Читать книгу Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 3

Арістид Валантен, начальник паризької поліції, спізнювався додому до обіду, а гості вже прибували без нього. Їх люб’язно зустрічав довірений слуга Валантена – Іван, стариган зі шрамом на обличчі, майже такого ж сірого, як його сиві вуса. Він завжди сидів за столом у холі, обвішаному зброєю. Будинок Валантена був, мабуть, не менш своєрідний і знаменитий, ніж його господар. Це був старовинний особняк із високими стінами та тополями над самою Сеною, збудований дивно, хоча ця дивовижа і була зручна для поліціянтів – ніхто не міг проникнути туди, минаючи головний вхід, де постійно чергував Іван зі своїм арсеналом. До будинку примикав великий і доглянутий сад, туди вело безліч дверей. А від зовнішнього світу його відгороджували високі, неприступні стіни, засаджені по гребеню колючками. Такий сад дуже пасував людині, убити котру присягалася не одна сотня злочинців.

Як пояснював Іван, його господар телефонував, що затримається хвилин на десять. Зараз Валантен займався приготуваннями до страт та інших огидних справ. Він завжди ретельно виконував ці обов’язки, хоча вони і були йому глибоко неприємні. Жорстокість, із якою він розшукував злочинців, завжди змінювалася у нього поблажливістю, коли доходило до кари. Оскільки він був найфаховішим у Франції, та й у всій Європі майстром детективних методів, його величезний вплив відігравав доброчинну роль, коли мова йшла про пом’якшення вироків і полегшення тюремних порядків. Він належав до числа великих вільнодумців-гуманістів, якими славетна Франція, а дорікнути їм можна хіба лише в тому, що їхні милосердя більші, ніж сама справедливість.

Валантен приїхав у чорному фраку з червоною розеткою (в поєднанні з темною бородою, пронизаною першими сивими нитками, вона надавала йому дуже елегантного вигляду) і пройшов прямо в свій кабінет, звідки двері провадили на садову галявину.

Двері ці були відчинені, і Валантен, ретельно зачинивши свій саквояж у службовому сейфі, постояв кілька хвилин біля них. Яскравий місяць боровся зі стрімко летючими, рваними, клубистими хмарами (недавно пройшла гроза), і Валантен дивився на небо із сумом, не властивим людям суто наукового штибу. Можливо, однак, що такі люди можуть передчувати найфатальніші події свого життя. Як би там не було, він швидко впорався зі своїми потаємними переживаннями, бо знав, що запізнюється і гості вже прибувають.

Утім, увійшовши до вітальні, він одразу ж переконався, що головного гостя наразі немає. Зате були всі інші стовпи маленького товариства. Був англійський посол лорд Ґелловей, дратівливий стариган із темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрічкою ордена Підв’язки.

Була леді Ґелловей, худа жінка зі сріблястою головою і нервовим, гордовитим обличчям. Була їхня донька, леді Маргарет Ґрем, дівчина з блідим обличчям ельфа і волоссям кольору міді. Були герцогиня Мон-сен-Мішель, чорноока та пишна, і дві її доньки, також чорноокі та гладкі. Був доктор Сімон, типовий французький учений, в окулярах і з гострою каштановою борідкою. Чоло його прорізали паралельні зморшки – розплата за зарозумілість, бо утворюються вони від звички піднімати брови.

Був патер Браун із Кобгола в графстві Ессекс, Валантен недавно познайомився з ним в Англії. Побачив він, можливо, з дещо більшим інтересом високого молодика у військовій формі, котрий вклонився Ґелловеям, котрі зустріли його не дуже привітно, і тепер попрямував до нього.

Це був О’Браєн, майор французького Іноземного леґіону – худий, дещо пихатий жевжик, гладко поголений, темноволосий і блакитноокий, і – що природно для славетного підрозділу, відомого блискучими перемогами, – одночасно і зухвалий, і меланхолійний на вигляд. Ірландський дворянин, він був із дитинства знайомий із родиною Ґелловеїв, особливо з Маргарет Ґрем. Вітчизну він покинув після якоїсь історії з боргами і тепер демонстрував зневагу до англійського етикету, хизуючись форменою шаблею та шпорами. На його уклін леді і лорд Ґелловеї відповіли стриманим кивком, а леді Маргарет відвела погляд.

Однак і самі ці люди, й їхні стосунки не надто зачіпали Валантена. У будь-якому разі, не заради них він влаштував урочистий обід. З особливим нетерпінням він чекав всесвітньо відомого чоловіка, з котрим потоваришував під час однієї зі своїх тріумфальних поїздок до Сполучених Штатів.

Це був Джуліус К. Брейн, мультимільйонер, чиї колосальні, часом приголомшливі пожертви на користь дрібних релігійних громад стільки разів давали привід для легкої дотепності і ще легшого славослів’я американським і англійським газетярам.

Ніхто до ладу не розумів, атеїст Брейн, мормон чи прихильник християнської науки – він готовий був наповнити дзвінкою монетою будь-яку посудину, аби вона була новою. Між іншим, він чекав, чи не з’явиться, нарешті, в Америці свій Шекспір – чекав, так само терпляче, як і марно. Він захоплювався Волтом Вітменом, але вважав, що Люк Теннер із міста Парижа в Пенсильванії прогресивніший за нього. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким він вважав і Валантена, і помилявся.

