Читать книгу Аптекарка - Ингрид Нолль - Страница 3

Деяких жінок доводиться немилосердно будити заради профілактики тромбозу. З пані Гірте все зовсім інакше. Ще вдосвіта вона завзято маршує коридором, тримаючи в руках дещо з неапетитного медичного начиння, як-от катетери та пляшечки. За цей час я вже зрозуміла, що вона сором’язлива, тож цілком поважаю ось такі її потреби. У кожному разі краще так, ніж навпаки. До ексгібіціоністок у мене душа не лежить. До речі, вона навіть уночі чемно носить ті огидні білі компресійні панчохи, які я б одразу ж із себе здерла.

Моя сусідка мало розповідає про себе. Щоправда, коли мене відвідувала моя колишня директорка, то вона трішки засумувала. Пані Гірте робила для свого шефа значно більше норми, і яка їй за це подяка? Як тільки вона стала непрацездатною, про неї одразу ж забули.

До цього часу я не дуже любила такі жіночі одкровення; хоч я і заздрю своїй подрузі Доріт, а та, здається, отримує якесь задоволення, коли змушує мене до цього, але зараз я вперше в житті відчула співчуття до чужої мені жінки. Відчуття, яке завжди притримувала лише для чоловіків.

Я хотіла прогнати турботи пані Гірте своїми опівнічними розповідями. Тож далі на неї чекала історія про те, як ми з Левіном з’їхалися.

Він зайшов до аптеки в незвичний час, хоч і знав, що я не дуже радо зникала до підсобки на очах у директорки.

– Що сталося? – запитала я, коли побачила, як сяяли його очі.

– Ти б не хотіла разом орендувати квартиру? – запитав він.

Тільки не це, така була моя перша думка. Мені нарешті вдалося підтримувати своє помешкання прибраним та вільним від дармоїдів, тож таку розкіш планувала зберігати лише для власної сім’ї. Я енергійно захитала головою.

– Ти мене спершу вислухай, – переконував Левін. – Я знайшов справді королівське житло, яке під рукою в нас обох. Воно просто казкове!

Своїми красивими долонями Левін намалював план квартири настільки точно, наче вчився на архітектора.

– Балкона нема? – не приховувала я свого розчарування.

– Не зовсім, – відповів Левін. – Помешкання міститься у Шветцингені, за три хвилини від палацового парку. Тож ти могла б, неначе принцеса, засідати на білих лавочках, споглядати за грою фонтанів, годувати качок та відвідувати всі прем’єри барокового театру!

Ми винайняли велику квартиру в старій будівлі. Крізь високі вікна з балясинами на дерев’яну підлогу падало світло; Тамерлан міг дряпатися по стовбурах клематісу в саду й жити вільним котячим життям. А втім, окрім балкона, невдовзі я помітила, що мені бракувало ще дечого ― мого спокою. До цього часу відвідини Левіна тривали кілька годин, здебільшого він не залишався ночувати. Тепер же, коли я поверталася додому, він уже був там, але це аж ніяк не означало, що закипав чайничок. Навпаки – горланило радіо, лунав телевізор, а Левін розмовляв по телефону.

– Що буде на вечерю? – запитував він замість вітання.

Але я й сама не хотіла, щоб було інакше. Звісно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що він брав моє авто, коли хотів.

Після особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левіна не можна було назвати. Він просто займав увесь простір. В обох моїх кімнатах постійно лежали якісь речі, що не мали до мене жодного стосунку. І це тоді, коли його кімната мала такий вигляд, наче там ніхто не живе.

– Ти іноді як дитина, – сказала я і поцілувала його.

– Ти не любиш дітей? – запитав він.

Мені до горла підступив клубок.

– Звісно ж, люблю – кожна нормальна жінка хоче дітей.

Здавалося, Левін на якусь мить задумався.

– А ти б теж хотіла завести дитину? – запитав він.

Його голос звучав так, ніби він обговорював купівлю собаки на додаток до нашого кота.

– Пізніше, – відповіла я.

