Читать книгу Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861 - Группа авторов - Страница 51

1858, февр[аля] 1. С.-Петерб[ург].

Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то далебі помолодшаєш. А все-таки до мене зараз пиши твоє щире про його слово.

«Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке – добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі не годиться виходить між люде. Сього ж більш тобі ніхто не зробить, хоть до ста баб іди. У мене єсть переписані «Кобзар» і «Гайдамаки». Коли б хто провів їх через главне правлєніє цензурне, тоді б уже цензор добавку яку хочеш без правлєнія прочитав би, да й видать би гарненько книжку: «Думи, пісні і поеми Шевченка». Друковати ж нігде не квапся, опріч мене, бо в мене й оксії всі зроблені, і наборщики привичні, і коректор земляк. Друкуємо й тепер «Повісті Квітки», то вже всяке наломилось, як, що й до чого. А Гуса нема в Тарновського: я сього пана добре знаю, і нігде-таки нема й не чутно по Вкраїні: се певна!

Грошей тобі наскидали цілкових із 200 на дорогу, як прочули, що ти їхатимеш із неволі, і сі гроші у одного панича лежали, да треба розпитати, де вони тепер. Ізнов же давали у графа Т[олстого] домашній спектакль якийся, – і там назбирали грошей доволі, да й держать, боячись, щоб ти не проциндрив, і все піджидаючи тебе в столицю, щоб тоді було тобі за що руки зачепити. Коли б іще самі не попроциндрювали, бо й таке на світі буває. Шкода, що я не дуже між людьми вештаюсь, то гаразд нічого й не знаю. А ти пиши Лазаревському, що отак і так, і щоб він хоть у графа Т[олстого] забрав гроші, а ті, що в панича, не пропадуть, і я їх знайду, де вони тепер, бо панич повіявсь у Німещину, то комусь, певно, оддав на руки. А наздавали тих грошенят із України, радіючи славному невольникові і не боячись уже за се халепи.

Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!

Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука. Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів, да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнійшали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами! Ось і я не всижу на одному місці, і мене тягне то сюди, то туди. Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців, як вони там живуть і як розуму доходять. Ти ж пиши до мене, не вважаючи, що од’їжджаю, бо мені всяку потрібну річ перекидатимуть, і всяке діло без мене буде тут робитись так, наче я й не одлучавсь із дому: що друковатиметься, що готовитиметься до друку; а я, вернувшись, піддам сили, де треба, порядок дам, да і знов махну набиратись чужого розуму, бо вже пора й нам порозумнійшать. Прощай же, мій голубе сизий! Пиши до мене коли хоч і просто за гряницю – отак: Belge, Bruxelles, poste restante. A Monsieur Panteleimon Kouliche. А я тобі одповідатиму на всяке твоє слово – не то що! Прощай! Пані моя нездужає в Борзні, так оце махну за нею, а потім простоватимем через Варшаву, і прямісінько в Брюссель. Так треба по нашим ділам. Там проживемо до весни, а далі побачимо, що чинити.

Твій П. Куліш.

Іноді, може, тобі припаде нужда, і під такий поганий час готов ти будеш або запродать, або не знать як надруковать свої вірші. То лучче от як нехай буде: пиши до мене, що пробі грошей треба – і пиши таки сюди, а не в Брюссель, хоть мене тут і нема. Листи получатиме тут мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва. То він, прочитавши всякий лист, так зробить, як і я, і грошенят тобі про нужду вишле; а навпослі, як дасть Бог твої вірші огласити, брязнемо на щотах і зробимось квити. Чого тобі треба од Каменецького, чи книжку яку, чи справку, то все пиши до мене в Петерб[ург], а він за мене все тобі зробить ще краще од мене.