Поява Джуліуса Брейна була грізною і гамірною, як дзвін обіднього гонга. У багатія була рідкісна властивість – його присутність помічали не менше, ніж його відсутність. Це був дуже великий чоловік, огрядний і високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту якого не порушували навіть ланцюжок годинника або перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця. Червоне обличчя, сердите і простодушне, було б просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в якому було щось театральне і навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго розглядали знаменитого американця. Запізнення вже порушило хід вечора, і леді Ґелловей, підхопивши його під руку, потягла без зволікання в їдальню.

Подружжя Ґелловеїв на все дивилися по-доброму та поблажливо, але й у них був привід для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб донька балакала з тим пройдисвітом О’Браєном. Проте вона цілком пристойно пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все ж лордові було неспокійно, він поводився майже грубо. Під час обіду він ще якось зберігав дипломатичну гідність. Але коли настала черга сигар і троє молодших чоловіків – доктор Сімон, патер Браун і ненависний О’Браєн, вигнанець у чужинському однострої, – кудись зникли, чи то потеревенити з дамами, чи то покурити в оранжереї, британський дипломат цілком втратив дипломатичні умовності.

Йому не давала спокою думка, що негідник О’Браєн, можливо, десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Ґелловея, залишили пити каву в компанії Брейна, схибленого янкі, котрий вірить у всіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні у що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою, скільки влізе, але у нього з ними немає нічого спільного. Через якийсь час, коли прогресивні суперечки зайшли в глухий кут, лорд піднявся і вирушив шукати вітальню. Він блукав довгими коридорами хвилин шість, а то й вісім, поки не почув нарешті повчальний тенорок доктора, потім нудний голос священика, а після нього – запальний сміх. Ось і вони, подумав шляхтич і вилаявся про себе, вони теж сперечаються про науку та релігію… Але, відчинивши двері до вітальні, він зауважив одне: там не було майора О’Браєна і леді Маргарет.

Нетерпляче вискочивши з вітальні, як перед тим із їдальні, він знову затупотів по коридорах. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста кидало його в шал. Дорогою в задню частину будинку, де містився кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якщо вона була зараз із О’Браєном, куди ж подівся він сам? Якщо ні, то де ж була вона? Піддавшись владі ревнивої старечої підозрілості, він волочився навмання неосвітленими коридорами і врешті-решт надибав на призначений для прислуги вихід у сад. Кривий ятаган місяця роздер і розкидав останні шматки хмар. Сріблясте світло осяяло всі куточки саду. Через галявину, до входу в кабінет, широкими кроками рухався високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на нашивки викрив у ньому майора О’Браєна.

Він увійшов в оселю, залишивши лорда Ґелловея розлюченим і розгубленим водночас. Синьо-сріблястий сад, схожий на сцену театру, дражнив його крихкою чарівністю, нестерпною для брутальної владності. Сила та грація ірландця дратували його, ніби він – не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне світло вводило його в шал. Його наче заманили якимось чаклунством у сад трубадурів, у казкову країну Ватто,[5] і, щоб потоком слів розвіяти дурман, він енергійно рушив услід ворога. Він спіткнувся об дерево, або об камінь у траві і нахилився, спершу роздратовано, а потім із зацікавленням. Через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: літній англійський дипломат утікав щодуху з відчайдушними зойками. На хрипкі крики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя доктора Сімона – відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова. Він і почув перші слова.

– У саду труп… весь у крові! – заволав лорд. О’Браєн зовсім звіявся з його голови.

– Треба негайно повідомити Валантену, – запропонував лікар, коли Ґелловей плутано розповів йому про все, що зважився розгледіти. – Добре, що він ще тут.

При цих словах до кімнати зайшов, зацікавившись галасом, сам знаменитий детектив. Було майже кумедно спостерігати, як він змінився на краще. Спершу нишпорка турбувався як господар і джентльмен, що стало погано комусь із гостей або слуг. Коли ж йому розповіли про страшну знахідку, він з усією притаманною йому врівноваженістю миттєво перетворився в енергійного й авторитетного експерта, оскільки така подія була вже його професійною справою.

– Дуже дивно, джентльмени, – зауважив він, коли вони поспішили на пошуки тіла, – я об’їздив весь світ, розслідуючи злочини, а тепер хтось господарює у мене в саду. Однак, де ж той труп?

Вони насилу перетнули галявину – від річки здіймався легкий туман. Але за допомогою Ґелловея, котрий ще не встиг оговтатися, відшукали таки у високій траві мертве тіло. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловіка. Нещасний лежав долілиць, і вони побачили могутні плечі, чорний фрак і велику голову, зовсім голомозу, якщо не брати до уваги кількох пасом темного волосся, що прилипли до черепа, наче мокрі водорості. З-під обличчя, що уткнулося в землю, повзла червона змійка крові.

– Ну, що ж, – якось дивно вимовив Сімон, – в усякому разі, це не хтось із гостей.

– Огляньте його, лікарю, – кинув Валантен досить різко, – можливо, він ще живий.

Медик нахилився над тілом.

– Він ще не охолов, але, боюся, вже мертвий, – відповів той. – Допоможіть мені його підняти.

Присутні обережно підняли мертвого на дюйм від землі, й одразу ж усі сумніви були розсіяні найжахливішим чином: голова відвалилася від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перетяти і шию.