Я не хотіла позашлюбної дитини, натомість прагнула створення справжньої сім’ї.

Мінімум раз на тиждень ми їздили до Левінового діда у Фірнгайм. Коли це було вперше, я очікувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увійшла в дім, який заслуговував назви «вілла». Літній чоловік проживав сам, щоправда, йому допомагали покоївки, яких він часто змінював. Левін пояснював це стародавніми уявленнями діда про зарплату.

Можливо, старий і справді не розумівся на сьогоднішніх цінах і жив маренням, нібито весь світ хоче обвести його довкола пальця. Левін розмовляв із ним не надто ґречно, але, усвідомлюючи обов’язок, дбав про будинок і сад, відвозив діда до лікаря чи в банк й обрізав йому нігті на ногах. З часом і я взялася за справи, які не в змозі була виконати покоївка, – друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала білизну й поповнювала резерви морозильної камери. Подяка іншого дідуся не обмежилася б простими сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.

Опинившись із ним якось наодинці – Левін якраз повіз газонокосарку в ремонт, – я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.

Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.

– Ви вважаєте мене старим скупердяєм, – мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. – Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.

«Це шантаж», – обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.

– До того ж відкритим залишається питання, – продовжував він, – чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото…

Я зашарілася й замовкла.

Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.

На зворотному шляху я вирішила дізнатися від Левіна про той нещасний випадок. Розсердившись, він таки розповів.

– Найпевніше, я був перевтомлений і на секунду відключився. Я тоді якраз повертався з Іспанії, цілу ніч за кермом…

Мені це здалося безвідповідальним.

– Хтось постраждав?

– Не зовсім. «Мерседес» зіштовхнувся з вантажівкою, її причіп перекинувся. І знаєш, чим він був завантажений? Повидлом! Можеш собі уявити, який вигляд мала траса?

– Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло.

– Якщо бути точним, то це був сливовий мус.

На якусь мить ми замовкли.

Опісля Левін мав право возити «мерседесом» лише діда, та й то – зі швидкістю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб він більше не міг.

– На чому твій дід заробив такі статки?

– Він працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.

Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.

– Твій дід, мабуть, має виховну мету, – сказала я не без зловтіхи.

Левін заперечив.

– Він – садист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку[3].

Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.

– Трішки повільніше, – попросила я. – Ми ж не поспішаємо. До речі, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти відвідуєш діда й без тисячки.

Левін узагалі не зменшив швидкості.

– Через благородність я його точно не відвідую, – сказав він. – Як на мене, то краще б він дав дуба сьогодні, ніж завтра. Але він постійно погрожує змінами в заповіті.

Я не змогла втриматися від зауваження.

– Але останнім часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку.

– Аж поки я сам не постарію і посивію. Старий чіпляється за життя. Він так і до ста може дотягти!

Я засміялася.

– Облиш його. Можливо, у тебе ті самі гени й ти теж доживеш до такого віку. До речі, що ти плануєш робити зі спадщиною?

Левін рознервувався ще більше:

– Куплю спортивну машину, подорожуватиму, візьму участь у ралі Париж – Дакар. Хай там як, але мені більше не доведеться виривати гнилі зуби.

Я оніміла. У його планах не було місця ані для професії лікаря, ані для мене.

Наступного вечора я демонстративно залишила його дисертацію на кухонному столі й після тижнів перерви взялася за свою.

Я була дурною куркою: якщо так і далі триватиме, то я й не захищу дисертації та не здобуду можливості займатися науковою діяльністю, і не вийду заміж та не народжу дітей.

Коли опісля зателефонувала Доріт, то я місця собі не знаходила від сорому, бо таки розповіла їй про свій внесок у кар’єру Левіна.

– Щось я зовсім не здивована, – зізналася вона. – Тобі не треба було з ним з’їжджатися. Ти справді його кохаєш?

– Думаю, так, – відповіла я.

