Читать книгу Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ирена Карпа - Страница 10

О, знайшла ще один свій ріалтаймовий лист із Індії до вас. Крик душі на тему підгузків:

«Памперси тут на вагу золота. Навіть у Дубайському аеропорту при всій його інфраструктурі нам зайняло годину знайти потрібний розмір. Всюди лише на немовлят. В мене он зараз лишається два памперси, і я з острахом чекаю своєї долі в найближчому маркеті. Хоч вони мені лише для спання потрібні (та й то не мені, а дітям – мені вже на старості знадобляться, хе-хе), все ж штука цінна. Кора вдень весь час без памперса ходить і у свої поважні два з половиною роки може попроситися в туалет, частково навіть вгадуючи вид тамтешньої активності. А Кая, котру я з навчальною й економічною метою лишаю без підгузка, спокійно все робить просто у свої дизайнерські штанці за два долари, при цьому з вільних штанинок багатство нації вивалюється на-гора у найнесподіваніших місцях. Штанів мені не шкода (головно брала все таке, аби тут і залишити), шкода власників ресторанів і людей, що поїдають свої романтичні вечері з видом на океан. Ну але вибачте, люди: або в моєї дитини попа пріє і вона плаче всю ніч, або ви просто не помічаєте, як я з блискавичною швидкістю все ліквідую будь-якими доступними підручними засобами».

Тепер-то я вже мудра і знаю, що памперси продаються у звичайних крамничках, де може, крім них, продаватися ще рис, сірники, мило і солодка вода. Вони просто не завжди лежать на виду – але ви запитуйте. Не обов’язково шукати аптеку чи західного виду супермаркет, індійські діти теж не проти покакати в екологічно нефрендлі причандал. 27 рупій за два памперси – це трохи менше, ніж півдолара. Жити можна. Хоча, економлячи памперси, ми економимо простір на землі. Гівна на ній, бідній, і так вистарчає. Хай ліпше воно буде натюрель і без пластику…

Ну от – збиралася на букву «Г» про гігієну написати, а вийшло стандартно, про гівно. Хоча правильне поводження з ним і є одним із засадничих принципів гігієни. «Гигиена – враг туриста!» – любила повторювати одна моя університетська знайома, коли ми в ту сиву давнину ходили в Карпати в похід. Це неабияк допомагало в умовах холодної мокрої ночі, коли так ліньки було вилізати з теплого намету, аби почистити зуби чи вимити правильним милом і намазати кремом лице. Так ми й спали покотом – наївшись часнику, з замурзаними, але щасливими пиками.

Я дуже багато знаю дівочок, що нізащо в світі не пішли б у ті кляті гори тільки тому, що там немає гарячого душу. І що замість нього найтепліша альтернатива – гігієнічні серветки. Ну або ще можна заморочити свого бойфренда, аби нагрів на вогнищі води і в світлі вогнища тебе поливав. Як мінімум, це красиво, хоча і холодно. А от дядько мій, старший татовий брат, і досі щороку з університетською компанією ходить в гори на свій день народження в травні. І роблять вони там традиційну вже «сауну» – натягують принесений з собою пластик над розігрітим на вогні камінням, котре поливають крижаною водою… Щось таке подібне я пробувала в Бутані – там, щоправда, це розпечене каміння в спеціальну ванну складають. І купаєшся в легкому одязі, аби не змушувати місцевих дядьків червоніти.

Оце от дитяче безвідповідальне «гігієна враг туріста», ймовірно, варто повторювати замість мантри тому типу брудонестійких дівчаток. Гігієністо-невротичок, як я їх називаю. Раптом попустить? Хоча навряд чи вони колись наважаться на Індію. От і добре – для таких є акуратно вилизана Туреччина (туристична її частина, бо країна ця має неймовірний запас скарбів для тих, хто шукає справжніх пригод), а танки штибу мене бруду не бояться. Саме так, не бояться. Наш спокій і позитивні емоції – це, знаєте, запорука будь-якого здоров’я. Бо бруд можна відмити водою і милом, а от стрес буває зняти не так і просто.

