Читать книгу Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові - Хью Джон Лофтинг, Хью Лофтинг - Страница 2

Того ж тижня ми розпочали підготовку до експедиції.

Джо, ловець мушель, перегнав «Кроншнеп» далі вниз по річці і пришвартував його до стіни набережної, так щоб зручніше було його завантажувати. Цілі три дні підряд ми зносили продукти до нашого нового прекрасного корабля й там їх складали.

Мене здивувало, яким містким і великим він був усередині. Тут було три маленькі каюти, хол (або їдальня), а під усім цим знаходилося велике сховище, яке називалося трюм, де трималася їжа, запасні вітрила та інші речі.

Гадаю, Джо встиг розповісти вже всім у місті про нашу майбутню подорож, бо на набережній постійно стояла юрба і споглядала за тим, як ми зносимо речі до корабля і піднімаємо їх на борт. І зрозуміло, що рано чи пізно сюди мав навідатися й старий Меттью Маґґ.

– Святий Боже, Томмі, – сказав він, побачивши мене, як я несу якісь торби з борошном, – оце так гарний кораблик! І куди це Лікар збирається мандрувати цього разу?

– Ми пливемо на Мавпопавучий острів, – повідомив я з гордістю.

– А Лікар тільки тебе одного бере із собою в подорож?

– Ну, він казав, що хоче взяти ще одну людину, – відповів я, – але поки що ще не вирішив кого.

Меттью прокашлявся, потім скосив погляд на стрункі щогли «Кроншнепа».

– Знаєш, Томмі, – сказав він, – якби ж то не мій ревматизм, а так я майже готовий їхати з Лікарем. Є щось таке у судні, яке стоїть під вітрилами і готове відплисти, що завжди змушувало мене відчути жагу пригод і мандрів. А що це ти тягнеш на борт у цих бляшанках?

– Це патока, – сказав я, – двадцять фунтів патоки.

– Боже мій, – зітхнув він і засмучено почвалав геть, – це тільки робить моє бажання податися з вами сильнішим, ніж будь-коли. Але ж мій ревматизм такий страшний, що я ледве…

Я далі вже не розчув, бо Меттью відійшов задалеко, усе ще щось бурмочучи, і зник у юрмі, що зібралася на причалі. Дзиґар на Церкві в Паддлбі відбив полудень, і я повернувся, почуваючись вельми заклопотаним і важливим, до виконання завдання з завантаження корабля.

Проте не минуло багато часу, як нагодився дехто інший і знову перервав мою роботу. Це був здоровенний, кремезний і дужий чолов’яга з рудою бородою і татуюваннями, що повністю вкривали його руки. Він витер свого рота тильною стороною долоні, двічі сплюнув на мур набережної і сказав:

– Хлопче, де шкіпер?

– Шкіпер! Кого ви маєте на увазі? – перепитав я.

– Капітана. Де капітан цієї посудини? – прохрипів він, показуючи на «Кроншнеп».

– А, ви питаєте про Лікаря, – сказав я. – Але його зараз тут немає.

У цей момент Лікар приїхав, а в руках його було повно записних книжок, сіток для метеликів, скляних контейнерів та іншого природознавчого спорядження. Великий чолов’яга підійшов до нього, з повагою торкаючись капелюха.

– Доброго ранку, Капітане, – привітався він. – Я чув що вам бракує робочих рук для подорожі. Мене звати Бен Бутчер, бувалий моряк.

– Дуже радий з вами познайомитися, – відповів Лікар. – Але боюся, що не зможу взяти ще кого-небудь у команду.

– Та ви що, Капітане, – оторопів бувалий моряк. – Ви ж не збираєтеся протистояти штормам у відкритому морі без жодної допомоги, якщо не брати до уваги цього нещасного парубійка, та ще й на такому великому судні!

Лікар запевнив його, що збирається, але чолов’яга нікуди не пішов. Він надокучав і сперечався. Він застеріг нас, що знавав чимало кораблів, які потонули через – недоукомплектування. Він дістав свій, як він його назвав, стирифікат – папір, у якому писалося, який він гарний моряк, і благав нас узяти його, якщо тільки нам дорогі наші життя.

