Читать книгу Аптекарка - Ингрид Нолль - Страница 4

Я потрапила до хірургічного відділення з власного бажання, адже у жодному разі не хотіла розділяти палату з сусідкою, якій доводилося б вигодовувати малюка кожні кілька годин. Я ніколи не була оптимісткою і за життя переконалася уже не раз, що нормальне щастя інших жінок мені не судилося. Але пані Гірте це заперечила.

– Дурниці, – сказала вона. – Усе ще попереду.

– Доріт своїм прикладом завжди показувала, як усе могло би бути. На відміну від мене, її справді любили батьки, а не використовували для власного марнославства.

– Господи, – мовила пані Гірте, – я от не знаю, чи захотіла би помінятися місцями з вашою подругою; коли я побачила вчора її вимученого чоловіка… він їй у тати годиться.

Звісно ж, я стала на захист Ґеро.

– Звісно, він не молодий та веселий. Але загалом вона щасливо одружилася.

На обличчі пані Гірте я прочитала запитання: «А ви?» Проте вона промовчала, адже точно знала, що я сама їй усе розповім, і – принаймні в мене – на це ще залишилося достатньо часу.

Пані Гірте кривить душею. Мені здається, що вона раніше боготворила свого директора так, як зараз головного лікаря. Напередодні нічна медична сестра підловила мене на розповіді й вичитала. Мовляв, пані Гірте потребує спокою. Але тут вона схибила. Моя сусідка запевнила її, що спить значно краще, коли біля неї ллється монотонний потік розповіді. І він не пересохнув. Цього разу йшлося про Марґо.

У нашій квартирі побувала жінка. Я носом це чула, нутром відчувала. Гачки вішаків у шафі для одягу в мене завжди дивилися в одному напрямку, щоб у разі пожежі я могла зірвати увесь одяг одним ривком. Цього мене навчила мати, і я педантично дотримуюся такого порядку. Сукня в синю смужку, а також літня бірюзова висіли неправильно. Я перевірила ванну. Відвідувачі Левіна, звісно ж, мали право тут мити руки. (Але в моїй шафі їм точно не місце.) В унітазі плавав недопалок. Дурна традиція, яку не можу стерпіти, ― адже знаю, що сигаретний фільтр довго не розчиняється; до речі, Левіна, який щоденно висипав недопалки з попільнички в смітник, у цьому звинувачувати не можна було. Натомість мені вже не раз упадало в око це недбальство на віллі.

У кімнаті Левіна, яку я теж обстежила, всюди валялися комікси, а на підвіконні стояли дві порожні пляшки з-під пива. Я завжди себе втішала тим, що це такі дитячі пустощі. Щоправда, таке виховне несхвальне хитання головою могло стосуватися лише Левіна. Натомість Марґо я б цього не пробачила. Нещодавно вона перейняла на себе відповідальність за опіку над хворим; вона була всього лише найманою працівницею. То чому ж Левін приводив її сюди? Я не могла стерпіти її дешеві парфуми – синтетичний аромат яблук.

– Тут була Марґо? – запитала я, коли він повернувся.

Він кинув на мене короткий погляд, яким намагався мене перевірити, а тоді вирішив, що краще все викласти відверто. Оскільки, на відміну від мене, вона любить швидкі машини, то він покатав її на «порше». Зрештою, їй теж іноді потрібна розрада. Я тільки не могла зрозуміти, від чого. Та не сказала нічого про вішаки для одягу, адже не хотіла здаватися старою тітонькою, яка, на відміну від молоді, терпіти не може швидкої їзди і до того ж ревнива. Коли мені снилися жахіття, я бачила, як Левін не вписується у поворот. Прокинувшись, намагалася прогнати такі думки. Постійна материнська опіка над моїми хлопцями завжди залишала мене ні з чим.

