Читать книгу Сни в оселі відьми - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 5

Уві сні Куранес побачив місто в долині та морський берег удалині, а також білосніжний гірський шпиль, що здіймався над морем, і яскраві різнобарвні вітрильники, що відпливали із гавані в далекі краї, де море зустрічається з небом. Й уві сні він дізнався своє ім’я – Куранес. Утім, мало хто міг би згадати, як його звали насправді, адже він був останнім у своєму збіднілому роді та зовсім самотнім серед мільйонів байдужих до всього, окрім самих себе, мешканців Лондона.

Однак Куранес не обтяжував себе життєвими обставинами, позаяк він, подібно до мрійників давнього минулого, шукав винятково красу, яку знайшов серед нечітких споминів, дитячих казок і снів.

Небагато знайдеться людей, котрі знають, які дива їм відкриваються в оповіданнях і видіннях юні. І лише інколи, вже ставши дорослими, ми прокидаємося вночі з дивними маревами зачарованих садів, золотих круч, що спинаються над шепочучими морями, фонтанів, які співають під сонцем, рівнин із поснулими містами з бронзи та каменю, примарних кавалькад героїв, котрі прошкують хащами густих лісів верхи на конях, вкритих оздобленими попонами. І тоді ми знаємо, що зазирнули в минуле крізь ворота зі слонової кістки, в той світ чудасій, який був і нашим світом, перш ніж ми стали мудрими й нещасними.

Куранес потрапив у забутий світ свого дитинства цілком випадково. Йому снився повитий плющем родинний замок, у якому жили тринадцять поколінь його пращурів і де сподівався померти і він. Сяяв місяць. Чоловік вибрався з дому в напоєну пахощами літню ніч і пішов спершу через сади, терасами, що спускалися вниз, потім повз старі дуби у парку і, нарешті, довгим білим шляхом, що вів до селища. Воно здавалося цілком занедбаним, якимось миршавим із одного боку, як місяць, що йде на спад. Вулиці заросли високою, по пояс, травою, вікна обабіч дороги були де вибиті, а де мутно витріщалися, й Куранес на мить замислився, що ж таїться за загостреними дахами маленьких хатинок – сон чи смерть?

Але він не став затримуватися там, а поспішив далі вузькою стежиною, що вела із селища до стрімких прибережних скель, до урвища й безодні, де все раптово провалювалося у німу порожнечу нескінченності, де навіть небо було порожнє, беззоряне і безмісячне.

Не вагаючись, він кинувся у темряву прірви, повз безформні примарні сни, тьмяно освітлені простори напівзабутих жахіть і крилатих істот, що реготали і, здається, передражнювали мрійників усіх світів. Потім у пітьмі перед ним виникло світло, і чоловік побачив місто в долині, сліпучо-блискуче, далеко внизу на тлі моря та неба, і засніжений вершечок гори, що по-королівські стримів неподалік від берега.

Тієї ж миті Куранес прокинувся, проте він із першого погляду впізнав Целефес у долині Ут-Нарґаї, де одного разу його душа прожила, здавалося, цілу вічність. Це сталося того літнього полудня, коли він вислизнув від няньки і, заколисаний легким морським бризом, заснув, задивившись на хмари зі скелі біля селища. Він намагався протестувати, коли його знайшли, розбудили та повели додому, адже уві сні він був готовий відплисти на золотому вітрильнику до далекого виднокраю, де море зустрічається з небом. І зараз чоловік прокинувся з тим самим почуттям досади, оскільки після сорока років утомливих пошуків нарешті знайшов своє казкове місто.

Однак за три ночі Куранес знову потрапив до Целефеса. Як і раніше, спершу йому примарилося селище, поснуле або мертве, потім безодня, у пащеці якої треба безмовно плисти вниз, потім знову випірнуло світло, і він уздрів блискучі мінарети міста, витончені вітрильники, що стояли на якорі, та зарослі імбирні дерева біля підошви гори Аран. Він, як птах, плавно знизився над порослим травою гірським схилом, і незабаром ноги чоловіка м’яко торкнулися ґрунту.

Куранес подався вниз пагорбом серед яскравих кольорів і пахучих трав, маленьким дерев’яним містком, перекинутим через вируючу Нараксу, на якому так багато років тому вирізав своє ім’я, до великої бронзової брами міста. Усе було, як у давні часи: мармурові стіни та поліровані бронзові скульптури біля них не втратили своїх барв, не потьмяніли, і навіть вартові на фортечному валу були такими ж молодими, якими він їх запам’ятав.

Чоловік ходив по викладеній оніксом бруківці, а купці та погоничі верблюдів вітали його, ніби він нікуди й не зникав. Потім він вийшов до моря і довго пильно вдивлявся понад осяйною гаванню туди, де морські брижі іскрилася у променях незнайомого сонця та легко ковзали вітрильники.

