Читать книгу Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 2

За характером своєї діяльності та за переконаннями патер Браун краще за інших знав, що будь-яку людину найбільше вшановують, коли та вже мертва. Але навіть він був вражений, коли на світанку його підняли з ліжка і повідомили, що сера Аарона Армстронґа вбили. Було щось безглузде і ганебне в злочині, скоєному проти такої чарівної та славетної особи. Адже сер Аарон був чарівний до смішного, а слава його стала майже легендарною. Новина справила таке враження, ніби раптом Сонячний Джим повісився, або пан Піквік помер у Генвеллі.[2] Хоча й сер Аарон був філантропом, отже, стикався з темними сторонами суспільства, він пишався тим, що контактує з ними в дусі найщирішого добра, яке тільки можливе. Його промови на політичні та суспільні теми були каскадом жартів і гомеричного реготу. Його здоров’я було квітучим, його моральність ґрунтувалася на невичерпному оптимізмі. Згадуючи проблему пияцтва (це була улюблена його тема), він виявляв нев’янучу і навіть дещо одноманітну веселість, настільки часто притаманну людині, котра навіть не торгається і не відчуває ні найменшого потягу хильнути.

Відому історію його навернення в непитущі постійно згадували з усіх пуританських трибун і кафедр, розповідаючи, як він ще в ранньому дитинстві був відлучений від шотландського богослов’я пристрастю до шотландського віскі, як він вознісся понад цим і став (як він сам скромно казав) тим, ким він є. Правда, дивлячись на його пишну сиву бороду, обличчя херувима й окуляри, що виблискують на незліченних обідах і засіданнях, де він незмінно був присутній, важко було повірити, що він міг колись бути чимось настільки нудотним, як у міру випиваюча людина або ревний кальвініст. Одразу ж відчувалося, що це найсерйозніший веселун із усіх представників роду людського.

Він жив у тихому передмісті Гемстед, у гарному будиночку, високому, але дуже тісному, на вигляд схожому на вежу, цілком сучасну і нічим не примітну. Найвужча з усіх вузьких стін цієї оселі виходила прямо на крутий, порослий дерном залізничний насип і здригалася щоразу, коли повз прошмигали потяги. Сер Аарон Армстронґ, як у запалі запевняв він сам, був чоловіком, зовсім позбавленим нервів. Але якщо минаючий потяг часто мотлошив будинок, то цього ранку все було навпаки, – будинок заподіяв лиха потягу.

Локомотив уповільнив ходу і зупинився в тому місці, де ріг будинку зависав над крутим трав’янистим схилом. Зупинити цю найбездушнішу з мертвих машин вдається далеко не відразу. Нежива душа, колишня причина зупинки, діяла напрочуд стрімко. Один чоловік, одягнений у все чорне, аж до (як запам’ятали очевидці) такої дрібниці, як зловісні чорні рукавички, виринув немов з-під землі біля краю залізничного полотна і замахав чорними руками, немов якийсь моторошний млин. Самі по собі такі дії навряд чи змогли б зупинити потяг навіть на малій ході. Але при цьому чоловік зойкнув так, що згодом це описували як щось зовсім дике та нелюдське. Волання це було з тих звуків, які ледь виразні, навіть якщо вони чутні цілком чітко. В цьому випадку почулося лиш одне слово: «Вбивство!»

Однак машиніст присягається, що зупинив би потяг у будь-якому випадку, навіть якщо б почув не слово, а лише зловісний, неповторний голос, який його викрикнув.

Тільки-но потяг загальмував, одразу ж виявилося багато подробиць нещодавньої трагедії. Чоловік у чорному, що з’явився на краю зеленого узбіччя, був лакей сера Аарона Армстронґа, похмурий чоловік на ім’я Маґнус. Баронет із властивою йому безтурботністю частенько жартував над чорними рукавичками свого похмурого слуги. Але тепер ніхто не був схильний над ними сміятися.