А все ж Марґо ніколи не мала стилю. Я навіть уявити собі не могла, що єднало її з Левіном. Так чи інакше, він був родом із цих країв, тісно пов’язаний з місцевістю та людьми, у той час коли я, уродженка Вестфалії, так і не відчувала себе тут до кінця вдома. З Марґо він говорив діалектом, можливо, це дарувало йому відчуття захищеності. Левін раніше вчився половину семестру в рурському регіоні, але оскільки там не було цибулевого пирога та булочок, які за традицією перед випіканням замочували в содовому розчині, він швидко повернувся назад.

Коли ми забрали Германа Ґрабера з лікарні, Марґо з абсолютним несмаком поставила на кавовий стіл (перед дідом стояла бузкова ваза з трьома альпійськими фіалками) куплений вершковий торт і міцну каву. Тобто ті смаколики, які старому протипоказані. Ми з Левіном їли й пили, щоб не засмучувати Марґо, дідусь натомість попросив горілки. Без жодних докорів сумління Левін приніс йому шнапс. Марґо і я пообіцяли Левінові мовчати про «порше», але вона мало не проговорилася.

Герман Ґрабер помітно радів поверненню додому.

– Більше ніяких лікарень, – сказав він. – Там у голову приходять тільки дурні думки.

Я ввічливо запитала:

– Які саме?

Він засміявся.

– Наприклад, що можна було б змінити заповіт.

Левін зблід. Тоді підвівся й промовив:

– Ходімо, Гелло, нам час іти.

– А що з моєю получкою? – недипломатично поцікавилася Марґо.

Дід помацав свою найбільшу бородавку – на носі.

– Щоб у тебе не виникало дурних думок, то ти отримаєш спадок лише після того, як закінчиш навчання. Бо ж може так статися, що я завтра помру, а ти більше й пальцем ворухнути не захочеш.

На мою думку, то була цілком слушна ідея.

– То що з моєю получкою? – знову запитала Марґо.

Хоча момент був підібраний не наймудріше, Левін таки пояснив своєму дідові:

– Марґо треба підвищити зарплату, зрештою, все подорожчало…

– Усі хочуть моїх грошей, – сказав пан Ґрабер.

Заради Левіна в розмову втрутилася я.

– А що б ви запропонували? – напряму запитав мене старий.

Почуття справедливості перемогло мою відразу; він пристав на мою пропозицію, як не дивно, й оком не кліпнувши. Марґо не сказала «дякую», обмежившись простим: «Годиться!»

На прощання він галантно поцілував мою руку, при цьому від хвилювання заляпав себе кавою. Мене це навіть трішки зворушило. На Левіна ж він глянув з неприхованою люттю.

Відтоді як я помітила, що тут була Марґо, у мене виникла дивна відраза до чужих слідів у моїй кімнаті. Я розставляла пастки – клала на косметичку волосину, висипала пудру на скляну поверхню своєї полички у ванній кімнаті, позначала рівень парфумів у флаконі, а в шафу для одягу ставила нестійку вазу, яка мала би впасти при необережному відчинянні дверцят.

На початку не було ані запаху чужої жінки, ані спрацьовування пасток. Можливо, усе це ― лише витвір моєї уяви і я сама не так повісила вішаки для одягу. Я надто часто мала справу з брехливими чоловіками, тож, може, і в мене щось цокало не зовсім правильно. Тільки мій кіт залишав по собі волосини та сліди лап. Та все ж одного вечора, коли я обережно відчинила шафу, на її дні побачила розбиту вазу. До того ж у незвичному порядку стояли коричневі пляшечки. У мене й тут був таємний порядок – початкові літери на етикетках утворювали слово АНЕМОНА – а тут дві літери були переплутані: АНОМЕНА прочитала я зі здивуванням. Левін шукає отруту. Така думка мене навідала першою, і мені стало млосно. Я перевірила внутрішню підкладку шерстяної спідниці – він нічого не знайшов.

Схованка була добра. Марґо навряд чи зацікавилася б цією старою спідницею.

Звісно ж, я подумала, чи варто влаштувати допит Левіну. Внутрішнє чуття підказувало, що краще не треба. Я б могла йому висунути якісь обвинувачення, якісь підозри; він би почав брехати, і я б постала в образі злісної вчительки. Краще буду за ним стежити.

