Читать книгу Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові - Хью Джон Лофтинг, Хью Лофтинг - Страница 5

Наступного ранку, коли ми ласували прекрасним сніданком з нирок і бекону, приготованим нашим добрим коком Бампо, Лікар сказав мені:

– Я оце саме розмірковую, Стаббінсе, чи зупинятися мені на островах Капа-Бланка, чи йти прямо через океан до узбережжя Бразилії. Міранда каже, ми можемо розраховувати на довгий період чудової погоди – чотири з половиною тижні щонайменше.

– Ну, взагалі-то, – відповів я, виловлюючи ложкою цукор із дна моєї чашки з какао, – я гадаю, що було б краще пливти прямо через океан, поки ми певні, що погода буде гарна. А крім того, Пурпурова Райська Птиця буде нас весь час виглядати, чи не так? Вона хвилюватиметься, що ж із нами сталося, якщо ми не прибудемо туди приблизно за місяць.

– Правильно, все правильно, Стаббінсе. А з іншого боку, Капа-Бланка це дуже зручне місце для зупинки на шляху через океан. Якщо нам потрібні будуть припаси чи якийсь ремонт, то туди варто зазирнути.

– А як довго нам плисти звідси до Капа-Бланки?

– Близько шести днів. Гаразд, це ми можемо вирішити й пізніше. Найближчі два дні у будь-якому разі наш напрямок буде один і той же. Якщо ти вже закінчив сніданок, то ходімо, й будемо виходити в море.

Піднявшись на палубу, я побачив, що наш корабель оточений білими й сірими мартинами[1], які проносилися й кружляли навколо в сонячному ранковому повітрі, шукаючи недоїдки, викинуті з кораблів у гавані.

Десь о пів на восьму ми підняли якір, поставили вітрила під приємний і стабільний бриз і вийшли у відкрите море, жодного разу ні об що не буцнувшись. Ми зустріли пензанський риболовецький флот, який повертався з нічного лову. Човни виглядали дуже чепурними й відзіґорними, усі вишикувані в ряд, немов солдати, з червоно-коричневими вітрилами, нахиленими під одним кутом, і з білими бурунцями води перед форштевнями.

Наступні три чи чотири дні все йшло гладенько й нічого незвичайного не відбувалося. За цей час ми всі освоїлися зі своїми повсякденними обов’язками, а коли траплялася вільна хвилина, Лікар показував кожному з нас, як стояти свою вахту за штурвалом, як тримати корабель на правильному курсі і що робити, коли вітер несподівано помінявся. Ми розділили 24 години доби на три зміни і стали спати по черзі по 8 годин, а 16 годин залишалися на ногах. Отож корабель був постійно під добрим наглядом, а двоє з нас завжди були на чергуванні.

Окрім того, Полінезія, яка була набагато старішим мореплавцем, ніж будь-хто з нас, і справді багато знала про те, як управляти судном, здавалося, ніколи не спала – за винятком моментів, коли вона на кілька секунд примружувала очі на сонці, стоячи на одній нозі поряд зі штурвалом. Можете бути певні, що ніхто не мав жодного шансу залишитися в ліжку більше ніж свої вісім годин, якщо Полінезія була на посту. Вона стежила за корабельним годинником, і якщо ти пересипав бодай пів хвилини, залітала в каюту й легенько дзьобала тебе в ніс, аж поки ти не вставав.

Дуже скоро мені почав справді подобатися наш смішний чорний друг Бампо з його пишною манерою говорити та велетенськими ступнями, на які вічно хтось або наступав, або через них перечіплявся. Хоча Бампо був набагато старшим за мене й уже вчився в коледжі, він ніколи не намагався вивищитися наді мною. Здавалося, що він усміхається безперервно й підтримує всіх нас у доброму гуморі. Отож невдовзі я зрозумів, наскільки Лікар мав рацію, беручи його на корабель, попри те, що Бампо жодного уявлення не мав про мореплавство чи мандрівки.

Уранці п’ятого дня подорожі, якраз коли я переймав штурвал від Лікаря, Бампо з’явився й повідомив:

– Солона яловичина вся майже закінчилася, сер.

– Солона яловичина! – вигукнув Лікар. – Як?! Ми ж узяли з собою сто двадцять фунтів. Ми не могли стільки з’їсти за п’ять днів. Що з нею могло трапитися?

– Я не знаю, сер, але це точно. Кожного разу, як я заходжу на склад, то помічаю, що ще одного кусня бракує. Якщо це пацюки жеруть наше м’ясо, то тоді це якісь колосальні гризуни.

Полінезія, яка походжала вгору-вниз по такелажному канату, роблячи свої ранкові вправи, зауважила:

– Мусимо обшукати трюм. Якщо ми допустимо, аби це тривало й далі, ми всі почнемо голодувати ще до кінця цього тижня. Ходімо зі мною вниз, Томмі, й розберімося, що там до чого.

