Читать книгу Шляхом бурхливим - Григорій Бабенко - Страница 9

Дорош провідує запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збіглий холоп. – Піддячий. – Допит. – Батоги

Другого дня Дорош набрав у пазуху огірків, сунув туди ж добрий шматок сала, в ліву руку взяв пів паляниці, а в праву – пляшку горілки, що дав йому батько, і пішов провідати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришів, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цілим загоном верхівців-стрільців не могло пройти непомітно повз зіркі очі хлопців в такому маленькому городку, як Харків. Дорош та його товариші знали в вічі кожного мешканця, кожного козака або бабу і завжди були в курсі всякої новини, що іноді хвилювала мешканців цього приграничного городка.

На розі вулиці він побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченкові дуже хотілося побачити козака і, щоб не відставати від приятеля, він вкрав у матері пару тарань і сунув їх, як і Дорош, собі за пазуху. Напаковані таким чином, хлопці пішли до з’їжжої. З’їжжа була недалеко, треба було тільки перейти через площу. Коло з’їжжої не було нікого, тільки гармата тьмяно виблискувала міддю на сонці. Хлопці обійшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навіть прицілився з неї, наче стріляючи, у Дороша і сказав: бух!

Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!

Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.

Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

– Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.

Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:

– Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?

– Ми.

– Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?

Дубовиченко штовхнув Дороша:

– Кажи ти!

– Ні, кажи ти!

Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.

– Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.

– Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.

– Какой такой глек?

– Павло Глек, запорожець!

– А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?

– Та ось ми йому харчів принесли.

– Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето что – хлєб?

– Паляниця.

– А за пазухою?

– Огірки та сало.

– Давай, давай… А в бутилкє что?

– Горілка.

– Іш ти… і віна пріньос? Кто ж тєбє запорожец етот будєт, брат аль сват?

– Ні. Не брат. Пустіть, діду, до запорожця!

– Іш ти какой приткій! А как воєвода узнаєт?

– Не взнає.

– А ти что приньос? – спитав дід Дубовиченка, вертаючись з хати, куди він одніс харчі, що дав йому Дорош.

– Пустіть до козака, тоді скажу! – сказав хитрий Дубовиченко.

– А ти дай что пріньос, тогда пущу!

– Е, ні… Ви пустіть раніш, тоді дам!

– Ну, что с вамі дєлать, ідітє.

Хлопці зайшли в хату і опинилися у великій кімнаті. Коло стін стояли великі лави, коло вікон – стіл, а в кутку – залізна невеличка гармата. Микита відчинив двері у темну, де сидів запорожець.

Спочатку хлопці не бачили нічого, так було темно у коморі, але коли очі їхні звикли до сутені, їм впала в очі міцна постать запорожця, що, закинувши руки з кайданами за голову, спав на соломі, наче він був не у в’язниці, а в Січі, серед товаришів Незамайківського куреня.

– Ей, казак! – крикнув дід, – проснісь! Гості прішлі.

Глек підвівся. Він хотів протерти очі кулаками, але кайдани забряжчали й ударили його по голові.

– Що таке? – засичав запорожець. – Який чортяка скував мені руки? Хто тут?

– Це я, Павло!

– Дорош? А я де?

– Забил! – ляснув себе по колінах дідок, наче він був дуже радий з того, що запорожець забув, де він, і що з ним скоїлося. – Хе-хе! Забил!

Але запорожець схаменувся й згадав вже, де він.

– Спасибі, хлопче, що не забув мене й провідав. А ти чого радієш, кацапе? А ще стара людина.

– На, єш. Прінесли тєбє тут мальчішкі, – сунув дід козакові з пів десятка огірків і шматок паляниці.

– А сало? – спитав Дорош.

– Что ж думаєш, украл твойо сало? Нужно оно мнє очєнь.

Дід пішов у кімнату і приніс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.

– А горілку?

– Хіба й горілки приніс? Не хочу я зараз, хай старий вип’є, – сказав запорожець.

Хлопці стояли й мовчки дивилися, як їв запорожець, і не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.

– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

– Це мій товариш, Василь Дубовиченко.

Дубовиченко наче тільки й чекав на те, щоб згадали про нього. Він витяг з пазухи тараню й поклав її перед в’язнем.

– Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.

Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.

– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

– Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.

– Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.

Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.

Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.

– Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!

Хлопці попрощалися з козаком і вийшли. Коло хати стояло чоловіка зо три верхівців козаків. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловіка, років тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссі. Чоловік цей стояв зв’язаний поміж двома верхівцями і дивився на свої босі ноги.

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

– Нєту.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за чєловєк? – спитав Микита.

– Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

– Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

– З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

– Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

– А ти б на Запоріжжя, або на Дін махнув.

– На Дон… Через вас, сукіних синов, махньош… Как звєря ло-вітє!

Козаки засміялися.

– Ну, нічого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посідіт на сєзжей, пока прідьот подьячій. Ну, іді, что лі.

Втікач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней і поїхали через площу до шинку. Хлопці теж перейшли площу й підійшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крізь ма-неньке вікно школи. – Чому вас родителі вчать? Чи ви з ляхів, чи ви з дияволів? Йди сюди, Стріхо, я тобі скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настрої.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопці.

Надвечір на площу з Приказу вийшов високий піддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами під пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблі втікачів з Озову. Піддячий кивнув головою двом стрільцям, що стояли коло ґанку Приказу з рушницями в руках, і всі четверо пішли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’їжжої.