Це вразило навіть Валантена. «Вбивця сильний, як горила», – пробурмотів він.

Не без тремтіння, хоча він був звичний до анатомування трупів, доктор Сімон підняв мертву голову. На шиї та підборідді виднілися порізи, але обличчя залишилося загалом неушкодженим. Грубе, жовте, порите западинами, з орлиним носом і важкими повіками – це було обличчя жорстокого римського імператора або, може, китайського мандарина. Всі присутні дивилися на нього в повному здивуванні. Ніщо більше не привернуло їхню увагу, хіба тільки те, що, коли тіло підняли, в темряві забіліла сорочка і на ній зачервоніла кров. Убитий, як сказав доктор Сімон, справді не належав до їхньої компанії, але, можливо, він мав намір приєднатися до неї, бо був явно одягнений для такої нагоди.

Валантен опустився на коліна і з якнайбільшою професійною ретельністю досліджував траву та землю навколо тіла. Його приклад, хоча і не так спритно, наслідував лікар, а також – зовсім уже мляво – і англійський шляхтич. Їхні пошуки результатів не дали, якщо не брати до уваги зламані або пообривані галузки, які Валантен підняв і, побіжно оглянувши, відкинув геть.

– Атож, – похмуро промовив він, – купка гіляччя і зовсім стороння людина з відрубаною головою. Більше нічого.

Зависла нервова тиша, і тут Ґелловей остаточно втратив самовладання і раптом пронизливо зойкнув:

– Хто це там? Ген там, біля паркану!

У світлі місяця туманною поволокою до них нерішуче наблизився чоловічок із незграбно великою головою. Його можна було б сприйняти як гобліна, але він виявився нешкідливим священиком, котрого вони залишили у вітальні.

– Я зауважив, – лагідно промовив він, – що в садочок немає ні хвіртки, ні воріт…

Валантен роздратовано насупив чорні брови, як завжди при вигляді сутани. Але він був справедливий, тому погодився.

– Авжеж, маєте рацію, – сказав він. – Перш, ніж ми з’ясуємо, що це за вбивство, доведеться встановити, як він тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо дивитися без огляду на мою посаду і статус, то погодимося, що декотрих високопоставлених осіб цілком можна і не вмішувати. Серед нас є жінки й іноземний посол. Оскільки нам доводиться констатувати злочин, доведеться і розслідувати його відповідним чином. Але поки що я можу чинити на власний розсуд. Я – начальник поліції, особа настільки офіційна, що можу діяти приватно. Сподіваюся, що очищу від підозри всіх гостей до єдиного, перш ніж викликати своїх співробітників. Панове, під ваше чесне слово прошу вас не залишати будинок до завтрашнього полудня, спальні є для всіх. Сімоне, ви, мабуть, знаєте, де знайти мого слугу Івана. Я довіряю йому в усьому. Передайте, щоб він залишив на своєму місці когось із слуг і зараз же йшов сюди. Лорде Ґелловей, ніхто не зможе краще за вас повідомити всіх леді так, аби не виникла паніка. Їм також не можна буде поїхати. Ми з патером Брауном залишимося біля тіла.

Коли в Валантені промовляв командирський дух, йому корилися, як бойовій сурмі. Доктор Сімон подався у вестибюль і надіслав Івана – приватного детектива на службі у детектива державного. Ґелловей пройшов у вітальню і зумів повідомити про трагічні події так делікатно, що на той час, коли всі зібралися там, пані встигли і вжахнутися, і заспокоїтися. Тим часом вірний служитель Церкви і правовірний безбожник застигли в головах і в ногах трупа, немов скульптури, що уособлюють дві філософії смерті.

З будинку, як гарматне ядро, вилетів Іван, довірений слуга зі шрамом і вусами, і кинувся через галявину до свого господаря. Його сіра фізія так і сяяла від того, що в будинку розігрується кримінальний роман, і було щось відразливе в тому пожвавленні, з яким він спитав, чи не можна оглянути останки.

– Що ж, погляньте, якщо бажаєте, – сказав Валантен, – тільки покваптеся. Нам треба піти в будинок і дещо з’ясувати.

Іван підняв мертву голову і мало не впустив її.

– Господи! – роззявивши рота, видихнув він. – Та це ж… ні, не може бути! Ви знаєте, хто це?

– Ні, – байдуже відповів Валантен. – Але досить, нам час.

Удвох вони внесли тіло в кабінет, поклали його на тапчан і пішли до вітальні.

Детектив сів за письмовий стіл неквапливо і навіть наче нерішуче, але погляд його був твердий, як у головуючого судді. Він щось швидко занотував на аркуші паперу, що лежав перед ним, а потім коротко спитав:

– Чи всі зібралися?

– Бракує пана Брейна, – відповіла, озирнувшись, герцогиня Мон-сен-Мішель.

– Так-так, – різким, хрипким голосом додав лорд Ґелловей, – і ще, зауважте, немає пана Ніла О’Браєна. А я бачив його в саду, коли труп був ще теплий.

– Іване, – наказав Валантен, – підіть і приведіть майора О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, мабуть, сидить із сигарою в їдальні. А майор, гадаю, зараз вештається по оранжереї, хоча я не впевнений.

