Читать книгу Шляхом бурхливим - Григорій Бабенко - Страница 12

Запорозький табір. – Коні полковника Донця. – Запорожці. – Вартовий. – Бобри. – Балачки. – Гра в цурки. – Кінь Дубовиченка. – П'яний Микита. – В човні насамоті

Хлопець прокинувся від товчка, коли човен приставав до берега. Був сірий ранок. Ліс насунувся на річку так, що віти дерев майже сходилися угорі над річкою. Глек прив’язав човна до верби, щоб його не було видно з річки, і сказав:

– Ну, приїхали! Ходім за мною.

Холоп та хлопець, продираючись крізь чагарники, пішли за запорожцем і згодом вийшли на вузеньку стежку, що втоптали лісові звірі. Вони йшли не більш як п’ять хвилин цією стежкою. В лісі було зовсім темно, і тільки небо, пробиваючись крізь густі верхів’я дерев, сіріло над головами втікачів.

– Хто йде? – почувся відкілясь зверху, як здалося Дорошеві, чийсь молодий голос.

Дорош підвів голову й подивився вгору. Нікого не було видно серед могутніх дубів та кленів цього темного лісу.

– Пугу! Пугу! – крикнув запорожець.

– Козак з Лугу! – відгукнувся той самий голос, що запитав, хто йде.

З гілки великого дуба перед самим носом Дороша скочив на землю молодий запорожець з рушницею в руках.

– Здоров був, батьку отамане, – привітався парубок з Глеком. – Довго тебе не було; ми й жданки поїли, на тебе чекаючи.

– Добре хоч діждалися, бо з воєводиних рук не так легко вишкрябатись, – відповів Глек, – цупко держить.

Парубок не відповів нічого на це, тільки скоса глянув на босі ноги й подерту сорочку Глека і, кинувши оком на холопа та хлопця, мовчки пішов стежкою попереду.

– Ну, що, – спитав його Глек, – чи все гаразд серед товариства?

– Усе… Тільки набридло комарів годувати коло річки. Недайво-да хотів уже йти до Харкова тебе шукати.

– Добре, що не пішов, а то б зазнав, що таке московські колодки.

– А що таке?

– Потім побалакаємо.

Вони вийшли на невеличку прогалину. Край прогалини лежав старий дуб, що повалила буря. Таких дубів ще ніколи не бачив Дорош. Упоперек коло кореня він був такий грубий, що коли б Глек став коло нього і на плечі собі поставив Дороша, руки хлопця ледве чи досягли б горішнього краю дуба. Коло дуба чорніла велика, наче печера, яма; в ямі ледве курився вогник багаття, а коло багаття лежало чоловіка п’ять запорозьких козаків і спали, поклавши голови на сідла. На прогалині паслося кілька спутаних коней. Коло кожного козака лежала рушниця, а коло самого дуба – кінська збруя, торби й порожній казанок.

– До зброї! – голосно крикнув козак, що прийшов із втікачами, – татари!

– Брешеш, вражий сину! – спокійно обізвався чийсь густий дужий голос з купки людей, що лежали коло багаття. – Думаєш, не бачу, що прийшов з отаманом.

– От, чортяка. А я думав, що ви тут спите.

– Молодий ти ще, Панасе, та й дурний, щоб старого козака лякати. Уставай, хлопці, отаман прийшов! Здоров був, батьку отамане! – привітався з Глеком сивий запорожець, підіймаючи голову з сідла. – Бачу, був ти у добрій роботі.

– Було діло. А це що? – кивнув Глек на пару добрих коней, що паслися трохи далі від інших, – придбали?

– Ха, ха! – зареготав Панас, – у пана Донця позичили!

Глек підійшов до коней і як знавець почав розглядати їхні стрункі ноги.

– Добрі коні! – сказав він. – Хто ж ходив позичати коней у пана Донця?

– Я та Недайвода! – знову зареготав Панас. – Ледве мене на аркан не взяли табунщики, як одбивали од косяка коней. Та темно було, промахнувся, а другий з пістоля вдарив. Он – ач яка дірка, – показав він шапку, знімаючи з чубатої голови.

