Читать книгу Реквієм по мрії - Г’юберт Селбі-молодший - Страница 3

Як я вчився у школі, то думав: щоб бути письменником, треба бути мертвим. Бути мертвим або походити здалеку – з Англії, Середнього Заходу чи Франції.

Одним з найглибших, хоч і трохи периферійних прозрінь, що осяяли мене, коли я читав «Останній поворот на Бруклін» Г’юберта Селбі, стало те, що мій населений робочим людом Бронкс виявився гідним матеріалом для Мистецтва; що голоси, вулиці й жести, які я так добре знав, були такі ж людські, такі ж цінні й гідні поваги, як і будь-які з тих, що описані всіма цивілізаціями упродовж усіх сторіч існування літератури.

Тому я відкладав «Останній поворот на Бруклін» зі страшним усвідомленням того, що якби мені бажання, пильне око та чутливе вухо, то з мене міг би вийти письменник.

Уже пізніше, як став значно старший, я зрозумів, що талант і матеріал нічого не варті без дечого, чим Селбі володіє й що проявляється в нього на кожній сторінці кожної книжки. Любов – прощення й співчуття, що підносять дух усіх ницих псів, які населяють його світ: загублених, порочних, бездушних і нерозумних. Мистецтво полягає в його здатності олюднювати те, що здається нелюдським, і таким чином водночас робити людянішими й читачів.

Ніхто не вміє передати нутряного почуття людського страждання так, як Селбі, – ці жорстокі галюцинації про милосердя, про мир, про любов, про легку прогулянку; про нищівний біль героїнової ломки; задушливу лють батьківської-подружньої-сексуальної клаустрофобії; скрип гвинтиків параноїдальної манії, що затягуються тугіше; жалюгідна грандіозність передаваних по колу мрій; страх перед неминучим світанком.

Селбі сягає глибоко під шкіру і в голови нижчих прошарків, виносячи звідти інфернальні монологи, по вінця сповнені трагічно пошматованими ілюзіями, короткочасними екстазами й лютою одержимістю, що безперервно шумлять і вирують на кожній сторінці. У найсильніших місцях він буквально змушує нас співчувати оглушливим ударом.

«Реквієм по мрії» описує крах чотирьох осіб – трьох молодих і однієї старшої. Тут Селбі показує натуру людей залежних: від дурману, надії, від трагічно дитячих видінь раю на землі. Навіть коли ці персонажі злітають до сьомого неба, попереду все одно видніється страхітливе поверження, але хоч читач і усвідомлює це наперед, він не може захиститися від майже нестерпного страждання, деградації й забуття, які є ціною мрій для безсилих.

«Реквієм по мрії» є квінтесенцією Селбі, його наповнюють моменти, від яких читач почувається як мимовільний коментатор катастрофи «Гінденбурга», що ридав: «Ох, люди!»

Селбі дарує нам ще одну змогу відчути біль за його людей, – а значить, відчути любов до того, що зазвичай любові не викликає.

Річард Прайс

Нью-Йорк, січень 1988 року