Читать книгу Поклик Ктулху - Говард Лавкрафт, Говард Філіпс Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт - Страница 4

Почувши лемент мерця, я став відчувати перед доктором Гербертом Вестом смертельний жах, який із кожним роком мордував мене все потужніше. Немає нічого дивного в тому, що людина, почувши зойк мерця, відчуває страх – ця подія непересічна і не надто приємна. Однак я вже звик до таких вибриків, і налякали мене надзвичайні обставини. І, звісно, не сам мрець.

Зацікавлення Герберта Веста, колегою та помічником котрого я був, виходили далеко за рамки звичайних дій провінційного лікаря. Ось чому, почавши практику в Болтоні, він оселився в будинку, що стоїть віддалік, поруч із кладовищем для бідноти. По суті, єдиною всепоглинаючою пристрастю Веста було таємне дослідження феномену життя та смерті, а головною метою – оживлення мерців за допомогою активних розчинів. Для цих страшних експериментів постійно були потрібні свіжі людські трупи – дуже свіжі, бо навіть незначний розпад тканин безнадійно ушкоджував структуру мозку, й обов’язково людські, бо, як з’ясувалося, для різних біологічних видів надавалися різні розчини. Ми винищили безліч морських свинок і кроликів, але цей шлях вів у нікуди. Весту ніяк не вдавалося домогтися повного успіху через те, що трупи, з якими він експериментував, були недостатньо свіжими. Йому потрібні були тіла, з яких життя зникло зовсім нещодавно, тіла з неушкодженими клітинами, здатні, сприйнявши зовнішній імпульс, повернутися до форми руху, що називається життям. Спочатку у нас була надія, що за допомогою регулярних ін’єкцій ми зможемо продовжувати це друге штучне життя вічно, проте з часом виявили, що наш розчин не діє на живі об’єкти – штучно привести в рух можна було лише мертвий організм, але бездоганно свіжий.

Вест приступив до своїх жахливих досліджень в Архе-мі, коли ще був студентом медичного факультету Міскато-нікського університету. На той час він уже не сумнівався в тому, що життя має механістичну природу. За сімнадцять років, що минули з того часу, Вест анітрохи не змінився; він залишився тим самим невисоким, чисто виголеним блондином в окулярах, з тихим голосом і стриманими манерами, і лише блиск холодних блакитних очей часом видавав фанатизм його натури, який під впливом страшних дослідів рік за роком лише зростав. Ми пережили з ним чимало справді моторошних хвилин: під дією оживляючих розчинів холодний прах оживав і здійснював позбавлені сенсу, дикі та нелюдські вчинки.

Один із наших піддослідних несамовито заволав; інший схопився, побив нас обох мало не до смерті, а опісля гнав у повній нестямі містом, поки його не запроторили до божевільні; третій, огидний африканський монстр, вибрався з тісної могили та припхався до нас додому – Весту довелося його пристрелити. Через те, що тіла, з якими ми проводили досліди, були недостатньо свіжими, нам не вдавалося запалити в них хоча б іскру розуму, ми мимоволі будили до життя огидних чудовиськ. Мізкувати про те, що один, а можливо, двоє з цих монстрів живі, було не надто приємно – ці думки переслідували нас невідступно, поки Вест не зник за жахливих обставин. На той час, коли в лабораторії, в льоху нашого будинку, пролунав несамовитий зойк, бажання роздобути зовсім свіжий труп домінувало у Веста над страхом, перетворившись на справжню манію. Часом мені здавалося, що він жадібно споглядає на кожну людину, котра пашіла здоров’ям.

У липні 1910 року нам нарешті всміхнулася удача. Того літа я гостював у батьків в Іллінойсі, а повернувшись до Болтона, застав Веста в напрочуд піднесеному настрої. Схоже, йому вдалося, збуджено повідомив він, вирішити проблему збереження трупів, застосувавши цілком новий підхід – штучну консервацію. Я знав, що він давно працює над абсолютно новою, напрочуд незвичною сумішшю для бальзамування, і тому не здивувався його успіхам, проте поки той не пояснив мені всі тонкощі справи, я ніяк не міг збагнути, для чого йому взагалі знадобилося бальзамування, позаяк трупи, з якими ми експериментували, втрачали свіжість ще до того, як опинялися у нашій лабораторії. Тепер я втямив, що Вест готував бальзамувальний розчин не стільки для теперішнього, скільки для майбутнього використання, сподіваючись на долю, яка знову пошле нам свіжий, не торкнутий тліном труп, як багато років тому в Болтоні вона подарувала нам тіло негра, котрий загинув у боксерській дуелі. Нарешті фортуна зглянулася над нами: в таємній лабораторії, влаштованій у пивниці, спочивав труп без найменших ознак розкладання. Результати оживляння Вест передбачити не брався. Цьому експерименту призначалося стати поворотним пунктом нашого дослідження, тому Вест вирішив зберегти труп до мого повернення, щоб, наслідуючи усталену традицію, ми вкупі спостерігали за тим, що відбувається.