– Горе мені з вами, – сказав Глек, – непереливки будуть нам, коли козаки полковника зустрінуть нас з цими кіньми. Це, Панасе, не в степу, а на слободах, та й люди тут не ноґайці, а наші…

Але видно було, що Глек, як отаман, був не дуже сердитий за те, що його товариші пригнали полковницьких коней, особливо тепер, коли він зазнав неволі і полковник – це він знав від Дороша – навіть відмовився балакати за нього з воєводою.

– Та нудно тут сидіти, – наче виправдуючись, сказав другий козак, що його Панас називав Недайводою. – А хто тебе так обскуб, отамане? Здається, у тебе і жупан був, і чоботи, а тепер як жебрак який прийшов сюди? А це що за кацап та хлопець?

– От що, хлопці, – сказав Глек, – приготуйте поснідати, а я тим часом розповім вам, що зо мною було, може, ви не такі дурні будете, як я досі. А ти, Грицьку, йди, постій на варті коло берега, бо нас тут можуть накрити, як перепелів сіткою.

– Що, хіба залили за шкуру сала слобожани?

– Ні, не наші. Москалі, матері їхній ковінька.

– А сам з кацапом прийшов?

– Цей кацап теж ухопив шилом меду. Укупі в колодках сиділи у в’язниці. А ти чого ж, Грицьку, не йдеш на варту?

– Та послухати хочеться!

– Іди, іди… А то від піддячого або од воєводи наслухаєшся такого, що й у пеклі холодно стане.

Грицько скинув рушницю на плече й пішов стежкою до річки. Панас підкинув хмизу в багаття, збігав по воду і згодом веселий димок піднявся з ями і закучерявився серед коріння зламаного дуба, а над вогнем на триніжку повиснув великий казан.

Дорош ліг під кущем і з-поза куща розглядав козаків. Всіх їх, крім того, що пішов на варту, та Павла Глека було п’ятеро, всі були молоді, крім одного сивовусого дядька, якого зачепив Панас, коли втікачі прийшли до табору. Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що він його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересік брову, підтягнув віко лівого ока, воно вип’ялося трохи далі, ніж праве, і через це здавалося, наче він чомусь дивувався своїм лівим оком, тим часом як праве сиділо глибоко під бровою й горіло насмішкуватим вогником.

Другий, Недайвода, був здоровий парубок з величезними, товстючими руками. Дорошеві спало на думку, що такими руками він міг би й сам перетягнути батьківського човна через греблю.

Третій – Панас – хлопець років вісімнадцяти, смішливий і гарний, як дівчина. Він дивився у рот отаманові, сам роззявивши рота, як грак літньої жаркої днини, і видно було – тільки й чекав хвилини, щоб залитися реготом, хоч оповідання отаманове було не таке, щоб звеселити козацьке серце. Один з двох останніх був або ноґаєць, або татарин, жовтий обличчям, косоокий і вилицюватий, а другий з таким білим чубом і бровами, що вони здавалися сивими на його червоному обличчі. Звали його Сметана, і він справді був наче вимазаний у сметану.

– …І закував мене той москаль Стрешня і руками, і ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибі, визволив піддячий: звільнив руки від колодок, а то б пропав. Я думав, піддячий добра людина, а він, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язниці. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив віником Микита, – віником сучий кацап підпалював.

Коли Глек розповідав, як Дорош визволив його та холопа з в’язниці, Панас таки діждався своєї хвилини й зареготав на весь ліс так, що навіть коні пана Донця покинули пастися, підвели голови й подивилися на козаків, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув і сказав:

– Жвавий хлопець! Я й батька його знаю – добрий козак колись був, а тепер вони всі тут воєвод бояться, за земельку держаться, як реп’яхи за матню.

Дорошеві дуже неприємно було чути це про батька; коли ж всі почали його вихваляти, він не витримав, виліз з-під свого куща і пішов до річки: він не бачив у своєму вчинкові нічого дивного.

– А ти куди, хлопче? – запитав його Глек.

– А по рибу… Там же у човні риба лишилася. На сніданок.

– Добре, тільки відгукнися – пугу! пугу! – як запитає вартовий, а то ще й підстрелить тебе.