Я явно не належу до тих жінок, що з ранку до ночі займаються вилизуванням і стерилізацією хати. Звісно ж, у селі в давнину б мене заміж ніхто не взяв із моєю філософією ситуативного прибирання. Засралися – прибрали, думаю я, але ж не буду я кидати все на світі, аби просто підтримувати в домі чистоту. Тим паче, з двома дітьми і собакою це заняття геть невдячне, бо срач вертається на круги свої буквально за кілька годин. Та й не професіонал я у тій справі – мені легше статтю написати і з тих грошей прибиральниці заплатити. Вона свою роботу знає, я свою.

Коротше, ви зрозуміли: Кора і Кая – не оранжерейні квіточки. Стерильність їм не загрожує. Я завжди ставилася спокійно до чогось, піднятого з землі, чи до поцілованого в ніс собаки. Саме тому мені й не страшно було їхати до Індії.

Звісно ж, завжди залишаються базові правила гігієни – наприклад, пити воду лише з пляшок. Особливо там, де жарко, бо в Непалі в горах ми з друзями спокійно пили ту ж саму воду, що пили люди з села – джерельну, а то і з крану, однаково вона з гірського струмка набирається. Особливо переляканим можна в таку воду кидати спеціальну йодову таблетку для очищення. Вона там буває з апельсиновим та іншими смаками. Гидота рідкісна, скажу вам. Я надаю перевагу імбиру. Не знаю, наскільки він там що дезінфікує, але з ним точно смачніше.

Путівники для параноїків радять білому туристові їсти лише у тих ресторанах, де овочі і фрукти миють у воді з пляшок, де лід роблять теж зі стерильної води і де продукти не вилазять з холодильника (ага, так ти це, дебіл, і перевірив). Від м’яса радять утриматися – ну це вже трохи логічніше.

Я ж твердо переконана, що міцний гострий карі – найліпша запорука від усіх шлунково-кишкових зараз. І перець чилі з карі за компанію. Діти в Києві їли всі ці бірьяні і масали аж гай шумів, а от на місці, в Кералі, Кора змусила мене впасти в депресію: навідріз відмовилася від всього, що бодай якось пахло «не по-нашому». Що ж, місяць можна прожити й на рисі з подобою хліба, час від часу закушуючи сирими овочами й фруктами, втішала себе я. Зате Кая молотила все – від тайської курки до в’єтнамських макаронів, благо Варкала має широкий вибір гастрономії. Ми чесно спробували те, що називалося італійським рестораном, – не сподобалося.

Зате дітям подобалося все, що впало на землю. Не так, мабуть, смак випадкового продукту, як моя реакція: «Ні! Не їж! Воно брудне! А-а!!!» Такі шматки запихалися в дитячі роти і ковталися з особливим ентузіазмом. Я не знаю, що би робили двоє дітей по півтора і два з половиною роки з безсвідомим тілом їх матері вагою в сорок вісім кілограм, тому вирішила попуститися і більше так не верещати. Не встигла забрати те, що впало – значить, така його доля. Крім того, хтось мені казав, що вчені розвінчали міф про цю моментальну дифузію мікробів із поверхні підлоги на поверхню їдла. «Що упало у студента, то упало на газетку», десь так…

Їжа з землі це ще не найстрашніше, скажу я вам. Обціловані й погладжені вуличні пси і коти – це теж ще квіточки. От коли вони знайшли, де відкривається вуличний кран із технічною водою, й почали її жадно пити, ставлячи ставки, за скільки секунд мама перетне територію готелю від бунгало до крана, я серйозно злякалася. Підсрачники не помогли, серйозна розмова теж. Вони щоразу знову рвалися до того крана. Залишалося сидіти й чекати на срачку.