Моя підозра посилилася, коли одного вечора Левін безневинним голосом попросив снодійне.

– У твоєму віці, – я аж знітилася від цих слів, – снодійне не вживають. Якщо ти два рази недобре спав, то на третій спатимеш, мов убитий.

Левін навіть бровою не поворухнув.

– Сувора Гелла, – сказав він, – постійно піклується про мій добробут і здоров’я. Хоч я й мало знаюся на фармакології, але гадаю, що для мене можна було б зробити виняток.

На це я розгнівано відповіла:

– Якщо ти вважаєш, що потребуєш снодійного, то нехай лікар випише тобі рецепт.

Цього вечора він був підкреслено ніжним і чуйним, заснув у моєму ліжку й не прокидався, коли я зранку пішла на роботу.

Оскільки Левін любив довгенько балакати по телефону, то цей прилад часто стояв у його кімнаті. Одного вечора, щоб зателефонувати Доріт, мені довелося принести телефон з його кімнати. Я була перед його дверима, коли почула, що він говорить. Ключове слово «Марґо» змусило мене завмерти на місці мов укопану і підслуховувати.

– Юрист? Коли? – збуджено запитував Левін.

Під час нашого наступного візиту до Фірнгайма я була здивована, наскільки здоровим та активним видавався дідусь. Він вживав нові ліки для серця і стверджував, що почувається, мов новонароджений. Левін крутився по всьому дому й удавав, ніби мусить навести лад у кожному кутку.

Тим часом Герман Ґрабер відвів мене вбік.

– Він планує з вами одружуватися? – запитав він.

Я зашарілася.

– Запитайте його самі.

– Для мене буде заспокоєнням, коли хлопець перебуватиме під крилом розсудливої жінки. Він дещо легковажний.

Я кивнула й набула вигляду щиро закоханої.

Герман Ґрабер пояснив:

– Ви трішки нагадуєте мені мою покійну дружину. Комплімент. Можливо, я зміню свій заповіт таким чином, що Левін отримає спадок, тільки якщо одружиться з вами.

– Краще не треба, пане Ґрабер. Ви ж не подумали, що я хочу одружуватися під примусом.

Тепер засміявся він.

– Трішки посприяти щастю ще ніколи не шкодило. Я не обіцяю вам нічого, але я старий чоловік, якому подобається розпоряджатися долями. Мій юрист вважає мене божевільним, бо я постійно змінюю заповіт, але мені в голову постійно приходять такі класні ідеї. Коли Левін відправив мій «мерседес» на шріт, я обмежив його спадок лише часткою, яка йому гарантована законом.

Його долоня красивої форми з багатьма старечими плямами взяла мою й тримала її міцно на знак таємної угоди.

– Сподіваюся, ви ще довго житимете й отримуватимете задоволення від змін у заповіті, – сказала я з часткою іронії в голосі. Але це його не зачепило.

– Я бачу, ми розуміємо одне одного. Що скажете на те, якщо увесь спадок перейде до мого правнука? Тоді Левін кров з носа одружиться.

Мені така витівка видавалася вкрай лукавою, але, як на мене, то я відмовлялася досить-таки скромно.

Про цю розмову Левіну не розповіла нічого, від думок про правнука ставало ніяково. З другого боку, я не могла вважати неправильним те, що мудрий дідусь підігрував на користь моєї долі.

Якщо виникали сумніви, то у Доріт на це була своя порада: геть! Мене ж постійно переповнював сумнів: біля своїх хлопців я розвивала почуття опіки та милосердя, але водночас і щось на кшталт покірності. Я була залежна від їхньої вдячності, від малих проявів ніжності й від потреби відчуття, що ти комусь потрібна. Доріт не мала думати, що я постійно натрапляю не на тих чоловіків, що треба.

