Читать книгу Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 5

Оливково-сріблясті сутінки змінювалися похмурою темрявою, коли патер Браун, загорнувшись у сірий шотландський коц, дійшов до кінця сірої шотландської долини і побачив химерний замок. Маєток графів Ґленґайлів зрізав край улоговини або ущелини, утворюючи тупик, схожий на край світу. Як багато замків, що втілили смак французів чи шотландців, він був увінчаний зеленими дахами та шпилями, що нагадували англійцю про гострі ковпаки відьом. Соснові ж ліси здавалися поруч із ним чорними, як зграї ворон, що літали над вежами. Однак не тільки пейзаж навіював відчуття примарної, як сон, чортівні. Це місце і справді огорнули хмари гордині, шаленства та скорботи, які душать знатних синів Шотландії частіше, ніж інших людей. Адже в крові у шотландця є подвійна доза отрути, званої спадковістю. Він вірить у свою родовитість, як аристократ, і в зумовленість посмертної долі, як кальвініст.

Священик з трудом вирвався на добу з Ґлазґо, де був у справах, аби зустрітися з Фламбо, сищиком-аматором, котрий разом із детективом-професіоналом розслідував у Ґленґайлі обставини життя та смерті останнього з власників замку. Таємничим графом закінчувався рід, який зумів відзначитися відвагою, жорстокістю та навіженством навіть серед похмурої шотландської шляхти XVI століття. Ніхто не зайшов далі, ніж Ґленґайли, в той лабіринт честолюбства, в ті анфілади брехні, які звели навколо Марії, королеви шотландської.

Причину і плід їхніх старань добре показував віршик, складений в окрузі:

За багато століть у замку не було жодного гідного графа. Коли настала Вікторіанська епоха, здавалося, що дивацтва їхні вичерпані. Однак останній у роду підтримав родинну традицію, зробивши єдине, що йому залишилося: він зник. Не поїхав, а саме зник, бо, судячи з усього, був у замку. Але хоча ім’я й значилося в церковних книгах і в книзі перів, ніхто на світі не бачив його самого.

Якщо хто його і бачив, то лише похмурий слуга, що поєднував обов’язки садівника та кучера. Слуга цей був таким глухим, що ділові люди вважали його німим, а люди вдумливі – недоумкуватим. Безсловесний рудий селянин із упертим підборіддям і яскраво-чорними очима називався Ізраель Ґау і, здавалося, жив сам-один у порожньому маєтку. Але завзяття, з яким він копав картоплю, і точність, із якою він метушився в кухні, наводили на думку про те, що він таки служить панові. Якщо потрібні були інші докази, будь-хто міг вважати ними те, що на всі питання слуга відповідав: «Немає вдома». Якось у замок закликали мера і пастора (Ґленґайли належали до пресвітеріанської церкви), і ті виявили, що садівник, кучер і кухар став ще і духівником і загаратав у труну свого вельможного господаря.

Що сталося відразу ж за цим, ніхто достеменно не знав, бо ніхто дізнатися й не намагався, поки на північ, днів за два-три, не прибув Фламбо. До цього часу тіло графа Ґленґайла (якщо це було його тіло) перебувало на маленькому кладовищі, біля вершини пагорба.

Коли патер Браун пройшовся похмурим садом у саму тінь замку, хмари згустіли і в повітрі запахло бурею. На тлі останньої смужки золотисто-зеленого неба він побачив чорний силует – чоловіка в циліндрі, з великою лопатою на плечі. Таке безглузде поєднання нагадувало про могильника, але священик пригадав глухого слугу, котрий копає картоплю, і не здивувався. Він непогано знав шотландських селян, знав, що за своєю респектабельністю вони здатні одягти костюм і капелюх для офіційних гостей. Служитель Церкви знав, що за своєю ощадливістю вони не гаятимуть на даремно й години. Навіть те, як пильно дивився слуга на священика, котрий його минав, чудово узгоджувалося з їхньою недовірливістю та загостреним почуттям обов’язку.

Вхідні двері відкрив сам Фламбо, поруч із ним стояв високий сивий чоловік, інспектор Крейвен зі Скотланд-Ярду. У залі майже не було меблів, але з темних полотен з-під темних перук глузливо дивилися бліді та підступні Ґленґайли.