Коли кілька цікавих спустилися з насипу і пройшли за почорнілу від сажі огорожу, вони побачили тіло старигана в жовтому домашньому халаті з яскраво-червоною підкладкою, що скотилося майже до самого низу укосу. Нога вбитого була затягнута мотузяним зашморгом, накинутим, імовірно, під час боротьби. Були помічені й плями крові, правда, вельми нечисленні. Але труп був перекручений або, точніше, скорчений і лежав у позі, яку немислимо прийняти живій істоті. Це й був сер Аарон Армстронґ. Через кілька хвилин прибіг довготелесий світлобородий чолов’яга, в котрому дехто з приголомшених пасажирів впізнав особистого секретаря покійного, Патрика Ройса, колись добре відомого в богемних колах, який навіть прославився у богемних мистецтвах. Виявляючи свої почуття невизначеним, але однак переконливим чином, він став вторити сумному голосінню лакея. А коли з дому з’явилася ще й третя особа, Еліс Армстронґ, донька покійника, котра бігла непевними кроками і махала рукою в бік саду, машиніст вирішив, що довше зволікати не можна. Він дав свисток, і потяг, пихкаючи, рушив до найближчої станції за допомогою.

Так сталося, що патера Брауна терміново викликали на прохання Патрика Ройса, цього дебелого секретаря, в минулому пов’язаного з богемою. За походженням Ройс був ірландець. Він належав до числа тих легковажних католиків, котрі ніколи не згадують про свою релігію, поки не потраплять в скрутне становище. Але навряд чи прохання Ройса виконали б так швидко, якби один із офіційних детективів не був би приятелем і невизнаного Фламбо: адже неможливо бути товаришем Фламбо і при цьому не наслухатися незліченних оповідок про патера Брауна. А тому коли молодий детектив (його прізвище було Мертон) вів маленького священика через поля до лінії залізниці, бесіда їхня була набагато довірливішою, ніж можна було б очікувати від двох зовсім незнайомих людей.

– Наскільки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натяків, – розібратися в цій справі просто немислимо. Тут зовсім нема кого підозрювати. Маґнус – пихатий старий дурень, але він занадто дурний, аби скоїти вбивство. Ройс ось уже багато років був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумніву, безмежно любила свого батька. І, крім іншого, все це – суцільна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронґа? У кого піднялася б рука пролити кров невинної людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.

– Так, в обійсті його справді панували веселощі, – погодився патер Браун. – Веселощі ці не припинялися, поки господар залишався живим. Але як ви вважаєте, чи збережуться вони тепер, після його смерті?

Мертон легко сіпнувся і глянув на співрозмовника з жвавою цікавістю.

– Після його смерті? – перепитав він.

– Авжеж, – безпристрасно продовжував священик, – господар був веселою людиною. Але чи заразив він своїми веселощами інших? Скажіть відверто, чи є в маєтку ще хоча б один веселий чоловік, крім нього?

У мізках Мертона немов відчинилося віконце, через яке проник дивний відблиск подиву, який ніби прояснив те, що було відомо спочатку. Адже він часто заходив до Армстронґа у справах, які старий філантроп провадив із поліцією, а тепер згадав, що атмосфера в будинку була гнітюча. У кімнатах із високими стелями холодно, обстановка вирізнялася поганим смаком і провінційністю. В коридорах, де шугав протяг, горіли слабкі електролампочки, що світили не яскравіше за місяць. І хоча рум’яна фізія старого, обрамлена сріблясто-сивою бородою, осявала, як яскраве вогнище, кожну кімнату і кожен закуток, вона не залишала по собі ні краплі тепла. Певна річ, це відчуття могильного холоду до певної міри породжувалося життєрадісністю та кипучістю власника оселі, йому не потрібні печі чи лампи, сказав би він, бо його зігріває власне тепло. Але коли Мертон згадав про інших мешканців будинку, йому довелося визнати, що вони були лише тінями їхнього господаря. Похмурий лакей із його жахливими чорними рукавичками цілком міг би привидітися в нічному жахітті, Ройс, особистий секретар, здоровань у твідових штанях, нагадував бугая, носив коротко підстрижену борідку, але в цих солом’яно-жовтих заростях уже пробивалася рання сивина, а широке чоло зорали зморшки. Звісно, він був приємний, але приємність ця була якась сумна, майже скорботна. У чоловіка був такий вигляд, ніби в житті його спіткала якась жорстока невдача. А якщо поглянути на доньку Армстронґа, то важко повірити, що вона і справді йому нащадок. Обличчя у неї бліде, з хворобливими рисами. Юнка не позбавлена витонченості, але в її зовнішності відчувається щось, що робить її схожою на осу. Іноді Мертон гадав, що вона, ймовірно, дуже лякається гуркоту потягів, що проїздять повз.

