Читать книгу Поклик Ктулху - Говард Лавкрафт, Говард Філіпс Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт - Страница 5

Про жахи Світової війни розповідають багато неймовірних історій, які не з’явилися в пресі. Від одних мені стає моторошно, від інших нудота підступає до горла, від третіх тіпає та спонукає озирнутися в темряві. Однак хоч би якими страшними ці історії були, їх не порівняти з нелюдським, нез’ясованим жахіттям із тіні, про який маю намір розповісти.

1915 року в званні молодшого лейтенанта я служив лікарем канадського полку у Фландрії. Я був одним із багатьох американців, котрі випередили свій уряд у цій гігантській битві. Однак в армії я опинився не з власної волі, а корячись наказу чоловіка, вірним помічником котрого я був, відомого бостонського хірурга, доктора Герберта Веста. Потрапити на війну було його давньою мрією. І коли така нагода випала, він владно зажадав, щоб і я його супроводжував. На той час у мене були причини бажати розлуки, причини, через які спільна з Вестом медична практика ставала для мене все нестерпнішою. Але коли він подався до Оттави і, використавши університетські зв’язки, отримав майорську посаду, я не зміг опиратися рішучості колеги.

Коли кажу, що доктор Вест мріяв опинитися на війні, то не маю на увазі, що йому подобалося воювати або що він турбувався про долю цивілізації. Він усе життя був холодною розумною машиною: світловолосий, худорлявий, із блакитними очима за скельцями окулярів. Упевнений, що він нишком кепкував із рідкісних вибухів мого військового ентузіазму та над моїм обуренням з приводу нейтралітету, що змушує нас діяти. Однак на полях боїв у Фландрії Вест мав свій інтерес, і, щоб отримати бажане, одягнув військовий однострій, хоча хотів від війни зовсім не того, чого прагнуть майже всі. Його вабила особлива галузь медицини, якою він займався таємно і в якій досяг вражаючих, часом лякливих успіхів. Отримати в своє розпорядження якомога більше свіжих трупів із каліцтвами різної тяжкості – ось чого він домагався, не більше і не менше.

Свіжі трупи потрібні були Герберту Весту тому, що він усе життя присвятив оживленню мертвих. Про цю його пристрасть не знала модна клієнтура, якої він швидко набув у Бостоні, але занадто добре знав я, його найближчий приятель і єдиний помічник ще з тих років, коли ми разом вчилися в Архемі на медичному факультеті Міскатонікського університету. Тоді він і почав ставити свої жахливі досліди, спочатку на дрібних тваринах, а потім і на людських трупах, які добував найогиднішим чином. Він впорскував їм у вени живильний розчин, і якщо трупи були достатньо свіжими, то результати експериментів виявлялися вельми вражаючими. Вест довго мізкував над потрібною формулою, позаяк для кожного біологічного виду був потрібен особливий препарат. Коли він згадував про свої невдачі, про огидних тварюк, що ожили в результаті дослідів над недостатньо свіжими трупами, медика охоплював страх. Деякі з цих монстрів залишилися живими – один сидів у божевільні, інші зникли невідомо куди, і коли Вест думав про зустріч із ними – теоретично цілком можливої, але, по суті, абсолютно неймовірної – то в глибині душі сіпався, незважаючи на зовнішній спокій.

Незабаром Вест збагнув, що успіх його дослідів безпосередньо залежить від свіжості використаного матеріалу, і тоді освоїв мерзенне та протиприродне ремесло крадія трупів. У студентські роки і пізніше, за часів нашої роботи в фабричному Болтоні, я ним захоплювався, однак чим зухвалішими ставали його експерименти, тим дужче теребив мене страх. Мені не подобалося, як мій товариш зиркає на живих і здорових людей. Потім був жаский експеримент у підвальній лабораторії, коли я второпав, що чоловік, котрий лежав на операційному столі, потрапив Вестові до рук ще живим.