Його вірний зброєносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував тим самим, по-військовому скупим і рішучим тоном:

– Усі присутні знають, що в саду знайшли труп із відтятою головою. Докторе Сімон, ви оглядали його. Як гадаєте, чи повинен вбивця бути таким дужим? Чи, можливо, досить мати дуже гострий ніж?

– Я б сказав, – відповів лікар, зовсім блідий, – що цього взагалі не можна зробити ножем.

– Тоді чи не знаєте в такому випадку, – продовжував Валантен, – яким знаряддям це можна зробити?

– Із сучасних, вважаю, ніяким, – сказав медик, болісно вигинаючи брови. – Шию і так просто не перерубати, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою, чи старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.

– Рани Божі! – істерично зойкнула герцогиня. – Ну звідки ж тут дворучні мечі?

Валантен, як і раніше, не відривався від папірця, що лежав перед ним.

– Скажіть, – спитав він, продовжуючи квапливо записувати, – а чи не можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?

У двері неголосно постукали, й у всіх у кімнаті захолола кров, немов від стукоту в «Макбеті». І посеред мертвої тиші доктор Сімон насилу вимовив:

– Шаблею, мабуть, так.

– Дякую вам, – сказав Валантен. – Увійдіть, Іване!

Той відчинив двері і доповів про прихід майора Ніла О’Браєна. Слуга виявив його, коли той знову вештався по саду. Вигляд в офіцера був засмучений і роздратований.

– Що вам від мене треба? – обурився він.

– Сідайте, будь ласка, – спокійно і люб’язно попросив Валантен. – А чому ви без шаблі? Де вона?

– Залишив у бібліотеці на столі, – пояснив О’Браєн, у котрого від розгублення став помітнішим ірландський акцент. – Вона мені набридла і…

– Іване, – сказав Валантен, – будь ласка, підіть і принесіть із бібліотеки шаблю майора.

Коли лакей зник, він продовжив:

– Лорд Ґелловей стверджує, що бачив, як ви увійшли із саду в будинок, а відразу після цього там виявили труп. Що ви робили в саду?

Майор упав на крісло.

– Ох, – вигукнув він уже зовсім по-ірландськи, – милувався на місяць! Спілкувався з природою, нічого більше.

На якийсь час повисла важка тиша, а потім знову пролунав той же звичайний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.

– Це все, що я знайшов, – повідомив він.

– Покладіть на стіл, – не піднімаючи голови, звелів Валантен.

Запанувало крижане мовчання, схоже на непроникну тишу, що оточує в залі суду засудженого вбивцю. Давно стихли невиразні вигуки герцогині. Клекіт ненависті лорда Ґелловея був задоволений. І тут сталося несподіване.

– Я вам скажу, – вигукнула леді Маргарет тим дзвінким голосом, який буває лише у сміливих жінок, котрі наважуються виступити публічно, – я вам скажу, що робив у саду пан О’Браєн, оскільки він змушений мовчати. Він пропонував мені стати його дружиною. Я відмовила: сказала, що в моїх сімейних обставинах можу запропонувати йому лише свою повагу. Його це розсердило. Мабуть, моя повага йому не дуже потрібна.

– Що ж, – додала вона з блідою посмішкою, – не знаю, чи стане він дорожити цим тепер, але я і зараз запевняю в своїй повазі до нього. І присягнуся де завгодно, що цього злочину він не скоював.

Лорд Ґелловей, нахилившись до неї, намагався (як йому здавалося, ні для кого не чутно) напоумити жінку.

– Дурепо! – громоподібно шепотів він. – Чому ти його захищаєш? Ти хоч подумай, де його шабля! Ця клята…

Він замовк під дивним пильним поглядом блискучих очей, який уразив усіх.

– Старий дурень! – тихо сказала вона без тіні поваги. – Що ви хочете довести? Невже не ясно, що він не вбивав, поки стояв поруч зі мною? А якщо б він убив, я все одно була там. Хто ж повинен був це бачити чи хоча б знати про це, якщо не я? Невже ви так ненавидите Ніла, що підозрюєте власну доньку…

Леді Ґелловей пронизливо зойкнула. Решта сиділи, як у лихоманці, торкнувшись жорстокої трагедії закоханих, як бувало в давні часи. Горда бліда шотландська аристократка та її коханий, ірландський авантюрист, ніби зійшли зі старовинних портретів у середньовічному замку. Притихлу кімнату заполонили примарні тіні отруєних пар і віроломних коханців.

І тоді, серед похмурого мовчання, пролунав простодушний голос:

– Скажіть, а що це за така довга сигара?

Запитання було до того несподіване, що всі обернулися поглянути, хто це сказав.

– Маю на увазі, – пояснив патер Браун, – сигару, яку докурює пан Брейн. Схоже, що вона не менша за ціпок.

Обличчя Валантена, незважаючи на недоречність репліки, висловило згоду, змішану з роздратуванням.

– Справді, – різко зауважив він, – Іване, ще раз пошукайте пана Брейна і зараз же приведіть його сюди.

Коли двері за слугою зачинилися, Валантен звернувся до дівчини з серйозністю, викликаною новим вигином справи:

– Леді Маргарет, ми вдячні вам і захоплюємося, що ви переступили через свою гордість, пояснивши поведінку майора. Однак одне незрозуміло. Як мені здається, лорд Ґелловей зустрів вас, коли ви йшли з кабінету в вітальню, а вийшов у сад, де побачив майора, тільки через кілька хвилин, чи не так?