– Бачите, – зауважив патер Браун, непомітно підморгуючи, – я аж ніяк не впевнений, що веселість Армстронґа справляла велике задоволення його ближнім. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого гарного дідугана, та я в цьому не впевнений: ne nos inducas in tentationem.[3] Якби я вбив людину, – додав він, – то вже неодмінно якогось оптиміста, маю запевнити.

– Але чому? – здивувався Мертон. – Невже ви вважаєте, що людям не до душі весела вдача?

– Людям до душі, коли навколо них часто сміються, – пояснив священик, – але сумніваюся, що їм до душі, коли хтось завжди регоче. Безрадісні веселощі дуже нав’язливі.

На цьому розмова обірвалася, і якийсь час вони йшли мовчки, уздовж рейок, що обдуваються вітром, трав’янистим насипом, а коли дісталися до довгої тіні від будинку Армстронґа, патер Браун раптом сказав із таким виглядом, ніби хотів відкинути тривожну думку, а не висловити її всерйоз:

– Природно, що в пристрасті до алкоголю як такій немає ні хорошого, ні поганого. Але іноді мені мимоволі спадає на гадку, що людям на кшталт Армстронґа часом потрібен келих вина, щоб стати трохи сумнішим.

Начальник Мертона по службі, сивочолий нишпорка з неабиякими здібностями, стояв на трав’янистому схилі, чекаючи на слідчого, і балакав із Патриком Ройсом, чиї могутні плечі та скуйовджена борода височіли над його довбешкою. Це було тим більш помітне ще й тому, що Ройс мав звичку трохи горбити міцну спину і, коли вирушав у церковних чи домашніх справах, рухався вайлувато і неквапливо, немов віл, запряжений у прогулянковий екіпаж.

Побачивши священика, Ройс із невластивою йому привітністю підняв голову і відвів його на кілька кроків убік. А Мертон тим часом звернувся до старшого детектива не без шанобливості, але по-хлоп’ячому нетерпляче.

– Ну як, пане Ґілдер, чи далеко ви просунулися в розкритті цієї таємниці?

– Ніякої таємниці тут немає, – відгукнувся Ґілдер, сонно мружачись на граків, які сиділи поблизу.

– Ну, мені, принаймні, здається, що таємниця все ж є, – заперечив Мертон із усмішкою.

– Справа зовсім проста, мій хлопчику, – зронив старший слідчий, погладжуючи сиву гостру борідку. – Через три хвилини після того, як ви на прохання пана Ройса вирушили за священиком, вся історія стала ясна, як божий день. Ви знаєте одутлого лакея в чорних рукавичках, того самого, котрий сам спинив потяг?

– Звісно, знаю. Побачивши його, в мене мурашки по спині побігли.

– Отже, – промовив Ґілдер, – коли потяг зник із поля зору, цей чоловік також зник. От уже справді злочинець із холодним серцем! Утік тим потягом, який мав викликати поліцію, правда спритно?

– Отже, ви абсолютно впевнені, – зауважив молодший детектив, – що він справді вбив свого господаря?

– Атож, синку, абсолютно впевнений, – відповів Ґілдер сухо, – вже хоча б з тієї дріб’язкової причини, що він прихопив двадцять тисяч фунтів готівкою з письмового столу господаря. Ні, тепер єдині труднощі, якщо тільки це взагалі можна так сказати, полягають у тому, щоб з’ясувати, як саме він його вбив. Схоже, що череп проламали якимось важким предметом, але поблизу важких предметів не виявлено, а забрати зброю з собою було б для вбивці обтяжливо, хіба що вона дуже маленька і тому не привернула уваги.

– Можливо, вона, навпаки, дуже велика і тому не привернула уваги, – сказав маленький священик із дивним, уривчастим сміхом.

Почувши таке безглуздя, Ґілдер обернувся і суворо попросив патера Брауна пояснити свої слова.

