Читать книгу Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 4

Коли Фламбо їхав кудись, аби відпочити від своєї контори в Вестмінстері, він проводив зазвичай цей місяць вакацій у човні, такому крихітному, що нерідко йти на веслах в ньому було простіше, ніж під вітрилом. До того ж зазвичай він їхав у графства Східної Англії, де текли річки такі крихітні, що в далечіні човен здавався чарівним корабликом, що плив на всіх вітрилах по сухому, між полів і заплавних лук. У човні могли зі зручністю розміститися лише двійко людей, а решти місця ледь вистачало для найнеобхіднішого. Фламбо і вантажив в нього те, що власна життєва філософія привчила його вважати найнеобхіднішим. Він задовольнявся чотирма речами: консервована сьомга – на випадок, якщо йому забагнеться їсти; заряджені пістолети – на випадок, якщо йому доведеться битися; пляшка бренді – імовірно, на випадок непритомності; і священик – мабуть, на випадок смерті.

З цим легким вантажем він і ковзав потихеньку вузенькими норфолкськими річечками, тримаючи шлях до узбережжя та насолоджуючись виглядом схилених над річкою дерев і зелених лугів, відображених у воді маєтків і селищ, зупиняючись, щоб порибалити в тихих заводях, і притискаючись, якщо можна так сказати, до берега.

Як справжній філософ, Фламбо не ставив собі на час подорожі якоїсь мети. Разом із тим, як у справжнього філософа, у нього була якась причина. У нього був якийсь намір, до якого він ставився досить серйозно, щоб у разі успіху зрадіти гідному завершенню подорожі, але і досить легко, щоб невдача його не зіпсувала. Багато років тому, коли він був королем злодіїв і найвідомішою персоною в Парижі, він часто отримував найнесподіваніші послання з виразом схвалення, осуду або й навіть любові. Одне з них він не забув досі. Це була візитівка в конверті з англійським штемпелем. На звороті зеленим чорнилом було написано французькою: «Якщо ви колись підете від справ і почнете респектабельне життя, то відвідайте мене. Я хотів би познайомитися з вами, бо знайомий з усіма іншими видатними людьми нашого часу. Дотепність, із якою ви змусили одного сищика заарештувати іншого, становить прекрасну сторінку історії Франції».

На лицьовому боці картки було витончено вигравірувано: «Принц Сарадайн, Очеретяний замок, Очеретяний острів, графство Норфолк».

У ті дні Фламбо не згадував про це запрошення. Правда, він порознюхував і переконався, що свого часу принц належав до найблискучіших кіл світського суспільства Південної Італії.

Ширилися чутки, що замолоду він утік із заміжньою жінкою знатного роду, досить звична історія в його колі, якби не одна трагічна обставина, завдяки якій все запам’яталося: як подейкували, чоловік тієї жінки вкоротив собі життя, кинувшись у прірву в Сицилії. Якийсь час принц прожив у Відні, останні ж роки він провів у невпинних і неспокійних мандрах. Але коли Фламбо, майже, як сам принц, перестав привертати увагу європейської публіки й оселився в Англії, він якось подумав, що непогано було б, звісно, без попередження, навідати цього знатного вигнанця, котрий замешкав серед норфолкських долин.

Він не знав, чи вдасться йому відшукати маєток принца, настільки він був малий і міцно забутий. Утім, сталося так, що він знайшов його набагато швидше, ніж сподівався.

Одного вечора вони причалили до берега, порослого високими травами та низькими підстриженими деревами. Після важкого дня вранішній сон був сильнішим за них, але через дивну випадковість обоє прокинулися на світанку. Чесно кажучи, день ще й не зайнявся, коли вони прокинулися. Величезний лимонний місяць тільки сідав у гущавину високої трави у них над головами, а небо було глибокого синьо-лілового кольору – нічне, але вже світле небо. Обом згадалося дитинство – невимовна, чарівна пора, коли зарості трав змикаються над нами, немов дрімучий ліс. Маргаритки на тлі гігантського західного місяця здавалися якимись величезними фантастичними квітами, а кульбаби – величезними фантастичними кулями. Все це нагадало їм чомусь малюнок на шпалерах у дитячій кімнаті. Річка підмивала знизу високий берег, і вони споглядали вгору на траву, немов ховаючись у коренях заростей і чагарників.

– Отакої! – вигукнув Фламбо. – Ніби якесь зачароване царство!

Патер Браун рвійно сів і перехрестився. Рухи його були такі стрімкі, що Фламбо глянув на нього з подивом і спитав, у чому річ.

– Автори середньовічних балад, – пояснив священик, – знали про чари набагато більше, ніж ми з вами. В зачарованих царствах трапляються не тільки приємні речі.

– Дурня! – гмикнув детектив. – Під таким безневинним місяцем можуть траплятися тільки приємні речі. Пропоную плисти негайно ж далі – дізнаємося, що буде! Ми можемо померти і пролежати цілу вічність у могилах, – а такий місяць і такі чари не повторяться!

– Що ж, – сказав патер Браун. – Я й не думав казати, що в зачароване царство вхід завжди заказаний. Я тільки казав, що він завжди небезпечний.

