Читать книгу Сни в оселі відьми - Говард Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт, Adolphe de Castro - Страница 6

Ньярлатотеп… хаос, що крадеться…

Я – останній…

Я скажу порожнечі, що слухає…

Не пригадаю достеменно, коли це почалося, але відтоді минули місяці.

Загальна напруга була жахливою.

Череду політичних і суспільних зрушень супроводжували дивні й обтяжливі передчуття страшної фізичної небезпеки – масштабної та всеохоплюючої, – яку можна уявити собі хіба у наймоторошніших нічних жахіттях.

Пригадую, як люди швендяли з блідими й стурбованими обличчями, нишком виголошуючи попередження та пророцтва, які ніхто не насмілювався повторювати вголос або зізнатися самому собі, що їх чув.

Відчуття жахливої провини нависало над землею, і з безодень між зірками світили холодні потоки, від яких людей трясло у темних і безлюдних місцях.

Сталося демонічне спотворення послідовності пір року – осіння спека страхітливо затягнулася, й усі відчували, що наш світ і, можливо, навіть увесь Всесвіт перейшли з-під контролю відомих богів або сил до богів або сил, ще нікому не відомих.

І тоді з Єгипту вийшов Ньярлатотеп.

Ніхто не міг сказати, хто це такий, але в ньому текла стародавня кров тубільців і виглядав він, як фараон.

Фелахи падали на коліна, побачивши його, хоча й не могли пояснити причини.

Він повідомив, що постав із мороку двадцяти семи століть та отримував вісті з місць, що лежали за межами цієї планети.

Смаглявий, стрункий і зловісний, Ньярлатотеп прийшов у цивілізовані землі, накопичуючи дивне приладдя зі скла і металу й збираючи з цього іще дивніші пристосування.

Він багато просторікував про науки – електрику та психологію – і демонстрував здібності, від яких ті, хто бачив його, втрачали дар мови і завдяки яким його слава поширилася з блискавичною швидкістю.

Люди радили один одному поглянути на Ньярлатотепа і водночас тремтіли від цього.

І куди б не приходив Ньярлатотеп, там усюди зникав спокій, адже досвітню тишу розривали зойки жаху.

Ніколи ще жахливі волання не становили такої проблеми для суспільства. Тепер мудреці майже шкодували, що не можуть заборонити людям спати у вранішні години, щоб лемент міст не так відчутно мордував блідий жалісливий місяць, який тьмяно освітлював зелені води під мостами і старі шпилі, що встромлялися у бліде небо.

Пригадую, як Ньярлатотеп прийшов у моє місто – велике стародавнє страшне місто незліченних злочинів.

Мій приятель розповів мені про нього, а також про привабливі принади та чарівність його одкровень, і мене захопило пристрасне бажанням пізнати його найглибші таємниці.

Мій товариш казав, що ці секрети були жахливі і здатні вразити навіть найбурхливішу уяву. А картини, що з’являлися на екрані у затемненій кімнаті, передрікали те, що ніхто, окрім Ньярлатотепа, пророкувати не наважувався. І в метушні своїх спалахів він забирав у людей те, що ніколи не відбирали раніше, воно лише віддзеркалювалося в очах.

І всюди я чув натяки на те, що ті, хто знав Ньярлатотепа, спостерігали явища, недоступні для інших.

Тієї спекотної осені я йшов крізь ніч разом із неспокійною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа, крізь задушливу ніч, угору нескінченними сходами, в тісне приміщення.

І в зміні тіней на екрані я бачив закутані в плащі постаті серед руїн і злі жовті обличчя, що визирали із-за повалених монументів.

І я бачив, як світ бореться з пітьмою, з хвилями руйнації, які надходили з глибин космосу; вихор, кружляння, боротьба навколо Сонця, що тьмяніє й вистигає.

Потім іскри дивовижно затанцювали навколо голів глядачів, і волосся в усіх настовбурчилося, тоді як тіні, більш гротескні, ніж я можу описати, випірнули і всілися на їхні голови.

І коли я, маючи більше холодного розуму й освіти, ніж інші, тремтячим голосом прошварґотів протести щодо «шахрайства» та «статичної електрики», Ньярлатотеп вивів усіх нас назовні запаморочливими сходами на вогкі, спекотні й пустельні нічні вулиці.

Я гучно вигукнув, що не боюся, що ніколи не злякався б, тоді як інші верещали разом зі мною, щоб заспокоїтися.

Ми заприсягалися один одному, що місто залишилося таким самим, що воно все ще живе; та коли вогні електричних ліхтарів почали згасати, ми знову й знову проклинали освітлювальну компанію і реготали з власних дивакуватих гримас.

Гадаю, що ми відчули щось, що виходило від зеленавого місяця, адже коли ми стали залежними від його світла, то почвалали мимовільними зграйками, дивно чимчикуючи, і, здавалося, кожен знав свій пункт призначення, хоча й не наважувався думати про нього.

Витріщаючись на бруківку, ми бачили розхитані каменюки, між якими продиралася трава, й іноді – смужки заіржавілого металу там, де колись були трамвайні колії.

Й ось ми побачили вагон трамвая, самотній, без вікон, напівзруйнований і майже повалений.

Споглядаючи на обрій, ми не могли знайти третю вежу біля річки та помітили, що силует другої башти обірваний згори.

Потім ми поділилися на вузькі колони, кожну з яких начебто тягнуло у свій бік. Одна зникла у вузькій алеї ліворуч, залишивши після себе лише відлуння жахливого стогону. Інша ж рушила до зарослого бур’янами входу в метро, заходячись божевільним сміхом.

Моя власна колона тяглася в бік відкритої місцини, і тоді я відчув холод, не властивий цій спекотній осені; бо, вибравшись на темну пустку, в місячному сяйві ми побачили навколо себе пекельний відблиск зловісних снігів.

Непрохідні невимовні сніги нагромадилися лише в одному напрямку – де лежала прірва, чорніша за чорну через свої осяйні стіни.

Колона й справді здавалася дуже вузькою, сонно прямуючи в безодню.

Я забарився позаду, позаяк чорне провалля осяяного зеленуватим світлом снігу страхало, і мені ввижалися відзвуки тривожних зойків, коли зникали мої супутники, наче їх вабили ті, хто йшов попереду. Я заледве міг контролювати свій крок, налякано тремтів і чи то прошкував, чи то плив серед велетенських заметів у неосяжну безодню неймовірного.

Кричущо-свідомі, мовчазно-шалені, лише боги здатні про таке розповісти. Хвороблива, чутлива тінь перекручених рук, хоча насправді це були не руки, наосліп мчить крізь жахливу прогнилу світобудову, проминаючи трупи світів із містами-виразками; цвинтарні вітри, що змітають бліді зорі й послаблюють їхнє мерехтіння.

За межами світів – невиразні тіні жахливих постатей; ледь помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях біля підошви космосу, сягаючи запаморочливої порожнечі над сферами світла й темряви.

І посеред цього вертяться кладовища Всесвіту – приглушений барабанний бій, що зводить із розуму, і пронизливе монотонне завивання блюзнірських флейт із незбагненних, позбавлених світла просторів за межами часу; в супроводі огидного стукання та свисту повільно, незграбно та безглуздо витанцьовують велетенські похмурі споконвічні боги – сліпі мовчазні божевільні ґаргульї, чия душа – Ньярлатотеп.