Читать книгу Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 2

Якщо ви зустрінете члена привілейованого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий входить у «Вернон-готель» на свій щорічний обід, то, коли він зніме плащ, ви помітите, що на ньому не чорний, а зелений фрак. Припустімо, вам забракне зухвалості звернутися до нього і ви спитаєте його, чим викликана ця примха. Тоді, можливо, він відповість, що одягається так, аби його не прийняли за лакея. Ви відступите знищений, залишаючи нерозгаданою таємницю, гідну того, щоб про неї розповісти.

Якщо (продовжуючи наші неймовірні припущення) вам трапиться зустріти скромного трударя, маленького священика на прізвище Браун, і ви спитаєте, що він вважає найбільшою удачею свого життя, служитель Церкви, імовірно, відповість вам, що найвдалішим був випадок у «Вернон-готелі», де він запобіг злочину, а можливо, і врятував грішну душу тільки тим, що прислухався до кроків у коридорі. Може, він навіть трохи пишається своєю дивовижною здогадливістю і, швидше за все, згадає саме її. Але позаяк вам, звісно, не вдасться досягти такого становища у вищому світі, щоб зустрітися з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок» або опуститися до світу темряви і злочинності, щоб зустріти там патера Брауна, то боюся, ви ніколи не почуєте цієї історії, якщо я вам її не розкажу.

«Вернон-готель», в якому «Дванадцять справжніх рибалок» зазвичай влаштовували свої щорічні обіди, належав до тих закладів, які можуть існувати лише в олігархічному суспільстві, де здоровий глузд замінений вимогами хорошого тону. Він був, як це не абсурдно, «ексклюзивним» комерційним підприємством, тобто давав прибуток, не привертаючи, а, скоріше, відлякуючи публіку. У суспільстві, що підпало під владу багатіїв, гендлярі проявили належну кмітливість і перехитрили свою клієнтуру. Вони створили безліч перепон, щоб багаті та пересичені завсідники могли витрачати гроші і час на їхнє подолання. Якби існував у Лондоні такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодного чоловіка зростом нижче шести футів, вищий світ стало б покірно влаштовувати там обіди, збираючи на них виключно велетів. Якби існував дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, був би відкритий тільки у вівторок увечері, щовівторка він би тріщав по швах від відвідувачів.

«Вернон-готель» непомітно тулився на розі майдану в Белґравії.[1] Він був не великий і не дуже комфортабельний, але саме його незручність вважалася перевагою, що обгороджує обраних відвідувачів. З усіх незручностей особливо цінувалася одна: в готелі одночасно могло обідати не більше двадцяти чотирьох людей. Єдиний обідній стіл стояв під відкритим небом, на веранді, що виходила в один із найгарніших старих садів Лондона. Таким чином, навіть цими двадцятьма чотирма місцями можна було користуватися тільки в хорошу погоду, що, ще більше ускладнюючи задоволення, робило його тим більше бажаним. Власником готелю був єврей на прізвище Левер, котрий заробив майже мільйон саме тим, що зробив доступ у нього вкрай важким. Певна річ, він уміло поєднав недоступність свого закладу з найретельнішою турботою про його вишуканість. Вина та кухня були справжніми європейськими, а слуги вишколені в точній відповідності з вимогами англійського вищого світу. Господар знав лакеїв, як свої п’ять пальців. Їх загалом було п’ятнадцятеро. Набагато легше було стати членом парламенту, ніж лакеєм у цьому готелі. Кожен із них пройшов курс мовчання та старанності і був не гіршим за особистого камердинера справжнього джентльмена. Зазвичай на кожного обідаючого припадало по одному лакею.

Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати в якомусь іншому місці, позаяк він вимагав повного усамітнення, й усі його члени були б украй схвильовані при одній думці, що інший клуб того ж дня обідає в тій же будівлі. Під час своєї щорічної трапези рибалки звикли виставляти всі свої скарби, немов вони обідали в приватній оселі. Особливо виділялося знамените приладдя із рибних ножів і виделок, така собі реліквія клубу. Срібні ножі та виделки були відлиті у формі риб, і ручки їхні прикрашали масивні перлини. Приладдя це подавали до рибної переміни, а рибна страва була найурочистішим моментом усього бенкету. Товариство дотримувалося ряду церемоній і ритуалів, але не мало ні мети, ні історії, в чому й полягав вищий ступінь його аристократизму. Для того щоб стати одним із дванадцяти рибалок, особливих заслуг не було потрібно. Але якщо чоловік не належав до певного кола, він ніколи і не почув би про цей клуб, який існував уже цілих дванадцять років. Президентом його був пан Одлі. Віце-президентом – герцог Честерський.