І вони тихо попливли вгору по світліючій річці. Ліловий рум’янець неба і тьмяне золото місяця все бліднули, поки, нарешті, не розтанули в безмежному безбарвному космосі, що віщує буйство світанку. Перші ніжні промені сіро-червоного золота прорізали з краю в край горизонт, як раптом їх затулили чорні обриси якогось містечка або селища, що виникли попереду на березі. У світліших сутінках світанку всі предмети виразно виднілися – підпливши ближче, мандрівники розгледіли сільські дахи та містки, що повисли над водою. Здавалося, що будиночки з довгими, низькими, навислими дахами стовпилися на березі, немов стадо величезних сіро-червоних корів, які прийшли напитися з річки, а світанок все ширився та світлішав, поки не перетворився на звичайний день. Але на пристанях і мостах мовчазного містечка не видно було ні душі. Через якийсь час на березі з’явився спокійний чоловік процвітаючий на вигляд, з обличчям таким же круглим, як місяць, що тільки-но зайшов, із промінчиками червоно-рудої бороди навколо нижнього його півкруга. Стоячи без маринарки біля стовпа, він стежив за ледачою хвилею. Підкоряючись несвідомому пориву, Фламбо піднявся в хиткому човні на повний свій величезний зріст і гучним голосом спитав, чи не знає він, де саме є Очеретяний острів. Той тільки ширше всміхнувся і мовчки вказав вгору по річці, за наступний закрут. Не кажучи ні слова, Фламбо поплив далі.

Човник обігнув крутий трав’янистий виступ, потім другий, третій і минув безліч порослих осокою затишних куточків. Пошуки ще не встигли їм набриднути, коли, пройшовши химерним закрутом, подорожні опинилися в тихому затоні або озері, вигляд якого змусив їх тут же зупинитися. У центрі цієї водної гладі, облямованій по обидва боки очеретом, лежав низенький довгий острів, на якому стояв низький довгий будиночок із бамбука або якогось іншого міцного тропічного очерету. Вертикальні стебла бамбука в стінах були блідо-жовтими, а діагональні стебла даху – темно-червоними або брунатними, тільки це і порушувало монотонну одноманітність довгої споруди. Ранковий вітерець шелестів у заростях очерету навколо острова, посвистуючи об ребра дивного обійстя, немов у величезну сопілку бога Пана.

– Ти диви! – вигукнув Фламбо. – Ось ми і приїхали! Ось він, Очеретяний острів! А це, звісно, Очеретяний замок – помилитися тут неможливо. Мабуть, той опецьок із бородою був чарівником.

– Можливо, – спокійно зауважив патер Браун. – Але тільки злим чарівником!

Нетерплячий Фламбо підвів уже човен між шурхітливого очерету до берега, і вони ступили на вузький, загадковий острів прямо біля старого принишклого будинку.

До єдиного на острові причалу і до річки будинок стояв глухою стіною. Двері були з протилежного боку і виходили прямо в сад, витягнутий уздовж усього острова. Двійко друзів попрямували до дверей стежкою, що огинає будиночок із трьох боків прямо під низьким карнизом даху. У три різних вікна в трьох різних стінах господи їм виднілася довга світла зала, обшита панелями зі світлого дерева, з безліччю дзеркал і з витонченим столом, немов накритим для сніданку. Підійшовши до дверей, друзі побачили, що по обидва боки від них стоять дві блакитні, як бірюза, вази для квітів. Двері відчинив дворецький, похмурий на вигляд – сухорлявий, сивий і апатичний. Він пробурмотів, що принца Сарадайна немає вдома, що його чекають незабаром і що будинок готовий до приїзду його самого і його гостей. Побачивши картки, списані зеленим чорнилом, похмуре і бліде, як пергамент, обличчя вірного слуги на мить пожвавилося, і з раптовою чемністю він запропонував прибулим залишитися.

– Ми чекаємо його світлість із хвилини на хвилину. Він буде в розпачі, якщо дізнається, що розминувся з панами, котрих він запросив. У нас завжди напоготові холодний сніданок для принца та його друзів, і я не сумніваюся, що його світлість забажали б, щоб ви попоїли у нас.

Спонуканий цікавістю, Фламбо з удячністю прийняв пропозицію, і пішов за старим, котрий урочисто ввів їх у довгу світлу залу. Там не було нічого особливо примітного – хіба що дещо незвичайне чергування довгих вузьких вікон із довгими вузькими дзеркалами в простінках, що надавало залі напрочуд світлого, ефемерного вигляду. Враження було таке, ніби сідаєш за стіл просто неба. По кутах висіли неяскраві портрети: світлина юнака у військовому мундирі, виконаний червоними крейдою ескіз, на якому були зображені два довговолосих хлопчики. На запитання детектива, чи не принц цей юнак у військовому однострої, дворецький відповів негативно. «Це – молодший брат принца, капітан Стівен Сарадайн», – пояснив він. Тут лакей раптово замовк і, здавалося, втратив останнє бажання підтримувати розмову.

Впоравшись зі сніданком, за яким принесли чудову каву з лікером, гості ознайомилися з садом, бібліотекою і домогосподаркою – вродливою темноволосою жінкою з великою поставою, схожою на Мадонну з підземного царства Плутона. Мабуть, від колишнього menage[8] принца, вивезеного ним з-за кордону, залишилися лише вона та дворецький, всіх решту слуг найняла вона в Норфолку. Цю даму всі називали пані Ентоні, але в мові її чувся легкий італійський акцент, і Фламбо ні на мить не сумнівався в тому, що «Ентоні» – це норфолкський варіант латинської версії імені. Дворецький Пол також мав легкий наліт чогось чужоземного. Втім, за мовою та вихованням, він без сумніву, був англійцем, як це нерідко буває з давніми слугами шляхетних космополітів.

