Читать книгу Сни в оселі відьми - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 3

Цікаво, чи замислюється більшість людей над могутньою силою снів і над природою темного світу, що породжує їх? Хоча переважна кількість нічних видінь є, можливо, всього лише блідим і химерним дзеркалом нашого денного життя, проти чого заперечував Фройд із його наївним символізмом, проте інколи зустрічаються випадки не від світу цього, які не можна пояснити звичними засобами. Їхній вплив, що хвилює і не залишає у спокої, дозволяє припустити, що ми ніби зазираємо у світ духів – світ, що не менш важливий, ніж наше фізичне буття, але відділений від нього нездоланним бар’єром. Зі свого досвіду знаю, що людина втрачає усвідомлення своєї земної суті й тимчасово переходить в інші, нематеріальні сфери, які різко відрізняються від усього відомого нам, але після пробудження зберігає про них лише розмиті спогади. За цими туманними й уривчастими свідченнями ми можемо багато про що здогадуватися, але нічого не вдасться довести. Можна припустити, що буття, матерія й енергія не є у снах постійними величинами, якими ми звикли їх вважати, так само простір і час значно відрізняються там від наших земних уявлень про них. Іноді мені здається, що саме життя там є справжнім, а наше суєтне існування на землі – явище вторинне або й навіть уявне.

Саме від таких роздумів мене, ще молодого тоді юнака, відволікли в один із зимових днів 1900–1901 років, коли до психіатричної клініки, в якій я працював, привезли чоловіка, чий випадок незабаром надзвичайно мене зацікавив. Із документів випливало, що його звали чи то Джо Слейтер, чи то Слаадер, на вигляд він був типовим жителем Катскілльських гір, тобто однією з тих дивних, відразливих на вигляд істот – нащадків старого землеробського клану, чия вимушена, майже трьохсотлітня ізоляція серед скель у безлюдній місцевості сприяла поступовому виродженню, на відміну від щасливіших одноплемінників, котрі обрали для поселення обжиті ділянки. Це своєрідне плем’я нагадує тих мешканців півдня, котрих презирливо називають «білим дрантям»: їм однаково незнайомі як закони, так і мораль, а їхній інтелектуальний рівень – найнижчий у країні.

Джо Слейтера доправили до лікарні четверо поліціянтів, котрі застерегли мене, що їхній підопічний дуже небезпечний, проте при першому огляді я не помітив у його поведінці нічого страшного. Хоча він був значно вищого зросту, ніж середній, і, здавалося, складався із самих м’язів, але сонна, вицвіла блакить його маленьких сльозавих очиць, рідка й неохайна світла борідка, що звисала клаптями, а також млява нижня губа справляли враження якоїсь особливої беззахисності недалекої людини. Скільки йому було років, не знав ніхто: там, де він жив, свідоцтв про народження не існувало, так само як і міцних родинних зв’язків, але, з огляду на лисину на голові та безнадійний стан зубів, головний лікар припустив, що йому років сорок.

Прочитавши медичні та судові звіти, ми дійшли певних висновків про недуги цього чоловіка: волоцюга та мисливець, він завжди здавався дещо дивакуватим навіть своїм темним родичам. Подовгу спав, а прокидаючись, часто розповідав про незрозумілі речі у такій дивній манері, що викликала страх навіть у серцях позбавлених фантазії одноплемінників. Незвичайною була не мова – свої марення він описував на примітивному місцевому діалекті, – а інтонації та відтінки мовлення, які виявляли таку таємничу міць, що байдужим не залишався ніхто. Сам він бував вражений і здивований не менше за слухачів, але вже за годину після пробудження все забував і знову впадав у тупу байдужість, властиву жителям цього гірського району.

