема пункт про необхідність активізації роботи «щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932— 1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства»98.

16 жовтня 2006 року Секретаріат президента разом з новоствореним Інститутом національної пам’яті організував круглий стіл «Голодомор 1932—1933 років – геноцид в Україні». Публічне звернення учасників круглого столу до президента мало продемонструвати громадську підтримку його ініціативи щодо «політико-правової оцінки Голодомору»99. Текст звернення можна вважати ідеальним зразком ретрансляції всіх стандартних формул панівного ідеологічного дискурсу про голод 1932— 1933 років. Зокрема, трагедію було охарактеризовано як «апогей тривалої боротьби тоталітарного режиму СРСР проти визвольних змагань Українського народу, особливо супроти українського селянства». Звернення містило звороти, які засвідчували як авторство (Секретаріат Президента), так і політичну спрямованість: визнання голоду 1932—1933 років геноцидом характеризувалося як «безумовне завдання нинішнього покоління українських політиків, передусім депутатського корпусу Верховної Ради України». До виконання цього «безумовного завдання» мали докласти зусиль «передусім ті політики та політичні сили, які представляють регіони України, де особливо лютував Великий Голод у 1932— 1933 роках (Схід, Південь, Центр)»100.

2 листопада 2006 р. президент В. Ющенко подав на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років». Проект містив шість пунктів, три з яких встановлювали «історичну правду» і регулювали способи її дотримання: стаття 1 кваліфікувала «Голодомор 1932— 1933 в Україні як геноцид української нації»; стаття 2 забороняла «заперечення факту Голодомору 1932—1933 років в Україні», у статті 6 пропонувалося запровадити «адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні»101.

Варто зауважити, що на цей час навіть найбільш твердолобі ліві політики вже не заперечували факт голоду 1932—1933 років102, вже було встановлено загальнонаціональні комеморативні дати і практики, факт голоду 1932—1933 років був складовою шкільних курсів з історії України.

Цілком очікувано законопроект викликав заперечення з боку політичних опонентів президента – йшлося передусім про відповідність терміна «геноцид» критеріям, на які посилався президент, та про доречність встановлення адміністративної відповідальності за заперечення факту голоду 1932—1933 років – захисниками «свободи слова» стали депутати Партії регіонів…

28 листопада 2006 року відбулося драматичне обговорення президентського та альтернативного законопроектів. Цікаво, що за президентський законопроект виступали не лише опозиційні фракції («Наша Україна» і БЮТ), а й соціалісти, які в усіх інших питаннях підтримували єдність коаліції з Партією регіонів. Фактично всі, хто брав участь в обговоренні, змагалися в демагогії і відверто актуалізували голод 1932—1933 років поточною політичною ситуацією. Представники опозиції наголошували на зв’язку трагедії з нинішнім важким станом української нації, їхні опоненти наполягали на тому, що «кампанійщина» з ухваленням закону є відвертим тиском на політичних опонентів.

О. Мороз навіть пов’язав тему голоду 1932—1933 років з начебто спробами встановити диктатуру в сучасній Україні, а представники комуністів заявили про те, що президентський проект «спричиняє в Україні ланцюгову реакцію протистояння у суспільстві» і веде до напруження у стосунках з Росією (незалежно від мотивації цієї заяви варто зазначити, що тут вони мали рацію). Скориставшись нагодою, комуністи також закликали до імпічменту президента. Представники Партії регіонів спочатку відмовлялися від терміна «геноцид», але згодом погодилися на нього, якщо його в законі вживатимуть не в термінології Конвенції 1948 року, а в такій редакції: «геноцид – злодійські дії тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямовані на масове знищення частини українського та інших народів СРСР у результаті штучного голодомору 1932— 1933 років»103.

Як і слід було очікувати, президентський законопроект було провалено «антикризовою коаліцією» (Партія регіонів, соціалісти і комуністи), альтернативний – опозицією (Народний союз «Наша Україна» – Блок Юлії Тимошенко). Голосування засвідчило, що ідея «консолідації» на прикладі голоду 1932—1933 років, задекларована президентом, насправді в поточному політичному контексті сіє розбрат і провокує скандал.

«Миротворцем» виступив голова Верховної Ради О. Мороз – він запропонував компромісний (узгоджений з президентом) варіант законопроекту, де залишалася стаття, що кваліфікувала голод 1932—1933 років як геноцид, а стаття про відповідальність подавалася у такій редакції: «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним»104. До цього варіанту увійшов і пункт про спрямованість голоду не лише проти «частини українського», а й «інших народів СРСР». В результаті закон було ухвалено силами опозиційних фракцій та фракції соціалістів. Лише два депутати від Партії регіонів – Г. Герман та Т. Чорновіл, які в піар конструкціях цієї партії виконували важливу роль «національно свідомих українців», проголосували за проект О. Мороза, тобто формально виступили всупереч «лінії партії».

Ухвалення закону було епохальною подією, значення якої не усвідомлювали ні його прихильники, ні його опоненти. Вперше в історії незалежної України спеціальним законом офіційно встановлювалися межі трактування минулого і визнавалося протиправним те, що виходило за ці межі. Закон став фінальною дією у перетворенні Голодомору на суб’єкт політики.