Я сиділа в неї на кухні, розповідала про Левіна, як старанно він вчився, як покірно дбав про дідуся і насамперед, яка я щаслива. Доріт слухала, миючи при цьому листя салату, зчищала їжу з дощечок та сита й діставала помитий посуд із посудомийної машини. Опісля на кухню увірвалася з плачем її дочка, і Доріт нарешті присіла. Вигляд цієї картини – втішене, любляче, миле дитя, яке обіймає шию матері своїми ручками, – знову дав мені усвідомити, що я втрачаю.

– Чоловіки – егоїсти, – сказала Доріт, – а ми лише підтримуємо цю їхню рису тим, що постійно прикриваємо їм спину. Ти вже починаєш думати про весілля, але це зовсім не мудро. Він дбає про свого діда лише тому, що спекулює на спадщині, – я від тебе цього не чула, але в мене є і власні джерела, – він милий з тобою доти, доки не отримає всього, що ти можеш йому запропонувати.

– Звідки ти знаєш про спадщину? – поцікавилася я.

– Це не є якоюсь великою таємницею. Ґеро родом із Фірнгайма, тож знає всю ту історію про старого скнару Германа Ґрабера, занепад його фабрики та трагедію єдиного сина, який будь-що волів стати органістом.

Чоловік Доріт усюди порозвішував свої вуха, і насамперед там, де точилися інтриги та плітки довкола питання грошей.

– Дуже цікаво, – сказала я. – А що ще розповідав Ґеро?

– Старий був пройдисвітом, який раз на тиждень їздив на таксі в бордель у Вісбадені. Його дружина дуже від цього страждала. Зараз він за нею побивається, хоча точно відправив її на той світ передчасно.

– А що відомо про матір Левіна?

– Обділена увагою жінка, можливо, вона наздожене все у другому шлюбі. Герман Ґрабер хотів бачити сина справжнім чоловіком, а не якимсь хворобливим митцем; невістка ж повинна була забезпечити йому багато внуків. Але тоді на світ з’явився твій Левін, на якого, очевидно, дід і проектував усі свої сподівання. Проте він ніколи не розглядав його як спадкоємця фабрики, адже всім відомо, що підприємство давно продане.

– Доріт, ти б вийшла за Левіна?

– Ні, у мене ж є Ґеро.

Ми засміялися. Але тоді вона таки висловила свою думку:

– Якщо відчуваєш сумнів, то тут точно щось не так.

– Ах, Доріт. Ти рано вийшла заміж і досі живеш у світі фантазій. У житті нічого не буває однозначним, усе має дві сторони. Щоправда, коли я бачу, як ти пестишся зі своїми дітьми, то знаю напевно, що хочу так само.

– Прошу, – сказала Доріт й відірвала липку й замазану сльозами дівчинку від своєї шиї і всадила її мені на коліна.

Сара хоч і не втекла, але не тулилася до мене, неначе хвора мавпочка.

– Бувай, Доріт, – попрощалася я за якийсь час і дала їй коробку валіуму, який принесла для неї. – Передай вітання Ґеро. Нехай пильнує на випадок, якщо знову будуть цікаві новини.

Ще на сходах я почула, як дзвонив телефон. Схвильованим голосом Марґо спитала Левіна.

Я не знала, коли він повернеться; з Германом Ґрабером усе гаразд?

– Моя панночко, – казала вона, а я вся напружилася, – повідайте йому, же мій старий верта домів.

Коли прийшов Левін, я передала йому повідомлення, злегка радіючи:

– Її батько повертається.

Левін заперечно похитав головою.

– Вона щось наплутала, мабуть, через те, що дивиться забагато фільмів жахів. Її тато більше не в змозі вийти зі своєї халупи.

Раптом він завмер і перепитав:

– А вона точно сказала «батько»?

– Вона говорила про свого старого.

Він збліднув і вдарив себе по чолі.

– Ти зовсім не так її зрозуміла. Йдеться не про батька, а про чоловіка!

– Що? Вона заміжня?

– Як бачиш – так.

– А де був її чоловік увесь цей час?

Я підозрювала, що він, мабуть, сидів у в’язниці. Звісно ж, я хотіла знати, за що.

– Я не знаю. Мене це не обходить, – збрехав Левін. Тоді попрямував до своєї кімнати, щоб зателефонувати. Через дві хвилинки я підкралася до дверей, але почула лише «он як» і «саме так».