Якщо я хоча б частково зумів передати атмосферу неприступності готелю, читач, природно, може поцікавитися, звідки ж я все це знаю й яким чином така пересічна особистість, як мій приятель патер Браун опинився в такій компанії обраних. Моя відповідь буде проста і навіть банальна. У світі є дуже давній бунтівник і демагог, який вривається в найпотаємніші притулки з жахливим повідомленням, що всі люди – брати, і де б не з’явився цей вершник на білому коні, справа патера Брауна – слідувати за ним. Одного з лакеїв, італійця, вхопив параліч у сам день обіду, і господар, виконуючи бажання вмираючого, звелів послати за католицьким священиком. Умираючий просив виконати свою останню волю: потурбуватися негайним відправленням листа, який містив, мабуть, якесь зізнання або загладжував заподіяне комусь зло. Як би там не було, патер Браун – з лагідною наполегливістю, яку, втім, він виявив би навіть у Букінґемському палаці, – попросив, щоб йому виділили кімнату і дали письмове приладдя. Пан Левер роздирався надвоє. Він був м’який, але мав і зворотній бік цієї властивості – терпіти не міг усіляких сцен і труднощів. А того вечора присутність стороннього була, як брудна пляма на тільки-но відполірованому сріблі. У «Вернон-готелі» не було ні суміжних, ні запасних приміщень, ні відвідувачів, котрі чекають у холі, або випадкових клієнтів. Було п’ятнадцятеро лакеїв і дванадцятеро гостей. Зустріти того вечора чужинця було б не менше приголомшливо, ніж познайомитися за сімейним сніданком зі своїм власним братом. До того ж зовнішність у священика була занадто пересічна, одяг занадто розтріпаний. Один вигляд його, просто швидкоплинний погляд на нього, міг допровадити готель до повного краху. Нарешті пан Левер знайшов вихід, який якщо і не ліквідовував, то, як мінімум, покривав ганьбу.

Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, втім, вам ніколи не вдасться), спершу доведеться пройти коротким коридором, обвішаним потемнілими, але, мабуть, цінними картинами, потім – головний вестибюль, звідки один прохід веде праворуч, у вітальню, а інший – ліворуч, у контору та кухню. Тут же, біля лівої стіни вестибюля, стоїть у куті велика скляна будка, ніби будиночок у будинку. Імовірно, раніше в ній був бар. Тепер тут контора, де сидить помічник Левера (в цьому готелі ніхто ніколи не потрапляє на очі без особливої потреби). А позаду, дорогою до приміщення слуг, розмістилася чоловіча вбиральня, остання межа панських володінь. Але між конторою та вбиральнею є ще одна маленька кімнатка, без виходу в коридор, якою господар іноді користується для делікатних і важливих справ – наприклад, позичає котромусь герцогу тисячу фунтів або відмовляється позичити йому шість пенсів. Пан Левер проявив найвищу терпимість, дозволивши простому клірику осквернити це священне місце та написати там листа. Те, що писав патер Браун, було, ймовірно, набагато цікавіше за мою розповідь, але цей рукопис ніколи не побачить світ. Можу лиш зазначити, що та розповідь був не коротша за мою і що дві-три останні сторінки були, вочевидь, нудніші за інших.

Дійшовши до них, священик дозволив своїм думкам відволіктися від роботи, а своїм почуттям (зазвичай достатньо гострим) прокинутися від заціпеніння. Сутеніло. Наближався час обіду. У відокремленій кімнатці майже стемніло, і, можливо, густіюча темрява вкрай загострила його слух. Коли патер Браун дописував останню сторінку, він спіймав себе на тому, що пише в такт долинаючим із коридору звуків, як іноді в потязі міркуєш під стукіт коліс. Коли він збагнув це і прислухався, то переконався, що ті кроки – звичайнісінькі, просто хтось човгає повз двері, як нерідко буває в готелях. Проте він втупився в потемнілу стелю і прислухався знову. Через кілька секунд священик піднявся і став прислухатися ще уважніше, легко схиливши голову набік. Потім знову сів і, підперши голову, слухав і міркував.