– Ви, мабуть, пам’ятаєте, – відповіла Маргарет із легкою іронією, – що я тільки-но відмовила йому, і навряд чи ми могли йти взявшись за руки. Він усе ж таки джентльмен, тому залишився в саду – ось на нього і впала підозра.

– Але в ці кілька секунд, – вагомо заперечив Валантен, – він цілком міг би…

Знову пролунав стукіт, і в дверях виникло спотворене шрамом обличчя.

– Даруйте, сер, – сказав він, – але пан Брейн зник.

– Зник! – вигукнув Валантен і вперше за весь час піднявся з-за столу.

– Утік. Змився. Випарувався, – продовжував Іван, смішно вимовляючи французькі слова. – Його капелюх і плащ також зникли. Але я вам скажу дещо краще. Я вискочив із будинку подивитися, чи не залишив він якихось слідів. І я знайшов!

– Що ж ви знайшли? – поцікавився Валантен.

– Зараз покажу, – сказав Іван.

Наступної миті він з’явився знову з оголеною кавалерійською шаблею, і лезо її було закривавлене. Присутні втупилися на неї, ніби на блискавку, що залетіла в кімнату. Але твердошкірий Іван незворушно правив своє:

– Ось що валялося в кущах, за півсотні ярдів звідси, як їхати на Париж. Вочевидь, ваш поважний пан Брейн кинув там цю штуку, коли втікав.

Знову настала тиша, але вже зовсім інша. Валантен узяв шаблю, оглянув її, потім якийсь час зосереджено міркував і, нарешті, шанобливо звернувся до О’Браєна:

– Майоре, ми впевнені, що ви в будь-який час надасте свою шаблю поліції, якщо це буде потрібно для експертизи. Наразі ж, – додав він, енергійно засунувши лезо в дзвінкі піхви, – дозвольте повернути вам вашу зброю.

Всі, хто збагнув військовий символізм цієї сцени, ледь втрималися від оплесків.

Ця сцена змінила все в житті Ніла О’Браєна. Коли він знову волочився по саду, що зберігає свою таємницю, розцяцьковану барвами ранку, в його серці більше не залишилося колишньої зневіри. Тепер у нього були причини почуватися щасливим. Будучи джентльменом, лорд Ґелловей вибачився перед ним. Леді Маргарет була не просто світська дама – вона була жінка, і коли вони перед сніданком прогулювалися серед старих клумб, мабуть, знайшла слова легші за вибачення. Всі гості повеселіли і розм’якли, хоча кривава таємниця залишалася нерозкритою, важкість підозри була з усіх знята і перекладена на таємничого мільйонера, котрий втік у Париж і котрого вони майже не знали. Диявол був вигнаний із оселі, точніше, він сам себе вигнав.

І все ж таємниця залишалася. Тому, коли О’Браєн присів на лавку біля доктора Сімона, то вчений хотів було побалакати про неї. Але молодик, зайнятий приємнішими думками, був не схильний до такої бесіди.

– Мене це мало цікавить, – відверто сказав він, – тим більше, що справа вже більш-менш прояснилася. Так виглядає, що Брейн чомусь ненавидів того чоловіка, заманив його в сад і вбив моєю шаблею. Потім утік до міста, а шаблю дорогою викинув. До речі, Іван мені сказав, що в кишені вбитого знайшли американський долар. Отже, він був співвітчизником Брейна. Все збігається. Здається, для слідства вже немає жодних труднощів.

– Є п’ять заковик, і дуже серйозних, – спокійно заперечив медик, – вони утворюють цілий лабіринт. Зрозумійте мене правильно: я не сумніваюся, що вбивство скоїв Брейн, це, на мій погляд, доводить його втеча. Але є питання, як він це зробив?! По-перше, навіщо вбивці брати громіздку шаблю, коли можна вбити людину кишеньковим ножиком, який легко сховати в кишеню? По-друге, чому не було чутно ніякого гамору чи галасу? Хіба ви змовчите, якщо на вас накинуться з оголеною шаблею? По-третє, вхідні двері весь вечір були під наглядом слуги, а в сад Валантена і миша не прослизне. Як же тоді туди проник убитий? По-четверте – яким чином із саду вибрався Брейн?

– А по-п’яте? – спитав молодик, стежачи очима, як по доріжці до них повільно наближається англійський священик.

– Це, звісно, не так важливо, проте дуже дивно. Коли я, оглядаючи шию, побачив, як вона пошматована, то вирішив було, що вбивця завдав кілька ударів. Але дослідивши її докладно, виявив, що і сам зріз посічений ударами, які були нанесені після того, як голову відрубали. Невже Брейн так люто ненавидів свого ворога, що стояв там під місяцем і шматував шаблею мертвого?

– Який жах! – пересмикнуло О’Браєна.

Патер Браун підійшов під час розмови і чекав зі звичною своєю сором’язливістю, поки вони не закінчать, а тоді озвався:

– Даруйте, що перебиваю. Мене прислали повідомити вам новину.

– Новину? – нервово повторив Сімон, втупившись у нього крізь пенсне.

– Аякже, – ніби вибачаючись, сказав священик. – Бачте, сталося ще одне вбивство.