Навколо будинку – при всій його незвичайності та красі – витала якась дивна світла печаль. Години тяглися там, немов дні. Довгі кімнати з високими вікнами були залиті світлом, але в світлі цьому було щось мертвотне. І, покриваючи всі випадкові звуки – голоси, дзенькіт склянок, кроки слуг, чувся незмовкальний і сумний плескіт річки.

– Недобрий це був закрут і недобре місце, – зауважив патер Браун, дивлячись із вікна на сірувато-зелені трави і сріблястий потік води. – Втім, хто зна? Часом добра людина в недоброму місці може наробити купу добра.

Священик, хоч і був зазвичай мовчазний, мав дивний притягальний дар, і в ці кілька годин, що тяглися цілу вічність, він мимоволі проник у таємниці Очеретяного палацу набагато глибше, ніж його приятель-професіонал із його фаховим чуттям. Він умів дружелюбно мовчати, чим мимоволі викликав людей на бесіду, і, майже не розтуляючи рота, дізнавався все, що його нові знайомі хотіли б розповісти. Правда, дворецький зовсім не був схильний до розмов. У ньому відчувалася безрадісна і майже собача відданість господарю, з котрим, якщо вірити його словам, вчинили дуже кепсько. Основним кривдником був, судячи з усього, брат його ясновельможності. Вимовляючи його ім’я, дворецький презирливо морщив свій вигнутий, наче дзьоб папуги, ніс і кривив посмішкою бліді губи. Капітан Стівен, за словами дворецького, був неробою та шибеником, він змарнував більшу частину статків свого великодушного брата. І це через нього принцу довелося залишити світ і скромно доживати свій вік у глушині. Більше дворецький нічого не захотів їм повідомити. Без сумніву, він був дуже відданий принцу.

Італійка-домогосподарка була дещо схильніша до зізнань. Вочевидь, тому, що була, як здалося слузі Божому, не настільки задоволена своїм становищем. Коли вона базікала про свого пана, в її голосі звучала легка уїдливість, втім, притлумлена чимось на кшталт жаху. Фламбо і патер Браун стояли в дзеркальній залі, розглядаючи ескіз, на якому були зображені два хлопчики, як раптом швидкими кроками до неї увійшла економіка, немов поспішаючи в якійсь справі. У цій виблискуючій скляними поверхнями залі кожен, хто входить відбивався одночасно в чотирьох чи п’яти дзеркалах. Тому священик, навіть не повернувши голови, замовк на середині розпочатої фрази. Однак Фламбо, схилившись до ескізу, в цю мить голосно промовив:

– Це, мабуть, брати Сарадайни. В обох такий безневинний вигляд. Важко сказати, хто з них хороший, а хто – поганий.

Тут він усвідомив, що вони в залі не самі і поспішно змінив тему розмови. Після кількох незначних фраз він вийшов у сад. Патер Браун залишився на місці. Він стояв, не відводячи очей від ескізу, а пані Ентоні також залишилася і стояла, не зводячи очей зі священика.

Її величезні карі очі набули трагічного виразу, а оливкові щоки вкрив густий рум’янець. Здавалося, її охопило якесь сумне здивування, як буває, коли, зустрівшись із незнайомцем, задумаєшся над тим, хто він і що йому треба. Чи то сутана і сан патера Брауна пробудили в ній далекі спогади про сповідь у рідних краях, чи то їй здалося, що він знає більше, ніж було насправді, тільки вона раптом шепнула йому тихо, немов спільнику:

– В одному ваш приятель має рацію. Він каже, що важко вирішити, хто з них хороший, а хто поганий. Так, важко, напрочуд важко було б вирішити, хто ж із них хороший.

– Я вас не розумію, – промовив священик і повернув до дверей.

Вона зробила крок до нього, грізно суплячи брови й якось дивно, дико пригнувшись, немов бик, що опустив роги.

– Обидва погані, – прошипіла вона. – Недобре, що капітан узяв всі ті гроші, але те, що принц віддав їх, ніяк не краще. Тому не в одного тільки капітана совість нечиста.

Обличчя священика на мить освітилося, і губи його беззвучно прошепотіли одне слово: «шантаж».

У ту ж хвилину домогосподарка швидко озирнулася, побіліла, як полотно, і мало не впала. Двері до зали нечутно відчинилися, і на порозі, мов привид, виріс Пол. Фатальні стіни відбили п’ять блідих Полів, котрі з’явилися в п’яти дверях замку.

– Його високість прибув, – мовив він.

У ту ж мить повз залите світлом вікно, немов по яскраво освітленій сцені, пройшов чоловік. Через секунду він пройшов повз друге вікно, і безліч дзеркал відтворили в змінюваних рамах його орлиний профіль і швидкий крок. Він був стрункий і швидкий у рухах, але волосся у нього було сиве, а колір обличчя нагадував пожовклу слонову кістку. У нього був короткий римський ніс із горбинкою, худе довгасте обличчя, щоки і підборіддя прикривали вуса з еспаньйолкою. Вуса були набагато темніші за бороду, що надавало чоловікові дещо театрального вигляду. Одягнений він був також вельми мальовничо: білий циліндр, орхідея на лацкані, жовтий жилет і жовті рукавички, якими він розмахував на ходу. Присутні в залі почули, як він підійшов до входу, і Пол церемонно відчинив перед ним двері.

– Що ж, – промовив принц весело, – як бачиш, я повернувся.

Пол церемонно вклонився і щось тихо відповів. Слів не було чутно. Потім дворецький сказав уголос:

– Все готове до вашого прийому.