– Я сам знаю, що виразився необачно, – сказав священик збентежено. – Виходить як у казці. Але бідолаху Армстронґа вбили ломакою, яка до снаги лише велетню, великою зеленою довбнею, дуже великою і тому непомітною, її зазвичай називають землею. Він розбився на смерть ось об цей зелений насип, на якому ми зараз стоїмо.

– Про що це ви торочите? – жваво спитав детектив.

Патер Браун звернув кругле, як місяць, обличчя до фасаду будинку та подивився вгору, короткозоро мружачи очі. Простеживши за його поглядом, всі побачили на самій горі цієї глухої частини будинку, на горищі, розчинене навстіж вікно.

– Хіба ви не бачите, – сказав він, вказуючи на вікно пальцем з якоюсь дитячою незручністю, – що він упав он звідтіля?

Ґілдер, насупившись, глипнув на вікно і сказав:

– Авжеж, це цілком імовірно. Але я все ж не збагну, звідки у вас така впевненість.

Патер Браун широко вирячив сірі очі.

– Ну та як, – сказав він, – на нозі ж у трупа є шматок мотузки. Хіба ви не бачите, що он там із вікна звисає інший шматок?

На такій висоті всі предмети здавалися крихітними порошинками або волосками, але проникливий старий слідчий був задоволений таким поясненням.

– Маєте рацію, сер, – сказав він священику. – Одне очко на вашу користь.

Тільки-но він устиг вимовити ці слова, як екстрений потяг, що складався з єдиного вагона, здолав закрут ліворуч від них, зупинився і звідти висипав цілий загін правоохоронців, серед котрих виднілася відразлива пика Маґнуса, лакея-втікача.

– Отакої! Його вже заарештували! – скрикнув Ґілдер і кинувся вперед із несподіваною жвавістю.

– А гроші при ньому були? – гукнув він першому ж поліціянту.

Той глянув йому в обличчя дещо дивним поглядом і відповів:

– Ні, – але помовчавши додав: – Принаймні тут їх немає.

– Хто з вас інспектор, скажіть на милість? – поцікавився тим часом Маґнус.

Тільки-но він озвався, як усі второпали, чому його голос зупинив потяг. Зовні це був похмурий чоловік, з прилизаним чорним волоссям, безбарвним обличчям, розкосими, як у жителів Сходу, очима і тонкогубим ротом. Його походження і справжнє ім’я навряд чи були відомі з часів, як сер Аарон «врятував» його від роботи офіціанта в лондонському ресторані, а також (як стверджував дехто) і від інших, гірших проблем. Але голос у нього був настільки ж вражаючий, наскільки безпристрасним обличчя. Чи то через ретельність, з якою він вимовляв слова чужої мови, чи то з люб’язності до господаря (котрий був трохи глухий) мова Маґнуса вирізнялася різкістю і пронизливістю, і коли він забалакав, оточуючі мало не підскочили на місці.

– Я так і знав, що це трапиться, – сказав він привселюдно, зухвало та незворушно. – Мій покійний господар зловтішався, що я ношу чорний одяг, але я завжди казав, що зате мені не треба буде одягати траур, коли настане час йти на його похорон.

Він зробив швидкий, виразний рух руками в чорних рукавичках.

– Сержанте, – сказав зі злістю інспектор Ґілдер, втупившись у чорні рукавички. – Чому цей негідник досі без наручників? Адже відразу видно, що перед нами небезпечний злочинець.

– Даруйте, сер, – сказав сержант, на обличчі якого застигло здивування. – Я не впевнений, що ми маємо на це право.

– Що ви маєте на увазі? – різко уточнив інспектор. – Хіба ви його не заарештували?

Тонкогубий рот торкнула ледь помітна презирлива посмішка, і тут, немов вторячи цьому глузуванню, пролунав свисток відповідного потяга.

– Ми заарештували його, – сказав сержант серйозно, – в ту саму мить, коли він виходив із поліційної дільниці в Гайґейті, передавши всі гроші свого господаря в руки інспектора Робінсона.

Ґілдер зиркнув на лакея з глибоким подивом.

– І заради чого ви все це зробили? – поцікавився він у Маґнуса.