Пройшовши в кімнати, патер Браун побачив, що офіційні особи сидять за дубовим столом. Той кінець, де вони працювали, був суцільно вкритий паперами, сигарами та пляшками з віскі. Далі, на всю довжину, на рівній відстані, красувалися виключно дивні предмети: купка уламків, купка якогось темного пилу, дерев’яна палиця і щось іще.

– У вас тут майже геологічний музей, – зауважив патер Бpayн, сідаючи на своє місце.

– Не стільки геологічний, скільки психологічний, – уточнив Фламбо.

– Заради Бога, – вигукнув детектив, – не треба цих довгих слів!

– Ви не шануєте психологію? – здивувався Фламбо. – Даремно. Вона нам знадобиться.

– Не зовсім розумію, – сказав інспектор.

– Про лорда Ґленґайла, – пояснив француз, – ми знаємо тільки одне: він був маніяк.

Повз вікна, чорним силуетом на лілових хмарах, пройшов чоловік із лопатою і в циліндрі. Патер Браун неуважно глянув на нього і сказав:

– Звісно, він був дивак, інакше він не поховав би себе живим і не звелів би поховати так швидко після смерті. Однак чому вам здається, що він божевільний?

– Послухайте, що знайшов у цьому будинку пан Крейвен, – запропонував Фламбо.

– Мені б здалася свічка, – попросив Крейвен. – Темніє, важко читати.

– А свічок ви не знайшли? – усміхнувся патер Браун. Фламбо серйозно зиркнув на свого приятеля.

– Як не дивно, – сказав він, – тут двадцять п’ять свічок і жодного підсвічника.

Сутеніло швидко, і швидко здіймався вітер. Священик устав і попрямував уздовж столу туди, де лежали свічки. Проходячи, він нахилився до бурого пилу і сильно чхнув.

– Та це ж нюхальний тютюн! – вигукнув він.

Потім він узяв свічку, дбайливо запалив її, повернувся і вставив у пляшку з-під віскі. Полум’я затріпотіло на протязі, як прапорець. На багато миль навколо шуміли чорні сосни, наче море билося об скелю замку.

– Читаю опис, – серйозно сказав Крейвен і взяв один із папірців. – Поясню спочатку, що майже всі кімнати були занедбані, жили тільки в двох. Мешканець той, без сумніву, не слуга на прізвище Ґау. У цих кімнатах ми знайшли дивні речі, а саме:

1. Досить багато дорогоцінного каміння, головним чином – діамантів, без будь-якої оправи. Не дивно, що у Ґленґайлів були коштовності; але каміння зазвичай оправляють у золото чи срібло. У цій родині їх, мабуть, носили в кишенях, як дрібнички.

2. Багато нюхального тютюну – не в табакерках і навіть не в мішечках, а прямо на столі, на роялі і на креденсі, немов господареві було лінь сунути руку у кишеню або підняти кришку.

3. Маленькі купки залізних пружинок і коліщаток, немов тут розібрали кілька механічних іграшок.

4. Воскові свічки, які доводиться вставляти в пляшки, бо більше вставляти нема в що.

Прошу вас, зверніть увагу на те, що нічого такого ми не очікували. Основна загадка була нам відома. Ми знали, що з покійним графом не все гаразд, і з’явилися, щоб встановити, чи жив він тут, чи помер, і як пов’язане з усім цим руде опудало, що поховало його. Припустімо щось дике та театральне. Може, слуга його вбив, або він узагалі живий, або слуга – це він, а справжній Ґау – в могилі. Уявімо перипетії всіх подій у дусі Вілкі Коллінза, і ми все одно не зможемо пояснити, чому свічки – без свічників і чому старий аристократ брав пучку тютюну прямо з рояля. Одним словом, суть справи уявити собі можна, деталі можна. Та людському розуму не до снаги зв’язати воєдино тютюн, діаманти, свічки та розібраний механізм.

– Чому ж? – не погодився священик. – Даруйте, але я зв’яжу їх. Граф Ґленґайл схибнувся на французькій революції. Він був відданий монархії і намагався відновити в своєму замку побут останніх Бурбонів. У XVIII столітті нюхали тютюн, освітлювали кімнати свічками. Людовик XVII любив майструвати механізми, діаманти призначалися для намиста королеви.

Крейвен і Фламбо втупилися в нього круглими очима.

– Дивна річ! – зойкнув француз. – Невже так воно і є?

– Природно, ні, – відповів патер Браун. – Я просто показав вам, що можна пов’язати воєдино тютюн, діаманти, свічки та розібраний механізм. Насправді ж усе складніше.

