Читать книгу На стрімчаках божевілля - Говард Лавкрафт, Говард Філіпс Лавкрафт, Говард Филлипс Лавкрафт - Страница 7

Ніхто з тих, хто брав участь у нічній атаці, нічого про неї не розповідав, і всі подробиці, що дійшли до нас, передали люди, котрі до тієї битви були непричетні. Разючою була ретельність, з якою безпосередні учасники штурму уникали навіть найменшої згадки про нього.

Восьмеро моряків попрощалися із життям, але хоча їхні тіла й не передали сім’ям, ті вдовольнилися розповіддю про зіткнення з митниками. Так само пояснили і численні рани, ретельно забинтовані доктором Джейбзом Бовеном, котрий супроводжував загін. Найважче було пояснити дивний запах, яким просмерділися всі учасники штурму, – про це згадували в місті кілька тижнів. З тих, хто командував групами, найтяжчих ран зазнали капітан Віппл і Мозес Браун. Листи, які відправили їхні дружини до своїх родичів, свідчать про те, в якому відчаї були ці жінки, коли поранені рішуче заборонили їм торкатися пов’язок і міняти їх.

Учасники нападу на ферму Карвена відразу якось постаріли, стали дратівливими та похмурими. На щастя, всі вони були сильними, звиклими діяти в найважчих умовах, і до того ж щиро релігійними людьми, ортодоксами, котрі не визнають жодних відхилень від звичних їм вірувань. Якби вони вміли глибше замислюватися над пережитим і мали розвиненіший інтелект, то, можливо, й серйозно занедужали б. Найважче велося президенту Меннінґу, але й він зумів подолати неприємні спогади, заглушаючи їх молитвами. Кожен із цих непересічних людей зіграв у майбутньому важливу роль. Не більш, ніж через дванадцять місяців після цієї події, капітан Віппл опинився на чолі збудженого натовпу, який спалив корабель митників «Ґеспі», і в цьому його вчинку можна угледіти намір назавжди позбутися жахливих образів, які обтяжували його пам’ять, замінивши їх іншими спогадами.

Вдові Джозефа Карвена відіслали запечатану свинцеву труну дивної форми (вочевидь, знайдену на фермі, де її приготували на випадок необхідності); в ній, як повідомили жінці, й лежало тіло чоловіка. Їй оголосили, що нещасного вколошкали в сутичці з митниками, подробиць про яку їй краще не знати. Більше ніхто й словом не обмовився про кончину Джозефа Карвена. Отже Чарльз Вард мав у своєму розпорядженні лише туманний натяк, на якому й збудував своє припущення. Це була лише тоненька ниточка – підкреслений тремтячою рукою пасаж із конфіскованого послання Джедедії Орна до Карвена, що його частково переписав своїм почерком Ізра Віден. Копію вдалося знайти у нащадків Сміта, і можна було лише гадати, чи віддав її Віден своєму приятелю (коли з усім було покінчено) як пояснення жахливих речей, що трапилися з ними. Або, що було ймовірніше, лист опинився у Сміта ще до цього, і він підкреслив ці фрази власноруч. Ось який уривок був підкреслений у цьому листі:

«Я знову і знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете підкорити своїй волі. Під цими словами маю на увазі Того, хто зможе, своєю чергою, викликати проти Вас такі сили, проти яких виявляться марними навіть Ваші найпотужніші інструменти та закляття. Просіть Меншого, бо Великий може не забажати Вам відповісти, і в його владі опинитесь не лише Ви, але і багато інших».

У світлі цього пасажу, міркуючи про те, яких невимовно жахливих спільників міг викликати силами магії Карвен у хвилину відчаю, Чарльз Вард задавався запитанням: чи справді його пращур загинув від руки когось із громадян Провіденса?

Впливові люди, котрі керували штурмом ферми Карвена, доклали чимало зусиль до того, щоб будь-яку згадку про нього стерти з пам’яті людей і з анналів міста. Спочатку вони не були настільки рішуче налаштовані та дозволили вдові загиблого, його тестю та доньці залишатися необізнаними з реальним станом справ. Але капітан Тіллінґест був хитрим і проникливим, тож незабаром дізнався достатньо, щоби вжахнутися та зажадати від своєї доньки повернути собі дівоче прізвище. Він наказав спалити всі книжки покійного та папери, що залишилися після нього, а також стерти напис із надгробка на могилі свого зятя. Він добре знався з капітаном Віпплем і, ймовірно, отримав більше знань від бравого моряка, ніж будь-хто інший, про останні хвилини чаклуна, затаврованого вічним прокляттям.

З того часу строго заборонили згадувати навіть ім’я Карвена та наказали знищити всі записи в міських архівах і замітки в місцевій газеті, що його стосувалися.

Пані Тіллінґест (як тепер називалася вдова Карвена) після 1772 року продала будинок в Олні-корт та жила разом із своїм батьком на Павер-лейн аж до самої смерті, 1817-го. Ферма в Потуксеті, якої всі уникали, з роками руйнувалася і занепадала з небаченою швидкістю. До 1780 року там ще залишалися кам’яні та цегляні будівлі, а до 1800-го навіть вони перетворилися на купу руїн. Ніхто не насмілювався пробиратися через розлогий чагарник на березі річки, де могли ховатися потаємні двері. Ніхто не намагався уявити собі обставини, за яких лише смерть врятувала Джозефа Карвена від жахів, викликаних ним самим.

І лише огрядний капітан Віппл час від часу бурмотів собі під ніс (як стверджували люди, котрі мали хороший слух) не зовсім зрозумілі слова:

«Хай йому грець… якщо вже волаєш – то хоч не смійся… Цей клятий мерзотник наостанок приховав найгірше… Слово честі, треба було спочатку спалити його будинок».