Згодом напади ранкового шаленства у Слейтера почастішали, стаючи дедалі несамовитішими, поки нарешті не трапилася – приблизно за місяць до його появи в лікарні – та моторошна трагедія, яка й спричинила його арешт. Якось близько полудня, прокинувшись із глибокого сну, в який він пірнув після добрячої пиятики, що почалася годині о п’ятій попереднього дня, Слейтер видав такий несамовитий зойк, що сусіди прибігли до його хижі, а насправді брудного хліва, в якому він жив зі своїми рідними, такими ж жалюгідними людцями, як і він сам. Чолов’яга вибіг із хатини просто на сніг, підняв руки і намагався підстрибнути якнайвище, при цьому волаючи, що йому треба «в більшу, іще більшу хату, в якій виблискують стіни, підлога, стеля і звідкілясь гримить музика». Двоє міцних чоловіків намагалися втримати його, але той люто видирався з незрозумілою силою маніяка і продовжував лементувати, що йому будь-що-будь треба знайти й убити «цю штуковину, яка виблискує, трясеться і регоче». Зваливши незабаром одного з чоловіків несподіваним ударом, він накинувся на другого в якомусь кровожерливому, демонічному екстазі, нестямно волаючи, що «дострибне до неба, спаливши на своєму шляху все, що стане на заваді».

Рідні й сусіди у паніці розбіглися, а коли найвідважніші повернулися, Слейтера вже не було й на снігу темніло щось аморфне, що іще годину тому було живою людиною.

Ніхто з горян не наважився переслідувати вбивцю, можливо сподіваючись, що той замерзне в горах. Але кілька днів по тому, також уранці, вони почули зойки, що долинали з віддаленої розщелини, і второпали, що втікачеві таки вдалося вижити. Отже, треба було самим розправитися з лиходієм. Тут же спорядили озброєний загін, який передав незабаром свої повноваження (важко сказати, як вони собі їх уявляли) правоохоронцям, котрих випадково зустріли у цих місцях, а ті, натрапивши на загін і дізнавшись, у чому річ, приєдналися до пошуків.

На третій день Слейтера виявили непритомного в дуплі дерева і відвезли до найближчої в’язниці, де, щойно він прийшов до тями, чоловіка обстежили психіатри з Олбані. Їм арештант усе пояснив надзвичайно просто. Одного разу, добряче хильнувши, він заснув іще до сутінків. Прокинувшись, побачив, що стоїть із закривавленими руками в снігу перед своїм будинком, а біля його ніг – понівечений труп Пітера Слейтера, його сусіда. Охоплений жахом, чоловік кинувся до лісу, не в змозі споглядати те, що могло бути справою його рук. Нічого іншого він, вочевидь, не пам’ятав, і навіть майстерно поставлені запитання фахівців не прояснили суті справи.

Ту ніч Слейтер провів спокійно і, прокинувшись, також нічим особливим себе не проявив, хоча вираз його обличчя дещо змінився. Доктору Бернарду, чиїм пацієнтом він став, здалося, що у світло-блакитних очах з’явився дивний блиск, а обвислі губи легко стиснулися, буцімто від якогось прийнятого рішення. Однак на запитання Слейтер відповідав із колишньою байдужістю жителя гір, повторюючи те саме, що й учора.

Перший напад хвороби стався в лікарні третього ранку. Спершу Слейтер кидався уві сні, а потім, прокинувшись, упав у такий сказ, що лише зусиллями чотирьох санітарів удалося вдягти на нього гамівну сорочку. Психіатри, чию цікавість посилили захопливі при всій своїй суперечливості та непослідовності розповіді рідних і сусідів хворого, дружно взялися слухати. Упродовж чверті години Слейтер робив відчайдушні спроби звільнитися і бурмотів на своєму примітивному діалекті щось про зелені, повні світла будівлі, про величезні простори, дивну музику, примарні гори та долини. Але найбільше його займало щось таємниче і блискуче, що гойдалося і реготало, зловтішаючись над ним. Ця величезна й незрозуміла істота, здавалося, змушувала Слейтера болісно страждати, і його потаємним бажанням було здійснити кривавий акт відплати. За словами нещасного, він був готовий убити цю істоту, летіти крізь безодні простору, спалюючи все на своєму шляху. Слейтер повторив це багато разів, а потім раптом замовк. Вогонь божевілля згас у його очах, і ось він уже в тупому здивуванні лупає на лікарів, не тямлячи, чому зв’язаний. Доктор Бернард звільнив хворого від пут, і той провів на волі весь день, проте перед сном його все ж переконали вдягти гамівну сорочку. Слейтер визнав, що іноді трохи бешкетує, але ось чому саме, пояснити не міг.