Принц Сарадайн увійшов до зали, весело помахуючи жовтими рукавичками. І знову перед ними постало примарне видовище – п’ять принців ступили в кімнату крізь п’ять дверей.

Шляхтич поклав білий циліндр і жовті рукавички на стіл і простягнув руку своєму гостю.

– Щасливий бачити вас у себе, пане Фламбо, – сказав він весело. – Сподіваюся, ви дозволите мені сказати, що я добре знаю вас за чутками.

– Із задоволенням дозволяю, – відповів зі сміхом детектив. – Нічого не маю проти. Про людей із бездоганною репутацією рідко почуєш щось цікаве.

Принц кинув на Фламбо пронизливий погляд, однак, збагнувши, що в його відповіді не було жодного натяку, розсміявся, запропонував усім сісти і сів сам.

– Тут дуже мило, – сказав принц неуважно. – Боюся тільки, робити тут особливо нема чого. Втім, риболовля тут хороша.

Якесь дивне, незбагненне відчуття змушувало патера Брауна не відривати від принца напруженого, як у немовляти, погляду. Він дивився на сиве, ретельно вкладене волосся, на жовто-білі щоки, на струнку, як у фертика, фігуру. У всій його зовнішності не було явної навмисності, хіба що відома підкресленість, немов у постаті актора, залитій світлом рампи. Несвідомий інтерес викликало щось інше, можливо, сама форма обличчя. Священика мучило невиразне враження, ніби він уже десь бачив цього чоловіка раніше, немов це був старий знайомий, котрий одягнув маскарадний костюм. Тут служитель Церкви згадав про дзеркала, і вирішив, що це дивне почуття викликано психологічним ефектом незліченної кількості людських масок.

Принц Сарадайн зайнявся своїми гостями з найбільшою увагою та тактом. Дізнавшись, що Фламбо любить риболовлю і мріє якнайшвидше зайнятися нею, він провів його на річку і показав найкраще місце. Залишивши там Фламбо разом із його човником, він повернувся у власному човні. Через двадцять хвилин він уже сидів із патером Брауном у бібліотеці, з тією ж чемністю поринувши у філософські інтереси священика. Здавалося, він був однаково обізнаний і в риболовлі, і в книгах, правда, не самого повчального змісту, і розмовляв шістьма мовами, правда, переважно в жаргонному варіанті. Судячи з усього, він жив у розмаїтих містах і спілкувався з дуже різношерстою публікою, бо в його найвеселіших історіях фігурували гральні кубла та курці опіуму, хитрі австралійські каторжники й італійські бандити. Священик знав, що принц Сарадайн колись був світським левом, провів останні роки в майже безперервних мандрівках, але він і не підозрював, що подорожі ці були настільки кумедні і настільки малошановані.

Такий чуйний спостерігач, яким був патер Браун, ясно відчував, що при всій гідності світської людини принцу Сарадайну був притаманний особливий дух неспокою і навіть безвідповідальності. Обличчя його було доброчинним, проте в погляді ховалося щось неприборкане. Він раз у раз тарабанив пальцями або нервово крутив щось у руках, немов людина, здоров’я якого підірвали наркотики чи алкоголь. До того ж віжки домашньої влади були не в його руках, чого він, утім, не приховував. Всім у маєтку заправляли економка і дворецький, особливо останній, на якому, безсумнівно, тримався весь будинок. Пан Пол був, безумовно, не дворецьким, а, скоріше, управителем або навіть камергером. Обідав він окремо, але майже з тією ж урочистістю, що і його пан. Слуги перед ним тремтіли. І хоч він задля пристойності і радився з принцом, але робив це строго та церемонно, немов був колегою, а аж ніяк не слугою. Поруч із ним похмура домогосподарка здавалася просто тінню. Вона зовсім знітилася і була цілком ним поглинена, то ж священику не довелося більше чути її пристрасний шепіт, який відкрив йому таємницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Слуга Божий не знав, чи вірити цій історії про відсутнього капітана, але в принці Сарадайні було щось слизьке, потаємне, тому ця історія не здавалося зовсім уже неймовірною.

Коли вони повернулися нарешті в довгу залу з вікнами та дзеркалами, жовтий вечір уже ліг на прибережні верби. Далеко галасував бугай, немов лісовий дух бив у крихітний барабан. І знову, немов сіра хмара, в голові священика спливла думка про сумне і погане чаклунство.

– Хоч би Фламбо повернувся, – пробурмотів він.

– Ви вірите в долю? – раптом спитав його принц Сарадайн.

– Ні, – відповів його гість. – Я вірю в Суд Господній.

Принц відвернувся від вікна й якось дивно, впритул зиркнув на священика. Обличчя його на тлі полум’яніючого заходу покривала густа тінь.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився він.

– Тільки те, що ми стоїмо по цей бік завіси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут відбувається, здавалося б, не має жодного сенсу, але воно має сенс десь в іншому місці. Там на справжнього злочинця чекає відплата. Тут же вона нерідко падає не на того, на кого слід.

Принц видав якийсь дивний звук, ніби поранена тварина, його очі на затіненому обличчі якось дивно спалахнули. Нова і гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск і неуважність, що так дивно змішалися в манері Сарадайна, мали інше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому він глузді? А той все правив своє:

– Не того, кого слід… Не того, кого слід…

І це дивно суперечило звичайній світськості його манер.

Тут патер Браун із запізненням помітив і ще дещо. У дзеркалах навпаки він побачив, що двері в залу беззвучно розчинилися, а в ній безгучно встав пан Пол, зі застиглим, блідим обличчям.