– Знаю.

Дорош підійшов до річки, розглядаючи, де б міг бути вартовий, як над самою головою почув голос вартового:

– А ти куди, чортеня, йдеш?

– Пугу! пугу! – крикнув Дорош.

– Та бачу. Ач який пугач обізвався. Куди йдеш?

«От заховався й не побачиш», – подумав Дорош, а потім голосно сказав:

– Тут у човні риба, я по рибу прийшов.

– Ну, бери рибу та йди назад, бо як здумаєш утекти річкою, я тебе кулею дожену!

Тільки тепер хлопець побачив, що вартовий сидів на високій вербі коло самого берега. Верба була густолиста, і з листя виглядало молоде обличчя козака, а коло нього виблискувало дуло рушниці.

Дорош ледве знайшов човна, так добре заховав його Глек, і розглянувся навкруги. Річка повільно текла між лісовими берегами. Сажнів за двадцять від того місця, де був човен, була боброва гребля. Бобри, почувши людську розмову, поховалися в річку, але згодом повилазили й узялися до своєї роботи. Хлопець кілька хвилин дивився, як вони гризли дерева й тягли хмиз, будуючи греблю, що зайняла вже чверть річки, а потім забрав рибу з човна пішов до табору. Коли Дорош приніс рибу, козаки ще сиділи коло багаття і тихо розмовляли поміж себе, а холоп спав, підклавши під голову чиюсь торбу.

Панас з Дорошем вичистили рибу й поклали її в казанок. Згодом з казана потягнувся смачний запах юшки.

– Так ти кажеш, діла не буде? – спитав Глек старого козака з шрамом на лобі.

– Не буде. Ми зі Сметаною вештались по слободах та хуторах. Всі лають воєвод та москалів, а всі бояться москалів і за земельку держаться цупко. Повстання бояться, як пожежі. А Сірка інші навіть лають: кажуть, через цього Сірка народу багато старцями поробилося. Остогидли, кажуть, нам сварки гетьманські. Всі вони, гетьмани, тільки про своє ненажерливе черево дбають А Сірко, кажуть, коли хоче, хай сам воює з Москво, а ми не підемо. А Дорошенка кле-нуть за його татарву. Тут є багато таких, що прийшли з того боку Дніпра й віддалися полковникові у піддані. Кажуть, хоч десять років поживемо спокійно.

– А ти ж їм сказав, що, як пройдуть пільгові роки, діти їхні кріпаками будуть?

– Казав. А вони кажуть: як буде, так і буде. Що було, кажуть, те бачили, хай йому грець, а що буде, те побачимо. Ідіть, кажуть, братця, до себе за пороги, не бунтуйте людей, а то ми вас пов’яжемо та віддамо полковникові. З слобожанами люльки не викуриш.

– Так… Балакав і я де з ким… Мабуть, дійсно не час… А слід було б пошарпати москалів: від воєвод Україні життя немає.

– Та чи тільки від воєвод? Уся старшина коло Москви в’юном в’ється.

– Я так думаю, – сказав Сметана, – марно клопочеться кошовий: з Самойловичем каші не звариш; не піде він проти Москви.

– І я так думаю, – сказав Глек. – Ну, що ж, скажемо кошовому про те, що чули й бачили на слободах. Хай не покладає надії на слобожан. А Сірчиху провідати треба.

Поснідавши, Глек одвів Дороша набік і сказав:

– Спасибі тобі, хлопче, за те, що зробив ти для мене. Без тебе пропав би я у Білгороді. Пливи річкою додому та розвідай, чи шукатимуть мене москалі. А я ще днів зо два тут побуду. Коли ж буде все гаразд і тебе не буде, я з товаришами поїду провідати стару Сірчиху.

– А холопа куди дінеш?

– А холопа з собою на Січ візьму.

– А коні полковникові? Хіба запорожці злодії?

Глек замислився і почухав потилицю:

– Я вже й сам думав про це. Діло зроблено, нас із холопом тепер вісім чоловік, а коней наших тільки сім. Пропаде холоп без коня.

– Залишається ще одна коняка.

Глек засміявся.

