Читать книгу Аптекарка - Ингрид Нолль - Страница 1

Окрім родинного девізу «Про гроші не говорять, ними володіють», а також невиправданої гордині, моя мама не успадкувала від свого роду жодних благ. Моєму батькові вона загалом була покірною ― та за його відсутності могла виростати до розміру тиранозавра. Ми, діти, зрозуміли це тоді, коли тато без якихось очевидних причин відрікся від м’яса, став вегетаріанцем і намагався схилити до цього всю сім’ю. Щоправда, він із милосердя таки дозволяв нам, бо ми ж іще ростемо, трішки ліонської ковбаси, одне яйце щонеділі чи кілька крихітних фрикадельок у томатному соусі.

Коли всі інші господині о четвертій годині після обіду варили каву, наша товста, низенька мати влаштовувала для себе, для мене і для мого брата справжню м’ясну оргію. То був чи не єдиний випадок панібратства, у якому її можна було б звинуватити і від якого ми отримували страшенне задоволення.

Неначе приховуючи сліди вбивства, ми повинні були знищити всі м’ясні залишки до того часу, як додому повертався тато. Жодна кісточка, жодна шкварочка, жоден хрящик, так само як і жоден запах чи брудна тарілка не мали б залишитися свідком нашого таємного злодіяння. Ми чистили зуби, виносили сміття й повертали кухні стан невинності за допомогою лимонного спрею.

А втім, якщо чесно, то я була більше татковою доцею і страждала від того, що зраджувала його з м’ясом. Якби його навернення не відбулося за рік до найбільшої травми мого дитинства, то я б точно звинувачувала у цьому себе.

Мій тато теж полюбляв вислови, що стосувалися грошей. Ми рано дізналися, що вони не пахнуть, не лежать посеред вулиці, що гроші керують світом, хоча за них і не купиш щастя. Та найчастіше він бурмотів: «Гроші – не тема для дискусій». Ця фраза в нього була на всі випадки життя: коли мій одинадцятирічний брат захотів навчитися гри на піаніно, то без жодних вагань тато купив концертний рояль, який ще й досі займає половину вітальні моїх батьків, хоча по його клавішах стукали всього вісім місяців. У той же час тато наполягав на тому, щоб транспортири, фломастери, шпильки для волосся чи кросівки я купувала за свої кишенькові гроші. Навіть мама не знала, скільки заробляв її чоловік, але припускала, що він заробляв добре. Оскільки гроші не були в нас темою для розмов, то їй доводилося час від часу повідомляти про свої потреби зашифрованими натяками. І знову ж таки – на мій шкільний випускний тато подарував мені маленьке авто, яке насправді хотів мій брат.

Я дуже рано збагнула, що батьківську любов можна купити шкільними результатами. Батьки пишалися моїми добрими оцінками, моєю старанністю та першими успіхами як господині.

З того часу збереглися знімки, де я працюю в саду: на голові солом’яний бриль, у руках – лійка. Фотографував мене батько й на кухні, коли я, одягнена у великий картатий фартушок кухарки, обережно прикрашала різні тістечка з пісочного тіста зубною пастою, і нарешті last but not least[1] – коли вдавала медсестру. Усі ляльки та ведмедики викладені на моєму дитячому ліжечку, на їхніх зламаних кінцівках величезні пов’язки з туалетного паперу. У декого з них – кір, нанесений червоною крейдою на лялькове обличчя. Я пригадую навіть, як одного разу цей синдром медичної сестри став причиною суперечки між батьками: йшлося про моє пристрасне дихання рот до рота з метою оживити давно померлого крота.

Тоді я переконала себе, що є улюбленицею в сім’ї: старанна, мила дівчинка, яка слухняно носила хустки на голові. Коли я пішла до школи, то теж виправдала очікування всіх: зацікавлена школярка, яка пізніше досягала блискучих результатів насамперед у природничих науках. Уже в десять років я збирала рослини, відтискала пресом і долучала до свого гербарію, який зберегла до сьогодні. Усе на мені та довкола мене мусило завжди бути чистим та поскладаним. Моя кімната слугувала зразком чистоти, подруг для ігор я добирала за власною подобою, моя ферма дощових хробаків у підвалі була гігієнічно відмежована від яблук, які там тоді зберігали.

У старших класах моя поведінка, спрямована на досягнення найвищого балу, аж ніяк не сприяла прихильності однокласників. Мою звичку ретельно підкреслювати важливі речення в підручниках під лінійку жовтим фломастером висміювали: говорили, що то жовтизна від зубріння. Я даремно намагалася завести подруг. Постійна похвала учителів лише погіршувала моє становище.

Це сталося, коли мені виповнилося дванадцять. Під час короткої перерви вчителька вийшла з класу, а я поспішила до туалету, який відвідувала надто часто через свою нервозність. Коли вже збиралася повернутися до класу, двері не відчинялися. Добрий десяток дітей підпирав їх з того боку. Можна було чути, як вони перешіптувалися й намагалися стримати хихотіння. Власне кажучи, я не так швидко панікувала, але того похмурого січневого дня ще зранку мала сумний настрій, тож коли це сталося, більше не могла стримати сліз. Я з розгону штовхнула пофарбовані в сірий колір, подряпані дерев’яні двері, які відділяли мене від усіх інших. Урок мав би розпочатися за кілька хвилин, тож мені просто можна було дочекатися дзвінка, а побачивши вчительку, діти повернулися б на свої місця з невинними обличчями. Але я тоді сприйняла ту ситуацію та свій натиск надто серйозно.

Двері подалися, ніби їх ніхто й не підпирав, і я вилетіла через поріг, немов гарматне ядро. Я ще встигла відчути, як латунна ручка з силою вдарила мою руку, а тоді я гепнулася на підлогу, встелену зеленим лінолеумом. Майже одночасно з цим зайшла вчителька. Мої вороги вихором метнулися на свої місця.

Звісно ж, мене розпитували. Я не розповіла нічого, адже зради мені б ніхто не пробачив. Незабаром у класі знову запанував спокій, але тут виявилося, що немає одного хлопця. «Акселю стало погано», – запевнила вчительку моя сусідка по парті. Та послала іншого учня, щоб той з’ясував, що сталося, але він повернувся ні з чим. Зрештою вчителька сама вийшла в коридор, заглянула навіть до чоловічого туалету, сумлінно виконуючи свій обов’язок нагляду за дітьми. Нарешті хтось із нас висунув припущення, що Аксель, мабуть, побіг додому, боячись, що я звинувачу його. Оскільки він завжди знаходив причину, щоб прогуляти школу, така версія видавалася правдоподібною.

Акселя знайшли через чотири години. Як показав розтин, я з усієї сили увігнала дверну ручку йому в череп. На власне нещастя, він саме зазирав у замкову шпарину, коли всі інші відійшли від дверей. Аксель утік до підсобки, де зберігали географічні карти, напевно через страх бути покараним та приголомшення від сильного болю в голові. Причина смерті – широкий крововилив у мозок.

Поліція розпочала слідство, про яке я вже нічого не пам’ятаю. Коли на парті в мене з’явилися перші більшою чи меншою мірою анонімні записки, мої батьки перевели мене до іншої школи. На клаптиках паперу в голубу лінійку було написано «вбивця».

Тато часом дивився на мене довгим поглядом, зі сльозами й безмежною втомою в очах.

Мене забрали зі школи й перевели до гімназії для дівчат, якою завідували монахині ордену сестер-урсулинок. Тож я поводилася відповідно – чемно й виховано. Просто не привертати до себе зайвої уваги – такий був мій девіз. Щодо всього іншого, то до мене ніхто не проявляв ворожості: смерть Акселя тут не обговорювали, адже моя нова школа містилася у зовсім іншому районі. Я мала імідж дещо нуднуватої зразкової учениці, і мене це цілком влаштовувало. Змінилося все лише з настанням мого шістнадцятиріччя і зростанням у мені незрозумілого потягу до осіб протилежної статі.

Спогади про це мордують мене зараз, коли лежу тут і не можу рухатися. Це триває і вдень, і вночі.

У цій лікарні мало тиші, адже тут навіть пакет першокласного обслуговування передбачає перебування в палаті на дві особи. Я не можу читати тут щось путнє. Постійне відволікання медичним персоналом, безперервне вимірювання температури тіла, ковтання пігулок, відсутність інших чуттєвих задоволень, очікування поганої їжі, більшою чи меншою мірою мимовільне підслуховування чужих відвідувачів – усе це затягує дні в один вузький корсет. Ми рано гасимо світло. Я, немов та Шахерезада, постійно розповідаю пікантні подробиці свого життя; натомість у моєї сусідки по палаті, пані Гірте, за плечима немає жодних інтимних моментів, якими б вона могла поділитися. Від старої діви нема чого очікувати ані якогось жвавого любовного життя, ані справжнього скандалу. Вона перебуває у Гейдельберзькій лікарні, бо їй видалили матку. То просто міома, стверджує вона, безневинний згусточок, який, однак, спричиняє проблеми. Я ж думаю, що у жінки рак.

Добре, що Павел приніс мені фотоальбоми. Тепер часто їх переглядаю, адже це непогана альтернатива читанню. При нагоді демонструю окремі фотографії своїй сусідці. У свої п’ятдесят вісім років з таким голубуватим відтінком волосся вона є разючою протилежністю мені. Її відвідує лише якась іще старіша жінка, що здебільшого розповідає тільки про свого собаку та власний досвід у лікарнях. Коли біля мого ліжка сидить Павел, то пані Гірте розглядає його з неабиякою цікавістю; під час наших розмов півголосом вона вдає, ніби спить, хоч я впевнена, що вона так само підслуховує моїх відвідувачів, як і я підслуховую її.

Моя сусідка тим часом уже знає про тавро вбивці, яке закріпилося за мною ще в дванадцять років. Вона вислухала всю цю історію з неприхованим інтересом.

Можливо, я розповідаю цій незнайомці про своє життя, бо це для мене своєрідна терапія, яка, на відміну від якогось відомого дивана у психотерапевта, абсолютно безкоштовна. Хай там як, але я справді помітила, що мені кращає, коли у півсутінках нашої палати я ділюся, немов зі сповідальницею, подіями свого життя.

Я б залюбки перейшла з нею на «ти», але оскільки молодша за неї, то ініціатива в її руках. Щоб якось розпочати, я запропонувала їй називати мене просто Гелла. Вона одразу ж відкинула цю пропозицію. А чого ще можна очікувати від жінки, яка навіть до своєї так званої подруги звертається «пані Рьомер».

«Якби вам було сімнадцять, пані Морман, то я б могла собі дозволити таке звертання…»

Я злісно відрізала: «Так чи інакше, але ви могли б бути мені матір’ю».

І тут я влучила в болюче місце: за скельцями окулярів аж зблиснуло. А втім, ми добре ладнаємо. Я вважаю дивним, що ця жінка оплакує втрату матки, зносячи при цьому увесь біль стійко, мов солдат. Зрештою, вирізаний орган у її віці так само непотрібний, як, скажімо, вузли щитоподібної залози.

Іноді, поки вона в туалеті, я вивчаю її пожитки в шухляді тумбочки та в шафі: зі страхового медичного поліса можна довідатися дату її народження, сімейний стан (незаміжня) та ім’я (Роземарі), але якихось особистих листів там немає, так само як і фотографій. З її слів, прикраси та гроші вона передала до сейфа. Це дуже легковажно ― залишати в палаті без нагляду речі, які мають велику цінність. Бідною її точно не назвеш, інакше вона б не дозволила собі сплатити додаткові кошти за лікування першого класу. Так само і її парфуми, нічні сорочки та халат були дорогими і дуже ретельно підібраними.

Недавно я розповіла, як вела подвійне життя, будучи ще зовсім юною. Я не могла бачити у темряві її обличчя, але була впевнена, що воно в неї у ту мить перекошене.

Я любила чоловіків, справи яких були ще гірші, ніж у мене. Хоча вчительки та однокласниці нічого не знали про мої непристойні пригоди, але мою сім’ю вони шокували. Мабуть, саме в той час я розбила серце своєму татові. Його безневинне біляве дитя волочилося з пройдисвітами та покидьками, очі б його їх не бачили. І на превелике нещастя, усе це не минулося разом з пубертатним періодом. Так, як колись я викручувала лялькам ноги, щоб потім їх ремонтувати, так пізніше вишукувала хворі чоловічі душі, щоб їх зцілити. Відчуття того, що я достатньо сильна, аби розв’язувати проблеми інших, допомогло мені впоратися з моїми власними.

На дитячих фотографіях у мене тямуще, ба навіть хитре обличчя. Мої карі очі усе детально фіксують. Я намагаюся їх прочитати – чи промовляла вже тоді у них та потреба здобувати собі любов опікою та леліянням? Ця справді жіноча потреба, яка зазвичай стосується маленьких дітей, але проявляється також у роботі в саду, приготуванні їжі та догляді, знаходила мені жертву насамперед серед чоловіків. Моїм батькам треба було в той час дозволяти мені приглядати за дітьми чи купити мені коника, натомість вони ставили в рамку табелі з моїми оцінками.

Спочатку я не усвідомлювала, що мене, наче магнітом, притягували аутсайдери, хворі та невротики. Ще у школі в мене був залежний від героїну хлопець, який потребував мого порятунку. У ті часи я кілограмами їла шоколад, цілі ночі розмовляла зі своїм плаксивим коханнячком і крала в батьків гроші, сигарети й алкоголь. Якби його не запроторили до в’язниці, я б і сьогодні працювала над звільненням його від залежності. Адже тоді була вірна, мов те золото.

Наступним був безробітній моряк. Звісно ж, у моїй колекції знайшлося місце й для чоловіка з депресією, хронічного хворого, врятованого самогубця та звільненого ув’язненого з татуюванням шуліки на грудях.

Робота аптекаркою теж збагатила мою колекцію: всупереч усім приписам, я відкрила чоловікові, якого роздирав біль і який потребував посеред ночі ліків, не віконечко для рецептів, а двері.

Щоб раз і назавжди з’ясувати свою роль у цих трагедіях, я знову і знову починала лікування, але тоді вкотре припиняла. Зцілення моїх підопічних забирало весь мій час. При цьому мені й без терапевтів було цілком зрозуміло, що мене, зовні саму чемність, притягувало насамперед усе, що в суспільстві викликало осуд.

Я боялася цього провалля всередині себе; я навіть бачила сни, що хтось із моїх коханих мене вбив і я лежу мертва, так ніколи й не народивши дитину. Тоді я прокидалася з відчуттям порожнечі, адже життя без материнства видавалося мені змарнованим. Попри увесь розум та ділові якості, якими я наділена, я завжди знала, що моя життєтворча частина така сама важлива. Принаймні раз у житті я хотіла дізнатися, як це – брати участь у творінні й народженні. Тим часом пісок у пісочному годиннику збігав. Дитина означала для мене дуже багато: маленьке створіння, яке можна сформувати за власними уявленнями, з яким можна братися за те, чого хочеш, якого можна обдаровувати чи захищати за покликом серця. Я хотіла, щоб дитина стала частинкою всього, що було важливим у моєму житті. Вона не мала б відчувати в чомусь нестачі ― ані в любові, ані в шпильках до волосся. Я хотіла забезпечити її зразковим батьком із шанованою професією та сталим прибутком, який би походив з порядної родини та мав яскравий розум. Мої тогочасні супутники геть не годилися для цієї мети.

Пані Гірте хропіла.