– Ну, звісно ж, щоб гроші не потрапили в руки злочинця, а були цілими та неторканими, – відказав той із незворушним спокоєм.

– Без сумніву, – сказав Ґілдер, – гроші сера Аарона були б цілими та неторканими, якщо б ви передали їх його родині.

Останні слова потонули в гуркоті коліс, і потяг, брязкаючи і здригаючись, промчав повз, але цей пекельний гамір, що раз по раз лунав біля злощасного будинку, перекрив голос Маґнуса, чиї слова прозвучали виразно та гулко, як удари дзвону.

– У мене немає підстав довіряти родині сера Аарона.

Всі присутні заклякли на місці, відчувши, що хтось, безгучно, як примара, з’явився поруч, і Мертон анітрохи не здивувався, коли підняв голову і побачив поверх плеча патера Брауна бліде обличчя доньки Армстронґа. Вона була ще молода і гарненька, вся світилася чистотою, але її каштанове волосся помітно зблякло та потьмяніло, а де-не-де в ньому навіть просвічувала вікова сивина.

– Будьте обережнішими, коли патякаєте, – сердито сказав Ройс, – ви налякали панну Армстронґ.

– Сподіваюся, що налякав, – відгукнувся Маґнус своїм гучним голосом.

Поки дівчина здивовано споглядала на нього, а всі решта дивувалися, кожен на свій лад, він правив далі:

– Я якось уже звик до того, що панна Армстронґ частенько лякається. Ось уже багато років у мене на очах її час від часу теліпає. Одні кажуть, ніби вона тремтить від холоду, інші стверджують, що це зі страху, але я знаю, що тремтіла вона від ненависті та ницої злості – тих демонів, які сьогодні вранці нарешті вже перемогли. Якби не я, то її слід би вже давно захолов, накивала б п’ятами зі своїм коханцем і з усіма грішми. З того часу, як мій покійний господар не дозволив їй вийти за цього огидного пияка…

– Годі, – сказав Ґілдер суворо. – Всі ці ваші вигадки або якісь підозри про родинні справи нас не цікавлять. І якщо у вас немає якихось конкретних речових доказів, то голослівні твердження…

– Ох! Та надам я вам речові докази, – зупинив його Маґнус різким голосом. – Прошу, інспекторе, запросіть мене в суд, і я скористаюся нагодою сказати правду. А правда така: через секунду після того, як закривавленого дідуся викинули у вікно, я кинувся на горище і побачив там його доньку, вона лежала непритомна на підлозі, і в руці у неї був стилет, червоний від крові. Дозвольте мені заодно передати владі ось цю штукенцію.

Тут він вийняв із задньої кишені довгий ніж із роговим руків’ям і червоною плямою на лезі і вручив його сержанту. Потім знову відступив убік, і щілинки його очей майже запливли на пухкій китайській фізії, що сяяла посмішкою переможця.

Коли Мертон це побачив, його ледь не знудило. Він сказав Ґілдеру упівголоса:

– Сподіваюся, ви повірите на слово не йому, а панні Армстронґ?

Патер Браун раптом підняв обличчя, напрочуд свіже та рожеве, ніби він тільки-но вмився холодною водою.

– Аякже, – сказав він, виділяючи чарівну простодушність. – Але хіба слово панни Армстронґ неодмінно має суперечити слову свідка?

Дівчина видала переляканий, уривчастий зойк. Усі погляди звернулися на неї. Панночка скам’яніла, немов розбита паралічем, тільки обличчя, обрамлене тонким каштановим волоссям, залишалося живим, враженим і здивованим. Вона стояла з таким виглядом, ніби на шиї у неї затягувався зашморг.

– Цей чоловік, – вагомо промовив пан Ґілдер, – недвозначно заявляє, що застав вас із ножем у руці, без тями, відразу ж після вбивства.

– Він каже правду, – підтвердила Еліс.

Коли присутні оговталися, вони побачили, що Патрик Ройс, пригнувши масивну голову, вступив у середину кола, після чого виголосив вражаючі слова:

– Ну що ж, якщо мені все одно гинути, то спершу хоч відведу душу.

