Читать книгу Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861 - Группа авторов - Страница 44

1858.

17 генваря.

Друже мій єдиний! Чи ти угамувався вже хоч трохи з своїм бенефісом? Якщо вже зовсім упорався і маєш час неробочий, то я тебе попрошу зробить ось що.

Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде, як щеня в базарі. Шкода буде такого молодого добра. Я їй порадив виїхать в Харков, і воно раде виїхать, так от що мені на горенько, у Харкові нема у мене ні одного доброго і можного знакомого чоловіка, а в тебе певне єсть там такий чолов’яга. Дуже добре зробив би, якби ти йому гарненько написав та попросив од себе, щоб нашу любую Тетясю там не занехаяли. А з неї, ти сам здоров бачив, і тепер уже артистка, а що ж то з його буде, [як] попотреться та попомнеться меж хорошими та добрими людьми? Алмаз! Ей-богу, алмаз! Сам здоров побачиш, що алмаз. Воно з даром Божим, а до того розумненьке, слухняне і трудяще. І якщо Бог не поможе йому вилізти на світ Божий із цього старовірського гнилого болота, то воно так захрясне і зогниє. А нам з тобою гріх буде.

Воно тут получає 25 рублів в місяць і два бенефіса в год. А на сей год лукавий Варенцов і того не хоче дать, бо бачить, що нікуди їй, сердешній, дітись. Велика сем’я її, небогу, осіла, а то б вона і сама собі, розумна, найшла шлях-дорогу до раю. Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харьковского театра, а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!

Позавчора я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава Богу, видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене. Та напиши мені його адрес, бо він, мабуть, забув написать мені свій адрес. Я тепер день і ніч сижу та переписую вторую часть тії самої повісті, що я з тобою послав Сергею Тимофеевичу. Як кончу, то зараз і пришлю. Незабаром получиш ти од Куліша мої «Неофіти». Тілько се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить.

18 генваря.

Тілько що хотів написать прощай, голубе мій сизий, нехай тобі Бог помагає, аж гульк – несуть твоє письмо од Брилкіна. Я і перо положив. Та оце вже сегодня заходився знову писать. Спасибі тобі, моє серце, за клопоти по лотереї, як збереш гроші, то пришли на ім’я Брилкі[на], у мене тепер в кишені пусто, аж гуде. Із Пітера мені пишуть, що я недовго сидітиму в Нижнем. Чи так, чи іначе, а я дальше поста не всижу. Чкурну до тебе в Никольское та й захожусь спасаться, бо мені тут нічого робить. Спасибі тобі, що пооддавав мої письма. Поцілуй ще раз Сергея Тимофеевича і княжну Репнину. А тебе цілують други твої Дорохова, Голынская, Брылкін, а Тетяся Піунова аж тричі. А я аж десять раз та все в твою розумну благородну лисину, мій єдиний друже! Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до кого знаєш, в Харков. Оставайся здоров, мій друже єдиний, нехай тобі Бог помагає во всех твоих добрых начинаниях, не забувай щирого твого друга

Т. Шевченка.

Сердечне дякують тобі за портрети Брылкін, Дорохова, Голынская і Піунова. А я для себе сам колись нарисую.