Читать книгу Поклик Ктулху - Говард Лавкрафт, Говард Філіпс Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт - Страница 6

Після того як рік тому доктор Герберт Вест зник, бостон-ська поліція не раз мене допитувала. Вони підозрювали, ніби я щось приховую, а можливо, навіть дещо гірше. Але я не міг сказати їм правди – вони все одно мені не повірили б. Звісно, вони знали, що діяльність Веста виходила за загальноприйняті межі. Він проводив свої моторошні експерименти з оживляння мертвих тіл так давно і настільки широко, що про повну секретність не могло бути й мови. І все ж остання катастрофа, від якої я досі не можу оговтатися, настільки багата елементами пекельної фантазії, що навіть сумніваюся в реальності побаченого.

Я був найближчим приятелем і вірним помічником Веста. Ми зустрілися давно, ще на медичному факультеті, і з перших же днів я брав участь у його жахливих дослідженнях. Він наполегливо намагався вдосконалити розчин, який вводили у вену нещодавно померлої людини, щоб повернути її до життя. Для цих дослідів нам було потрібно багато свіжих трупів, і добували ми їх доволі незвичними способами. Іноді наші експерименти закінчувалися реально жахливо: моторошні грудки мертвої плоті Вест будив до нудотного, сліпого, несвідомого життя. Зазвичай результати наших дослідів бували саме такими. Пробудити розум можна лише у зовсім свіжого трупа, поки ще не почався розпад клітин мозку.

Потреба в бездоганно свіжих трупах і згубила Веста. Дістати їх було ніде, і він зазіхнув на життя здорового, сповненого сил чоловіка. Боротьба, шприц – і потужний алкалоїд перетворив бідолаху в надзвичайно свіжий труп. Успіх експерименту був вражаючим, але недовгим. Вест вийшов із нього зі спустошеною, огрубілою душею та важким поглядом, який він, траплялося, зупиняв на особливо кремезних людях із особливо чутливим мозком. Згодом я став смертельно боятися Веста: він точно так само став глипати й на мене. Здавалося, люди не помічали цих поглядів, проте помітили мій страх, який і слугував підставою для найбезглуздіших підозр після того, як Вест зник.

Насправді Вест боявся ще більше за мене. Через свої огидні експерименти він був змушений провадити життя самітника, лякаючись кожної тіні. Часом він остерігався поліції, а інколи відчував підсвідомий невиразний страх перед страшними створіннями, в яких вдихнув хворобливе життя, але не встиг його відібрати. Зазвичай Вест завершував свої досліди пострілом із револьвера, але в певних випадках виявився недостатньо спритним. Наш перший піддослідний залишив на своїй могилі сліди кігтів. Професор із Архема став людожером, але його спіймали та запроторили в Сефтонську божевільню, де той аж шістнадцять років бився головою об стіни. Про інші, можливо, уцілілі об’єкти наших дослідів балакати складніше: в останні роки наукові зацікавлення Веста переродилися в нездорову химерну манію, й усю свою неабияку майстерність мій приятель використав на пожвавлення окремих частин людського тіла, він інколи приєднував їх до чужорідної органічної тканини. Згодом пристрасть Веста набула цілковито потворної форми, і про більшість його експериментів неможливо навіть затнутися у пресі. Світова війна, на якій ми обоє служили хірургами, лише посилила цю пристрасть.

Коли кажу, що страх Веста перед своїми витворами був невиразним, то насамперед хочу підкреслити складну природу цього почуття. Частково його страх викликало просто знання про існування безіменних монстрів, а частково – усвідомлення небезпеки, яку вони могли б становити для нього за певних умов. Те, що вони зникли, надавало ситуації особливої гостроти: якщо не брати до уваги бідолахи в божевільні, Вест нічого не знав про долю своїх креатур. До цього додавався ще більш невизначений страх: абсолютно фантастичне відчуття, пережите нами в ході незвичайного експерименту 1915 року, коли ми служили в канадській армії. У розпал жорстокої битви Вест оживив сера Еріка Морленда Клефен-Лі, нашого колегу, кавалера ордена «За бездоганну службу». Той знав про досліди Веста і був здатен їх повторити. Щоб вивчити можливість квазі-розумного життя в тілі, Вест відрізав трупові голову. За кілька секунд до того, як будівлю, в якій ми працювали, стер із лиця землі німецький снаряд, безголове тіло вчинило кілька осмислених рухів. Але найнеймовірніше полягало в тому, що ми обоє чітко чули страшні виразні звуки, які виголосила відрізана голова, що лежала в темному закутку лабораторії. Німецький снаряд був до нас частково милостивий. Однак Вест так ніколи і не дізнався, чи лише ми вціліли після обстрілу. Інколи він висував різні гіпотези про те, як може повестися безголовий хірург, котрий освоїв мистецтво оживляння трупів.

