Читать книгу Шляхом бурхливим - Григорій Бабенко - Страница 4

У Приказі. – Харків у донесеннях воєводи. – Піддячий та муха. – Площа перед Приказом. – Три чоломбитні. – Чоломбитня. – Воєвода.

В Приказі нудно, жарко й скучно. У маненьке віконце з зеленуватим круглим склом б’ється й дзижчить велика синя муха. На чверть вище є розбита шибка, і муха б легко могла вилетіти на двір, де так ясно світить сонце, де вітер приносить легенький запах лісу, де на небі кучерявляться білі яскраві хмарки, але й така проста думка не впадає мусі в голову, і вона, вдарившись об скло, падає на підвіконня; хвилину гуде, лежачи на спині, і дриґає ногами, бо не знає ще, як стати на ноги; потім випадково таки стає, схоплюється й знову кидається і б’ється в скло. За невеликим столом, що його чотири ноги міцно врито в земляну долівку, сидить приказний дячок і дряпає по товстому шкарубкому папері гусячим пером. Іноді він бере з пісочниці білий чистий пісок і посипає на папір. Він переписує до-несіння воєводи про те, що город Харків стоїть «поміж двома річками – Лопанню та Харковом, стіна круг нього довжиною 475 сажнів, дубова, з обламами, катками терасами. Що за стіною є рівчак у два сажні завшир і два сажні глибини; що по стінах десять дерев’яних башт, а башти криті ґонтом; що в Тайницькій башті є тайник з ходом у шістнадцять сажнів до річки і в тайнику є колодязь, але води в ньому вже нема, і так далі.

Пише те, про що пише майже кожного року новий воєвода, бо воєводи не довго засиджуються на одному місці: московський царський уряд не любить, коли воєвода призвичаюється до людности, а людність до нього. Підгодувався, мовляв, трохи, дай і іншому попоїсти.

Ці донесіння давно набридли приказному. Йому, як і мусі, що б’ється в скло, хочеться на волю, на сонце й свіже повітря; хочеться заглянути у шинок, де дешева горілка й весела компанія, де можна потай пограти в зернь. Але цього не можна зробити тепер, бо піддячий тут, у Приказі. Він стоїть коло вікна, спиною до приказного і дивиться на муху, що досі ще б’ється в вікні. Йому теж нудно й скучно, але він не може піти геть з остогидлого Приказу, бо незабаром має прийти воєвода. А воєвода тепер сидить на ґанку воєводського будинку, у холодочку, розперезавшись, в розхристаній сорочці, і п’є холодний квас. Гладкому воєводі жарко й душно, і він з огидою думає, що треба по такій спеці йти до Приказу і одписувати білгородському воєводі про те, де й коли вартові, козаки бачили «воровских и воинских людей татарских», «не чинили ли над ними промысла», чи стріляно по них і коли стріляно, то скільки зроблено по татарах пострілів з рушниць, бо білгородський воєвода пильно доглядає за государевим пороховим «зельем» і, в свою чергу, одписує про все до Москви.

Коли муха, вдарившись у скло, знову впала на підвіконня, піддячий націлився і придавив її пальцем. Муха хруснула під дужим пальцем піддячого, дриґнула востаннє вже волохатими ніжками і завмерла. Піддячий взяв її за крильце і почав розглядати, які в неї голова й очі, але це скоро обридло йому; він кинув її на долівку і придавив ногою. Приказний, задивившись на піддячого й муху, перестав рипіти пером.

– Ну? – повернувся до нього піддячий.

Приказний устромив носа в папір і знову зашарудів, як тарган.

«…да у ворот башни і в самой башне пищаль, да у вестовой башни вестовая пищаль и обыкновенная; да в средней глухой башне пищаль.

Да у сьезжей избы пищаль медная, да в избе железная затинная; да у погреба с зельем пищаль», – скрипів, виводячи пером, приказний.

Він схилив голову і навіть язика висолопив, а мухи дзижчать і в’ються над його лисою спітнілою головою.

Піддячий, притулившись ситим черевом до підвіконня, нудиться й дивиться у вікно. Перед ним давно обридла й знайома картина: велика порошна, поросла бур’янами й колючками площа, а край неї, там, де йде узвіз на Поділ, недалеко від Троїцької башти, стоїть ма-ненька дерев’яна Успенська церква, а поруч неї – дерев’яна дзвіниця. Церква й дзвіниця оточені тином, а з-за тину виглядають хрести цвинтаря. Нема нікого на площі. Але ось на дорозі, коло церкви, з’являється віз з сіном; на возі сидить хлопець у солом’янім брилі, а коло волів поважно йде чоловік з батогом, ліниво гукає на воли і ссе люльку. Курява підіймається з-під ратиць і воза так, що іноді і чоловіка і волів зовсім не видно, і тільки бриль та біла сорочка хлопця маячать на тлі блакитного палкого неба.

«…а в глухой башне от реки Лопани пищаль…» – виводить, схиливши голову, приказний дячок.

…На другім кінці площі стоять шинки харківських козаків та міщан. Шинків багато і стоять вони майже один коло одного. Шинок можна пізнати зразу: коло шинку на довгому дрючку висить пляшка. Цю вивіску видно здалека, і рідко який козак або міщанин харківський, проходячи повз, не спиниться, задумавшись перед пляшкою: зайти чи не зайти до привітного садочка коло шинку, у холодок під пляшку?..

Чоловік, що йшов коло воза з сіном, теж спинився коло пляшки, почухав потилицю, наче що пригадуючи, і, махнувши рукою хлопцеві, зайшов у шинок. Хвилин за п’ять він вийшов, утираючи вуса, і гукнув на воли.