Тоді йому вперше вдалося відновити у трупа раціональне мислення, але цей успіх, куплений за настільки жахливу ціну, остаточно занапастив його. Про методи, які він застосовував у наступні п’ять років, не наважуюся розповісти. Я не пішов від нього лише через страх, і став свідком сцен, які людський язик неспроможний описати. Я став боятися Герберта Веста набагато більше за те, що він робив. Тоді мені й спало на гадку, що природне бажання вченого продовжити людське життя непомітно виродилося у нього в похмуру кровожерливу цікавість, в таємну пристрасть до цвинтарних ефектів. Любов до науки вилилася в жорстоку та збочену пристрасть до всього потворного та неприродного. Він незворушно насолоджувався видовищем найогидніших монстрів, здатних налякати будь-яку здорову людину. За блідим обличчям інтелектуала ховався витончений Бодлер фізичного експерименту, млявий Геліогабал4 могил.

Вест відважно зустрічав небезпеку, з холодним серцем скоював злочини. Він став одержимим, переконавшись, що може повернути людський розум до життя, і кинувся завойовувати нові світи, експериментуючи з оживлянням окремих частин людського організму. У нього з’явилися надзвичайно сміливі ідеї про незалежні життєві властивості клітин і нервових тканин, ізольованих від природної фізіологічної системи. Результати не забарилися: використавши ембріони якоїсь огидної тропічної рептилії, він отримав невмирущу тканину, життя якої підтримувалося за допомогою штучного харчування. Він несамовито шукав відповідь на два біологічних запитання: по-перше, чи можливий хоч якийсь прояв свідомості або розумна дія без участі головного мозку, винятково як результат функціонування спинного мозку та кількох нервових центрів; по-друге, чи існує безтілесний, невловимий зв’язок між окремими частинами колись єдиного живого організму. Вся ця дослідницька робота вимагала величезної кількості свіжо патраної людської плоті – ось навіщо Герберт Вест подався на війну.

Фантастична, невимовна подія сталася опівночі, наприкінці березня 1915 року, в польовому шпиталі неподалік від Сент-Елуа. Я досі не можу позбутися відчуття, що все це мені наснилося в страшному, хворобливому сні. У східному крилі зведеної наспіх будівлі, що нагадувала стодолу, розмістилася лабораторія Веста, яку він отримав нібито для того, щоб розробляти нові радикальні методи лікування безнадійно важких каліцтв. Там, у оточенні вкритих запеченою кров’ю трупів, він працював, немов м’ясар – я ніколи не міг звикнути до того, з якою легкістю він відтинав і сортував різні частини тіла. Часом він і справді творив для солдатів дива хірургії, але головні його успіхи мали не настільки публічний і доброчинний характер. У його лабораторії лунали найроз-маїтіші звуки, дивні навіть посеред цієї кривавої вакханалії. Там часто звучали револьверні постріли, звичні на полі борні, але цілком недоречні в медичному закладі. Піддослідним доктора Веста не доводилося розраховувати на довге життя або широку аудиторію. Крім людської тканини, він використовував матеріал, отриманий від ембріонів рептилії, які культивував із надзвичайним успіхом. За допомогою цього матеріалу Вест навчився підтримувати життя в окремо взятих частинах людського організму – ось чим займався тепер мій товариш. У темному закутку лабораторії, над пальником химерної форми, що виконувала роль інкубатора, він тримав величезний закритий казан із клітинною тканиною рептилій, яка, огидно надимаючись і булькаючи, росла, як на дріжджах.