Обидва співрозмовники зірвалися настільки стрімко, що лавка аж захиталася.

– І що особливо дивно, – продовжував слуга Божий, споглядаючи тьмяними очима на рододендрони, – знову відрубана голова. У річці знайшли другу голову, яка ще кровоточить, в лічених ярдах від обійстя, на шляху в Париж. Тож припускають…

– О, небо! – зойкнув О’Браєн. – То що ж виходить: Брейн – маніяк?

– Кровна помста існує і в Америці, – безпристрасно зауважив священик, а потім додав: – Вас просять зараз же піти в бібліотеку, щоб оглянути сьогоднішню знахідку.

Майор О’Браєн, котрий пішов за іншими в бібліотеку, де починалося дізнання, відчував нудоту. Йому як солдатові була огидна така таємна різанина. Де кінець цієї ні на що не схожої різанини? Одна голова відрубана, потім – друга. «Тепер уже не скажеш, – гірко подумав він, – одна голова добре, а дві – краще».

У кабінеті Валантена, через який треба було пройти, його чекало нове потрясіння: на столі він побачив ще одну закривавлену голову, цього разу самого господаря. Це було, як кольорова картинка в журналі націоналістів «Гільйотина», де щотижня поміщали малюнок, який зображав когось із політичних супротивників із витріщеними очима та спотвореним обличчям, буцімто після страти. Валантен же був видатним діячем антиклерикального напрямку. Але ірландець О’Браєн був здатен навіть у падінні по-своєму зберігати чистоту, і все його нутро обурилося зараз проти такого інтелектуального свинства, яке можна зустріти тільки у Франції. Весь Париж здавався йому єдиним – від химерних кам’яних фігур на середньовічних храмах до грубих карикатур у газетах. Пригадалися страшні ігрища часів Великої революції. Це місто було осердям жорстокої сили – від кровожерного малюнка на столі у Валантена до собору Паризької Богоматері, з висоти якого поверх готичних гаргулій шкіриться сам Сатана.

Бібліотека була довгастою, низькою і темною. Тільки з-під опущених штор пробивалося ззовні по-ранковому рожеве світло. Валантен і його слуга Іван очікували їх, стоячи біля верхнього кінця довгого та легко похилого столу, на якому лежали страшні останки, що в напівтемряві здавалися величезними. Велике чорне тіло і жовтаве обличчя чоловіка, знайденого в саду, були такими, як учора. Друга голова, яку вранці виловили в річкових очеретах, лежала поруч, з неї рясно стікала вода. Люди Валантена ще вели пошуки тіла, оскільки воно, ймовірно, плавало десь неподалік. Патер Браун, мабуть, далеко не настільки чутливий, як О’Браєн, підійшов до другої голови і, як зазвичай, моргаючи, став уважно оглядати її. Копицю волосся, сирого і сивого, червоне і рівне світло перетворило в срібний ореол. Обличчя, потворне, багряне і начебто навіть злочинне, сильно постраждало в воді від ударів об дерева та каміння.

– Доброго ранку, майоре О’Браєн, – привітався Валантен зі спокійною прихильністю. – Ви, гадаю, вже чули про останній подвиг цього головоріза?

Патер Браун, котрий схилився над сивою головою, пробурмотів, не підводячи очей:

– Мабуть, цю голову також відрубав Брейн?

– Все свідчить на користь цієї версії, – відповів Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. – Вбивство скоєно точно так само, як і перше. Голова знайдена за кілька ярдів від першого вбитого. Відрубана тією ж шаблею, яку, як ми знаємо, він забрав із собою.

– Усе це так, – смиренно погодився патер Браун. – Але мені якось не віриться, щоб Брейн міг відрубати цю голову.

– Чому? – спитав доктор Сімон, пильно глянувши на нього.

– Як гадаєте, лікарю, – священик, кліпаючи, звів очі, – чи може людина відрубати голову сама собі? Я навіть не знаю…

О’Браєну здалося, що з гуркотом валиться весь знавіснілий світ, а методичний медик рвійно кинувся вперед і відкинув із мертвого обличчя мокре біле волосся.

– О, можете не сумніватися, це Брейн, – спокійно зауважив священик, – у нього й горбок на лівому вусі був такий же.

Детектив свердлив служителя Церкви палаючими очима. Зараз він відкрив щільно стиснутий рот і різко кинув:

– Ви, мабуть, багато про нього знаєте, патере Браун.

– Атож, – просто відповів той, – ми з ним свого часу зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він міркував про те, чи не прийняти нашу віру.

В очах Валантена спалахнув фанатичний вогонь, і, зціпивши кулаки, він ступив до священика.

– Он як? – вимовив він із недоброю усмішкою. – А чи не збирався він вашій Церкві і статки свої заповісти?

– Може, що й збирався, – флегматично відповів слуга Божий, – дуже може бути.

– Відтак, – Валантен загрозливо усміхнувся, – вам, звісно, багато що відомо про нього. І про його життя, і про його…

Майор О’Браєн поклав руку на плече Валантена.

– Облиште цю дурню, – сказав він, – а то в хід знову підуть шаблі.

Але Валантен під спокійним м’яким поглядом священика вже опанував себе.