– Я подумав, що мені варто негайно повідомити вам, – сказав він усе з тією ж церемонною повагою, немов старий сімейний адвокат, – що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами. На кормі сидить джентльмен.

– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?

І він піднявся.

Раптово в тиші почувся зловісний крик якоїсь птахи в очереті. І тут же – не встиг ніхто і слова сказати – повз три сонячних вікна майнув новий силует і новий профіль, так, як години дві тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збіг, що в обох носи були орлині, в їхній зовнішності не було ніякої схожості. Замість нового білого циліндра Сарадайна на голові у незнайомця був чорний капелюх застарілого або, можливо, чужоземного фасону. Юне і строге обличчя, гладко поголені щоки, трохи синюшне вольове підборіддя віддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством і дивиною загального вигляду, ніби незнайомець ніколи не замислювався про те, щоб змінити одяг предків. На ньому був старий синій фрак, червоний жилет, що чимось нагадує військовий, а жорсткі білі панталони, які носили на початку царювання королеви Вікторії, виглядали зараз дуже недоречно. Порівняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат із крамниці лахмітника, обличчя його здавалося дивно юним і жахливо щирим.

– Чорт зна що! – зойкнув принц.

Швидко одягнувши свій білий циліндр, він подався до дверей і широко відчинив її у залитий сонцем сад.

Незнайомець і його супутники вишикувалися на галявині, немов невелика армія на театральній сцені. Шестеро веслярів витягли човен на берег і вишикувалися навколо, мало не загрозливо піднявши весла, немов списи. Це були смагляві люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один із них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайної форми, вийшов уперед і виструнчився біля юнака з оливковим обличчям.

– Ваше прізвище Сарадайн? – спитав юнак.

Шляхтич недбало кивнув.

Очі незнайомця, спокійні і карі, як у породистого пса, були зовсім не схожі на бігаючі блискучі очі принца. Але патера Брауна знову охопило хворобливе відчуття, ніби він уже десь бачив таке ж точно обличчя і знову він згадав про нескінченний повтор постатей у дзеркальній залі і пояснив цим такий дивний збіг.

– Та нехай западеться цей кришталевий палац! – пробурмотів він. – Все в ньому повторюється, немов уві сні!

– Якщо ви принц Сарадайн, – сказав юнак, – то можу повідомити вам, що моє прізвище – Антонеллі.

– Антонеллі, – промовив принц повільно. – Я його десь чув.

– Дозвольте рекомендуватися, – сказав молодий італієць.

Лівою рукою він чемно зняв капелюха, а правою так сильно вдарив Сарадайна в обличчя, що білий циліндр скотився вниз східцями і одна з синіх ваз захиталася на своїй підставці.

Ким-ким, але боягузом принц не був: він схопив свого супротивника за горло і мало не повалив його на траву. Але юнак вивільнився з виглядом квапливої чемності, що здавалася в цьому випадку на диво недоречною.

– Усе правильно, – сказав він, важко дихаючи та невпевнено вимовляючи англійські слова. – Я образив. Я вам дам сатисфакцію. Марко, відчиняй футляр.

Італієць із сережками у вухах, котрий стояв поруч із ним і великим чорним футляром, відчинив його і вийняв звідти дві довгі італійські рапіри, з чудовими сталевими ручками і блискучими лезами, які він встромив вістрям у землю. Незнайомець зі смаглявим обличчям месника, що стоїть навпроти дверей, дві шпаги, що стоять, немов два могильні хрести, вертикально в дерні, і ряд веслярів позаду надавали всій цій дивній сцені вигляд якогось варварського судилища. Але таким стрімким було це вторгнення, що навкруги все залишалося, як було. Золотий захід все сяяв на галявині, а бугай репетував, ніби пророкуючи хоч і невелику, але непоправну втрату.

– Принце Сарадайн, – сказав Антонеллі, – коли я був немовлям, ви вбили мого батька і викрали матір. Із них обох моєму батьку пощастило більше. Ви вбили його не в чесному поєдинку, як маю вбити вас я. Разом із моєю матір’ю-злодійкою ви завезли його на прогулянці в безлюдне місце в горах Сицилії і скинули там зі скелі, а потім вирушили далі своїм шляхом. Я міг би наслідувати ваш приклад, якби це не було настільки низько. Я шукав вас по всьому світу, але ви весь час вислизали від мене. Нарешті я наздогнав вас тут – на краю світу, на краю вашої смерті. Тепер ви в моїх руках, і я даю вам можливість, в якій ви відмовили моєму таткові. Вибирайте, якою з цих шпаг ви будете битися.

Принц Сарадайн насупив брови і, здавалося, якусь мить вагався. Проте в вухах у нього все ще дзвеніло від ляпасу. Шляхтич кинувся вперед і схопив руків’я однієї зі шпаг. Патер Браун також кинувся вперед і спробував запобігти сутичці. Проте скоро він збагнув, що його присутність лише погіршує становище. Сарадайн належав до французьких масонів і був затятим атеїстом. Втручання священика лише підігрівало його запал. Що ж до молодика, то його ніхто не зміг би зупинити. Цей юнак із карими очима й обличчям Буонапарте був твердішим за будь-якого пуританина, він був язичником. Був готовий убити просто, як вбивали на зорі всіх часів. Він був людиною кам’яного віку, ні, кам’яною людиною.