У той час Марґо мешкала в прибудові будинку Германа Ґрабера. Невже вона прихистить там свого чоловіка з кримінальним минулим? Це неможливо в кожному разі, адже лише Богу відомо, що за потолоч може швендяти віллою. У мене побігли мурашки по шкірі. Розділ із кримінальними, залежними чи невротичними чоловіками треба було закрити раз і назавжди. Але Марґо теж не можна було ні з того ні з сього звільнити, адже вона досі нічим не завинила і, попри підвищення зарплати, й надалі залишалася дешевою робочою силою.

Левін повернувся досить збудженим.

– Вона боїться. Але я не знаю, як їй допомогти. Може, у тебе є якісь ідеї?

– А вона не може розлучитися?

– Можливо, саме тоді вона й відчує на собі всю його лють. Краще буде, якщо вона підтримуватиме його фінансово, але триматиме від себе якомога далі.

– А твій дідо взагалі знає, що вона заміжня?

– Ні, він ніколи про це не запитував.

Левін ходив туди-сюди моєю маленькою вітальнею. Було помітно, що в нього на серці ще й інший тягар.

– А ти, бува, не викидала отруту? – запитав він.

Я кинула на нього гострий погляд:

– А вона тобі треба?

Він виклав усе начистоту:

– Думаєш, мені приємно постійно залежати від твоїх грошей? У старого все одно більше немає живих друзів, рано чи пізно і він помре.

– Висловлюйся, будь ласка, конкретніше: для чого тобі отрута?

– Гелло, ти добре розумієш, про що йдеться. Мені на думку спав чудовий спосіб. Ми б одразу ж забули про всі наші турботи. Ми могли б жити в гарному будиночку, я б відкрив у Фірнгаймі маленький кабінет, не мусив би там тяжко гарувати, у нас був би час і гроші на цікаві подорожі та хобі. Невже для тебе це нічого не означає?

Я вжахнулася. Через силу промовила:

– Гарна мрія, яка може стати реальністю і без убивства.

– Відносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатність. Сімейний лікар точно знає, що дід може померти будь-якої миті.

– Ну, то дочекайся.

– Я не можу більше чекати. У мене борги.

Йшлося не про «порше», сказав він, чоловік Марґо його шантажуватиме.

– Він мене прикінчить, якщо не отримає те, що йому треба.

У мене голова пішла обертом. Левін, претензійний студент із порядної родини, мій перший хлопець, із яким видавались доречними думки про одруження та сімейне життя, загруз у дурних махінаціях, про які я знати не хотіла. З моїх очей ринули сльози.

Левін мене обійняв, гладив волосся й цілував. Коли ж я нарешті відірвалася від його вологої від сліз сорочки, то побачила, що й він мав нещасний вигляд.

– Левін, – промовила я, схлипуючи, – почнімо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дідові столові прибори та прикраси.

– Щоб він дізнався, що це вчинив я, ― адже він думає, що попередниця Марґо.

– Зізнайся й попроси пробачення!

– Він позбавить мене спадщини.

– Ні, він пробачить грішникові, який покаявся.

– Ніколи! Але якщо ти так наполягаєш… Де воно?

Я підвелася й дістала зі своєї скриньки для прикрас золотий ланцюжок із модерною підвіскою, браслет із зеленою емаллю та брошку у формі змії.

Тоді принесла з кухні виделку й ніж для нарізання м’яса, набір для риби та красиві чайні ложечки. Ще кілька речей забула, усе інше поклала на стіл перед Левіном.

– Придане моєї бабусі, – повідомив він так, начебто бачив ці речі вперше. – Це все належало їй, а не моєму дідові.

Я бавилася ланцюжком, який пасував мені так добре, немов якийсь закоханий ювелір виготовив його спеціально для мене. Для чого він старому чоловікові? Яку цінність становив для нього благородний сервіз, якщо він день у день обходився погризеною ложкою та погнутою виделкою? Я знову спакувала коштовності.