Він замовк і прислухався до гучного шуму сосен, потім зронив:

– Граф Ґленґайл жив подвійним життям, він був злодієм. Свічки вставляв у таємний ліхтар, тютюн жбурляв в очі тим, хто його застане. Ви знаєте, що французькі злодії кидають перець. А головний доказ – алмази та коліщатка. Адже тільки ними можна вирізати скло.

Обламана гілка сосни важко вдарилася у вікно за їхніми спинами, немов зображаючи злодія в зловісному фарсі, але ніхто на неї і не глянув. Всі дивилися на священика.

– Діаманти та коліщатка, – повільно промовив Крейвен. – Через них ви і дійшли до такого пояснення?

– Я до нього не прийшов, – м’яко відповів священик, – але ви сказали, що ніяк не можна об’єднати ось ці речі. Насправді, природно, все набагато простіше. Ґленґайл знайшов скарб на своїй землі – коштовне каміння. Коліщатками він шліфував їх або гранував, не знаю. Йому доводилося працювати швидко, і він попросив собі в підмогу тутешніх пастухів. Тютюн – єдина розкіш бідного шотландця, більше його нічим не підкупиш. Свічники їм були не потрібні, вони тримали свічки в руці, коли шукали в переходах, під замком, чи немає там ще коштовностей.

– І це все? – не відразу віднайшов змогу говорити Фламбо. – Це і є проста, нудна істина?

– О, ні! – відповів патер Браун.

Вітер завив на прощання в далекому бору, немов насміхаючись над ними, і замовк. Патер Браун продовжував задумливо та спокійно:

– Я кажу все це лише тому, що ви вважаєте неможливим пов’язати тютюн із діамантами або свічки з коліщатками. Десять неправдивих свідчень задовольнять світ, десять хибних теорій пасуватимуть до таємниці замку, але нам потрібно одне, справжнє пояснення. Чи немає там ще чогось?

Крейвен засміявся, Фламбо посміхнувся, встав і пішов уздовж столу.

– Пункти п’ять, шість і сім, – сказав він, – абсолютно безглузді. Ось стрижні від олівців. Ось бамбуковий ціпок із роздвоєним кінцем. Може, ними скоїли злочин, але який? Злочину немає. І загадкових предметів більше немає, крім молитовника і кількох мініатюр, які зберігаються тут із доби Середньовіччя, – мабуть, родинна пиха у графів сильніша за пуританство. Ми долучили ці речі до справи лише тому, що вони якось дивно зіпсовані.

Буря за вікном пригнала до замку вали темних хмар, і в довгій кімнаті було зовсім темно, коли патер Браун узяв до рук молитовник. Темрява ще не відступила, коли він озвався, але голос його змінився.

– Пане Крейвен, – сказав він так дзвінко, наче помолодшав на десять років, – ви ж маєте право оглянути могилу? Поспішаймо, треба скоріше розгадати цю страшну справу. Я б зараз же пішов на вашому місці!

– Чому? – здивувався детектив.

– Тому що все серйозніше, ніж я гадав, – пояснив священик. – Тютюн і каміння можуть бути тут зі сотні причин. Але цьому є тільки одна причина. Дивіться, молитовник і мініатюри не псували, як міг би їх зіпсувати пуританин. З них обережно вийняли слово «Бог» і сяйво над головою Немовляти Ісуса. Так що беріть свій папір і гайда оглянемо могилу. Відкриємо труну.

– Про що ви базікаєте? – спитав інспектор.

– Я кажу про те, – відповідав священик, перекриваючи голосом ревіння бурі, – що сам Сатана, можливо, сидить зараз на вежі замку і реве, як сто слонів. Ми зіткнулися з чорною магією.

– Чорна магія, – тихо повторив Фламбо, занадто освічений, щоб у неї не вірити. – А що ж тоді означає все інше?

– Якусь гидоту, – нетерплячився патер Браун. – Звідки мені знати? Може, тютюн і бамбук потрібні для якихось тортур. Може, шаленці їдять віск і сталеві коліщатка. Може, з графіту роблять мерзенний наркотик. Найпростіше вирішити загадку там, на кладовищі.