Знову нема нікого на площі і нема піддячому на чому спинити ока. Він уже хотів одійти од вікна, як маленькі зіркі очі його раптом побачили три постаті, що в цю хвилину з’явилися з-за рогу кривенької вулиці. Видно було, що всі троє балакали враз і розмахували руками. Коли люди ці підійшли до Приказу, піддячий почув, як хтось з них спитав у сторожа, що куняв у холодочку коло Приказу:

– Воєвода в Пріказє?

– Нєтуті.

– А гдє он?

– Дома. Подьячій тут.

– Пойді скажи, что дєти боярскіє с чєлобітной к бояріну.

Але піддячий, почувши розмову, сам вийшов на ґанок. Він навіть спинився на порозі, побачивши, у якому вигляді були діти боярські: у високого, що в соболевій шапці, розбитий ніс; кров засохла на вусах і бороді; у молодця з сергою ліве око розпухло, і круг його, наче хто провів пензлем, пишався здоровий синяк; третій був білий як крейда; видно було, що його нудило; він трохи зігнувся і держався обома руками за живіт.

– Кто ето вас етак разукрасіл? Уже успєлі побивать в кабакє?

– Крєст святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росінки во рту нє било.

– Оно і відно. С чєм пожаловалі?

– Обідєли нас черкаси і білі чєм попадя смєртним боєм.

Піддячий хотів був розпитати, хто бив і коли бив дітей боярських, але побачив, що на площі з’явилася товста постать воєводи. Він ішов поважно, спираючись на високу патерицю. Піт струмками лив з-під високої шапки воєводи, він часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лівій руці.

– Вот ідьот воєвода, – сказав піддячий, – єму повєдайтє про свою обіду.

Побачивши воєводу, діти боярські переглянулися і, раптом зігнувшись, наче по команді, уклонилися до землі і стояли так, звісивши руки долу, доки воєвода підійшов до них близько.

– Что за люді? – спитав воєвода, бачачи тільки потилиці боярських дітей.

– Вєлі слово молвіть, боярін. Вислушай нас, холопов твоіх!

– Говорі! Ну-ну… – протягнув воєвода, глянувши на молодців, що вже випростувалися і стояли перед ним у всій своїй красі, – здорово вас обработалі!

Молодець у соболевій шапці витягнув з пазухи згорнутий папір і, уклонившися ще раз, подав його воєводі.

– Нє гнєвайся, боярін, прімі чєлобітную на чєркасішку Журав-льова Дєніску, пчєльнік у нєво возлє рєчкі.

– Чітай! – передав воєвода папір піддячому.

Піддячий розгорнув папір.

«Бют челом, – почав він, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрєшньов да Митька Гусєв да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрєшньова, сорвал и ногой кинул…»

– Ето какой же Журавльов? – спитав воєвода, глянувши на піддячого.

– Дєніска, прєстарєлий уже чєловєк, Ивана Журавльова отєц. Пчєльнік дєржит возлє рєкі Харькова, по Бєлгородской дорогє.

– Вот что, – сказав воєвода піддячому, – скажи ти Гвоздьову, чтоб взял с собой с дєсяток стрєльцов, да пошол он на пчєльнік к Журавльову етому, і пусть возьмут запорожского казака, что хоро-нітся у нєго на пчєльнікє, да и єго, старого дурака Дєніску, пріхватят; а ти допросі хорошенько, откуда такой явілся казак, да кто он. Может, он із тєх молодцов, что лісти прєлєстниє разносят, как прі гет-манішкє Брюховєцком било. А дєло ваше, – звернувся він до боярських дітей, – разбєрьом. Послушать вас, так ви агнци нєпорочниє, води нє замутітє. Особліво ти! – тицьнув воєвода пальцем на молодця у соболевій шапці. – Я тєбя, Ванька Стрєшньов, хорошо знаю: ти охулкі на руку нє положіш.

– Вєріш совєсті, боярін, как пєрєд отцом родним.

– Знаю, знаю. Говоріть ти умєєш.

Воєвода повернувся і, важко піднявшись по східцях, зайшов до Приказу.

Діти боярські пошепталися поміж себе і пішли геть від Приказу. Перейшовши майдан, вони завернули за ріг вулиці і зайшли у шинок, що його не було видно з вікон Приказу,

Коли воєвода увійшов до Приказу, дячок, що писав там за столом, устав і низько вклонився.

– Здравствуй, Мітріч, – поздоровкався з ним воєвода, – а гдє же другіє дьячкі, что-й то іх нє відно?

– Сємєнича я, по твоєму пріказу, боярін, послал допросіть лю-дєй, что убєглі із Азова… – відповів за дячка піддячий. – Ти вєлєл нє допускать іх в город, пока нє вивєдают, нєт лі там, в Азовє, морового повєтрія.

– Так, так… Помню. Нє вєрнулся єщє Сємєнич-то?

– Нєт.

– А другой?

– Другой… Нє знаю, как і сказать тєбє, боярін. Запьянствовал.

– Чтой-то часто больно? Давно батогі по ньом плачут. Ужотко вєрньотся. Ну что, єсть вєсті какіє?

– Пріходілі тут чєркаси с осадчім своім Старочудновим. С ватагой своєй он сєйчас на Подолє стоіт.

– Что ж єму надобно?

– Нє тєрпітся. Спрашівал, нєт лі вєстєй от бєлгородского воєводи.

– Іш, скорий какой. Мєсяц назад только отпісалі князю, уже і отвєт єму подай! Дівіт мєня нє мало Розрядний Пріказ Московскій. І льготи етім чєркасішкам всякіє, і вольності. Моя б воля – дал би я ім вольность: запісал би іх всєх в холопи крєпостниє.

– Хе, хе! – засміявся піддячий.

– Чєго смєйошся? Право слово.

Воєвода позіхнув і перехрестив рота.