Вест розповів мені, звідки взявся труп. Два тижні тому цей кремезний, добре одягнений чоловік, зійшовши з потяга, попрямував до Болтона, де у нього були якісь справи на ткацькій фабриці. Шлях до міста виявився неблизьким, і коли незнайомець зупинився біля нашого будинку, щоб спитати дорогу, у нього стався серцевий напад. Він відмовився прийняти ліки і за хвилину впав мертвим біля нашого ґанку. Як і слід було очікувати, Вест сприйняв цю смерть, як дарунок неба. Незнайомець устиг повідомити, що в Болтоні його ніхто не знає, а вміст його кишень свідчив про те, що покійник, Роберт Левітт із Сент-Луїсу, – самотній, отже, шукати його ніхто не стане. Якщо експеримент не вдасться, міркував Вест, ніхто про нього й не дізнається. Ми ховали піддослідних у гущавині лісу, неподалік від цвинтаря для бідноти. А якщо вдасться, то відразу ж станемо знаменитими. Тому мій приятель, не гаючи часу, впорснув у зап’ястя мерця рідину, яка мала б зберегти тіло свіжим до мого приїзду. Веста, здавалося, не надто хвилювало те, що причиною раптової смерті незнайомця стало слабке серце, хоча, на мою думку, ця обставина могла поставити під сумнів успіх усього експерименту. Мій товариш вірив у свою мрію: він розпалить у мертвому тілі іскру розуму, повернувши цього разу до життя не монстра, а нормальну людину.

Отже, в ніч на 18 липня 1910 року ми з Вестом стояли в нашій підпільній лабораторії, вибалушившись на німе біле тіло, залите сліпучим світлом дугової лампи. Розчин для бальзамування подіяв чудово. Не виявивши на щільній плоті слідів трупного розкладу, хоча тіло й пролежало в льоху два тижні, я не втримався і поцікавився у Веста, чи справді наш піддослідний мертвий? Він одразу ж запевнив мене в цьому, нагадавши, що оживляючий розчин діє лише в тих випадках, коли всі життєві процеси в організмі згасли цілком. Коли мій приятель перейшов до підготовчого етапу, мене вразила надзвичайна складність нового експерименту, тому не дивно, що Вест заборонив мені навіть торкатися тіла. Спочатку він ввів ліки в зап’ясток, у безпосередній близькості від того місця, куди впорснув розчин для бальзамування два тижні тому. Це, як він пояснив, робиться для того, щоб нейтралізувати рідину та повернути організм до початкового стану, інакше розчин для оживлення не подіє. Дещо пізніше, коли бліді кінцівки незнайомця, легко затремтівши, змінили свою барву, Вест квапливо накинув на його спотворене обличчя щось на кшталт подушки і тримав доти, доки тіло не перестало сіпатися.

Тепер можна було братися до оживляння. Блідий від хвилювання Вест побіжно оглянув цілком мертве тіло, залишився задоволений побаченим, а потім упорснув у ліву руку трупа точно відміряну частку еліксиру життя, приготованого напередодні винятково уважно – тепер, на відміну від наших перших студентських дослідів, ми вже не просувалися наосліп. Важко передати, з яким хвилюванням ми, затамувавши подих, стежили за цим бездоганно свіжим об’єктом – адже мали право чекати від нього розумних слів, а можливо, навіть і розповідей про те, що йому відкрилося за межами незбагненної безодні. Вест, будучи матеріалістом, не вірив в існування душі. Всі прояви свідомості він пояснював тілесними явищами і, певна річ, не чекав жодної сповіді про страшні таємниці неймовірних глибин, що чекають нас за порогом смерті. Теоретично я багато в чому з ним погоджувався, але водночас і зберігав залишки примітивної віри своїх пращурів. Ось чому я споглядав на нерухоме тіло з певним пієтетом і страхом. До того ж я не міг забути той страшний, нелюдський зойк, що пролунав тієї ночі, коли ми ставили наш перший експеримент в покинутому заміському будиночку в Архемі.

Незабаром з’явилися перші ознаки успіху. Мертвотно-бліді щоки залив слабкий рум’янець, і поступово теплий відтінок поширився по всьому обличчю, вкритому надзвичайно густою русявою щетиною. Вест, котрий тримав руку на пульсі незнайомця, багатозначно кивнув, і майже відразу ж дзеркальце над ротом піддослідного помутніло. Потім нерухомим досі тілом пробігла судома, груди стали здійматися й опускатися, склеплені повіки сіпнулися, відкрилися, і на мене поглянули сірі спокійні очі – очі живої людини, однак наразі без будь-яких проявів свідомості або хоча б цікавості. Піддавшись дивній фантазії, я взявся нашіптувати в рожевіюче вухо запитання про інші світи, пам’ять про які, можливо, ще жила в душі того, хто лежав перед нами. Панічний жах, який я незабаром відчув, витіснив їх із моєї пам’яті, але одне, останнє запитання, пам’ятаю й досі: «Де ви були?». Я й зараз не можу сказати, чи отримав відповідь, бо з гарно окреслених губ не зірвалося ні звуку, але тієї миті я був упевнений, що по вустах, які безгучно ворушилися, мені вдалося вгадати слова «тільки-но», хоча їхній сенс і значення я не второпав. Ще раз повторю, що тієї миті мене переповнювала гордість, бо велика мета, як мені здавалося, була досягнута, вперше повернута до життя людина розбірливо промовила слова, підказані розумом. Перемога уявлялася безсумнівною: розчин подіяв, нехай і на час, повернувши бездиханному тілу життя та розум. Але радість миттю змінилася панічним жахом – не перед мерцем, який раптом озвався, а перед тим, із ким мене багато років пов’язували професійні пута.

Коли наш піддослідний – нещодавній бездоганно свіжий труп прийшов до тями, його зіниці при згадці про останні хвилини земного життя розширилися від жаху, нещасний став відчайдушно махати в повітрі руками та ногами, далебі, вирішивши дорого продати своє життя, і перш ніж знову, тепер уже назавжди, зануритися в небуття, вигукнув слова, які досі звучать у моєму хворому мозку:

– На допомогу! Рятуйте! Геть від мене, білявий нелюде! Прибери свій клятий шприц!