Останніми роками Вест жив у розкішному будинку біля одного з найстаріших кладовищ Бостона. Він вибрав це місце із символічних і естетичних міркувань: велика частина поховань належала до колоніального періоду, отже не становила інтересу для вченого, котрий досліджує цілком свіжі трупи. У підвальній лабораторії, яку таємно будували чужоземні робітники, стояла велика електрична піч, за допомогою якої мій товариш міг легко та шпарко позбуватися трупів або окремих частин людського тіла, ніби заради жарту з’єднаних із чужорідною тканиною – похмурих свідчень блюзнірських розваг власника будинку. Копаючи цей льох, робітники натрапили на давній підземний хід, який, без сумніву, провадив до старого кладовища, однак не міг сполучатися з жодним із відомих гробівців, позаяк розташовувався занадто глибоко. Провівши деякі підрахунки, Вест дійшов висновку, що хід веде в таємну камеру, розташовану під гробівцем Аверіллів, останнім похованням, датованим 1768 роком. Я разом із ним оглядав поїдені часом вологі стіни, що оголилися під ударами лопат і мотик, і вже смакував похмуре задоволення, яке обіцяє нам розкриття давніх могильних таємниць, проте вперше в житті страх узяв гору у Веста над природною цікавістю, і мій товариш проявив слабкість, наказавши затулити отвір і затинькувати стіну. Аж до бісівської ночі, коли настав розв’язок, ця стіна залишалася незайманою.

Згадуючи про слабкість Веста, мушу зауважити, що вона стосувалася лише його душевного стану і зовні ніяк не проявлялася. Він був таким, як і раніше: спокійним, стриманим, світловолосим, худорлявим, за скельцями окулярів так само поблискували блакитні очі, і весь його юнацький вигляд, незважаючи на страхи, що допікали Весту, з роками ніяк не змінився. Він здавався спокійним навіть тоді, коли згадував про сліди кігтів на могилі й озирався назад, коли згадував про кровожерливого маніяка, котрий гриз зубами сефтон-ські ґрати. Час розплати настав, коли ми одного вечора сиділи в нашому спільному кабінеті, і Вест, недбало зиркаючи на мене, читав газету. Гортаючи м’яті сторінки, він наткнувся на дивний заголовок – і немов безіменний гігантський кіготь наздогнав його шістнадцять років по тому. У Сефтонській божевільні, за п’ятдесят миль від Бостона, сталося щось жахливе та незбагненне. Цей випадок перепудив усю округу та загнав у глухий кут поліцію. Вдосвіта кілька людей мовчки увійшли в приміщення, й їхній ватажок розбудив охоронців. Грізний на вигляд військовий промовляв, не розтуляючи губ. Його голос, що нагадував белькотіння черевомовця, здавалося, лунав із великої чорної скрині, яку той тримав у руках.

Коли військовий опинився в холі, і на його безпристрасне, сліпучо гарне обличчя впало світло, то наглядач ледь утримався на ногах: він побачив воскову маску з очима з кольорового скла. Схоже, цей чоловік колись пережив жахливу катастрофу. За ним по п’ятах човгав огидний велетень із синюшним обличчям, половина якого поїла якась невідома хвороба. Військовий зажадав ключа від палати, де тримали людожера, доправленого сюди з Архема шістнадцять років тому. Отримавши відмову, він подав своїм спільникам знак, і ті взялися трощити все навколо. Лиходії били та роздирали зубами всіх, хто не встиг накивати п’ятами. Убивши чотирьох санітарів, вони врешті-решт звільнили монстра. Свідки події, у котрих стало душевних сил згадувати про неї без істерики, стверджують, що нападниками командував чоловік із восковим обличчям, і діяли вони не як живі люди, а як автомати. Коли допомога нарешті надійшла, лиходії встигли сховатися, прихопивши із собою шаленця-людожера.