Упродовж тижня у Слейтера було іще два напади, але вони підказали лікарям мало нового. Медики ламали голови над підґрунтям таких видінь: читати і писати їхній підопічний не вмів, казок і леґенд також, либонь, не знав. Звідки ж бралися ці фантастичні образи? Їхнє позалітературне походження видавала мова нещасного причинного, що залишалася в усіх випадках украй примітивною. У маренні він торочив про речі, яких не розумів і про які не міг до ладу розповісти; він переживав щось таке, про що ніколи раніше чути просто не міг. Лікарі незабаром зійшлися на тому, що причиною хвороби стали патологічні сни пацієнта, надзвичайно яскраві образи яких і після пробудження володіли розумом цієї жалюгідної істоти. Щоб дотриматись усіх необхідних формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивстві, його визнали неосудним, виправдали і відправили до лікарні, в якій я тоді займав скромну посаду інтерна.

Як я вже казав, мене завжди цікавило життя людини уві сні, звідси зрозуміле нетерпіння, з яким я приступив до огляду пацієнта, попередньо ознайомившись із усіма документами. Чоловік, здавалося, відчув мою симпатію і неприхований інтерес до нього, оцінив і ту м’якість, з якою я його розпитував. Надалі пацієнт не впізнавав мене під час нападів, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичні розповіді про космічні бачення, зате завжди впізнавав у спокійні періоди, сидячи біля заґратованого вікна за плетінням кошиків і, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рідні його не навідували, вони, мабуть, знайшли іншого главу сім’ї, як це заведено у відсталих гірських племен.

Поступово я дедалі захоплювався божевільним і фантастичним світом мрій Джо Слейтера. Сам він був вражаюче убогий в інтелектуальному й мовному розвитку, проте його сліпучі, грандіозні бачення, нехай навіть переказані незв’язною варварською говіркою, могли зародитися лише в особливій, вищій свідомості. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскілльських гір могла викликати до життя картини, позначені іскрою генія? Як міг неотесаний бовдур відтворити ці блискучі світи, сповнені божественного сяйва і неосяжних просторів, про які Слейтер патякав у шаленому маренні? Я все більше схилявся до думки, що в цьому жалюгідному чоловічку, котрий улесливо витріщається на мене, таїться щось, що виходить за межі розуміння – як мого, так і моїх досвідчених, але наділених невибагливою уявою колег.

Від самого ж хворого я не міг дізнатися нічого певного. Мені вдалося лише з’ясувати, що у своєму напівсні Слейтер прошкує, а іноді й плаває у невідомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугів, садів, міст і сяючих палаців. Там він уже не був напівдиким виродком, а яскравою та визначною особистістю, чиї дії сповнені гідності й величі. Його існування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину і мав хоча й видиму, але нематеріальну структуру. Саме тому Слейтер і називав його «штукенцією». Ця «штукенція» завдавала Слейтеру жахливих, сумнівної природи страждань, за які наш маніяк (якщо він таким був насправді) прагнув помститися.

З того, що розповідав Слейтер, я усвідомив, що він і «блискуча штукенція» мали рівну силу, що сам він уві сні також був «блискучою штукенцією» – словом, належав до тієї ж породи, що і його ворог. Цю гіпотезу підтверджували і часті згадки хворого про польоти крізь простір, коли він спалював на своєму шляху всі перепони. Ці бачення пацієнт одягав у нескладну, абсолютно неадекватну форму, і це дозволило мені виснувати, що у світі його снів, якщо він реально існував, спілкування відбувається без допомоги слів. Можливо, душа, супроводжуючи це убоге створіння в його снах, щосили намагалася передати йому щось таке, що не вимовлялося на його примітивній та обмеженій мові? І, можливо, я зустрівся з інтелектуальною еманацією, чию таємницю міг би розкрити, якби знайшов спосіб. Я не повідомляв свої думки старим лікарям: із віком люди стають скептиками й циніками, ледве приймаючи нове. Крім того, зовсім нещодавно головний лікар по-батьківськи застеріг мене: на його думку, я занадто багато працюю і потребую відпочинку.