І срачка прийшла. Але не від тої води, а від чогось іншого, у зовсім інший день. Можна, звісно, давати дітям випити вугілля чи іншого абсорбенту для профілактики. Головне – не панікувати. Живуть же тут всі ці мільйони людей, не миючи овочі в дистильованій воді, а руки в спирті кожні п’ять хвилин.

Ну звісно ж, у них тут імунітет з народження. Але й ми з вами, вибачте, з не зовсім стерильної України, а не зі Швеції. До того ж за два тижні звикає і наш ніжний європейський організм до азійських реалій – перевірила на собі. Правда, це лише за умов того, що ви не панікуєте і не накликаєте на себе психосоматики. Настина семирічна Соломія хворіла, бідненька, ледь не через день: то живіт болить, то температура підіймається, то кашель якийсь. І скільки я не переконувала Настю в тому, що нема геть нічого смертельного в тому, що панамка впала на стежку, тільки й чути було: «Соломія! Ти шо наробила?! Я її руками прала, руками, чуєш?! Все! А-а, не торкайся! Візьму зараз її кульком і в кульок замотаю…»

А ще «не можна їсти фрукт, бо нема чим потім руки помити», «не притуляйся», «не волочи», «не клади», «не кусай»… Ох, бідна Соломія. Настя – чудова людина, але деколи це просто занадто. Особливо, коли ми в Києві приходимо до них в гості в їх ідеально вилизану квартиру, а перед нами вибачаються за жахливий бруд…

Коли подорожую сама по собі, як правило, більше довіряю вуличній їжі, ніж їжі з дорогого й неопізнаного ресторану. Якщо такий не рекомендували перевірені люди, ліпше від нього утриматися – ніколи не знаєш, скільки недоступний для середньостатистичного населення продукт міг пролежати в їх загашнику. Пам’ятаю, як вперше потрапивши до Індонезії й побачивши, як люди їдять, сидячи просто на тротуарах, а готується їжа там же, на узбіччі, кривила носом – фе, яка антисанітарія, тут у них що, армія спасіння польову кухню розвернула? І влаштовувала істерики нареченому: «Відведи мене в якесь людське місце поїсти, я ж тут з голоду помру!» І він відвів, і я ледь не вмерла, наївшись незрозуміло чого в дорогому японському ресторані для туристів, де ми були єдиними клієнтами.

З того часу маю святе правило: їсти там, де велика ротація покупців. Відтоді я уминала всі ті гострені мі-ачех – смажені макарони, як їх готують на Суматрі в провінції Ачех, – сидячи на циновках поряд із простим людом, аж за вухами лящало. Для вірнячка, як я вже казала, завжди згодиться свіжий перчик чилі у прикусочку… З дітьми, звісно, я ставлюся дещо обережніше до вуличної їжі, але якщо місце чисте і готують практично при тобі, то чом би й ні.

Ще треба бути в курсі, що не у всіх туалетах Індії (тобто майже в жодних) ви зустрінете туалетний папір. У мусульман взагалі дуже модно мати так званий гігієнічний душ, аби ним підмиватися після кожної потреби. Так то воно так, але якщо нема мила, то що робити з нечистою лівою рукою, котрою можна підтирати дупу, але не можна їсти?… Коротше, я так і не полюбила цих душів, завжди намагаючись носити з собою серветки. А от мій один знайомий з Росії просто від них був зафанатів на Шрі-Ланці – так, мовляв, зручно, чого у нас таких нема?! Я не питала його, як він із тим справлявся. Загадкова російська душа нарешті відчула себе у істоков – в Азії…

Крім сухих і вологих серветок (другі в нас так, для заспокоєння совісті й розмазування грязюки), варто з собою носити кишеньковий санітайзер, крихітну пляшечку для дезінфекції. Лікарі радять спиртовий, а не селевий – пахне не так приємно і сушить руки, але діє значно ефективніше. Головне з переляку до кісток собі ним руки не затріть, добре?