Чи співрозмовники зрозуміли його, але послухалися і пішли, поки вечірній вітер не вдарив їм в обличчя. Однак слухалися і йшли вони, як автомати. Крейвен тримав у правій руці сокирку, а лівою рукою обмацував у кишені потрібний папір. Фламбо прихопив по дорозі рискаль. Патер Браун узяв маленьку книжку, з якої вийняли ім’я Боже.

На кладовище провадила звивиста коротка стежка. Проте в такий вітер вона здавалася крутою та довгою. Подорожніх зустрічали все нові сосни, що хилилися в один і той самий бік, і уклін їхній здавався безглуздим, немов це відбувалося на безлюдній планеті. Сірувато-синій ліс оглушала пронизлива пісня вітру, сповнена язичницької печалі. В гомоні гілок чувся стогін загиблих божеств, які давно заблукали в цьому безглуздому лісі і ніяк не знайдуть шлях на небо.

– Розумієте, – тихо, але спокійно сказав патер Браун, – шотландці до Шотландії були цікавими людьми. Власне, вони і зараз кумедні. Але до початку історії вони, мабуть, і справді поклонялися демонам. Тому, – незлобиво додав він: – вони так хутко прийняли пуританську теологію.

– Друже мій, – вигукнув Фламбо, гнівно обернувшись до нього, – про яку нісенітницю ви теревените?

– Друже мій, – так само серйозно відповів патер Браун, – у справжніх релігій є одна неодмінна риса: речовинність і вагомість. Самі бачите, поклоніння нечистому – справжня релігія.

Вони піднялися на розпатлану верхівку пагорба, одну з небагатьох галявин серед ревучого лісу. Дріт на дерев’яних палях співав під вітром, сповіщаючи прибульців про те, де проходить межа кладовища. Інспектор Крейвен швидко підбіг до могили. Фламбо встромив у землю лопату і оперся на неї, хоча вітер хитав і тряс обох детективів, як стрясав він дріт і сосни. В ногах могили ріс срібно-сизий реп’ях. Коли вітер зривав із нього колючу кульку, Крейвен відскакував, наче то була куля.

Фламбо встромив рискаль у свистячу траву і далі, в мокру землю. Потім зупинився, спершись на нього, як на костур.

– Ну, що ж ви? – м’яко зауважив священик. – Ми хочемо дізнатися істину. Чого боїтеся?

– Боюся її дізнатися, – відповів Фламбо.

Лондонський детектив вимовив високим, надсадним голосом, який йому самому здавався бадьорим:

– Ні, чому він так ховався? Що за витівки? Може, він прокажений?

– Гадаю, щось гірше, – сказав Фламбо.

– Що ж гірше за проказу? – спитав слідчий.

– Навіть уявити не можу, – відповів Фламбо.

Вітер відніс важкі сірі хмари, що обклали пагорби, мов дим, і відкрив погляду сірі долини, освітлені слабким зоряним світлом, коли Фламбо оголив нарешті кришку грубої труни і почистив її від землі.

Крейвен ступив уперед, тримаючи сокирку, торкнувся будяків і здригнувся. Але він не відступив і працював з такою ж силою, як і Фламбо, поки не зірвав кришку і не сказав:

– Кістки, це людина, – немов очікував чогось іншого.

– У нього все гаразд? – нервовим голосом поцікавився Фламбо.

– Начебто так, – хрипко відповів сищик. – Ні, стривайте…

Важке тіло Фламбо сильно сіпнулося.

– Ну, що з ним може бути? – зойкнув він. – Що з нами таке? Що діється з людьми на цих холодних пагорбах? Мабуть, це тому, що все тут темне й усе якось безглуздо повторюється. Ліси і давній жах перед таємницею, немов сон атеїста… Сосни, і знову сосни, і мільйони сосен…

– О, Боже! – заволав Крейвен. – У нього немає голови.

Фламбо не рушив із місця, але священик уперше ступив до могили.

– Немає голови! – повторив він. – Немає голови?

Немов він думав, що немає чогось іншого.

Напівбожевільні образи пронеслися у свідомості присутніх. У Ґленґайлів народилося безголове немовля; безголовий юнак ховається в замку; безголовий стариган човгає старими залами або по пишному парку. Але навіть тепер вони не сприймали розгадки, бо в ній не було сенсу, і стояли, дослухаючись до гулу лісів і благання небес, немов ідоли або загнані звірі. Мислити вони не могли, думка була для них велика, і вони її втратили.

– У цій могилі, – сказав патер Браун, – лежать троє безголових людей.