Піддячий з дячком зайшли до з’їжжої, а стрільці лишилися на дворі.

На всю з’їжжу лунав могутній хропіт Микити: він, випивши пляшку горілки, що приніс запорожцеві Дорош, повалився на лаву і спав тепер, роззявивши рота. Піддячий підійшов до нього і деякий час мовчки дивився, як сонні мухи лазили по Микитиній бороді і лізли йому в рот, а він п’яно віддувався і плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав піддячий, – розбуді, єго, Сємьонич.

Дячок підійшов до Микити і смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обізвався Микита, – отойді, лєший!

– Вставай! Подьячій прішол!

– Мрр… Пфу!

– Плесні на нєго водой, может, скорєй глаза продєрьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столі, і плюснув з пів глека води на сторожа.

– Караул! – заревів Микита, зіскакуючи з лави, – караул, грабят! Піддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотів дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, і він, ще більше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима і не розумів, що з ним скоїлося.

– Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!

Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.

– Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!

В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?

– Да как єго вивєдєш в колодках то?

– Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.

– А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?

– Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.

– Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?

– Да когда доложиш? Только что привєлі.

– Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.

– Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?

Холоп мовчав.

– Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?

– Какого бояріна?

– Да Ртіщєва.

– Нє знаю такого.

– Нє знаєш… Чєй же ти будєш?

– Вєлі развязать рукі. Сомлєлі совсєм.

– Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?

– Та я вже казав тобі, хто я такий.

– Нічєго… Скажи єщьо.

– Козак Незамайківського куреня, Павло Глек.

– Піши, Сємьонич.

Дячок став навколюшки перед ослінчиком, поставив на ослін каганець, каламар і пісочницю і заскрипів пером.

– Павлушка Глєков із запорожскіх казаков. Так… А чєго тєбє надобно тут, в государєвом городє?

– У якому государевім городі?

– Нє прікідивайся. Тут, в Харьковє?

– Зайшов провідати свого приятеля, Дениса Журавля.

– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб провєдать пріятєля? Кто ж тєбє Дєніска етот Журавльов – дєд аль свойствєнник какой, родствєннік?

– Ні, не родич. Я ж сказав тобі.

– А кто ж он тєбє, что ти тищу вьорст прішол сюда із Сєчі кісє-ля хлєбать?

– Він побратим мого батька.

– Ето что за побратім такой, брат что лі?

– Ні, не брат… – Запорожець не знав, як відповісти піддячому. – Звичай у нас такий на Запоріжжі – побратимство. Вроді, як брат.

– Путаєш ти что-то. То брат, то нє брат. Ну, да ладно. Так ти прі-шол сюда із Запорожья, чтоб повідаться с Дєніской?

– Я прийшов з дорученням від кошового отамана.

– Сєркі?

– Атож… Сірка.

– А… піши, піши, Сємьонич!

– Ну, так что ж тєбє поручіл атаман твой дєлать в государєвих городах?

– Доручив побачитися зі старою та розпитати, чи не бідує вона. Та щоб сказав, що він, слава Богові, живий та здоровий.

– Кака така стара?

– Та стара Сірчиха.

– Ето кто ж? Жонка что лі Івашкіна?

– Якого Івашка?

– Да Сєркі вашего.

– Добрий Івашко. Років сімдесят вже дідові. Чудні люди: той Дениска, той Івашка. Наче хлопці.

– Ну ладно, зуби нє заговарівай! Скажи лучше, куда прєлєстниє лісти дєл?

– Які прелесні листи?

– Прікідиваєшся?.. Нє знаєш? Лісти, чтоб бунтовать народ про-тів государя.

– Нема в мене ніяких листів.

– Прізнавайся, куда лісти дєл? Может, кому пєрєдал? Товаріщєй нєт лі у тєбя здєсь?

– Нема в мене товаришів тут.

– Нє прізнайошся? Нікіта, тащі сюда батогі!

Але Микита, добре знаючи, чим скінчиться допит, вже тягнув у комору десятка з півтора коротеньких товстих палиць, що москалі звали батогами.

– Ну, поворачівайся. Ложись на пузо! – сказав він козакові.

– Нащо? Що ти робитимеш? – підозріло запитав запорожець.

– Ложись, казак, – обізвався зі свого кутка холоп, – а то хуже будєт. Я іхнюю ухватку знаю.

– Не хочу!

– Нє хочєш?

Піддячий підійшов до запорожця й ударив його чоботом по голові.

– Чого б’єшся, сучий кацапе!

– А… ти єщьо ругаться! Нікіта, позові сюда стрєльцов, а то с етім боровом одін нє сладіш. Я тєбє покажу прєлєстниє лісти!

Трохи згодом у комору слідом за Микитою зайшли два стрільці, що досі стояли на дворі.

– Ну-ка, молодци, батогамі єго!

– Кого? Чубатого, что лі?

– Ей, казак, – знову обізвався холоп, – говоріл тєбє: поко-ріся!

Стрільці ухопили запорожця один за чуба, а другий за кайдани і повалили ницьма на землю. Глек засичав, коли на нього насіли два дужі стрільці.

– Жарь єго, Нікіта!

Микита став навколюшки перед козаком і затарабанив по п’ятах запорожця батогами.

– Лупі єго моімі рукамі! – кричав піддячий.