І так було насправді. Всупереч усім сумнівам, які продукував мій мозок, всупереч усім тривожним сигналам, які відчувала майже на дотик, – я його кохала. Коли він, скрутившись, немов зародок, спав біля мене, то я могла плакати від такої ніжності. Коли він жадібно їв і радів їжі, яку я приготувала, коли захоплювався в аптеці різними флакончиками, коли в моїй присутності ставав радісним – тоді все було добре, дуже добре. Це справді були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сиділи на дивані, разом його гладили й слідкували за погонями Джеймса Бонда. Втім, бували й самотні вечори, коли я не знала, де він. Звісно ж, кожен з нас був вільним іти й приходити, коли захоче. Я була надто горда, щоб його розпитувати, а можливо, надто боялася його втратити.

Коли в легкій депресії я знову заснула перед телевізором, мене розбудив телефонний дзвінок. «Левін! – подумала я. – Поступово ти вчишся манер».

– Гелла Морман, – здійняла я слухавку.

– Вибаште, я сі помилила номером, – промовила якась жінка роздратованим голосом.

Переповнена розчаруванням, я поклала слухавку. Але вже через хвилину телефон знову задзвонив. То був той самий молодий голос.

– Вибаште, а Левін тамка? Ви його дівка?

– З ким я, власне, говорю? – запитала я прохолодно, хоча голос на іншому боці слухавки видавався мені знайомим.

– То Марґо, – дізналася я.

Це була нова недосвідчена покоївка Левінового діда. У Германа Ґрабера стався серцевий напад. Зараз він у лікарні. Їй сказали, щоб вона негайно зв’язалася з найближчими родичами, бо справи серйозні.

От тепер я справді не могла спати. Коли Левін трохи попівночі – навіть не намагаючись не шуміти – зайшов до квартири, він одразу ж помітив, що щось сталося.

– Дзвонив лікар?

– Ні, його покоївка, пані… Я навіть не знаю, яке в дівчини прізвище. Вона представилася як Марґо.

– Інакше ми її й не називаємо, – сказав Левін.

Я, звісно ж, не чекала, що він заливатиметься буйними слізьми, але на таку відверту радість теж не розраховувала. Було надто пізно ще раз телефонувати. Левін вирішив поїхати туди наступного ранку.

– Це важливіше за універ, – вирішив він.

Тієї ночі ми обоє спали недовго. Левін лежав у своєму ліжку, але я постійно чула, як він вставав, ішов на кухню чи у ванну, вмикав, а тоді знову вимикав радіо чи телевізор. Я теж малювала собі картину, як ми вже невдовзі живемо в тій красивій віллі. І для дітей там було б достатньо місця.

– Усе просто супер, – повідомив Левін наступного дня, повернувшись додому. – Дід був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепські. Головний лікар сказав, що кінець уже не за горами, його серце більше не працює. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дідові вісімдесят, тож ніхто не піде на такий ризик.

Тоді Левін попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше».

– Мені вона знадобиться. Машина ще досить нова, – сказав він, аж сяючи.

– Вона тобі справді потрібна? – запитала я.

Він глянув на мене так, немов у мене не всі вдома.

Я сіла в авто для пробної поїздки, від якої в мене аж в очах темніло. Ба більше – під час їзди він наполягав на тому, щоб я взяла ще один кредит у банку. Кожен бо знає, що студентові банк не позичить і пфеніга.

Я не піддавалася.

Та він уже скоро купатиметься в грошах, аргументував Левін, а до того часу ця красуня може вислизнути йому з рук.

На мою думку, спекулювати в такий спосіб на смерті родича було вкрай неприйнятним.

Велика дитина, яка прагнула здобути собі гігантську іграшку, тепер спробувала вдатися до лестощів. Він розхвалював мою добродушність, а тоді заговорив про якийсь сюрприз для мене.

Я мало не запитала, чи це, бува, не «весілля», але вчасно прикусила язика. Було б дуже боляче, якби він подивився на мене з нерозумінням й острахом. Тож я вдала, що нічого не розумію.

– Подорож? – запитала його.

Левін заперечно похитав головою.

– Ти не здогадаєшся. Ти станеш архітекторкою та дизайнеркою під час реконструкції вілли у Фірнгаймі.