Залишалося одне – кликати всіх домашніх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут він, однак, дізнався, що пан Пол з власної волі відпустив усіх слуг на берег. Одна лиш похнюплена пані Ентоні вешталася, як привид, по довгих кімнатах. Однак тієї миті, коли вона звернула до нього своє мертво-бліде обличчя, священик нарешті розгадав одну із загадок дзеркального палацу. Великі карі очі Антонеллі були так схожі на великі карі очі пані Ентоні, що половина таємниці відкрилася слузі Божому, немов в осяянні.

– Ваш син тут, – сказав він без довгих слів. – Або він, або принц загинуть. Де пан Пол?

– Він біля причалу, – відповіла вона тихо. – Він… він… кличе по допомогу.

– Пані Ентоні, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрібниці. Мій приятель пішов на човні вниз за течією. Човен вашого сина охороняють його веслярі. Залишається лише один човник. Навіщо він панові Полові?

– Свята Марія! Звідки мені знати? – промовила вона і впала на вкриту циновками підлогу.

Священик поклав її на тапчан, хлюпнув їй в обличчя води, гукнув слуг і кинувся на пристань. Але човник був уже на середині річки, і старий Пол гнав його вгору за течією з силою, що здавалася неймовірною для його років.

– Я врятую свого пана, – кричав він, блискаючи очима, немов зачумлений. – Я ще врятую його!

Патеру Брауну нічого не залишалося, як тільки відпровадити поглядом човник, що ривками пливе вгору за течією, і сподіватися, що Пол встигне розбудити містечко та вчасно повернутися.

– Дуель – це, природно, погано, – пробурмотів він, відкидаючи з чола своє жорстке волосся кольору пилу. – Але щось в цій дуелі не гаразд. Серцем відчуваю. Що б це могло бути?

Так він стояв біля річки, дивлячись на воду, це тремтяче дзеркало заходу, і тут із іншого кінця саду до нього долинули негучні звуки – помилитися було неможливо, то було холодне брязкання сталі. Він повернув голову.

На далекому витягнутому кінці довгого острівця, на смужці трави за останнім рядом троянд, дуелянти схрестили шпаги. Над ними горів чистий золотий купол вечірнього неба, і, незважаючи на відстань, священик чітко бачив усі деталі. Дуелянти скинули фраки, але жовтий жилет і біле волосся Сарадайна і червоний жилет і білі панталони Антонеллі блищали в рівному світлі заходу, немов яскравий одяг заводних танцюючих ляльок. Дві шпаги виблискували від руків’я до самого вістря, немов дві діамантові шпильки. У двох цих силуетах, які здавалися такими маленькими і такими веселими, було щось страшне. Вони були схожі на двох метеликів, які намагаються насадити один одного на шпильку.

Патер Браун побіг до поєдинку з такою швидкістю, що ноги його замиготіли, ніби спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що з’явився занадто пізно – і водночас дуже рано: пізно, бо дуель, з навислою тінню сицилійців, котрі спираються на весла, було не зупинити; рано, бо до трагічної розв’язки було ще далеко. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками. Принц бився з цинічною самовпевненістю, сицилієць – з убивчим розрахунком. Чи колись ущент набитий амфітеатр бачив на сцені поєдинок, подібний до того, який дзвенів і виблискував тут, на острівці, що загубився серед порослої очеретом річки. Блискуча сутичка тривала настільки довго, що в грудях схвильованого священика почала оживати надія: з хвилини на хвилину мав, за його розрахунками, з’явитися пан Пол із поліцією. Патер Браун зрадів би і Фламбо, бо сищик сам міг із легкістю впоратися з чотирма чоловіками. Але Фламбо не з’являвся, і – що було вже зовсім дивно – не з’являвся і Пол із поліцією. На острівці не було більше ні човника, ні навіть дошки. Вони були так само повністю відрізані від усього світу на цьому клаптику землі, загубленому в невідомої заплави, як на кораловому рифі в Тихому океані.

Раптово дзвін рапір прискорився, почувся глухий удар, і принц скинув руки – вістря шпаги італійця з’явилося у нього між лопаток. Принц хитнувся усім тілом праворуч, немов хотів, як хлопчисько, пройтися колесом, але, не закінчивши фігури, повалився на траву. Шпага вилетіла у нього з руки і полетіла, немов велетенська зірка, в спокійну воду, а сам він із такою силою вдарився об землю, що зламав своїм тілом великий трояндовий кущ, піднявши в повітря хмару червоного пилу, наче дим від кадила на язичницькому вівтарі. Сицилієць приніс криваву жертву духу свого батька.

Священик упав на коліна біля бездиханного тіла, проте сумнівів не було: принц і справді був мертвий. У той час, як патер Браун намагався, без будь-якої на то надії, застосувати якісь останні, відчайдушні засоби, з річки нарешті почулися голоси, і він побачив, як до причалу прибув поліційний катер із констеблями й іншими важливими особами, серед котрих був і схвильований Пол. Маленький священик піднявся з гримасою подиву, яку він навіть не намагався приховати.

– Чому, – пробурмотів він, – чому він не з’явився раніше?

Через якихось сім хвилин острівець заповнили городяни та правоохоронці. Останні взяли під варту переможного дуелянта, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.

– Я нічого не скажу, – відповів одержимець зі сяючим, просвітленим обличчям. – Я більше нічого ніколи не скажу. Я дуже щасливий, і хочу тільки, щоб мене повісили.

Він замовк, його повели, і, як не дивно, він і справді в цьому житті нічого більше не сказав, за винятком одного слова на суді: «Винен».