Прочитавши повідомлення в газеті, Вест заціпенів і просидів так аж до опівночі. Тоді бамкнув дверний дзвіночок, від чого господар узагалі закляк. Слуги спали на горішньому поверсі, тому відчиняти двері пішов я. Я вже казав поліції, що на вулиці не було ні підводи, ні машини. Перед дверима стояли кілька людей, дуже дивних на вигляд. Вони внесли до холу велику прямокутну скриню та поставили її на підлогу, а один із прибульців цілком неприродним голосом прохрипів: «Терміновий вантаж – доставку оплачено». Легко підстрибуючи, вони один за одним вийшли на вулицю, і поки я споглядав їм услід, мені на гадку спала доволі дивна думка: що вони прямують до старого цвинтаря, до якого примикала задня стіна нашого будинку. Коли я зачинив за ними двері, Вест вийшов і поглянув на скриню. Та була десь футів два в довжину, на віці зазначалося повне ім’я й адреса Веста. Трохи нижче виднівся напис: «Від Еріка Морленда Клефен-Лі, Сент-Елуа, Фландрія». Шість років тому у Фландрії в наш шпиталь вцілив німецький снаряд, і під уламками залишилися безголове тіло доктора Клефен-Лі та його відрізана голова, яка, можливо, щось торочила.

Вест здавався цілком спокійним, хоча справи його були – хоч із моста та в воду. «Це кінець… давай спалимо… цю штукенцію». Ми віднесли скриню до лабораторії, прислухаючись дорогою. Подробиць я не пригадаю… уявіть мій стан… але це мерзотний наклеп, що я спалив Веста. Ми з ним удвох запхали скриню до печі, навіть не поглянувши, що там усередині, зачинили дверцята й увімкнули струм. Причому зі скрині не почулося жодного звуку.

Вест першим помітив, що від стіни в місці, замурованому цеглою, відвалився тиньк. Я кинувся до дверей, але товариш зупинив мене. Потім у стіні з’явився маленький чорний отвір, повіяло цвинтарним холодом, і в повітрі поширився запах тліну. Запанувала мертва тиша. Електрика згасла, і в потойбічному світлі я побачив юрбу істот, що мовчки чвалали, й яких міг породити лише хворий розум або пекло. Їхні обриси були людськими, наполовину людськими, частково людськими і зовсім нелюдськими – натовп був до свинства різношерстим. Неквапливо, камінь за каменем, вони розбирали вікову стіну. Коли отвір став достатньо широким, істоти одна за одною проникли до лабораторії. На чолі загону прямував військовий із восковою головою. Відразу за ним – чудовисько з божевільними очима, яке й схопило Герберта Веста. Останній не пручався і не зронив ні звуку. Тоді ці мерзенні тварюки накинулися на нього і прямо у мене на очах роздерли на шматки, які забрали із собою до огидної підземної оселі. Голову Веста ніс їхній ватажок із восковою головою і в однострої канадського офіцера. Тоді я помітив, що в блакитних очах за скельцями окулярів уперше спалахнуло непідробне почуття.

…Вранці слуги знайшли мене, непритомного, на підлозі. Вест зник безслідно. У печі виявили попіл невідомого походження. Мене допитували детективи, але що я міг їм сказати? Вони не вбачають жодного зв’язку між Сефтонською трагедією та зникненням Веста. Не вірять в існування істот, які принесли скриню. Я розповів їм про підземний хід, але вони реготали та вказували на неушкоджений затинькований мур. Тому я не став їм більше нічого казати. Вони вважають мене божевільним або вбивцею – можливо, я й з’їхав із глузду. Але винні в цьому кляті мерці, які не зронили жодного звуку.