Кроки в коридорі готелю – справа звична, але ці кроки здавалися дуже дивними. Більше нічого не було чутно, будинок був на рідкість тихий. Нечисленні гості відразу ж розходилися по своїх номерах, а треновані лакеї були невидимі та нечутні, поки їх не викликали. У цьому готелі найменше можна було очікувати чогось незвичайного. Однак ці кроки здавалися настільки дивними, що слова «звичайний» і «незвичайний» не пасували до них. Патер Браун ніби стежив за ними, постукуючи пальцями по краю стола, немов піаніст, котрий розучує фортепіанну п’єсу.

Спершу чулися швидкі дрібні кроки, які, проте, не переходили в біг, так міг би рухатись учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися і ставали розміреними, статечними, рази в чотири повільнішими за попередні. Ледве стихав останній повільний крок, як знову чувся частий квапливий дріб і потім знову уповільнений крок важкої ходи.

Крокував, безумовно, один і той самий чоловік – і при повільній ходьбі, і при швидкій однаково поскрипувало взуття. Патер Браун був не з тих, хто постійно себе розпитує, але від цього, здавалося б, простого запитання у нього мало не репалась голова. Він бачив, як розбігаються, щоб стрибнути. Він бачив, як розбігаються, щоб покататися по льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на повільний крок? Навіщо йти, щоб потім розбігтися? Та саме це робили невидимі ноги. Їхній господар дуже швидко пробігав половину коридору, щоб повільно пройтися по іншій половині. Повільно доходив до половини коридору, з тим, щоб отримати задоволення швидко пробігти іншу половину. Обидві методи не мали ані найменшого сенсу. В голові патера Брауна, як і в кімнаті, ставало все темніше і темніше.

Однак коли священик зосередився, сама темрява комірчини немов окрилила його думку. Фантастичні ноги, що міряли коридор, стали уявлятися йому в дуже неприродному або символічному світлі. Може, це якийсь язичницький ритуальний танець? Або нова гімнастична вправа? Патер Браун наполегливо мізкував, що б могли означати ці кроки. Повільні кроки, безумовно, не належали господарю. Люди такого типу ходять швидко і діловито, або не рухаються з місця. Це не міг бути також ні лакей, ні кур’єр, котрий чекає наказів. В олігархічному суспільстві незаможні ходять іноді перевальцем – особливо коли вип’ють, але набагато частіше, особливо в таких-от місцях, вони стоять або сидять у напруженій позі. Ні, важкий і водночас пружний крок, не дуже гучний, але і не зважаючи на те, який галас він чинить, міг належати лише одному мешканцеві земної кулі: так ходить західноєвропейський джентльмен, котрий, імовірно, ніколи не заробляв собі на життя сам.

Як тільки патер Браун прийшов до цього важливого висновку, крок знову змінився і хтось квапливо, по-щурячому, пробіг повз двері. Однак хоча кроки стали набагато швидше, галасу майже не було, наче людина бігла навшпиньки. Але священику не здалося, що той хоче приховати свою присутність, для нього звуки пов’язувалися з чимось іншим, чого він не міг пригадати. Ці спогади, від яких можна було схибнутися, нарешті вивели його з рівноваги. Слуга Божий був упевнений, що чув десь цю дивну швидку ходу, – і не міг пригадати, де саме. Раптом йому спала на гадку нова думка. Патер Браун схопився і підійшов до дверей. Його кімната не сполучалася безпосередньо з коридором: одні двері вели в засклену контору, інші – в гардероб. Двері в контору були замкнені. Священик глянув у вікно, що світліло в темряві різко окресленим чотирикутником, сповненим синьо-багровими хмарами, осяяними зловісним світлом заходу, і на мить йому здалося, що чує зло, як собака чує пацюка.

Розумне (не знаю, чи розважливе) почало перемагати. Служитель Церкви згадав, що господар замкнув двері, пообіцявши прийти пізніше і випустити його. Патер Браун переконував себе, що двадцять різних причин, які не спали йому на гадку, можуть пояснити ці дивні кроки в коридорі. Він нагадав собі про недокінчену роботу та про те, що ледь встигне дописати лист до сутінків. Пересівши до вікна, ближче до згасаючого світла бунтівного заходу, він знову заглибився в роботу. Він писав хвилин двадцять, все нижче схиляючись до паперу, в міру того, як ставало темніше, потім раптово випростався. Знову почулися дивні кроки. Цього разу додалася третя особливість. Раніше незнайомець ходив легко і на диво швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. З коридору чулися часті, швидкі, стрибаючі кроки, немов стрибки м’яких лап пантери. Відчувалося, що біжить сильний, енергійний чоловік, схвильований, однак стримуючий себе. Але тільки-но прошелестів, як смерч, незнайомець добіг до контори, і знову почувся повільний, розмірений крок.