Отож ми спустилися по трапу до складського приміщення, і Полінезія звеліла стояти тихо й прислухатися. Ми так і зробили. І невдовзі почули з темного закутка трюму виразні звуки чийогось хропіння

– Ах, я так і думала, – сказала Полінезія. – Це чоловік – і великий. Залазьте сюди ви обидва й витягайте його. Судячи зі звуків, він має бути за цією бочкою. Божевілля якесь! Здається, ми взяли з собою половину Паддлбі. Усі думають, що ми якийсь дешевий пором за пів пенні. Яке нахабство! Витягайте його!

Тож Бампо і я запалили ліхтаря й видерлися вгору по ящиках. А там, за бочкою, можете бути певні, знайшли величезного бороданя, який міцно спав із виразом повної ситості на обличчі. Ми розбудили його.

– Ташотаке? – пробурчав він заспано. Це був Бен Бутчер, бувалий моряк.

З Полінезії, здавалося, сипалися іскри, як із розлюченого феєрверку.

– Це вже остання крапля, – прогарчала вона. – Це саме той тип, якого ми хотіли бачити найменше в світі. Якір мені в печінку, яке нахабство!

– Чи не була б благоприйнятною порада, – промовив Бампо, – поки цей негідник усе ще сонний, вдарити його по голові яким-небудь вагомим об’єктом і виштовхнути через ілюмінатор у море?

– Ні. Тоді ми потрапимо в халепу, – заперечила Полінезія. – Ми зараз не в Джолліджинкі, щоб ти знав. На превеликий жаль! А крім того, ніколи в світі не було такого великого ілюмінатора, щоб виштовхати цього здорованя. Тягніть його нагору до Лікаря.

Отже, ми відвели чоловіка до штурвала, де він з повагою торкнувся свого капелюха, вітаючи Лікаря.

– Ще один нелегальний пасажир, сер, – доповів Бампо розважливо.

Я вже боявся, що бідного Лікаря трафить шляк.

– Доброго ранку, Капітане, – прохрипів чолов’яга. – Бен Бутчер, бувалий моряк, до ваших послуг. Я знав, що вам знадоблюся, а тому дозволив собі самовільно пробратися на судно, незважаючи на докори сумління. Але я просто не зміг дивитися, як ви, нещасні суходольники, вирушаєте в таку подорож без жодного справжнього моряка, який би міг вам помогти. Ви б ніколи не повернулися додому живими, якби не трапився я. Ось погляньте лишень на свій головний парус – верхній кут зовсім не закріплений. Перший порив вітру, й усе ваше полотнище полетить за борт. Ну, тепер все гаразд, коли я тут. Дуже скоро у нас тут усе буде як на справжньому кораблі.

– Ні, не все гаразд, – відрізав Лікар, – усе якраз погано. І я зовсім не радий зустріти вас. Я сказав вам у Паддлбі, що не хочу вас брати. Ви не мали права сюди проникати.

– Але ж, Капітане, – стояв на своєму бувалий моряк, – ви не зможете керувати цим кораблем без мене. Ви нічого не тямите в навігації. Ну ось погляньте лишень на компáс: ви дозволили судну відхилитися від курсу аж на півтора градуса. Ви просто божевільний, що намагаєтеся здійснити цю подорож сам-один, ви вже пробачте мені такі слова, сер. Та ви ж, ви втратите корабель!

– Послухайте, – перервав його Лікар, і в його очах несподівано з’явився суворий блиск, – втратити корабель для мене нічого не значить. Я вже втрачав кораблі раніше, і це мене аніскілечки не хвилює. Коли я вирішую пливти в якесь місце, я туди потрапляю. Це ясно? Я можу нічого не знати про вітрила й навігацію, але я все одно досягаю мети. Так от, ви можете бути найкращим моряком на світі, але на цьому кораблі ви просто звичайна й незаперечна халепа – дуже звичайна й дуже незаперечна. А я тепер збираюся зайти в перший-ліпший порт і висадити вас на берег.

– Так, і вважай, що тобі повезло, – додала Полінезія, – що ми тебе не посадили під арешт за безплатний проїзд і за те, що ти зжер всю нашу солону яловичину.

– Я навіть не знаю, що нам із цією бідою робити, – я почув, як вона зашепотіла до Бампо. – Грошей, щоб закупити ще хоч скількись м’яса, у нас нема, а ця солона яловичина була найважливішою в наших запасах.

– А чи не було б це гарною політичною економією, – прошепотів Бампо у відповідь, – якби ми засолили бувалого моряка і їли б його замість яловичини? За моїми припущеннями, він має важити більш ніж сто двадцять фунтів.

– Скільки разів я маю тобі повторювати, що ми не в Джолліджинкі, – обірвала його Полінезія. – Такі речі не роблять на кораблях білих людей!.. Утім, – пробурмотіла вона після хвилинних роздумів, – це достобіса гарна ідея. Не думаю, що хто-небудь бачив, як він забирається на наш корабель… О небо! Але ж у нас і солі бракує. А крім того, він стовідсотково смердітиме тютюном…