– Що ж, – сказав він, – зачекаємо поки що з приватними думками. Ви, панове, як і раніше, пов’язані обіцянкою не залишати будинок. Нагадайте про це й іншим. Все, що ще захочете дізнатися, вам повідомить Іван. А мені час зайнятися справами і написати рапорт. Замовчувати подію більше не можна. Якщо буде щось нове, знайдете мене в кабінеті.

– Чи є зараз щось нове, Іване? – поцікавився доктор Сімон, коли начальник поліції вийшов з кімнати.

– Лиише одне, пане, – Іван зморщив безбарвне, старече обличчя, – але це важливо. Он той дідуган, котрого ви знайшли в саду, – і він без найменшої поваги ткнув пальцем у бік огрядного тіла з жовтою головою, – тепер ми вже знаємо, хто це такий.

– Ого! – вигукнув лікар. – І хто ж це?

– Його звали Арнольд Беккер, – відповів помічник детектива, – хоча у нього було багато різних прізвиськ. Цей шахрай – справжній гастролер, він і в Америці бував. Мабуть, це там Брейн щось із ним не поділив. Ми самі мало ним займалися, він більше працював у Німеччині. Певна річ, ми контактували з німецькою поліцією. Але у нього, уявіть, був брат-близнюк на ім’я Людвіг Беккер, з котрим ми все ж попітніли. Якраз учора його відправили на гільйотину. Й ось, панове, повірте, що коли я побачив в саду ось цього мерця, у мене просто очі на лоб полізли. Якби я цими самими очима не бачив, як стратили того Беккера, я б присягнувся, що на траві лежить він сам. Потім я, звісно, згадав про його брата і…

Тут Іван перервав своє патякання з тієї простої причини, що його вже ніхто не слухав. Майор і лікар здивовано дивилися на патера Брауна, котрий раптом незграбно скочив на ноги і стояв, щільно стиснувши скроні, як від раптового та сильного болю.

– Стійте, стійте, стійте! – закричав він. – Помовчіть хвилинку, я починаю розуміти. Боже, допоможи мені! Ще трохи, і я збагну! Сили небесні! Я ж завжди непогано петрав. Був час, міг переказати будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Нехай лусне моя голова, але я втямлю! Наполовину я вже збагнув, але тільки наполовину.

Він затулив обличчя руками і стояв, наче скам’янівши, в болісній роздумі чи молитві, в той час як іншим тільки і залишалося, що мовчки очікувати останнього потрясіння всіх цих божевільних годин.

Коли патер Браун відняв руки від свого обличчя, воно було ясне і серйозне, як у дитини. Він випустив глибокий подих і вимовив:

– Що ж, скоріше розкладемо все по поличках. А щоб вам було легше розібратися, зробимо ось як.

Він повернувся до лікаря:

– Докторе Сімон, у вас видатні мізки: ви вже перелічили п’ять запитань, на які наразі немає відповідей. Так ось, задайте їх тепер мені, й я поясню.

У Сімона від сум’яття та здивування звалилося з носа пенсне, але він все ж таки опанував себе:

– Ну, по-перше, невідомо, навіщо для вбивства потрібно вдаватися до громіздкої шаблі, коли можна обійтися й шилом.

– Шилом не можна відрубати голову, – спокійно відповів Браун, – а для цього вбивства відрубати голову було необхідно.

– Чому? – спитав О’Браєн із жвавим інтересом.

– Ваше наступне запитання, – попросив патер Браун.

– Гаразд, чому жертва не здійняла тривогу, не закричала? – продовжив лікар. – По садах же не гуляють із оголеними шаблями.

– А згадайте поламані гілки, – похмуро вимовив священик і повернувся до вікна, що виходило якраз на місце злочину. – Ми не збагнули, звідки вони взялися на галявині, так далеко від дерев? Їх не ламали, їх рубали. Вбивця розважав свого ворога якимись трюками з шаблею – показував, як розсікає в повітрі гілку, або щось подібне. А коли той нахилився подивитися, завдав беззвучний удар.

– Що ж, – задумливо сказав медик, – дуже правдоподібно. Навряд чи ви так само легко впораєтесь із наступними двома запитаннями.

Священик дивився з вікна в сад, обмацуючи його допитливим поглядом, і чекав.

– Ви знаєте, що сад ізольований від зовнішнього світу, як герметична посудина, – правив далі лікар. – Як же тоді туди проник сторонній?

Не обертаючись, маленький священик відповів:

– Нікого стороннього в саду не було.

Настало напружене мовчання, яке раптом розрядив вибух нестримного, майже дитячого сміху. Безглуздість цих слів вивергнула з Івана потік глузувань:

– Он як? Отже, цього дохлого опецька не ми притягли вчора в будинок? То він не входив у сад, не входив?

– Чи входив він у сад? – задумливо повторив Браун. – Ні, аж ніяк.

– А щоб йому! – вигукнув Сімон. – Той чоловік або заходив у сад, або ні.

– Не зовсім, – відповів священик зі слабкою посмішкою. – Яке ваше наступне запитання, лікарю?

– Мені здається, ви нездужаєте, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю і наступне, даруйте. Яким чином зумів Брейн вийти з саду?

– А він не виходив із саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вікно.

– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сімон.

– Ну, цілком, – відповів священик.

Сімон затряс кулаками, як роблять французькі науковці, вичерпавши всі свої аргументи.

– Людина або виходить з саду, або ні! – закричав він.

– Не завжди, – сказав патер Браун.