Патер Браун відклав листа і, знаючи, що двері в кімнату зачинені, зайшов у гардероб, по інший бік кімнати. Служка тимчасово відлучився, мабуть, тому, що всі гості вже зібралися, давно сиділи за столом і його присутність не була потрібна. Пролізши крізь сірий ліс плащів, священик зауважив, що напівтемний гардероб відокремлює від яскраво освітленого коридору бар’єр, на кшталт ляди, через яку зазвичай передають пальто і отримують номерки. Якраз над аркою цих дверей палала лампа. Священика вона ледь освітлювала, й останній силуетом вимальовувався на тлі осяяного заходом вікна. Зате все світло падало на чоловіка, котрий стояв у коридорі.

Це був елегантний жевжик у вишуканому простому вечірньому костюмі, високий, але з гарною фігурою і гнучкий. Здавалося, що там, де він прослизнув би, як тінь, люди меншого зросту були б помітнішими за нього. Його яскраво освітлене обличчя було смаглявим і жвавим, як у іноземця, жителя півдня. Тримався він добре, невимушено й упевнено. Строгий критик міг би зазначити хіба тільки, що його фрак не цілком відповідав стрункій фігурі та світським манерам, був дещо неоковирний і якось дивно стовбурчився. Ледь побачивши на тлі вікна чорний силует патера Брауна, він кинув на прилавок номерок і з доброзичливою поблажливістю сказав:

– Будь ласка, капелюх і плащ. Я йду.

Священик мовчки взяв номерок і пішов шукати згадане. Знайшовши, приніс усе і поклав на ляду. Незнайомець попорпався в кишенях і сказав, усміхаючись:

– У мене немає срібла. Візьміть ось це, – і, кинувши золотого півсоверена, він підхопив плащ.

Патер Браун нерухомо застиг у темряві і раптом втратив голову. З ним це траплялося. Правда, дурнішим від цього він не ставав, швидше навпаки. У такі моменти, склавши два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька церква (згідно зі здоровим глуздом) не завжди схвалювала це. Він сам не завжди це схвалював. Але часом на нього находило справжнє натхнення, необхідне у відчайдушні миті: адже він втратив свою голову й усе одно знайде її.

– Мені здається, сер, – сказав він чемно, – в кишені у вас все ж є срібло.

Високий джентльмен втупився в нього.

– Що за дурня! – вигукнув він. – Я даю вам золото, чому ж ви не задоволені?

– Інколи срібло дорожче за золото, – скромно сказав священик. – Я хочу сказати – коли його багато.

Незнайомець уважно подивився на нього. Потім ще уважніше глянув уздовж коридору. Знову перевів погляд на патера Брауна і якусь мить дивився на світліюче позад нього вікно. Нарешті, зважившись, він узявся рукою за ляду, перескочив через неї з легкістю акробата і, нахилившись до крихітного священика, величезною рукою схопив його за комір.

– Тихо! – сказав він пошепки. – Я не хочу вам погрожувати, але…

– А я буду погрожувати вам, – перебив його патер Браун раптово зміцнілим голосом. – Погрожувати хробаком невмирущим і вогнем незгасним.

– Дивак! Вам не місце тут, – зауважив незнайомець.

– Я священик, пане Фламбо, – сказав патер Браун, – і готовий вислухати вашу сповідь.

Високий чоловік мало не задихнувся, на мить завмер і важко опустився на крісло.