Однак Лікар тримався вельми твердо – був увічливим, але рішучим, і врешті-решт чолов’яга засмучений забрався геть, кинувши, що напевне більше ніколи не побачить нас живими.

Претенденти усіляких сортів та різновидів забрали в нас чимало часу того ранку. Щойно Лікар спустився вниз, аби покласти в каюті свої записні книжки, як на сходнях з’явився наступний відвідувач. Це був чорношкірий чоловік незвичайного вигляду. Досі я бачив негрів тільки в цирках, де вони носили пір’я, і намиста з кісток, і всякі такі речі. Але цей був одягнутий у модний сюртук з величезною яскраво-червоною краваткою. На голові в нього був солом’яний капелюх із веселенькою стрічкою, а над усім цим він тримав здоровенну зелену парасолю. Він був стильним у всіх відношеннях, окрім ніг. Бо не носив ні черевиків, ні шкарпеток.

– Даруйте мені, – вимовив він, елегантно вклоняючись, – але чи є це корабель медика Дуліттла?

– Так, – підтвердив я. – Ви хотіли його бачити?

– Хотів, якщо тільки це не буде дискомфорсажно, – відповів він.

– Як мені вас представити?

– Я Бампо Кахбубу, Наслідний Принц Джолліджинкі.

Я відразу ж побіг донизу й усе розповів Лікареві.

– Яка удача! – вигукнув Джон Дуліттл. – Мій старий друзяка Бампо! Добре, дуже добре! Він навчається в Оксфорді, щоб ти знав. Як це гречно з його боку, подолати таку віддаль, щоб мене провідати! – І він кинувся вгору по сходах, аби привітати свого гостя.

Дивного чорношкірого чоловіка, здавалося, аж переповнювала радість, коли з’явився Лікар і тепло потис йому руку.

– Новини досягли мене, – сказав він, – що ви збираєтеся випливати в подорож. І я поквапився побачити вас перед вашим від’їздом. Я в надзвичайному екстазі, що не пропустив вас.

– Ти за малим нас не пропустив, – відповів Лікар. – Так трапилося, ми трохи забарилися, бо не могли набрати необхідну кількість команди, щоб керувати кораблем. Якби не це, то ми б уже три дні, як були б в морі.

– А скільки ще людей потребує ваша корабельна команда? – спитав Бампо.

– Тільки одного, – сказав Лікар. – Але знайти такого, як треба, надзвичайно складно.

– Подумалося мені, що я помітив палець Долі в цьому, – промовив Бампо. – А як би я вам підійшов?

– Чудово, – вигукнув Лікар. – Але як же твоє навчання? Ти ж не можеш просто так поїхати й залишити свою університетську кар’єру саму на себе, розумієш?

– Мені потрібні канікули, – запевнив Бампо. – Навіть якби не поїхав я з вами, я мав намір у кінці цього семестру узяти тримісячне ретирування. А окрім того, я не буду занедбувати свою едифікацію, якщо супроводжуватиму вас. Перед тим, як я полишив Джолліджинкі, мій августійший батько Король сказав мені не вагатися й багато мандрувати. Ви людина великої студійності. Побачити світ у компанії з вами це шанс, на який не можна начхати. Ні, ні, справді.

– Як тобі подобається жити в Оксфорді? – спитав Лікар.

– О, терпимо, терпимо, – сказав Бампо. – Мені подобається усе, окрім алгебри і черевиків. Від алгебри болить моя голова, а від черевиків болять мої ноги. Я викинув черевики через паркан, як тільки вийшов за межі університетного квартиралу сьогодні вранці. А алгебру я успішно забуваю дуже швидко. Мені подобається Цицерон. Так, я думаю, Цицерон гарний. Він такий спорадичний. До речі, подейкують, що його син веслуватиме на ригаті за наш коледж наступного року – чарівничий парубок!

Лікар на кілька секунд зупинив погляд на здоровенних босих ногах чорного чоловіка.

– Що ж, – промовив він повільно, – є щось у тому, що ти говориш, Бампо, про здобуття освіти у світі, так само як і в коледжі. І якщо ти справді певен, що хочеш із нами, ми будемо щасливі прийняти тебе. Тому що, скажу тобі по-правді, я вважаю, що саме ти і є та людина, яка нам потрібна.