Я завжди думав, що людська думка у своїй основі – потік атомів і молекул, який можна подати у вигляді або радіохвиль, або променевої енергії, так само як тепло, світло чи електрику. Ця ідея розвинулася у переконанні, що телепатію, або уявний зв’язок, можна здійснювати за допомогою відповідних приладів. Ще в коледжі я зібрав приймач і передавач, що нагадували громіздкі пристрої, які застосовували у бездротовому телеграфі, коли ще не існувало радіо. Зі своїм приятелем, також студентом, я провів низку дослідів, які ні до чого не призвели, після чого заховав ті прилади подалі разом із іншим навчальним мотлохом, пообіцявши собі колись повернутися до них знову.

Й ось тепер, охоплений жагою розгадати таємницю сну Джо Слейтера, я знайшов ці прилади й помучився з ними кілька днів, готуючи для випробувань. Привівши устаткування до ладу, я не втрачав жодної нагоди випробувати його. Щойно Слейтер скаженів, я тут же закріплював передавач на його голові, а приймач – на своїй і легко обертав ручку налаштування, намагаючись знайти ймовірно існуючу хвилю розумової енергії. Я насилу уявляв собі, в якій формі в разі успіху буде засвоювати цю енергію мій мозок, але не сумнівався, що зумію розпізнати та витлумачити її. Я робив ці експерименти, нікому не повідомляючи про них.

Це сталося 21 лютого 1901 року. Озираючись назад, я усвідомлюю фантастичність того, що трапилося, й іноді замислююся, чи не мав рацію доктор Фентон, який приписав мою розповідь грі хворої уяви. Пригадую, що він вислухав її співчутливо й терпляче, однак тут же дав мені заспокійливого і зробив усе, щоб уже наступного тижня я зміг піти у піврічну відпустку.

Тієї фатальної ночі я був украй збуджений і засмучений, адже стало ясно, що, незважаючи на чудовий догляд і лікування, Джо Слейтер помирає. Чи то йому бракувало його рідних гірських просторів, то чи ослаблий організм уже не міг давати собі раду бурям, що стрясли його мозок, але якими б не були справжні причини, вогник життя ледве жеврів у його змордованому тілі. Того дня він весь час дрімав, а з настанням темряви занурився у неспокійний сон.

Проти звичаю я не одягнув на нього гамівну сорочку, вирішивши, що він уже надто слабкий і не становить більше небезпеки, навіть якщо перед смертю й переживе іще один напад божевілля. Однак я все ж закріпив на наших головах дроти космічного «радіо», безнадійно сподіваючись отримати хоч у ці останні години перше й єдине послання із загадкового світу снів. У палаті, окрім мене, був іще санітар, простакуватий хлопець, котрий нічого не тямив у моєму пристрої і не намагався розпитувати мене про мету моїх маніпуляцій. Години тяглися повільно; я помітив, що голова санітара звісилася на груди, але не будив його. Незабаром я і сам, заколисаний рівномірним диханням здорової людини й помираючого, мабуть, задрімав.