Перші дві переміни обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» слідували одна за одною без усіляких перешкод і затримок. Копії меню у мене немає, але якщо б вона і була, все одно б ви нічого не збагнули. Меню було складено ультрафранцузькою мовою кухарів, незвичною навіть для самих французів. За традицією клубу, закуски були розмаїті і шалено складні. До них поставилися цілком серйозно, тому що вони були марним додатком, як і весь обід, як і сам клуб. За тією ж традицією зупу подали легку і просту – все це було лише вступом до майбутнього рибного бенкету. За обідом точилася та дивна, некваплива розмова, що має віщувати долю Британської імперії, настільки сповнена натяків, що пересічний англієць навряд чи зрозумів би її, навіть якби й підслухав. Міністрів називали на ім’я, згадуючи їх із якоюсь млявою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, за чутками, лаяла за вимагання, тут хвалили за слабкі віршики або за поставу в сідлі на полюванні з хортами. Вождь торі, котрого всім лібералам належало ненавидіти, як тирана, піддавався легкій критиці, але про нього відгукувалися схвально, ніби мова йшла про ліберала. Якось так виходило, що політики – люди визначні, але значне в них усе, що завгодно, крім самої їхньої політики. Президентом клубу був добряк літній пан Одлі, котрий усе ще носив старомодні комірці часів Ґладстона.[2] Він здавався символом цього примарного і водночас стійкого суспільного укладу. За все своє життя чоловік зовсім нічого не зробив – ні хорошого, ні навіть поганого. Він не був ні марнотратний, ні особливо заможний. Просто завжди був «у курсі справи». Жодна партія не могла обійти його, й якби він надумав стати членом кабінету, його, безумовно, туди ввели б. Віце-президент, герцог Честерський, був ще молодий і подавав великі сподівання. Іншими словами, це був приємний молодик із прилизаним русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він мав середні здібності та незліченні статки. Його публічні виступи були завжди успішні, хоча таємниця їх була вкрай проста. Якщо йому в голову приходив жарт, він висловлював його, і шляхтича називали дотепним. Якщо ж жарти не згадувалися, він казав, що тепер не час жартувати, і його називали дуже розумним. У приватному житті, в клубі, в своєму колі герцог був привітний, відвертий і наївний, як школяр. Пан Одлі ніколи не займався політикою, тому ставився до неї незрівнянно серйозніше. Іноді він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що існує певна різниця між лібералом і консерватором. Сам він був консерватором навіть у приватному житті. Його довгі сиві кучері приховували на потилиці старомодний комірець, точно, як у колишніх державних мужів, і зі спини він виглядав людиною, на яку може опертися імперія. А спереду він здавався тихим парубком, котрий шанує комфорт, з тих, хто орендує кімнати в Олбені. Таким він і був насправді.

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо всього дванадцять членів клубу. Всі вони дуже зручно розмістилися по один бік стола, і перед ними відкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро для цієї пори року. Президент сидів посередині столу, а віце-президент – біля правого кінця. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п’ятнадцять лакеїв мали (згідно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стіни, як солдати, котрі зустрічають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу, немов він раніше ніколи про них не чув. Але при першому ж стукоті ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, котрі безгучно ковзали навколо столу і непомітно прибирали тарілки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсіях чемних поклонів. Було б перебільшенням, навіть прямим наклепом сказати, що він може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тоді – як сказати це краще? – тоді здавалося, що десь ширяє ожила тінь або відображення господаря. Свята рибна страва була (певна річ, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розміром і формою нагадував весільний торт, в якому безліч різних видів риби повністю втратили свої природні властивості. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками і бралися за пудинг із таким благоговінням, немов кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, судячи з того, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою поралися мовчки, жадібно і з повним усвідомленням важливості моменту. Лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичайне зауваження:

– Тільки тут уміють як слід готувати цю страву.

– Тільки тут, – погодився пан Одлі, обертаючись до нього і похитуючи своєю солідною головою. – Тільки тут – і ніде більше. Правда, мені казали, що в кафе «Анґлез»…

Тут його обірвали і на мить промовець дуже здивувався зникненням своєї тарілки, прибраної лакеєм. Однак він устиг вчасно спіймати нитку своїх цінних думок.

– Мені казали, – правив він далі, – що цю страву могли б приготувати і в кафе «Анґлез». Але не вірте цьому, сер. – Він безжально захитав головою, як суддя, що відмовляє в помилування засудженому на смерть злочинцю. – Ні, не вірте цьому, сер.

– Перебільшена репутація, – процідив такий собі полковник Паунд із таким виглядом, ніби він розтулив рот уперше за кілька місяців.

– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, за характером оптиміст. – У певному сенсі це дуже мила місцинка. Наприклад, не можна відмовити їм…

У кімнату швидко ввійшов лакей і раптом спинився, немов закам’янів. Зробив він це цілком безгучно, але мляві та добросердні джентльмени звикли до того, що невидима машина, яка обслуговувала їх і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, і лакей, котрий так раптово зупинився, налякав їх, немов фальшива нота в оркестрі. Присутні відчули те ж, що відчули б і ми з вами, якби неживий світ проявив непослух: якби, наприклад, крісло раптом кинулося втікати від вашої руки.

