Читать книгу Фауст - Иоганн Гете, Уильям Шекспир - Страница 2

Знов близитесь ви, постаті туманні,

Що вже мені з'являлися колись.

Чи вдержу вас? Чи знову тій омані

Мої чуття прихильно піддались?

Ви ринете! Пануйте ж, нестриманні,

Коли вже ви так владно піднялись;

Моя душа бентежно молодіє,

Коли від вас чудовний дух повіє.

Ви принесли веселих днів картини

І образів навіки любий рій;

І першого кохання й дружби тіні

Встають, немов у казці прастарій.

Згадалися життя зиґзаґи звинні,

Минулий жаль, і втрати біль гіркий,

І ймення тих, що їх зрадлива доля

В цвіту стяла, мов квіти серед поля…

Пісень моїх не чують ніжні душі,

Що слухали пісні юнацьких днів;

Розвіялись бесіди наші дружні,

Їх відгомін давно вже відбринів.

Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,

Та їх хвала не радує чуттів;

А ті, що їх, мов рідні, привітають, –

Розкидані, десь по світах блукають.

І знов мене привиддя полонили,

Неначе звуть в мовчазне царство сна,

Колишній спів мій, майже занімілий,

Лунає знов, мов арфа чарівна;

Я стрепенувсь, і сльози забриніли,

І серце враз відтало аж до дна…

Теперішнє здалека ледве мріє,

А що пройшло – ізнов живе і діє.