Блідий сищик з Лондона розтулив було рот і не закрив його, немов якийсь сільський дурник. Виючий вітер терзав небо. Детектив глянув на сокирку, не впізнаючи її, і впустив на землю.

– Панотче, – сказав Фламбо якимось дитячим, сумним голосом, – що тепер робити?

Його товариш відповів так швидко, немов вистрелив із рушниці.

– Спати! – крикнув він. – Спати. Ми прийшли до краю всіх доріг. Ви знаєте, що таке сон? Знаєте, що той, хто спить, довіряється Богові? Сон – таїнство, бо він живить нас і висловлює нашу віру. А нам зараз потрібне таїнство, хоча б природне. На нас звалилося те, що нечасто звалюється на людину. Можливо, найгірше, що може на нього впасти.

Крейвен розтиснув губи, що зімкнулися, і спитав:

– Що ви маєте на увазі?

Священик повернувся до замку і сказав:

– Ми знайшли істину, і в істині немає сенсу.

А потім пішов доріжкою тим безтурботним кроком, яким ходив дуже рідко, і, прийшовши в замок, поринув у сон із простотою собаки.

Незважаючи на славослів’я сну, священик піднявся раніше за всіх, крім мовчазного садівника, і детективи застали його в городі, де патер Браун цмулив люльку і дивився, як працює над грядками цей загадковий індивід. Під ранок гроза змінилася зливою, і день видався прохолодний. Мабуть, садівник тільки-но балакав із служителем Церкви, але, побачивши детективів, похмуро встромив лопату в землю, пробурчав щось про сніданок і зник у кухні, минувши грядки капусти.

– Поважний чоловік, – сказав патер Браун. – Чудово вирощує картоплю. Однак, – неупереджено та милостиво додав він: – і у нього є недоліки, у кого їх немає? Ця грядка не зовсім пряма. Ось, погляньте. – І він торкнув землю ногою. – Яка дивна картопля…

– А що в ній такого? – спитав Крейвен, котрого тішило нове захоплення низькорослого клірика.

– Я позначив її тому, – сказав священик, – що її позначив і Ґау. Він копав усюди, тільки не тут.

Фламбо схопив рискаль і нетерпляче встромив у загадкове місце. Разом із пластом землі на світло вилізло те, що нагадує не картоплину, а величезний гриб. Але лопата дзенькнула, а знахідка покотилася, мов м’яч.

– Граф Ґленґайл, – сумно сказав Браун і подивився на череп.

Він подумав хвильку, взяв у Фламбо лопату і зі словами «Треба його закопати» це і зробив. Потім оперся на велику ручку великою головою і маленьким тілом і втупився в далечінь порожнім поглядом, скорботно наморщивши чоло.

– Ах, якщо б я міг збагнути, – пробурмотів він, – що означає весь цей жах!..

І, спираючись об ручку лопати, що сторчма стояла, затулив обличчя руками, як у церкві.

Всі куточки неба світлішали сріблом та блакиттю. Птахи щебетали в деревах так голосно, наче самі рослини розмовляли одна з одною. Але троє людей мовчали.

– Гаразд, – вибухнув нарешті Фламбо, – з мене годі. Мій мозок і цей світ не в ладу, ось і все. Нюхальний тютюн, зіпсовані молитовники, музичні шкатулки… Та що ж це?…

Патер Браун відкинув голову і з невластивим йому нетерпінням смикнув руків’я лопати.

– Стоп, стоп, стоп! – закричав він. – Це все простіше за просте. Я втямив про тютюн і коліщатка, як тільки розплющив очі. А потім побалакав з Ґау, він не так глухий і не такий дурний, як прикидається. Там усе гаразд, все добре. Але ось це… оскверняти могили, тягати голови… Начебто це погано? Начебто тут не обійшлося без чорної магії? Ніяк не в’яжеться з простою історією про тютюн і свічки. – І він задумливо закурив.

– Друже мій, – з похмурою іронією зауважив Фламбо, – будьте обережні зі мною. Не забувайте, що я ще нещодавно був злочинцем. Перевага в тому, що всю історію вигадував я сам і розігрував якнайшвидше. Для сищика я нетерплячий. Я француз, і чекати не для мене. Все життя я, на добро чи зло, діяв миттєво. Вибирав поєдинок на наступний ранок, негайно платив за рахунком, навіть до зубного лікаря…

Люлька впала на гравій доріжки і розкололася на друзки. Патер Браун лупав очима, демонструючи точну копію кретина.