Кілька секунд лакей простояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювало дивне зніяковіння, типове для нашого часу, коли всюди балакають про гуманність, а прірва між багатими та бідними стала ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, мабуть, почав би жбурляти в лакея, що під руку потрапить, почавши з порожніх пляшок і, досить імовірно, скінчивши грішми. Справжній демократ спитав би, якого милого він тут стоїть, як бовдур. Але ці новітні плутократи не могли терпіти біля себе незаможного – ні як раба, ні як товариша. Той факт, що з лакеєм сталося щось дивне, було для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути грубими вони не хотіли, та водночас боялися проявити хоч якусь людяність. Вони бажали одного: щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, наче остовпівши, раптом обернувся і прожогом кинувся з веранди.

Незабаром він знову з’явився на веранді або, точніше, в дверях у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи з чисто італійською жвавістю. Потім перший лакей знову зник, залишивши в дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли і четвертий лакей долучився до цього збіговиська, пан Одлі відчув, що заради такту необхідно порушити мовчання. Через брак належного голові молотка він голосно кашлянув і виголосив:

– Але ж молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?

Президент розгублено озирнувся і побачив пана Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря ніхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мідно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.

– Пробачте мені, пане Одлі, – промовив він, задихаючись, – трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

– Сподіваюся, – дещо роздратовано промовив президент.

– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав їх? Упізнали б ви його?

– Впізнати лакея? – обурено перепитав пан Одлі. – Звісно, ні.

Пан Левер розпачливо розвів руками.

– Я не посилав його, – простогнав він. – Не знаю, звідки і навіщо він з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, він побачив, що їх уже немає.

Пан Одлі аж надто розгубився як для чоловіка, на котрого може опертися вся імперія. Та й ніхто інший із присутніх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Він піднявся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися своїм голосом:

– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срібне рибне приладдя?

Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні кинулися до нього.

– Де лакеї? – низьким глухим голосом заволав полковник. – Вони всі тут?

– Авжеж, усі, це я помітив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Завжди рахую їх, коли входжу. Вони так кумедно шикуються вздовж стіни.

– Аякже, але важко сказати з упевненістю… – у важкому сумніві почав було пан Одлі.

– Кажу вам, я чудово пам’ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут ніколи не було більше п’ятнадцяти лакеїв, і рівно стільки ж було і сьогодні. Не більше і не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи всім тілом.

– Ви кажете… ви кажете… – затинався він, – що бачили п’ятнадцятьох лакеїв?

– Як завжди, – підтвердив герцог, – що ж в цьому особливого?

– Нічого, – сказав Левер, – тільки всіх ви не могли бачити. Один із них помер і лежить нагорі.

На якийсь час у кімнаті запанувала важка тиша. Може (таке надприродне слово «смерть»), кожен із цих нероб зазирнув у цю мить у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошинка. Хтось, здається, герцог, сказав із ідіотським співчуттям багатія:

– Чи не можемо ми бути чимось корисні?

– У нього був священик, – відповів засмучений господар.

І, наче прозвучала сурма Страшного суду, вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п’ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх зі заціпеніння. Полковник відкинув ногою крісло і попрямував до дверей.

– Якщо тут був п’ятнадцятий лакей, друзі, – сказав він, – отже, цей п’ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачинити парадний і чорний входи. Тоді й побалакаємо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлі знову начебто завагався, чи пристойно джентльменові проявляти квапливість. Але, помітивши, як герцог кинувся сходами вниз з ентузіазмом молодості, подався за ним, хоча і з більшою солідністю.

В цю ж мить на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що він знайшов купу тарілок від риби без жодних слідів срібла. Весь натовп гостей і слуг юрбою полинув сходами і розділився на два загони. Більшість рибалок подалися за господарем у вестибюль. Полковник Паунд із президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися в коридор, який вів до лакейської, – найімовірніше, злодій втік саме туди. Минаючи напівтемну вбиральню, вони побачили в її глибині низеньку чорну постать, що стояла в тіні.

– Гей там, – крикнув герцог, – ви когось бачили?

Низенький чоловічок не відповів прямо, але просто сказав:

– Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени?

Вони зупинилися, вагаючись і дивуючись, а він зник у темряві вбиральні і з’явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке й виклав на ляду спокійно, як продавець, котрий показує взірці. Срібло виявилося тузином ножів і виделок дивної форми.