Доктор Сімон нетерпляче піднявся.

– У мене немає часу на балачки! – гнівно вигукнув він. – Якщо ви не розумієте, що людина або по один бік паркану, або по іншій, то я не стану більше дошкуляти вам.

– Лікарю, – сказав священик дуже лагідно, – ми з вами завжди чудово ладнали. Хоча б по старій дружбі зачекайте, задайте ваше п’яте запитання.

Напружений Сімон присів на ослін біля дверей і зронив:

– Голова та тіло порізані якось дивно і, здається, вже після смерті.

– Авжеж, – відповів, стоячи нерухомо, священик. – Так і було. Вас хотіли ввести в оману, втім, цілком природно: ви ж і не засумнівалися, що перед вами голова і тіло однієї людини.

Та частка розуму, в якій виникають чудовиська, раптом буйно заворушилася в голові О’Браєна. Всі найхимерніші створення, породжені уявою людини, гуртом оточили його. Йому чувся голос того, хто давніший за стародавніх пращурів: «Бережися сатанинського саду, де росте дерево з подвійним плодом. Сторонися зловісного саду, де померла людина з двома головами». Давнє дзеркало ірландської душі затьмарили непрохані примари, але офранцужений розум зберігав пильність, і він стежив за дивним священиком не менше ретельно і насторожено, ніж усі інші.

Патер Браун нарешті обернувся до них і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в глибокій тіні. Але і в цій тіні вони бачили, що воно – мертвотно-бліде. Проте він промовляв цілком розсудливо, ніби на землі і згадки не було про похмурі кельтські душі.

– Джентльмени, – сказав він, – у саду знайшли не якогось невідомого нам Беккера. І взагалі нікого стороннього там не було. Всупереч раціоналізму доктора Сімона, я стверджую, що Беккер перебував у саду лише частково. Ось дивіться! – вигукнув він, вказавши на таємниче важке тіло. – Цю людину ви ніколи в житті не бачили. А що скажете тепер?

Він швидко відсунув убік голову з жовтавою лисиною, а на її місце поклав голову з сивою гривою, що лежала поруч. І перед їхніми поглядами з’явився у всій завершеності, повноті і безсумнівності пан Джуліус К. Брейн.

– Убивця, – спокійно продовжував священик, – обезголовив свого ворога і кинув шаблю далеко за стіну. Але він був досить розумний і не обмежився цим. Голову він також кинув за стіну. Залишилося тільки докласти до тіла іншу голову, і ви вирішили (причому вбивця сам завзято вселяв цю думку на допиті), що перед вами труп зовсім іншої людини.

– Тобто як це – докласти іншу голову? – О’Браєн витріщив очі. – Яку іншу голову? Що вони, ростуть на кущах, чи що?

– Ні, – глухо відповів служитель Церкви, дивлячись на свої черевики, – є тільки одне місце, де вони ростуть. Вони ростуть у кошику під гільйотиною, біля якої менш ніж за годину до вбивства стояв начальник поліції Арістид Валантен. Друзі, послухайте мене ще хвильку, перш ніж роздерти на шматки. Валантен – людина чесна, якщо безрозсудна прихильність до своєї політики є чесністю. Але хіба ви не зауважували хоча б часом чогось божевільного в цих холодних сірих очах? Він зробив би що завгодно, абсолютно що завгодно, лише б розтрощити те, що він вважає християнським ідолопоклонством. За це він боровся, цього він болісно жадав і тепер убив заради цього. Досі незліченні мільйони Брейна розпорошувалися між стількома дрібними сектами, що порядок речей не порушувався. Але до Валантена, як і до багатьох легковажних скептиків, дійшли чутки, що Брейн схиляється до нашої Церкви, а це – вже інша річ. Він став би щедро субсидувати зубожілу, але войовничу Церкву Франції. Він міг би видавати навіть шість журналів на зразок «Гільйотини». Все зависло б на волосині, і ризик подіяв на фанатика, як іскра на порох. Він вирішив знищити мільйонера і зробив це так, як тільки міг вчинити свій єдиний злочин найвидатніший із детективів. Під якимось кримінологічним приводом він вилучив голову страченого і відвіз її додому в саквояжі. Потім у нього сталася остання суперечка з Брейном, яку не дослухав до кінця лорд Ґелловей. Нічого не добившись, він повів його в свій таємний сад, завів розмову про фехтування, пустивши в хід гілочки і шаблю, і…

Іван підстрибнув на місці.

– Та ви з глузду з’їхали! – закричав він. – Я зараз же піду до господаря, візьму ось вас…

– Я і сам збирався піти до нього, – ледве вимовив патер Браун. – Я хотів просити його, щоб він зізнався і розкаявся.

Пропустивши пригніченого священика вперед, немов конвоюючи заручника або жертву для заклання, вони поспішили в кабінет, який зустрів їх несподіваною тишею.

Видатний детектив сидів за столом, вочевидь, занадто занурений у справи, і не помітив їхньої появи. У дверях відвідувачі забарилися, але щось у нерухомій елегантній постаті, поверненій до них спиною, спонукало лікаря кинутися вперед. Одного погляду і дотику було досить, щоб виявити біля ліктя Валантена коробочку з таблетками та переконатися, що він мертвий. На застиглому обличчі самогубця вони прочитали горду непохитність Катона.[6]