– Ну, що ж… Не вертати одного коня полковникові. Багато ще залишилося у нього табунів, а нам цей кінь буде потрібний. Ну, бувай здоров, хлопче! Панасе, проводь Дороша та постій на варті, поки Грицько поснідає. Так не забудь, Дороше, повідом мене, коли почуєш що в городі, а я два дні ждатиму.

Дорош плив річкою й думав про те, що бачив він і чув у запорозькому таборі. Запорожці подобалися йому, бо вони були дужі й, очевидно, сміливі люди, а сила завжди приваблює до себе юнацтво, але те, що вони вкрали коней у полковника, зовсім не подобалося хлопцеві. І Глек поставився до цього так, наче йому зовсім не противна була ця крадіжка.

А батько, якось розповідаючи йому про запорожців, казав, що вони забивають киями того, хто попадеться в злодійстві. Це було дійсно так, але батько забув сказати хлопцеві, що в розумінні запорожців одне діло обікрасти товариша і зовсім інше діло викрасти коней у слобідського полковника.

Плисти було тяжко, човен був важкий, а до того ж увесь час доводилося вигрібати проти течії. Дорош, поки дібрався до греблі коло города, а дібрався він туди тільки надвечір, кілька разів приставав до берега, прив’язував човен і відпочивав.

Хоч як був зморений хлопець, але він не пішов додому, а розшукав Дубовиченка, щоб розпитати його, чи не чути чого в городі про втікачів і чи не збираються москалі їх розшукувати.

Дубовиченка Дорош знайшов на вулиці в той самий час, коли той з товаришами грав у цурки. Хлопці вовтузилися зі своїми цур-ками на порошній дорозі. Вони, то націлюючись цуркою, кидали нею в палицю, що лежала впоперек ямки, то, ставлячи одним кінцем у ямку, вибивали її відтіля так, що вона крутилась у повітрі і як горобець летіла назустріч перехожим. Козаки мовчки ухилялися від неї і йшли далі, а баби лаяли хлопців і кляли цю небезпечну для очей гру. Коли ж хто з хлопців програвав, то возив на своїй спині переможця. Коли Дорош підійшов до хлопців, Дубовиченко сидів на спині у бідного Стріхи, підганяючи його п’ятами, а Стріха, спітнілий і зморений, висолопивши язика (бо він програв Дубови-ченкові вже п’яту гру), ніс його вздовж вулиці під загальний регіт хлопців. Дорош набрехав хлопцям, що він того не був у школі, бо батько посилав його за Лопань до тітки Хіврі, і, одвівши набік Ду-бовиченка, що зліз вже зі свого потомленого коня, розпитав його про міські новини.

Дубовиченко розповів Дорошеві перш за те, як палили відьму, але Дорош вже знав це і ледве не проговорився, що бачив кару з того берега річки, коли ловив рибу. Потім Дубовиченко розповів, що втікачів – козака та кацапа – ще не знайдено, а сьогодні вранці з города виїхала ватага москалів з Стрєшньовим та дячком Семеничем. А куди поїхали – невідомо. Він думає, що вони поїхали шукати втікачів. Дубовиченко довго сміявся, розповідаючи, як сидів на коні дячок; він навіть хотів показати Дорошеві, сівши на Стріху, як саме сидів верхи дячок, але Стріха ухилився від такої чести і сказав, що він уже своє одвозив, і сам добре може показати на спині у Дубови-ченка, як сидів на коні дячок.

Коли Дорош прийшов додому, мати довго цілувала й милувала хлопця, навіть плакала, чого ніяк не міг зрозуміти Дорош, а батько сидів на призьбі, пихкав люлькою й усміхався, але ніхто з них не спитав, де він був цілу добу.

Коли батько й мати пішли у хату, Галя підійшла до хлопця і спитала:

– Ти бачив його? Ти бачив Павла? Не кажи, де він, скажи тільки: усе гаразд!

На нього дивилися такі ясні й чисті очі сестри, що він не посмів збрехати і сказав:

– Усе гаразд!

– Правда?

– Далебі!

Галя засміялася і, заспівавши якусь пісню, пішла в хату.