З прохолодою в голосі й без помітної радості я сказала:

– Гадаєш, у мене до цього великий талант?

Левін засміявся.

– Кожна жінка залюбки облаштовує власний дім.

Сама того не хотячи, я його обійняла. Тоді пішла в банк і взяла кредит, який ще й отримала на вкрай невигідних умовах.

Левін був щасливий і, здавалося, з ранку до вечора їздив на «порше»; на щастя, якраз розпочалися семестрові канікули.

Не встигала ще закінчуватися моя зміна, як він уже мене забирав. Ми мчали у Франкфурт або Штутґарт, а на вихідних їздили до Середземного або Північного моря. Мене почали брати сумніви, чи, бува, я не зробила йому тільки гірше. Що, як він загине в автокатастрофі, як американський актор Джеймс Дін? Тоді на згадку про мого єдиного потенційного кандидата на одруження мені залишиться лише гора боргів.

Коли через два тижні я сиділа біля ліжка Германа Ґрабера, то в мене зовсім не виникало враження, що я перебуваю біля ложа невиліковно хворого. Старий був бадьорий і роздумував над планами.

– Якщо нам пощастить, – казав він, – то мене випишуть уже наступного тижня. Лікарі хочуть умовити мене найняти доглядальницю, але я не маю ані найменшого бажання викидати гроші на вітер. Марґо хай і не наймудріша, але точно впорається сама.

Після відвідин лікарні ми поїхали на віллу. Левін косив газон, а я говорила з Марґо.

– Пан Ґрабер, найпевніше, невдовзі повернеться, – розповідала їй. – Чи могли б ви за потреби ще й доглядати за ним – я маю на увазі додатково, окрім іншої роботи по дому.

– Та, – відповіла Марґо і попросила, до речі, вищу зарплату.

Дорогою додому Левін був як чорна хмара.

– Нічого не кажи, – звернувся він до мене. – Ти отримаєш свої гроші. Хто ж думав, що той старий кістяк очуняє!

– Не хвилюйся, гроші зачекають. Але нам доведеться навідуватися до нього частіше, коли він знову повернеться додому. Я не знаю, чи можна довірити Марґо таку відповідальність, – мені вона видається не вельми компетентною.

– З чого ти взяла? – запитав Левін. – Вона саме те, що треба. Чого ще хотіти за такої зарплати; я навіть якось піймав діда на тому, як він розглядав сад крізь бінокль – Марґо засмагає топлес. Це я підшукав її для нього. Усі інші були нікудишні.

Я дізналася, що він знав Марґо ще з початкової школи. Щоправда, вона потім перейшла до звичайної школи, а він – у гімназію. Покинувши навчання на кравчиню, дівчина працювала на якійсь фабриці, а тоді сиділа без роботи.

Марґо була затятим курцем і худою, як дошка. Через незрозуміле передчуття я запитала:

– Вона колись мала справу з наркотиками?

– А це тут до чого?

Я нічого не розповідала Левіну про свій попередній досвід; Марґо підходила під образ бідолашних душ, з якими мені доводилося мати справу. Щоправда, це завжди були знедолені чоловіки. А щодо Марґо я якось раптово усвідомила: вона мені не подобалася.

Моя – спершу поверхова – відраза до Марґо поглибилася, коли кількома днями пізніше Доріт (не приховуючи власного задоволення) розповіла мені, що бачила, як в авто Левіна сідала якась жінка. Звісно ж, я одразу запитала про її вигляд.

– Я гадала, що у твого коханого кращий смак. Вона – абсолютна твоя протилежність.

Хоч я й підозрювала, що йшлося про Марґо, але все ж хотіла, щоб Доріт описала ту жінку детальніше.

– Погано пофарбована, під білими пасмами проступають сиві клубочки, висушена, віком десь така ж, як і Левін; убогий, банальний екземпляр.

То була вона. Опис потрапив у яблучко. Я вишкірилася. Єдине, про що забула сказати Доріт, то це про обгризені нігті.