Його широкі плечі сколихнулися, і залізний п’ястук завдав нищівного удару по вмиротвореній східній фізії пана Маґнуса, котрий одразу ж гупнувся на галявину плиском, гейби морська зірка. Кілька поліціянтів негайно ж схопили Ройса, іншим же від розгубленості здалося, ніби все розумне летить у прірву і світ перетворюється на сцену, на якій розігрується безглузде блазнівське видовище.

– Облиште свої вибрики, пане Ройс, – владно сказав Ґілдер. – Я заарештую вас за образу дією.

– Аж ніяк, – заперечив йому Ройс голосом, гучним, як залізний ґонґ. – Ви заарештуєте мене за вбивство.

Ґілдер тривожно глипнув на переможеного, але той уже сидів, витираючи рідкісні краплі крові з майже не пошкодженого обличчя, тому інспектор тільки спитав уривчасто:

– І що це означає?

– Цей чолов’яга сказав щиру правду, – пояснив Ройс. – Панна Армстронґ зомліла і впала з ножем у руці. Але вона схопила ніж не для того, щоб здійснити замах на свого батька, а для того, щоб його захистити.

– Захистити! – повторив Ґілдер серйозно. – Від кого ж?

– Від мене, – відповів Ройс.

Еліс глянула на нього ошелешено та злякано, потім промовила тихим голосом:

– Ну що ж, врешті-решт я рада, що ви не втратили мужності.

Горище, де була кімната секретаря (досить тісне приміщення для такого велетенського відлюдника), зберігало всі сліди нещодавньої драми. Посеред кімнати, на підлозі, валявся важкий револьвер, мабуть, кимось відкинутий убік. Дещо лівіше відкотилася до стіни пляшка з-під віскі, без корка, але не допита. Тут-таки лежала скатертина, зірвана з маленького столика і потоптана, а шматок мотузки, такої ж, як виявили на трупі, був перекинутий через підвіконня і безглуздо бовтався в повітрі. Уламки двох розбитих вщент ваз помережили камінну полицю і килим.

– Я був п’яний, – сказав Ройс, простота, з якою тримався цей передчасно постарілий чоловік, виглядала зворушливо, як перше каяття дитини, що завинила. – Всі ви чули про мене, – продовжив він хрипким голосом. – Кожен чув, як почалася моя історія, і тепер вона, мабуть, скінчиться так само сумно. Колись я мав славу розумника і міг би бути щасливим. Армстронґ урятував залишки моєї душі та тіла, витягнув мене із шинків і завжди по-своєму був до мене добрий, бідолаха! Тільки він у жодному разі не дозволив би мені одружитися з Еліс, і мушу визнати, що він мав рацію. Ну, а тепер самі робіть висновки і не примушуйте мене вдаватися до якихось подробиць. Он там, у кутку, лежить моя пляшка з віскі, випита наполовину, а ось мій револьвер на килимі, вже розряджений. Мотузка, яку знайшли на трупі, лежала у мене в шухляді, і труп був викинутий із мого вікна. Вам нема чого пускати мені вслід нишпорок, аби простежити мою трагедію, вона не нова в цьому клятому світі. Я сам прирікаю себе на шибеницю, і, бачить Бог, цього цілком достатньо!

Інспектор зробив ледь вловимий знак, і його підлеглі оточили чоловіка-гору, готуючись відвести його непомітно. Але їм це не дуже вдалося через раптову появу патера Брауна, котрий несподівано переступив поріг, рухаючись по килиму навкарачки, немов здійснював якийсь блюзнірський обряд. Абсолютно байдужий до враження, яке його вчинок справив на оточуючих, він залишився в тій самій позиції, але обернув до них розумне кругле обличчя, схожий на веселу тваринку з людською головою.

– Кажу ж, – сказав він чемно, – це ні на що не годиться. Спочатку ви заявили, що не знайшли ніякої зброї. Тепер ми знаходимо її в надлишку: ось ніж, яким можна зарізати, ось мотузка, якою можна задушити, й ось револьвер, і врешті-решт стариган розбився, випавши з вікна. Такого ніяк не може бути. Це вже занадто.

І він струснув опущеною головою, немов баский кінь на пасовищі.

