Читать книгу Реквієм по мрії - Г’юберт Селбі-молодший - Страница 5

Я був звичайним бруклінським школярем на порозі першої сесії іспитів у коледжі й страшенно боявся. Мої старші класи школи були сміхотою. Я навчився в них лиш одного: як відбрехатися за прогуляні уроки. Тож коли настала пора коледжу, я не був готовий. Тому я засів у бібліотеці, щоб усе повивчати.

Але Селбі втоптав мої плани в багно.

Я краєчком ока побачив слово «Бруклін». Знайте, що коли ви з Брукліна і бачите щось про Бруклін, то це негайно вас зацікавлює. Я взяв потертий примірник «Останнього повороту на Бруклін» з полиці. Це було ще до екранізації, і я гадки не мав, що потрапило мені до рук. З першого ж речення і я, і результат моєї сесії були приречені. Я завалив її й продовжив читати. Я читав, читав і кричав, і знаходив спільне, і цитував, і тішився. То було справжнє оповідацтво. То було розуміння. То було глибоке, але просте дослідження того, що робить нас людьми. Відтоді я зрозумів, чим хочу займатися. Я хотів розповідати історії.

Оповідацтво привело мене до Лос-Анджелеса і кіношколи. Перед початком занять нам загадали приготувати по три коротких сценарії для проектів, які ми мали втілити під час курсу. Тож я подумав, що мені слід почитати короткі оповідання від моїх улюблених авторів. Це привело мене до «Печива з передбаченням» Селбі, яке я одразу ж і зняв. Оповідання описує злет і падіння продавця, що ходить від дверей до дверей і в якого розвивається залежність від передбачень у печиві з передбаченнями.

Після школи я подумав, що мені пора зняти щось повнометражне, тож звернувся до моїх улюблених авторів по романи. Я знайшов «Реквієм по мрії» в книгарні на Веніс-біч. Я так прагнув почати його читати. І почав, але так і не закінчив. Не тому, що книжка була погана. Радше тому, що роман був такий брутально чесний і захопливий, що я не міг цього витримати.

Книжка довго стояла в мене на полиці. А тоді мій продюсер Ерік Вотсон зібрався поїхати з родиною на лижні канікули в Колорадо. Він хотів щось почитати, тож схопив книжку з моєї полиці й спитав, чи можна її позичити. Коли він повернувся, то сказав, що «Реквієм» погубив його канікули і що я мушу дочитати роман. Я дочитав – і тоді зрозумів, що мені робити далі.

У книзі йдеться багато про що. Здебільшого вона про любов. Якщо точніше, вона про те, що може статися, коли любов збивається зі шляху.

Коли настала пора писати сценарій, я винайняв квартиру в південному Брукліні, біля Коні-Айленда. Роман мав дивовижну структуру і добре ліг у три дії. Але було в ньому щось дивне. Коли я розібрався, то зрозумів: щоразу, як із персонажем мало статися щось хороше, – ставалося щось лихе. Через це я не міг збагнути, хто ж у романі головний герой.

Намалювавши сюжетні лінії для всіх персонажів, я побачив, що вони наче висять догори ногами. Я перевернув малюнок і зненацька ледь не закричав «Еврика!». Героєм була не Сара, не Гаррі, не Тайрон, не Меріон. Героєм був ворог цих персонажів: Залежність. Книжка проголошувала перемогу Залежності над Людським Духом. Я почав дивитися на фільм як на кіно про чудовисько. Єдина відмінність була в тому, що чудовисько не мало фізичної форми. Воно жило тільки глибоко в головах персонажів.

Еллен Берстін, котра неперевершено зіграла Сару Ґолдфарб, розповіла мені, що в індуїзмі є два головних божества – Шива і Калі. Шива – бог творення, а Калі – богиня руйнування. Вони діють разом. Одне не може існувати без другого. Як християнські Бог і Диявол. Добро і зло. Між ними рівновага. Селбі пише про Калі. Він пише про темряву.

І в цій темряві Селбі вмикає ліхтарик і шукає нашу людяність. Він плекає той крихітний, але безцінний діамант любові, загублений у всесвіті зла. Ведучи нас до нього, він розкриває нам усе: нашу красу і марнославство, нашу силу і слабкість. Він показує мотиви наших учинків, які змушують нас ненавидіти й любити. Він показує, що значить бути людиною.

Я мусив перетворити цей роман на фільм, бо його слова просто горять на сторінці. Як зашморг у руках ката, ці слова залишають обпечений слід на шиї й тягнуть вас у те підземелля, яке ми, люди, будуємо під пеклом. Чому ми це робимо? Бо ми вибираємо жити мрією, а не життям.

Ви ніколи не забудете цієї книжки.

Даррен Аронофскі

1 травня 2000 року