Патер Браун непорушно дивився на те, як раптово сад наповнився людьми, як заарештували месника, як забрали покійника, як лікар засвідчив смерть. Немов у страшному сні, він не міг поворухнути і пальцем. Священик повідомив своє ім’я й адресу поліціянтам, але відхилив пропозицію повернутися разом із ними в місто. Слуга Божий залишився сам у саду, споглядаючи на зламаний трояндовий кущ і на зелений майданчик, на якому так швидко розігралася ця таємнича трагедія. На річці стемніли відблиски вечірньої зорі, з луків піднявся туман, кілька запізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.

У підсвідомості патера Брауна (дуже активній підсвідомості) ховалася впевненість у тому, що в усій цій історії щось залишається нез’ясованим. Це почуття, яке він не міг висловити словами, але яке переслідувало його весь день, неможливо було пояснити однією лише фантазією про «дзеркальне царство». Те, що він бачив, не було реальністю, це була вистава, гра. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?

Священик міркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тінь вітрила, що ковзає по блискучій річці, і схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.

– Фламбо! – зойкнув він, як тільки Фламбо зійшов зі своїми вудками на берег, і кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?

– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?

– Ах, тому хоча б, що вбили майже всіх інших, – відповів Браун, ніби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому світі чи на цьому. Але, слава Богу, де б я не був, ви зі мною!

І він узяв спантеличеного Фламбо під руку.

Від причалу вони звернули до будиночка і, проходячи під низько навислим карнизом даху, зазирнули, як тамтого разу, в одне з вікон. Очам їхнім відкрилася залита світлом ламп сцена, немов розрахована на те, щоб привернути їхню увагу. Стіл у довгій залі був накритий до обіду, коли вбивця Сарадайна з’явився, як грім серед ясного неба, на острів. Зараз тут спокійно обідали: в кінці столу розташувалася чимось незадоволена пані Ентоні, а навпроти, на чолі столу сидів пан Пол, major domo[9] принца. Він смакував вишукані страви та вина, його потьмяніли блакитні очі якось дивно світилися, а довге обличчя було непроникним, хоча й не було позбавлене задоволення.

Фламбо затарабанив по склу, рвонув на себе раму і з обуренням зазирнув в яскраво освітлену залу.

– Це вже занадто! – вигукнув він. – Цілком допускаю, що вам захотілося попоїсти, але, знаєте, вкрасти обід свого пана в той час, як він лежить бездиханний у саду…

– У своєму довгому і не позбавленому приємності житті я вчинив багато крадіжок, – незворушно відповів пан Пол. – Та цей обід – один із небагатьох винятків. Він не вкрадений. Так само, як і цей сад, і будинок, він за законом належить мені.

В очах Фламбо майнув здогад.

– Ви, мабуть, хочете сказати, – почав він, – що в заповіті принца Сарадайна…

– Принц Сарадайн – це я, – сказав старий, дожовуючи солену мигдалину.

Патер Браун, який в цю мить розглядав птахів у саду, підстрибнув, немов підстрелений, і засунув у вікно своє бліде обличчя, схоже на ріпу.

– Хто? – спитав він пронизливо.

– Принц Пол Сарадайн, a votre service,[10] – відповів той чемно, підіймаючи келих із вином. – Я живу тут дуже самотньо, позаяк за своєю природою не люблю кудись лазити. Називаюся зі скромності пан Полем, на відміну від свого злощасного брата Стівена. Кажуть, він тільки-но помер у саду. Природно, це не моя вина, якщо вороги женуться за ним до самого дому. А все через прикру неуважність його життя. Йому ніколи не сиділося на місці.

Він занурився в мовчанку, втупившись у протилежну стіну прямо над похмуро похиленою головою пані Ентоні. Тут гостям уперше відкрилася сімейна схожість, що так вразила їх у померлому. Раптово плечі старого Сарадайна здригнулися і захиталися, немов він чимось вдавився, хоча обличчя залишалося, як і раніше, безпристрасним.

– Боже! – вигукнув Фламбо, помовчавши. – Та це ж він сміється!

– Ходімо, – сказав зблідлий, як полотно, патер Браун. – Ходімо з цього притулку гріха. Повернімося в наш чесний човен.

Імла огорнула каміння та річку, коли човен відійшов від острова. В темряві вони пливли вниз за течією, гріючись двома величезними сигарами, кінчики яких палали, немов два багряних ліхтарі на кормі. Патер Браун вийняв сигару з рота і зауважив:

– Мабуть, ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона досить проста. У людини було два вороги. Він був людиною розумною. І тому збагнув, що два вороги краще, ніж один.

– Я не зовсім петраю, – відповів Фламбо.

– О, це дуже просто, – сказав його приятель. – Просто, хоч і зовсім не невинно. І той, і інший – мерзотники, але принц, старший із братів, належить до тих мерзотників, котрі здобувають перемогу, а молодший – до тих, котрі йдуть на дно. Цей ганебний офіцер спочатку випрошував подачки у свого брата, а потім став шантажувати його, й одного далеко не чудового дня принц попався йому в руки. Справа, звісно, було не дріб’язкова, бо Пол Сарадайн не приховував своїх пригод, – репутації його не міг пошкодити жоден зі звичних світських гріхів. Іншими словами, за цю справу він міг потрапити й на шибеницю, і Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якимось чином йому вдалося дізнатися правду про ту сицилійську історію. Він, вочевидь, міг довести, що Пол вбив старшого Антонеллі, заманивши того в гори. Десять років капітан розкидався грішми, які одержував за мовчання, поки навіть величезні статки принца Сарадайна стали стрімко танути.