Мене розбудили звуки дивної музики. Акорди, відгомони, екстатичні вихори мелодій линули звідусіль, а моєму захопленому погляду відкрилося неймовірне видовище невимовної краси. Стіни, колони, архітрави, ніби наповнені вогнем, сліпуче виблискували з усіх боків. Я ж, перебуваючи у центрі, здавалося, ширяв у повітрі, прямуючи вгору, до великого, що тягло у нескінченність, склепіння, пишність якого я безсилий описати. Поруч із величними палацами (точніше сказати, час від часу витісняючи їх у калейдоскопічному обертанні) з’являлися безкраї рівнини, мирні долини, високі гори й затишні гроти. Я сам міг додавати їм чарівності: варто було мені подумати про щось, що могло прикрасити їх іще більше, і це зразу ж таки виникало, виліплене на моє бажання з якоїсь блискучої, легкої та податливої субстанції, в якій одночасно були присутні і матерія, і дух. Споглядаючи на все це, я хутко усвідомив, що у всіх чудових метаморфозах винен мій мозок: кожен новий краєвид, що відкривався переді мною, був саме таким, яким його хотіла бачити моя мінлива свідомість. Я не почувався чужим у цьому раю: мені був знайомий кожен його закуток, кожен звук, начебто я жив тут і житиму вічно.

Потім до мене підсунулася блискуча аура мого сонячного побратима, й у нас виникла бесіда – душа з душею, безсловесний і повний обмін думками. Наближається час його тріумфу, скоро він відкине тлін, що сковує його плоть, назавжди звільниться від неї і кинеться за своїм ненависним ворогом у віддалений куточок Всесвіту, де вогнем звершить грандіозну відплату, яка змусить тремтіти небесні сфери. Ми витали поруч, аж раптом я помітив, як навколо нас почали згасати і зникати предмети, ніби якась сила закликала мене на землю, куди мені так не хотілося повертатися. Істота поруч мене, здавалося, відчула це і стала закінчувати балачку, готуючись до розлучення, однак вона віддалялася від мене з меншою швидкістю, ніж усе інше. Ми обмінялися іще кількома думками, й я дізнався, що у нас із блискучим братом буде ще одна зустріч, але вже остання. Жалюгідна оболонка, що стримувала його, мала ось-ось розпастися, менш ніж за годину він буде вільний і пожене свого ворога через Чумацький Шлях, повз ближні зорі до самих кордонів Всесвіту.

Вельми відчутний поштовх відділяв останні картини світла, що поступово згасало, від мого різкого, що супроводжувався почуттям невизначеної провини, переходу в стан неспання. Я сидів, випроставшись у кріслі, спостерігаючи, як помираючий неспокійно кидається на ліжку. Джо Слейтер, без сумніву, прокидався, хоча, мабуть, уже востаннє. Придивившись, я помітив, що на його запалих щоках з’явився відсутній досі рум’янець. Щільно стиснуті губи також виглядали незвично, немов належали людині з міцнішим, ніж у Слейтера, характером. М’язи обличчя закам’яніли, очі були заплющені, але тіло конвульсивно сіпалося.

Я не став будити санітара, а, навпаки, поправив навушники телепатичного «радіо», що з’їхали, і чекав останніх, прощальних сигналів, які міг передати мені поснулий. Той же раптово обернув до мене голову, розклепив повіки, й я отетерів: катскілльський виродок Джо Слейтер дивився на мене не колишніми вицвілими очицями, а широко виряченими вогняними очиськами. В його погляді не було ні божевілля, ні тупості. Жодних сумнівів – на мене дивилася істота вищого порядку.

Водночас мій мозок почав відчувати наполегливі сигнали іззовні. Щоб краще зосередитися, я заплющив очі й тут же був нагороджений чітко вловленою мною думкою: «Нарешті моє послання дійшло до тебе». Тепер кожну послану інформацію я засвоював одразу, хоча при цьому не користувався якоюсь мовою, мій мозок звично тлумачив усе англійською.

«Джо Слейтер помер», – сказав голос, що студив душу та прийшов з-за бар’єра сну. За ним, однак, не було того, чого я з жахом очікував, – страждань, мук агонії. Блакитні очі споглядали на мене так само спокійно, вираз обличчя був таким само натхненним.

«Добре, що він помер, бо він не здатен бути носієм космічної свідомості. Його груба натура не змогла пристосуватися до неземного буття. У ньому було більше від тварини, ніж від людини, проте лише завдяки його неуцтву ти й впізнав мене, бо космічним і планетарним душам краще не зустрічатися. Адже він упродовж сорока двох земних років щодня переживав болісні тортури.