– Ви… Ви… – почав було остаточно спантеличений полковник. Потім, освоївшись із напівморком, він зауважив дві речі: по-перше, низенький чоловічок був у чорній сутані і мало схожий на слугу і, по-друге, вікно вбиральні було розбите, наче хтось хутко через нього вистрибнув.

– Занадто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробі, – зауважив священик.

– Так ви… ви… отже, це ви вкрали срібло? – затинаючись, спитав пан Одлі, з подивом глипаючи на священика.

– Якщо я і вкрав, то, як бачите, все повертаю, – ввічливо відповів патер Браун.

– Але вкрали ж не ви? – зауважив полковник, вдивляючись у розбите вікно.

– Чесно кажучи, не я вкрав його, – зауважив священик дещо грайливим тоном і спокійно опустився на крісло.

– Але ви знаєте, хто це зробив? – поцікавився полковник.

– Справжнього його імені я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевні сумніви. Силу його я відчув на собі, коли той намагався мене задушити, а про його моральні якості дізнався, коли він покаявся.

– Отакої, розкаявся! – з гордовитим сміхом вигукнув герцог Честерський.

Патер Браун піднявся і заклав руки за спину.

– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав він, – що злодій і бродяга розкаявся, тоді як багато заможних людей закосніли в мирській суєті і нікому від них немає пуття? Якщо сумніваєтесь у практичній користі каяття, ось вам ваші ножі та виделки. Ви «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні рибки. Бачите, ви все ж виловили їх. А я – ловець людей.

– То ви спіймали злодія? – похмуро спитав полковник.

Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.

– Атож, я спіймав його, – сказав він, – спіймав невидимим гачком на невидимій волосині, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.

Присутні помовчали. Потім джентльмени пішли назад на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на бар’єрі, хитаючи довгими ногами та покусуючи кінчики темних вусів. Нарешті він спокійно сказав священику:

– Злодій був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнішого чоловіка.

– Він розумна людина, – відповів патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.

– Вас, – зронив полковник і коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю наміру садити злодія у в’язницю. Але я дав би гору срібних виделок за те, щоб як слід дізнатися, як ви влізли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срібло. Мені здається, що ви – великий хитрун і будь-кого обведете довкола пальця.

Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.

– Певна річ, полковнику, – сказав він, усміхаючись, – я нічого не можу повідомити вам про цього чоловіка і його приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній хід справи, наскільки я сам її втямив.

Із несподіваною для нього легкістю він перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і, своєю чергою, подриґав короткими ніжками, як хлопчисько на паркані. Свою розповідь він почав так невимушено, буцімто розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного вогника.

– Бачите, – продовжив він, – мене замкнули в тій маленькій кімнатці, й я писав листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує по цьому коридору такий танок, якого не витанцюєш і на шибениці. Спершу чулися кумедні дрібні кроки, немов хтось ходив навшпиньки. За ними слідували кроки повільні, впевнені – словом, кроки солідного чоловіка, котрий розгулює зі сигарою в роті. Але крокували одні і ті ж ноги, в цьому я готовий був присягнутися: легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався знічев’я, а потім трохи не збожеволів, намагаючись допетрати, навіщо знадобилося одній людині ходити двома ходами. Одну ходу я знав, вона була на зразок вашої, полковнику. Це була хода чоловіка, котрий ситно пообідав, джентльмена, котрий ходить не тому, що схвильований, а швидше тому, що взагалі такий рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де її чув і де раніше зустрічав дивну істоту, що метушиться навшпиньки таким чином. Скоро до мене долинув стукіт тарілок, і відповідь стала до дурості очевидною: це була хода лакея, коли, схилившись уперед, опустивши очі, загрібаючи носками черевик, він мчить подавати до столу. Потім я поміркував хвилинку. І мені здалося, що я збагнув задум злочину так само ясно, ніби сам мав намір його здійснити.

Полковник уважно глянув на священика, але лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані в стелю.

– Злочин, – продовжував він повільно, – такий самий витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин далеко не єдиний витвір мистецтва, що виходить із майстерні пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, чи то небесного, чи пекельного походження, має одну неодмінну особливість, основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Так, наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільного дівчиська, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа – все сплетено вінком для похмурого чоловіка в чорному. І те, що я вам розповідаю, – додав він, посміхаючись і повільно злазячи з ляди, – також невибаглива трагедія чоловіка в чорному.