Інспектор Ґілдер розтулив рот, сповнений відчайдушної рішучості, але не встиг і слова вимовити, бо той кумедний чоловічок, котрий стояв на чотирьох, виголосив свої розлогі міркування:

– Й ось перед нами три немислимих обставини. Перша – це дірки в килимі, куди втрапили шість куль. З якого б це дива комусь захотілося стріляти в килим? П’яний дірявить голову ворогові, котрий над ним регоче. І він не шукає причини схопити його за ноги або атакувати його пантофлі. А тут ще й ця мотузка…

Відірвавшись від килима, патер Браун нарешті підняв руки, сунув їх у свої кишені, але все ще продовжував стояти на колінах.

– У якому ж неймовірному сп’янінні людина може закидати зашморг на чиюсь шию, а в результаті зачепити його на нозі? Та й у будь-якому випадку Ройс не був такий уже сильно п’яний, інакше він зараз спав би непробудним сном. Але найяскравіше свідчення тому, що сталося, – пляшка з віскі. Таким чином, алкоголік відчайдушно бився за пляшку, взяв гору, а потім шпурнув її в закуток, причому половину вилив, а до другої половини навіть не торкнувся. Переконаний, що жоден пияк такого не зробить.

Він незграбно встав на ноги і з неприхованим жалем сказав уявному вбивці, котрий обмовив себе:

– Мені дуже шкода, сер, але ця ваша версія напрочуд невдала.

– Панотче, – тихенько попросила Еліс Армстронґ священика з мольбою в очах, – чи могла б я побалакати з вами десь наодинці?

Почувши це благання, балакучий служитель Церкви пройшов через сходову клітку в іншу кімнату, але перш ніж він устиг розтулити вуста, дівчина озвалася сама, і в її голосі звучала несподівана гіркота.

– Ви розумний чоловік, – зауважила вона, – і ви хочете допомогти Патрику, я знаю. Але це дарма. Підґрунтя цієї справи геть кепське, і чим більше вам вдасться з’ясувати, тим більше буде доказів проти нещасного чоловіка, котрого я так сильно кохаю.

– Чому? – здивувався Браун, твердо дивлячись їй в обличчя.

– Та тому, – відповіла вона з такою ж твердістю, – що я на свої очі бачила, як він скоїв злочин.

– Атож! – незворушно сказав Браун. – І що ж він зробив?

– Я була тут, у цій кімнаті, – пояснила дівчина. – Обоє дверей були зачинені, аж раптом пролунав голос, якого я ще не чула в своєму житті, голос, більше схожий на ревіння. «Пекло! Пекло! Пекло!» – почулося кілька разів поспіль, а потім обоє дверей здригнулися від першого револьверного пострілу. Перш ніж я встигла розчахнути ці й ті двері, гримнули аж три постріли, а потім я побачила, що кімната повна диму і той револьвер у руці мого бідного Патрика також димить, і побачила, як він випустив ту останню страшну кулю. Потім він стрибнув на татка, котрий нажахано притиснувся до віконного одвірка, зчепився з ним і спробував задушити тою мотузкою, яку накинув йому на шию, але в боротьбі ця мотузка зісковзнула з плечей і впала до ніг. Потім вона захопила одну ногу, а Патрик, як божевільний, поволік кудись батечка. Я схопила з підлоги ніж, кинулася між ними, встигла перерізати мотузку й знепритомніла.

– Певна річ, – сказав патер Браун все з тією ж безпристрасною люб’язністю. – Дякую вам.

Панночка якось знітилася під тягарем важких спогадів, а священик спокійно пішов у сусідню кімнату, де залишалися тільки Ґілдер і Мертон із Патриком Ройсом, котрий закутий у кайданки сидів на кріслі. Патер Браун скромно зауважив інспекторові:

– Чи дозволите мені поговорити з арештантом у вашій присутності? І чи не можна на хвилинку звільнити його з цих нікчемних кайданків?

– Він напрочуд дужий, – сказав Мертон упівголоса. – Навіщо ви хочете зняти кайданки?

– Я хотів би, – смиренно сказав священик, – удостоїтися честі потиснути йому руку.

Обидва нишпорки здивовано втупилися в патера Брауна, а той продовжив:

– Сер, чи не розповісте їм, як усе було насправді?

Той, хто сидів на кріслі, похитав скуйовдженою головою, а священик нетерпляче обернувся.