Другого дня після школи хлопець довго вештався по городу, підслухуючи розмови козаків, особливо москалів, чи не чути чого про Стрєшньова й стрільців, що поїхали шукати втікачів; зазирнув навіть до дячкової хати і спитав у жінки Семенича, чи не повернувся її чоловік, але вона нацькувала на нього злющого пса, так що хлопець ледве уніс ноги з дячкового двору. Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його і в Приказі, куди заглянув Дорош. До Микити у з’їжжу він боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнів, хоч підстав для такої гадки не було ніяких. Хлопець не знав, що робити: чи повідомити Глека про Стрєшньова та стрільців, чи ні, бо він не знав, куди поїхали переслідники, а з другого боку – Глек і сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслідники поїхали кіньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певній дорозі. До того ж запорожців було не менш ніж стрільців, отже, Глекові боятися наче б то було нічого. Таким чином, Дорош того дня не поїхав до запорозького табору і не повідомив козака. Він заспокоївся і думав, що все буде гаразд.

Ввечері Дорош навідався до шинку. Він мав на думці послухати балачок козаків, що, йдучи на варту, іноді заходили до шинку промочити горлянку. Перше, що він побачив коло шинку, була постать старого Микити. Микита, який вже стояв коло тину, спершись на нього всім тілом і жестикулюючи руками, намагався вдержати рівновагу. Побачивши Дороша, ухопився лівою рукою за тин і сказав:

– А казак твой – тютю! Убьог… і холоп убьог… А мойо дєло што? Мойо дєло сіді і стєрєгі, а я нє повінний, потому, как сам подьячій ключі у мєня отобрал. А замок целий. А нєчістому что замок? Єго замком не удєржиш! А Стрєшньов говоріт: я єго розищу!.. Он на вінокурнє опять, алі в Артьомовкє у жонкі Сєркіной, потому, слиш, хвалілся… Да, іді – свіщі… В Артьомовкє… єго нєчістий давно на Сєчь уньос. Поймаєш, колі єму нєчістий помогаєт. А воєвода говоріт: ти випустіл казака! Хе, хе! Нікіта випустіл… Нікіта, брат, знаєш… Нікіта, брат, такой чєловєк…

Дорош не став слухати, який чоловік Микита, і пішої геть від шинку. Думка про те, що Стрєшньов шукатиме запорожця в Ар-темівці, дуже збентежила хлопця. Він навіть смикнув себе за чуба, так прикро було йому, що не здогадався, куди поїде Стрєшньов шукати запорожця, і що він прогаяв багато часу та не попередив Глека.

Коли сіло сонце, Дорош вибрався з города і поплив річкою до табору; але на цей раз він узяв не важкий батьків човен, а легку душогубку батькового компаньйона Череди. Він боявся, що поночі проїде повз те місце, де був табір, але, пригадавши, що там недалеко є боброва гребля, заспокоївся.

Моторошно було хлопцеві пливти темної ночі, бо ще ніколи сам не відпливав так далеко від дому. Він жалкував, що не сказав нічого Дубовиченкові, удвох було б веселіше плисти. Але, з другого боку, втручати в справу свого приятеля було небезпечно, бо Дубовиченко не вдержався б, похвастався перед товаришами, і про це дізнався б весь город.

Коли стало світати, хлопець спинився коло берега і почекав, поки не розвиднілося, щоб вартовий часом не підстрелив його, і, схиливши голову, непомітно заснув. Коли він прокинувся, сонце стояло високо над річкою. Хлопець спочатку не зрозумів, що з ним, де він, але згодом схаменувся й поплив далі. За чверть години побачив боброву греблю. Бобри плюснули у воду, побачивши хлопця.

Дорош потихеньку підплив до того місця, де вони виходили першого разу, і крикнув: «пугу! пугу!» Ніхто не відповів йому. Хлопець ще трохи почекав, чи не почує відповіді вартового, але все мовчало круг його. Дорош виліз на берег, знайшов стежку й побіг до табору, дивуючи з того, що на березі не було вартового. Хлопець вибіг на галявину. Багаття ще курилося коло дубу, але ні коней, ні людей не було.