Більше, ніж будь-коли, Куранеса тепер потягло у далекі краї, про які він чув стільки дивовижних історій; і чоловік знову шукав капітана Атібу, котрий колись, дуже давно, погодився взяти його на свій корабель. Він знайшов його, коли той сидів на тій самій скрині з прянощами, вони удвох перебралися на вітрильник і, давши команду гребцям, рушили в путь.

За кілька днів вони підійшли до виднокраю, де море зустрічається з небом, і вітрильник легко поплив серед кучерявих рожевих хмар. І далеко внизу, під кілем, Куранес бачив дивні землі, річки, виняткової краси міста, що розкинулися під променями сонця, що ніколи не сідало. Нарешті Атібу сказав, що подорож наближається кінця і вони незабаром увійдуть у затоку Сирен, мармурово-рожеве місто хмар, споруджене на тому неземному березі, звідки в небо здіймається західний вітер. Але коли вдалині вигулькнули обриси найвищої вежі міста, щось трапилося у Всесвіті, і Куранес прокинувся у своїй лондонській мансарді.

Упродовж багатьох місяців після цього Куранес марно намагався шукати Целефес, і хоча сни часто забирали його у дивовижні країни, ніхто там навіть не чув про Ут-Нарґал. Однієї ночі він летів над темними пагорбами, де виднілися неясні вогні поодиноких вогнищ пастухів і волочилися кошлаті отари якихось тварин із дзвіночками, що брязкали на шиях. А в найглухішій частині цієї горбистої країни він виявив давній кам’яний мур, занадто гігантський, щоб руки людини могли збудувати його, він звивався грядою гір і западинами долин. Минувши цю стіну, чоловік опинився у краї чудових квітників і вишневих садків, і коли зійшло сонце, перед ним відкрилася така пишність червоних і білих квітів, зеленого листя й трав, струмків, що блищали діамантами, блакитних озер, різьблених містків і пагод із червоними дахами, що на мить, у цілковитому захваті, він забув про Целефес. Однак знову згадав про нього, коли подався вниз білою стежкою до пагоди з червоним дахом і виявив, що там не було людей, а жили лише птахи, бджоли та метелики. Іншої ночі Куранес нескінченно довго підіймався у темряві вологими щаблями спіральної драбини і нарешті дістався до віконечка, яке виходило на широку рівнину, освітлену місяцем уповні. Обриси німого міста, що тяглося уздовж берега річки, здалися йому дивно знайомими. Він уже намірявся спуститися й розпитати дорогу до Ут-Нарґала, але десь за обрієм займався зловісний світанок й освітив руїни та пустку, що запанувала в місті, порослу гнилим очеретом річку та поля, на яких лежала печать смерті.

Після цього Куранесу, як ніколи, захотілося повернутися до Целефеса, усіяного мінаретами, як цвяхами з різнокольоровими головками. А потім одного чудового дня його витурили з його лондонської мансарди, і чоловік без мети почвалав туди, де будинків ставало все менше й менше. А біля мосту через сумну річку він зустрів кавалькаду лицарів, що виблискували обладунками, верхи на чалих конях.

Їх послали на його честь із Целефеса, який він створив у своїх снах і в якому йому тепер призначено було стати довічним правителем. Куранесові допомогли видертися на сідло, і вони помчали схилами Саррея у ті краї, де народився Куранес та його пращури. І, дивна річ, Куранесу здалося, що вони учвал полетіли назад у часі, бо, проїжджаючи селищами, він спостерігав сцени, які могли відбуватися хіба що в епоху Чосера. З настанням темряви вершники погнали іще стрімкіше, і незабаром вони вже мчали з моторошною швидкістю, немов летіли. Коли почало розвиднюватися, на їхньому шляху зустрілося селище, по сусідству з яким Куранес жив колись у дитинстві і яке завжди бачив у снах поснулим або мертвим. Зараз там вирувало життя, і ранні перехожі низько вклонялися й присідали у реверансах, але вершники, не зупиняючись, протупотіли копитами вулицею й звернули на вузьку стежину, яка закінчувалася прірвою. Раніше Куранес потрапляв туди лише вночі, уві сні, і йому було цікаво побачити її при денному світлі.

Кавалькада досягла урвища, і тієї ж миті десь на заході спалахнуло золоте сяйво. Безодня виявилася вирвою хаосу з рожевим і блакитним блиском, і невидимі голоси співали, радіючи, коли лицарський кортеж поплив униз і коні збивали копитами ефір, ніби мчали золотистими пісками. А потім осяйний туман розсіявся, щоб виявити іще більший відблиск – блискуче місто Целефес і морський берег удалині, білосніжний гірський шпиль та яскраві різнобарвні вітрильники, що відпливали із гавані в далекі краї, де море зустрічалося з небом.

Відтоді Куранес правив в Ут-Нарґалі і тримав двір поперемінно то в Целефесі, то у мармурово-захмарній затоці Сирен. Він править там і досі й правитиме вічно та щасливо, хоча внизу, під скелями Інсмута, приливні потоки, немов насміхаючись, бавляться тілом волоцюги, котрий одного світанку безцільно приволікся, спотикаючись, до напіввимерлого селища.