– Тоді я розповім сам, – промовив він. – Людське життя дорожче за посмертну репутацію. Я маю намір врятувати живого, і нехай мертві ховають своїх мерців.[4]

Він підійшов до фатального вікна і, моргаючи, продовжував:

– Я вже казав, що в цьому випадку перед нами дуже багато зброї і всього лиш одна смерть. А тепер кажу, що все це не було використано як зброя і не призначалося для того, щоб заподіяти смерть. Ці жахливі знаряддя – зашморг, закривавлений ніж, розряджений револьвер, служили своєрідним милосердям. Їх використали аж ніяк не для того, щоб убити сера Аарона, а для того, щоб його врятувати.

– Врятувати! – повторив Ґілдер. – Але від чого?

– Від нього самого, – сказав патер Браун. – Він був божевільний і намагався накласти на себе руки.

– Як? – зойкнув Мертон, сповнений недовіри. – А насолода життям, яку він сповідував?

– Це жорстоке віросповідання, – сказав священик, визираючи у вікно. – Чому йому не давали поплакати, як плакали колись його предки? Найкращі його наміри не могли здійснитися, душа стала холодною, як лід, під веселою маскою ховався порожній розум безбожника. Нарешті, для того, щоб підтримати свою репутацію веселуна, він знову почав пити, хоча покинув цю справу вже дуже давно. Але в справжніх непитущих незнищенний жах перед алкоголізмом: така людина живе в прозрінні й очікуванні того психологічного пекла, від якого застерігав інших. Цей жах передчасно знищив бідолаху Армстронґа. Сьогодні вранці він опинився в нестерпному стані, сидів тут і кричав, що він у пеклі, таким божевільним голосом, що власна донька його не впізнала. Він шалено прагнув смерті і з рідкісною винахідливістю, властивою одержимим людям, розкидав навколо себе смерть в різних іпостасях: зашморг, револьвер свого товариша і ніж. Ройс випадково увійшов сюди і діяв негайно. Він жбурнув ніж на килим, схопив револьвер і, не маючи часу його розрядити, випустив всі кулі одна за одною прямо в підлогу. Аж тут самогубця побачив четверте обличчя смерті і метнувся до вікна. Спаситель зробив єдине, що залишалося, – кинувся за ним з мотузкою і спробував зв’язати його по руках і ногах. Тут і вбігла нещасна дівчинка і, не тямлячи, чому відбувається шарварок, спробувала звільнити батька. Спершу вона тільки різонула ножем по пальцях бідолаху Ройса, звідси і сліди крові на лезі. Ви, природно, помітили, що, коли він ударив лакея, кров на обличчі була, хоча не було ніякої рани? Перед тим, як втратити свідомість, бідолаха встигла перетяти мотузку і звільнити татка, але той вистрибнув ось у це вікно і подався у вічність.

Запала довга мовчанка, яку нарешті порушив брязкіт металу – це Ґілдер розчепив кайданки, які сковували Патрика Ройса, і зауважив:

– Гадаю, сер, вам слід було відразу сказати правду. Ви і ця юнка заслуговуєте на більше, ніж згадку в некролозі Армстронґа.

– Плювати я хотів на цей некролог! – брутально крикнув Ройс. – Хіба ви не розумієте – я мовчав, щоб приховати це від неї!

– Що приховати? – не зрозумів Мертон.

– Та те, що це вона вбила свого батька, бовдуре! – гаркнув Ройс. – Адже коли б не вона, він був би зараз живий. Якщо вона дізнається, то схибнеться від горя.

– Я так не думаю, – зауважив патер Браун, беручись за капелюха. – Мабуть, краще скажу їй сам. Навіть фатальні помилки не отруюють життя так, як гріхи. І в усілякому разі, мені здається, що надалі ви будете набагато щасливішими. А я зараз маю повернутися в школу для глухих.

Коли священик вийшов на галявину, де трава хилиталася від вітру, його покликав якийсь знайомець із Гайґейта:

– Тільки-но приїхав слідчий. Зараз почнеться дізнання.

– Я маю повернутися в школу, – сказав патер Браун. – На жаль, мені не до того, та я й не можу бути присутнім при дізнанні.