– Боже, який же я дурень! – торочив він. – Господи, який дурень!

І почав сміятися трохи деренчливим сміхом.

– Дантист! – сказав він. – Шість годин я мучився подумки, і все тому, що не згадав про нього! Яка проста, яка чудова, мирна думка! Друзі мої, ми провели ніч у пеклі, але зараз зійшло сонце, співають птахи, і сяйво зубного лікаря осяює світ.

– Я розберуся, що тут до чого! – вибухнув Фламбо. – Катувати вас буду, але розберуся!

Патер Браун придушив, вочевидь, бажання пройтися в танці навколо світлої галявини та закричав жалібно, як дитина:

– Ой, та дайте мені побути дурним! Ви не знаєте, як я мучився. А тепер збагнув, що справжнього гріха в цій справі немає. Тільки невинне божевілля, це ж не страшно.

Він обернувся навколо осі, потім серйозно глянув на своїх супутників.

– Це не злочин, – сказав він. – Це історія про дивну, спотворену чесність. Мабуть, ми зустріли єдину людину на світі, котра не взяла нічого, крім того, що їй належить. Він проявив ту дику життєву послідовність, якій поклоняється його народ. Старий віршик про Ґленґайлів – не тільки метафора, а й правда:

Він розповідає не лише про потяг до багатства. Графи збирали саме золото, вони зібрали багато золотого начиння і золотих візерунків. Вони були скупі, схиблені на цьому металі. Поглянемо ж тепер, що ми знайшли. Діаманти без перснів, свічки без свічників, стрижні без олівців; ціпок без головки; годинникові механізми без годинників, мабуть, маленьких. І як не дико це звучить, молитовники без імені Бога, бо його викладали з чистого золота.

Сад став яскравішим, трава – зеленішою, коли прозвучала немислима істина. Фламбо закурив, його приятель продовжував.

– Золото взяли, – говорив патер Браун, – взяли, але не вкрали. Злодії ні за що не залишили б таку таємницю. Вони взяли б і тютюн, і стрижні, і коліщатка. Але тут був чоловік із дивною совістю, та все ж із совістю. Я зустрів божевільного мораліста в городі, і він мені багато розбовкав. Покійний лорд Ґленґайл був кращий за всіх, хто народився в замку. Але його скорботна праведність обернулася в мізантропію. Думка про несправедливість предків привела його до думки про неправедність всіх людей. Особливо ненавидів він доброчинність. І поклявся, що, якщо зустріне людину, котра бере тільки своє, віддасть їй золото Ґленґайлів. Кинувши цей виклик людству, він замкнувся, не чекаючи відповіді. Якось один глухий ідіот із далекого села Арчибальд Оґілві (а саме так раніше звали Ізраеля Ґау) приніс йому телеграму, і Ґленґайл, похмуро бавлячись, дав йому новий фартинг. Точніше, він думав, що дав фартинг, але, перебираючи монети, побачив, що дав з неуважності соверен. Він став міркувати, чи зникне сільський дурень чи продемонструє чесність, злодієм виявиться чи ханжею, що шукає винагороди. Вночі його розбудив стукіт. А він жив сам, і йому довелося відчинити двері. Дурень приніс не соверен, а дев’ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги решти. Ця дика точність вразила розум божевільного. Як Діоґен, шукав він людину – і знайшов! Тоді він змінив заповіт. Я його бачив. Молодого ретельника він узяв до себе, у великий і занедбаний будинок. Той став його слугою і, як не дивно, спадкоємцем. Що б не розуміло це створіння, воно чудово знало дві нав’язливі ідеї господаря: буква закону – все, а золото належить йому. Ось вам уся наша історія, вона проста. Він забрав золото, і більше не взяв нічого, навіть дрібки тютюну. Він обдер золото з мініатюр, радіючи, що вони залишилися, як були. Це я второпав, але я не зрозумів про череп.

Голова серед картоплі спантеличила мене, поки Фламбо не згадав про лікаря. Все гаразд. Садівник покладе голову в могилу, коли зніме золоту коронку.

І справді, коли трохи пізніше Фламбо йшов пагорбом, то побачив, як дивна тварина, чесний скнара, копає споганену могилу. Шия його була закутана коцом – у горах дме вітер. А на голові красувався чорний циліндр.