Я – та істота, якою буваєш і ти сам у вільній дрімоті без снів. Я – твій сонячний брат, з яким ти ширяв у осяйних долинах. Мені заборонено відкрити твоєму денному, земному єству, ким ти є насправді; знай лише, що всі ми мандрівники, які подорожують крізь століття та простори. За рік я, можливо, потраплю до Єгипту, який ви називаєте стародавнім, або в жорстоку імперію Цан Чана, чий час настане через три тисячі років. Ми ж із тобою мандруємо світами, що обертаються навколо червоної зірки Арктур, перебуваючи в образі комах-філософів, які гордовито повзають по четвертому супутнику Юпітера. Як мало знає земна людина про життя та його межі! Але більше їй заради її ж спокою і не треба знати.

Про мого ворога мені заборонено розповідати. Ви на Землі інтуїтивно відчуваєте його віддалену присутність – недарма ж цей мерехтливий маяк Всесвіту ви назвали Алголем, що означає «зірка-диявол». Марно я намагався вирватися у вічність, аби зустрітися з суперником і знищити його, але мені заважала земна оболонка. Цієї ж ночі я, наче Немезида, вчиню праведну відплату, що засліпить і трясоне космічний простір. Шукай мене в небі неподалік від «бісівської зорі».

Не можу більше розмовляти: тіло Джо Слейтера застигає, його грубий мозок перестає мені коритися. Ти був моїм єдиним приятелем на цій планеті, єдиним, хто уздрів мене у цій огидній оболонці, що лежить зараз на ліжку, і став шукати шлях до мене. Ми знову зустрінемося, можливо, це трапиться у світній туманності паска Оріону, а може, на відкритих плоскогір’ях доісторичної Азії або сьогодні уві сні, який ти під ранок забудеш, а можливо, в якихось нових формах, які знайде вічність після загибелі Сонячної системи».

На цьому імпульси припинилися, а погляд світлих очей поснулого, а краще сказати мерця, згас. Іще не очунявши від подиву, я підійшов до ліжка хворого й узяв його руку – вона була холодна й млява, пульс не намацувався. Запалі щоки знову зблідли, рот розтулився, оголивши огидні гнилі ікла дегенерата Джо Слейтера. Я зіщулився, натягнув ковдру на це потворне обличчя й розбудив санітара. Після чого вийшов із палати і мовчки подався до свого покою, відчувши раптову та нездоланну потребу забутися та бачити сни, які не зможу згадати.

А кульмінація? Та хіба можна вимагати від простого викладу подій, що становлять науковий інтерес, художніх засобів? Я просто занотував деякі речі, які здалися мені цікавими, ви ж можете тлумачити їх як заманеться. Як я вже згадував, мій керівник, старий доктор Фентон, не вірить нічому з розказаного мною. Він переконаний, що у мене була сильна нервова перевтома і що я терміново потребую тривалої оплачуваної відпустки, яку він мені великодушно надав. Виходячи зі свого професійного досвіду, медик запевнив мене, що у Джо Слейтера був параноїдальний синдром, а свої фантастичні розповіді він узяв із народних переказів, що існують навіть у найвідсталіших спільнотах. Що б він не казав, та я не можу забути того, що побачив на небі в ніч після смерті Слейтера. Якщо ви вважаєте мене сумнівним свідком, то остаточний висновок нехай виведе інше перо, що, можливо, і стане бажаною кульмінацією. Дозволю собі процитувати опис зірки GK Персея, зроблений знаменитим астрономом Ґарретом П. Сервіссом: «22 лютого 1901 року доктор Андерсон із Единбурґа відкрив нову дивовижну зірку неподалік від Алголя. Раніше на цьому місці її не спостерігали. За 24 години незнайомка розгорілася настільки, що своєю яскравістю перевершила Капеллу. За тиждень-два вона потьмяніла, однак упродовж іще кількох місяців її можна було, хоч і з труднощами, розгледіти навіть неозброєним оком».