Але, крім брата-кровопивці, у принца Сарадайна був ще один тягар. Він знав, що сина Антонеллі, котрий був дитиною в час вбивства, виростили в лютих сицилійських традиціях і що він жив однією думкою: помститися вбивці свого батька – не шибеницею (у нього, на відміну від Стівена, не було доказів), але випробуваною зброєю вендети. Хлопчик займався фехтуванням, поки досконало не опанував це смертельне мистецтво. Коли ж він виріс досить, аби застосувати шпагу в ділі, принцом Сарадайном, як писали світські газети, опанувала пристрасть до мандрівок. Насправді ж він просто рятував своє життя: немов злочинець, за яким женеться поліція, він поміняв десятки місцин. Але невтомний юнак всюди слідував за ним. Таке було становище, в якому перебував принц Сарадайн, становище зовсім не веселе. Чим більше грошей витрачав він на те, щоб сховатися від Антонеллі, тим менше залишалося на те, щоб платити за мовчання Стівену. Чим більше віддавав він Стівену, тим менше шансів залишалося у нього уникнути неминучої зустрічі з Антонеллі. Тут він показав себе великою людиною – генієм, гідним Наполеона.

Замість того щоб продовжувати боротьбу з двома ворогами, він раптово здався обом. Він відступив, немов у японській боротьбі, і вороги впали перед ним. Він оголосив про свій намір припинити втечу, повідомив свою адресу юному Антонеллі, а потім оголосив, що віддає все, чим володіє, брату. Він відправив Стівену суму, достатню для проїзду і для того, щоб придбати собі порядний гардероб, і лист, в якому говорилося приблизно наступне: «Ось усе, що у мене залишилося. Ти цілком мене обібрав. Але в Норфолку у мене є невеликий будинок зі слугами і винним погребом. Якщо ти ще на щось претендуєш, забери й цей будинок. Якщо хочеш, приїжджай і вступи у володіння, а я буду скромно жити при тобі, як товариш, як керуючий або ще якось». Він знав, що сицилієць ніколи не бачив жодного з них, хіба що на фотографіях. Знав він також і те, що вони з братом схожі, в обох були сиві еспаньйолки. Потім він чисто виголив підборіддя і став чекати. Пастка спрацювала. Злощасний капітан в новісінькому вбранні урочисто вступив у будинок як принц Сарадайн – і наколовся на шпагу сицилійця.

В усьому цьому плані була тільки одна непродумана обставина, і вона робить честь людській природі. Злі духи, такі, як Сарадайн, часто помиляються, бо вони завжди забувають про людські чесноти. Він і не думав сумніватися в тому, що помста італійця, як і вчинений ним злочин, буде безжальною, безіменною таємницею, що жертва впаде безсловесно – або від нічного удару ножем, або від пострілу з-за рогу. Коли ж лицар Антонеллі запропонував дуель із дотриманням усіх правил, що могло спричинити за собою викриття, графу Полу стало страшно. Тоді я й побачив, як він із вибалушеними від жаху очима кидається в своєму човнику геть від берега. Він просто втік, як був, простоволосий, в жалюгідному човнику, в страху, що Антонеллі дізнається, хто він.

Але, не зважаючи на своє хвилювання, він не до кінця втратив надію. У своєму житті він знав достатньо авантюристів і достатньо фанатиків. Цілком можливо, думав він, що авантюрист Стівен буде тримати язик за зубами – з чисто акторського азарту, від бажання зберегти свій новий затишний будинок, з віри негідника в удачу і в свою фехтувальну майстерність. Ну, а фанатик Антонеллі, звісно, буде тримати язик за зубами, і таким чином піде на шибеницю, не сказавши ні слова про сімейну таємницю. Пол знаходився в човні на річці до того часу, поки не збагнув, що дуель скінчилася. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліціянтами, побачив, як два його повалених вороги навіки зникли з його життя і сів обідати з посмішкою на вустах.

– З посмішкою? То він таки сміявся! – вигукнув Фламбо, сіпаючись. – Хто йому подав таку ідею? Сам Сатана, мабуть!

– Цю ідею подали йому ви, – відповів священик.

– Боже борони! – скрикнув Фламбо. – Я? Що ви маєте на увазі?

Священик вийняв із кишені візитівку і підніс її до мерехтливого вогню сигари – вона була написана зеленим чорнилом.

– Хіба ви забули про його незвичне запрошення? – спитав він. – І похвали вашому злочинному подвигу? «Дотепність, із якою ви змусили одного сищика заарештувати іншого», – написав він. То він просто повторив вашу витівку. Коли вороги стали наступати на нього з двох сторін, він швидко зробив крок назад, а вони зіткнулися і знищили один одного.

Фламбо вирвав візитівку Сарадайна з рук священика і люто порвав її на дрібні клапті.

– Годі вже цього старого бандита, – вигукнув він, кидаючи клаптики паперу в темні хвилі річки, які заледве виднілися в темряві. – Однак, хоч би риба від цього не стала вмирати.

Останній клаптик білого паперу, списаного зеленим чорнилом, майнув і зник. Слабке, тремтяче світло пофарбувало, немов нагадуючи про світанок, небо, і місяць за високими травами зблід. Вони пливли в мовчанці.

– Панотче, – раптом запитав Фламбо, – як гадаєте, це був сон?

Священик похитав головою, чи то на знак заперечення, чи з сумнівом, але промовчав. З темряви до них долетіли пахощі глоду та фруктових садів. Здіймався вітер. Він хитнув човник, наповнив вітрило й поніс їх уперед вигинами річки до місць щасливих, де живуть нешкідливі люди.