Тієї незабутньої ночі в нашому розпорядженні опинився чудовий об’єкт: труп чоловіка, дуже міцного фізично і водночас наділеного блискучим розумом, що свідчило про наявність чутливої нервової системи. Доля зіграла з ним злий жарт, бо саме він клопотався про присвоєння Весту військового звання. Мало того, колись таємно він вивчав теорію реанімації під керівництвом самого Веста. Майора сера Еріка Морленда Клефен-Лі, кавалера ордена «За бездоганну службу», найкращого хірурга нашої дивізії, терміново відрядили до Сент-Елуа після того, як командування отримало інформацію, які тут відбувалися важкі бої. Він вилетів на аероплані, за штурвалом якого сидів відважний лейтенант Рональд Гілл, але безпосередньо над місцем призначення аероплан збили. Ми з жахом стежили за його падінням. Від Гілла майже нічого не залишилося, але труп великого хірурга майже не постраждав, якщо не брати до уваги наполовину відірваної голови. Вест жадібно оглядав мертве тіло чоловіка, котрий колись був його приятелем і колегою. Я аж тремтів, коли спостерігав за тим, як він, відрізавши голову, помістив її в пекельний казан із пульсуючою тканиною рептилій, аби зберегти для майбутніх дослідів, і підійшов до тіла без голови, що лежало на операційному столі. Вест додав до нього нової крові, з’єднав вени, артерії та нерви на обрубку шиї та затягнув страшну рану шматком чужої шкіри, яку взяв у невпізнаного трупа в офіцерському мундирі. Я знав, чого він прагне: переконатися, чи не з’являться в цьому високо-організованому тілі без голови хоч якісь ознаки розумової діяльності, якою відзначався сер Ерік Морленд Клефен-Лі. За злою іронією долі німі останки чоловіка, котрий колись вивчав теорію реанімації, тепер мали самі послужити на славу науки.

Перед моїми очима і зараз стоїть страшна картина: в мертвотному світлі електричної лампи Герберт Вест вводить оживляючий розчин у руку безголового тіла. Подробиці цієї сцени я описати не в силі, бо дух божевілля витав у кімнаті, заваленій розсортованими частинами трупів, із липкою від крові підлогою, майже по коліно усипаній обрізками людської плоті, де в далекому темному закутку над тремтячим блакитно-зеленим полум’ям варилося, пухло та надималося мерзенне місиво з тканини рептилій. Об’єкт, який лежав на операційному столі, мав чудову нервову систему, Вест добре це знав і тому багато чекав від нього. Коли кінцівки трупа легко затремтіли, в очах мого приятеля спалахнув гарячковий інтерес. Мені здається, він чекав підтвердження своєї теорії, згідно з якою свідомість, розум та інші складові особистості здатні існувати незалежно від головного мозку. Герберт Вест заперечував існування об’єднуючого, головного центру, який називають духом. Він стверджував, що людина – це механізм, який складається з нервової матерії, кожна частина якого має більшу або меншу самостійність. І ось усього один блискучий експеримент мав викрити таємницю життя, довівши її до рівня міфу. Незабаром нерухомим тілом пробіг дрож, ми з жахом та відразою спостерігали, як воно, судомно скорчившись і неспокійно рухаючи руками та ногами, стало повільно підійматися. Потім безголовий труп у розпачі простягнув руки – сумнівів бути не могло, це був жест осмисленого відчаю, що блискуче підтверджує теорії Веста. Мабуть, нерви майора згадали останні миті його життя – відчайдушну спробу вибратися з літака, що падає.

Що було далі, я ніколи не дізнаюся. Можливо, у мене була галюцинація, викликана потужним вибухом німецького снаряда, що втрапив у нашу будівлю прямим попаданням – хто стане це заперечувати, якщо з-під уламків вибралися лише ми з Вестом? Мій колега, до того, як зникнути, любив патякати на цю тему, але іноді йому ставало незатишно: дивно, що у нас обох була одна і та сама галюцинація. По суті, сталася проста річ, однак вона загрожувала жахливими наслідками. Огидно нишпорячи навколо себе руками, труп підвівся, і ми почули звук. Занадто жахливий, щоб назвати його голосом. Але найжахливішим був не тембр і не сенс почутого. Це була проста фраза: «Стрибай, Рональде, заради Бога, стрибай!» Весь жах крився в джерелі звуку. Бо він лунав із величезного казана в проклятому закутку, де метушилися чорні тіні.