– Авжеж, – продовжував він, бачачи, що полковник здивовано витріщився на нього, – вся ця історія зводиться до чорного костюма. У ній, як і в «Гамлеті», є чимало всіляких нашарувань, на зразок вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, котрий був там, де бути не міг. Є невидима рука, що зібрала з вашого столу срібло і розчинилася в повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин базується врешті-решт на чомусь цілком пересічному, нітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб відвести нас убік хибним слідом. Сьогоднішня справа велика, тонко задумана і (на погляд пересічного злодія) дуже вигідна. Вона будувалася на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена як дві краплі води схожий на костюм лакея, – обидва носять чорний фрак. Все інше була гра, і до того ж на диво витончена.

– І все ж, – зауважив полковник, і собі злазячи з бар’єру і похмуро розглядаючи свої черевики, – все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.

– Полковнику, – сказав патер Браун, – ви ще більше здивуєтеся, коли я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов по коридору разів із двадцять туди і сюди – і це при повному освітленні і на очах у всіх. Він не ховався по закутках, де б його могли запідозрити. Навпаки, він безперестанку рухався і, де б не був, скрізь, здавалося, перебував законно. Не питайте мене, як він виглядав, бо ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом із іншими ясновельможними панами чекали обід у вітальні, в кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він минав вас, джентльменів, він був лакеєм, з опущеною головою, серветкою, що бовтається і фалдами, що віються за вітром. Він вигулькував на веранді, поправляв скатертину, переставляв щось на столі і мчав назад у напрямку до контори та лакейської. Та тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і слуг, як – і виглядом і манерами, з голови до ніг – ставав іншою людиною. Він вештався серед слуг із тієї розсіяною недбалістю, яку вони так звикли бачити у своїх господарів. Їх не мало дивувати, що гість волочиться по всьому будинку, немов звір, що снує по клітці в зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою по коридору, то повертався і знову проходив повз контору. У тіні вбиральної ніші він, наче за помахом чарівної палички, раптом змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Не личить джентльменам звертати увагу на якогось лакея. Як можуть слуги запідозрити джентльмена на прогулянці?… Одного разу він викинув фортель ще кращий. У конторі він велично зажадав сифон содової води, сказавши, що хоче пити. Він додав невимушено, що візьме сифон із собою. Так і зробив – швидко і вправно проніс його посеред всіх вас, джентльменів, лакеєм, котрий виконує звичайне доручення. Природно, це не могло тривати безконечно, але йому ж треба було дочекатися лише кінця рибної переміни. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але і тут йому вдалося притулитися до стіни якраз за рогом, так що лакеї і тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени – за лакея. Далі все пішло як по писаному. Лакей приймав його за нудьгуючого аристократа, і навпаки. За дві хвилини до того, як рибна переміна була закінчена, він знову обернувся на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло засунув в бічну кишеню, від чого та випнулася, й, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до вбиральні. Тут він знову став джентльменом, раптово викликаним у справі. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробнику і вийти так само невимушено, як прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником був я.

– Що ж ви зробили з ним? – вигукнув полковник з незвичайним для нього запалом. – І що він вам сказав?

– Даруйте, – незворушно відповів патер Браун, – але тут моя розповідь закінчується.

– І починається найцікавіше, – пробурмотів Паунд. – Його професійні прийоми я ще розумію. Але якось не можу збагнути ваші.

– Мені час іти, – промовив священик.

Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий із веселим виглядом пішов їх шукати.

– Хутко, хутко, Паунде! – захекавшись, кричав він. – Швидше йдіть до нас! Я скрізь шукав вас. Обід триває наче нічого не сталося, і старий Одлі зараз виголосить слово на честь врятованих виделок. Бачите, ми припускаємо створити нову церемонію, щоб увічнити цю подію. Срібло знову у нас. Можете щось запропонувати?

– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.

– Дурниці, – сказав герцог, – джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.

– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засміявся полковник Паунд. – У такому випадку ох і спритний же ваш приятель, – сказав він, звертаючись до священика, – якщо зумів видати себе за джентльмена.

Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – ніч була холодна і вітряна – й узяв у руки скромну парасольку.

– Атож, – сказав він, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеєм.

І, промовивши «на добраніч», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно ж зачинилися за священиком, і він швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнібуса.