Читать книгу Аптекарка - Ингрид Нолль - Страница 2

Однієї неділі мене відвідала Доріт, подруга юності. Вона має змогу приходити тільки тоді, коли Ґеро приглядає за дітьми. У розпал наших теревенів зайшов лікар. Доріт для годиться вийшла в коридор. Звичайні стандартні запитання: «Усе гаразд? Є проблеми з розширенням вен? Болять шви?»

– Коли мені можна буде додому? – запитує пані Гірте.

Черговий лікар неохоче приймає такі рішення, вона мала б це знати. Кинувши погляд на пляшку з сечею, він іронічно відповідає:

– Невже ви хочете, щоб вас виписали з лікарні з постійним катетером?

Коли опісля Доріт знову сиділа біля мене, я розповіла їй, що ми терпіти не можемо доктора Кайзера, на відміну від доктора Йоганнсена, головного лікаря – дивним чином, але і пані Гірте кивнула на підтримку моїх слів.

– Але він дивиться в очі довше ніж дві секунди, – розповідала я Доріт, – а ти сама знаєш, як легко в такій ситуації закохатися.

Подруга засміялася, а тоді чи то нахабно, чи то навпаки по-дружньому втягла до розмови й пані Гірте.

– Гелла має рацію, чи не так?

Моя зачахла сусідка щось пробурмотіла, тоді дістала газету «Вельт ам Зоннтаґ» і взялася за читання розділу новин про економіку.

Про свою сім’ю можна розповідати днями чи, як у нашому випадку, годинами, але більшість жінок воліють краще слухати історії про чоловіків. Я виходжу з того, що пані Гірте залишилося вже не так довго бути на цьому світі, тож вона не зможе десь про це проговоритися. Тому я вирішила подарувати їй ще кілька бентежних, безсонних годинок. Здебільшого вона ніяк не коментує мої розповіді, але якось із її уст злетіло:

– Та ви божевільна.

Це мене розважало; я б залюбки трішки провокувала цю стару каргу. Отож з усіма деталями я розпочала розповідь про Левіна.

Коли ми почали зустрічатися, я вірила, що прийшов кінець фазі, коли я була рятівницею чоловічих душ. То був цілком нормальний хлопець, хоч і молодший за мене на кілька років і ще досі навчався, але за всіма ознаками відповідав суспільним нормам. Десь у глибині душі я думала про весілля, про дітей, але ніколи не висловлювала своїх думок уголос. Молодому чоловікові треба дати час.

Справи Левіна не завжди йшли добре, але натомість він не брався одразу ж за злочинне ремесло чи починав колотися, пиячити або навідуватися до повій. Він дуже страждав від того, що його мати майже одразу після раптової смерті батька переїхала з новим чоловіком до Відня. Недалеко від Гейдельберга, якихось півгодини від нас, мешкав живучий дід, у якого завжди був поганий настрій. Свого внука він використовував радше як слугу, коли треба було порізати м’ясо чи кудись відвезти діда машиною.

Я познайомилася з Левіном, підшукуючи собі вживане авто.

Для мене цінність автомобіля десь така ж, як і пральної машини. Окрім ціни та пробігу, мене цікавить лише колір – він має бути стриманим.

Коли я ходила подвір’ям автодилера, довкола машин крутився довгий, мов жердина, молодик і читав інформацію, яка була видрукувана на картонних табличках і поставлена на панель за лобовим склом. Я не розглядала цього юнака, натомість шукала продавця, бо потребувала консультації.

– Оцей так собі нічого, – промовив молодик і вказав на кабріолет.

Я похитала головою.

– Ви вже колись їздили у відкритому авто? – запитав він. – Чи відчували, як вітер віє довкола вашого красивого носика?

Я перелякано глянула на нього.

– Скільки вам запропонували за ваше старе авто? – запитав він.

– Дві тисячі, – відповіла я й одразу ж розсердилася сама на себе.

Коли ми разом зайшли до автомобільного салону, я довірила всю справу йому. На жаль, я соромлюся торгуватися. Левін же навпаки – махлював, немов продавець коней. Я була зворушена результатом, хоча, якщо чесно, не хотіла такого несерйозного автомобіля.

Проти власної волі за якусь мить я таки сиділа під час пробної поїздки на місці поруч із водієм. Левін був за кермом, а продавець із заднього сидіння горланив мені у вухо переваги цього авто.

– Чому ви коротко підстригаєте свої білі локони? – запитав Левін. – Це ж, мабуть, так прекрасно, коли вони розвіваються…

– Самі собі купіть кабріолет, якщо він вам аж так подобається. І розпускайте своє власне біле волосся за вітром…

– Для нас, студентів, це недосяжна мрія.

То он як пояснити ту вбогу куртку-бомбер, придбану на секонд-хенді. Бідолаха.

Через дві години занадто червоний кабріолет стояв перед вікнами моєї квартири, а я підписала договір про купівлю автомобіля на виплат.

Протягом наступних днів мене не покидала підозра, що Левін – таємний співробітник автосалону, адже при купівлі коней теж у хід ідуть усі методи. Але я помилилася.

Недільного ранку довготелесий зайшов по мене.

– У таку чудову погоду… – розпочав було він.

Я пояснила, що пишу дисертацію і саме тому працюю в аптеці лише на пів робочого дня, ну, і вихідні мені, власне, потрібні для того, щоб сидіти за написанням роботи. Треба ж колись її нарешті закінчити.

Левін сидів за кермом. Він подарував мені сонячні окуляри, модель з барахолки. У них я була схожа на зірку шістдесятих. Про мене, звісно ж, можна сказати, що я маю добре серце і що дуже товариська, але компліменти про свою зовнішність сприймаю вкрай обережно.

Як згодом виявилося, Левін не був ніяким авантюристом. Він був наділений позитивною рисою – дивуватися всьому, немов дитина.

– Такого красивого саду я ще в житті не бачив! – зізнався він, коли після нашого повернення оглядав квартиру.

При цьому мій балкон не відрізнявся від тисячі інших, яких приклеїли до двокімнатних квартир у новобудові. Щоправда, я таки справді люблю квіти: у ящичках вилися жовті, червоні та помаранчеві красолі, у горщиках цвіли троянди, герані й навіть лілії, металеве поруччя граційно обвивав рожевий та білий горошок.

Щоб затримати його біля себе на довший час, я взялася пришивати йому напіввідірваний ґудзик.

Він міг би це зробити й сам, мовляв, невмілість – погана ознака зубного лікаря.

Я здивовано запитала, чому він вирішив вивчати стоматологію, адже вона взагалі йому не підходила.

– З тієї ж причини, з якої ви стали фармацевтом, – відповів Левін. – Щоб заробляти багато грошей.

Я уважно на нього глянула. Невже він справді так про мене думав?

Під час нашої наступної поїздки ми перейшли на «ти», але до ніжності так і не дійшло. Під час його третіх відвідин він тримав на руках молоденьку кицьку й радісно мені її передав. Мушу визнати, що для мене немає нічого привабливішого за котиків. Мені вже не раз пропонували кошенят, але я постійно відмовлялася через боязнь відповідальності. Мене днями не було вдома, у мене часто були нічні зміни в аптеці – або ж я хотіла кудись поїхати – що робити зі звірятком у такому разі? Левін пропустив мої сумніви повз вуха.

– Це кіт. Як його назвати?

– Котик Мурчик, – відповіла я й подумала про кицьку свого дідуся, яку так любила, коли була маленька.

– Мені не подобається, – зауважив Левін. – Назвемо його Тамерлан.

Тож тепер у мене був кабріолет і кіт. Ні одного, ні другого я не шукала. А за якийсь час у мене ще й з’явився молодий чоловік у ліжку.

Знову і знову я себе запитую, чи Левіна цікавила лише їзда в кабріолеті. Авто відігравало у наших стосунках певну еротичну роль, принаймні для нього. Для мене ж він був першим хлопцем, біля якого я знову сміялася і відчула себе молодою. Звісно ж, я не запитувала, чи у Левіна було вже багато жінок, але мені видавалося це малоймовірним. Хоча ми й спали одне з одним з певною регулярністю, але значно більше часу він інвестував у наші розмови. Здебільшого це я була ініціаторкою годинки ніжності, хоча правильніше було б таки говорити про сім-вісім хвилин.

Іноді ми їздили до Франкфурта, щоб там сходити в кіно. Я не вважала таку витівку вигідною, адже той самий фільм ішов і в наших кінотеатрах у Гейдельберзі. Але було приємно переміщатися місцевістю з чоловіком у такому ейфорійному настрої.

Сказати правду, то була гарна пора. Я поклялася собі, що не буду ані годувати Левіна, ані поїти, ані заколисувати, ані прасувати його сорочки чи навіть більше – друкувати для нього на комп’ютері. А втім, він таки порався біля мого авто, вмонтував туди дві колонки й майже нову автомагнітолу, коли йшов додому, то прихоплював із собою сміття або ж приносив котові залишки риби зі свого улюбленого кафе «Нордзее», де їдять навстоячки. Тож я не могла бути аж настільки безсердечною і не смажити худющому хлопчині стейк із цибулею: в університетській їдальні рідко коли бувало нормальне м’ясо. Проявляючи турботу, я мила ванну та купувала шкарпетки й спідню білизну, щоб після своїх трав’яних ванн він завжди мав під боком чистий одяг.

Над власною дисертацією я фактично не працювала. Левін мене від цього відмовляв, адже вважав титул доктора для аптекарки непотрібним. Я намагалася йому донести, що в аптеці я більшою чи меншою мірою працювала продавчинею (зі знанням комп’ютера), натомість здобувши кваліфікацію, мала б можливість обійняти посаду в фармакологічній промисловості або ж займатися дослідженнями.

– Де заробляють найбільше? – запитував він.

– Мабуть, в індустрії. Ну і, звісно ж, у власній аптеці. Та найбільше задоволення я отримувала від науково-дослідної діяльності, особливо у токсикологічному секторі.

З тактичних міркувань я замовчала те, чим би найбільше хотіла займатися насправді.

Кожні три тижні мені випадало нічне чергування; Левін у такі ночі залюбки мене провідував і просив, щоб я йому пояснювала, чим саме займаюся.

– Насправді це не так уже й цікаво, – сказала я. – В аптеці мого дідуся за вказівкою лікаря змішували багато різних складників, натомість тут я можу виконувати такі доручення хіба що від кількох дерматологів.

Це дивно, але з дідусевого фонду мені у спадок перейшли лише кілька пляшечок та ступок, саму ж аптеку продали. Левін хотів побачити успадковані мною предмети; я досі злюся на те, що мені не дісталася по смерті діда його колекція тростин для ходіння. У його часи чоловіки ще не носили портфелів чи валіз, тож руки були вільні для тростини та парасольки. Сьогодні колекціонери полюють за цінними старовинними тростинами, натомість колись мій дідусь, мабуть, віддав їх своїм клієнтам за безцінь. У нього була лікарська тростина з обвитою довкола змією, витесаною зі слонової кістки, тростина для походу в оперний театр із трояндового дерева та емалі, тростини з ебенового дерева та з рогу з ручками зі срібла, бронзи, черепахи та перламутру. Я досі пам’ятаю тримачі у подобі голови дракона чи лева, які страшенно притягували мене малу, пам’ятаю і шпагу, яка ховалася в тростину, і навіть тростину-меч. Мій тато все продав.

Я зняла з полички для капелюхів в одежній шафі красиві коричневі скляні пляшечки з підписаними від руки етикетками.

– Подаруй мені одну, – благав він. – Я переллю туди свій лосьйон для гоління.

Ну, звісно ж, він вибрав мою найулюбленішу пляшечку, найменшу й найделікатнішу. На вицвілій етикетці фіолетовим чорнилом було написано «POISON». У Левіна прокинувся інтерес. Він рвучко витягнув гранований корок й висипав вміст пляшечки на шовкову подушку дивана. Звідти випали крихітні трубочки діаметром з грубу голку та довжиною від двох до чотирьох сантиметрів. Левін зачитав уголос: «Apomorphine Hydrochlor… Special Formula No. 5557, Physostigmine Salicyl.gr. 1/600, Poisons List Great Britain, Schedule 1» і так далі. Він зацікавлено глянув на мене.

– Це що, отрута?

– Ну звісно ж, – відповіла я. – Нічого незвичного для аптекаря.

Левін обережно відкрив одну з цих мініатюрних колбочок, витягнув вату та дістав таблетку. Навіть я здивувалася крихітним розмірам тої пігулки, вона була менша за мою зіницю.

Його завжди цікавив той факт, розповів Левін, що в тоталітарних державах політики високого рангу чи носії таємниць носили капсулу з отрутою в порожнині зуба, щоб у разі потреби самогубство врятувало їх від тортур.

– Але я ніколи й подумати не міг, що отрута така красива на вигляд…

Я забрала в нього колбочку, промила флакон киплячим мильним розчином та віддала йому.

Пізніше винуватила себе в тому, що роками зберігала в шафі для одягу такі небезпечні матеріали. У мене ж колись уже ночував кандидат у самогубці. Добре, що ті часи давно позаду. Я спробувала відшукати новий сховок для отрути: висипала в смітник листя лаванди з ароматного мішечка, натомість засунула туди колбочку й закріпила ту малесеньку тару англійською шпилькою на внутрішньому боці довгої шерстяної спідниці, яку одягала рідко.

Моя університетська подруга Доріт постійно завантажена справами, адже у неї двоє малих дітей. На жаль, ми бачимося лише зрідка, тоді, коли їй знову потрібен валіум. У такі миті вона користується нагодою й ріже правду в очі. Ми сиділи в кафе «Шафгойтле», і я вислуховувала знову і знову: я не повинна закопуватися в роботу, бо інакше ніколи не матиму чоловіка і сім’ю.

– Послухай, Доріт, та я взагалі вже забула про свою роботу; у мене зараз новий хлопець…

– Справді? Сподіваюся, це не черговий невдаха!

Я пообіцяла їх познайомити.

Левіну було двадцять сім, але здавався він, на жаль, значно молодшим. У нього все ще була незграбна фігура абітурієнта, апетит чотирнадцятирічного, а захоплення першокласника. Він мав добрий вигляд, але, гадала я, не такий, щоб на нього кидалася кожна жінка, адже його рожевувате дитяче обличчя, для якого той ніс видавався завеликим, було дещо перекошеним. До його парубоцької вдачі не дуже пасувало усвідомлене ставлення до навчання й амбітні наміри якомога швидше здобути диплом.

Як і варто було очікувати, Доріт залишилася незадоволеною.

– Певне покращення таки є, мушу визнати, – сказала вона, – але одружитися з тобою він не захоче. Зрештою, твій життєвий досвід тобі мав би й сам про це говорити.

– І чого б це він не хотів?

– Боже, та ж ми добре знаємо: він шукає матусю, яка приноситиме йому з аптеки льодяники від кашлю й позичатиме машину. Якогось дня, коли ти їхатимеш з роботи додому втомлена, побачиш його на лавочці на березі Неккару за ручку з якоюсь двадцятирічною.

Доріт хотіла якнайкраще, підстав їй не вірити було не так уже й багато, адже й у моїй уяві час від часу виникали такі страшні картини. Але хто виставить за двері коханого чоловіка тільки через якісь міркування? Окрім того, наша різниця у віці не була вже аж такою разючою: станом на сьогодні – це вісім років, і це тоді, коли багато жінок виходять заміж за молодших за себе на двадцять років. У всякому разі, я здавалася молодшою, ніж мені було насправді. Доріт навіть стверджувала, що я належу до тих блондинок, які в п’ятдесят п’ять мають вигляд, як у двадцять п’ять. Пророцтво, яке, однак, іще треба довести. (Як добре, що останні два роки я носила контактні лінзи й Левін не бачив мене у моїх товстезних окулярах.) Опріч того, було й інше, що нас розділяло, але я не могла точно це назвати. Його пристрасть до автомобілів я не сприймала надто серйозно, але ота легковажність мене неприємно відштовхувала. І оте його дитяче захоплення теж ніяк не минало, до того ж воно поширювалося, як правило, лише на якісь зовнішні речі.

І навпаки – коли я поїхала з Левіном однієї сонячної неділі до Ельзасу на морозиво, то життя тоді мені видавалося справді чудесним.

Якось по обіді, коли ми сиділи на дивані й смакували вишневим пирогом, який самі ж і спекли, до нас завітала Доріт зі своїми дітьми – очевидно, щоб провести експертизу нашої ідилії. Діти одразу ж почали чубитися, хто з них перший гладитиме кота.

– Я ще ніколи не бачив таких милих діток, – промовив Левін, хоча Франц якраз вирвав своїй сестрі жмут волосся, а Тамерлан, шукаючи порятунку, засичав і вистрибнув на шафу.

Доріт ніколи не відзначалася особливою скромністю. Не відчуваючи жодних незручностей, вона запитала мого хлопця майже співучим голоском:

– Скільки дітей ти б хотів мати?

Я так почервоніла, що розвернулася до кота. Я просто не могла дивитися на Левіна.

Той же цілком спокійно відповів:

– Мабуть, двох.

Я б, звісно ж, могла його зараз обійняти й поцілувати, але хто сказав, що саме мене він розглядав як матір цих двох дітей?

Коли Левін відносив на кухню чайничок із кавою, Доріт мені підморгнула, а я показала їй знак, що зараз її вдушу.

І все ж я розповіла їй – адже рано чи пізно все одно довелося б про це говорити – що мені незабаром доведеться працювати в аптеці на повну ставку, бо моя колега йде у декрет, а також що я закинула написання власної дисертації. Єдине, про що я не обмовилася жодним словом, так це те, що почала набирати на комп’ютері дисертацію Левіна. Саме цього не мало бути, але він мене якось попросив, щоб я пояснила йому дещо у себе на комп’ютері. І як виявилося, м’яко кажучи, він узагалі не розуміється на комп’ютерах. Левін, умілець на всі руки, на комп’ютері вмів лише грати в дитячі ігри.

Хай там що, але мушу визнати, що таки була щасливою. Хоча ця тематика була мені чужа, уся його робота видалася легшою за мою. Я гортала книжки й дізнавалася про абсолютно нові аспекти людської щелепи. Навіть сьогодні я б могла виступити з невеличкою доповіддю на тему «Матеріали для силіконових відбитків та їхнє застосування у сфері стоматології».

Найімовірніше, вегетаріанство батька зробило з мене затяту любительку м’яса, хоча я знаю, що забагато м’яса шкодить здоров’ю. Сто грамів на одну особу – більше й не купую; щоправда, для молодого голодного чоловіка я таки іноді відступала від правил. Коли ж ми разом з’їдали гігантський стейк ті-боун, то одразу ж веселішали.

Одного дня Левін приніс мені ніж для нарізання м’яса та сервірувальну виделку ― це було фамільне срібло з вигравіюваною монограмою. Зворушена, я розглядала майстерні орнаменти з грецьким сплетінням, петлясті ініціали та дрібні сліди буднів, які залишилися на лезі після трьох поколінь.

– Вони прекрасні, – промовила я. – Важко повірити, що твій дідусь із ними таки розлучився.

– Усе не зовсім так, – сказав Левін і почав гострити ножа мусатом. Дідусь, мовляв, більше не потребує таких речей, адже у нього зубний протез, який зроблено так-сяк – через його власну скупість – а м’ясні страви йому доводиться розварювати, поки ті не стають м’якими, мов масло.

– Я не можу на таке пристати, – відказала я голосом, сповненим рішучості. – Мені мало радості з украдених речей. Віднеси все назад.

Левін лише посміявся з моїх слів: мовляв, срібло все одно дістанеться йому в спадок, тож чи варто чекати, поки такі красиві речі псуватимуться на очах?

Я здалася, сприйняла всю цю історію за запізнілу хлопчачу витівку і дуже швидко звикла до приборів, яких із часом ставало все більше.

Доріт висміювала мене, коли я читала їй лекції про нікчемність усіх матеріальних цінностей: моя подруга неприкрито визнавала, що полюбляє купувати дорогі речі. Вона звинувачувала мене в нещирості. Хоча краще назвати це применшенням: я ненавиджу хвастощі. Щоправда, спустити тисячку на якусь дрібницю – японську фігурку нецке, вишуканий перстень у стилі модерн із перлин та емалі, сумочку класу люкс – завжди було мені до вподоби. Саме тому я й не влаштовувала Левіну справжніх сцен, коли він приносив мені прикраси своєї бабусі. То були скромні речі тонкої роботи, усі – із золота. Зрештою, я робила для нього так багато, витрачала на нього гроші й переймалася його зацікавленнями. Срібні столові прибори та золоті прикраси були проявом його кохання, так треба було на це дивитися. Залишалося тільки питання з дитиною.

Більшість моїх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили кар’єру. Вера, яка мала виходити заміж першою, одразу ж після випускного, викликала в нас усіх незначний жаль. У неї, так невчасно, не було освіти, але натомість у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому віці були зовсім інші думки: хтось поїхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вільне на перших семестрах студентське життя. Тоді ж мало-помалу утворилися сталі пари, я щороку отримувала повідомлення про чиєсь весілля чи народження первістка. Через десять років після випуску на зустрічі однокласників усі раділи великій кількості фотографій з малюками.

Я не належала до тих, хто зробив кар’єру чи пережив якісь пригоди, як і не входила до числа щасливих матерів. Звісно, були ще інші люди мого штибу, але я не товаришувала з ними в шкільні роки, та й зараз вони видавалися мені нецікавими.

Наступного дня після зустрічі однокласників мене краще було не чіпати. Хвора і депресивна, я пролежала весь день у ліжку з відчуттям власної меншовартості. У мене, напевно, взагалі не буде дітей. Ця думка не покидала моєї голови. Колись я таки спробую завести малят, але, мабуть, зазнаю невдачі. Може, треба було спробувати? І що далі? Дитина без батька й жодного поступу на професійній ниві? Це надто легковажно, казала собі, почекай ще трохи. У тридцять п’ять сьогодні не обов’язково впадати в паніку, що твій поїзд рушив. Сучасна жінка ще й у сорок молода і приваблива.

Одного разу мені наснилося власне весілля. Просто фантастика. Моєму татові, котрий ніколи мене не відвідував, я замовила смаженого бика, якого внесли на знятих дверях. Моя мама, яка змушена була вести аскетичне життя, сиділа, немов Марлен Дітріх, з оголеними ногами на бочці[2]. Біля мого брата, який узяв собі за дружину якусь нудну козу, я посадила монашку, щоб він думав, що сушена цибуля на його тарілці ― це ще не найгірше. Сама ж я на пізній стадії вагітності просувалася між натовпом, немов кульова блискавка.

Але хто був казковим принцом? Я все частіше мріяла, що це був Левін.

Пані Гірте реагувала на мій опис зустрічі однокласників схвальними, хай трохи сонними звуками. Тим часом вона, можливо, трішки дрімала, хтозна. Серед ночі моя сусідка іноді ні з того ні з сього брала свій флакончик «Міс Діор» і парфумилася. Одного разу я бачила, адже повністю темно не було, як вона встромила у вуха навушники плеєра. Напевно, вона знову слухала свою улюблену музику Брамса, яку пропонувала мені за кожної нагоди. Так само, як і парфуми чи цукерки. Ну, зрештою, це добре, що вона не завжди слухає те, що я розповідаю, адже я таки говорю про речі, які нікого не стосуються.