Читать книгу Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ирена Карпа - Страница 7

От всі полюють на золото катарів, щось там риють-розкопують, не свого шукають, а ми, чесні українці, зовсім навпаки. Не викопувати приїхали в катарський замок, давно омріяну Перапертузу, а закопувати. Та ще й не аби там що, золото якесь чи брильянти, а найдивовижніший, до кінця не вивчений, багатющий на цінні речовини зйомний людський орган, без якого наша поява в цьому світі була б неможлива. Плаценту.

Моя барселонська викладачка йоги, вона ж дула – помічниця акушерки під час пологів, і кинула мені цю ідею. Не просто викидати плаценту на смітник – це за якимись їх глибинно-містичними поняттями важким гріхом би було, – а віддати її назад Природі з користю. Приміром, закопати її в землю й посадити коло неї дерево, і тоді це дерево буде споріднене з дитиною, що формувалася на цій самій плаценті.

Садівник із мене ніякий, а ще гірший слідопит – якби якимось чудом після моїх кривих рук якесь відчайдушне деревце і прийнялось би десь у лісі, то це вже точно, що ні за що в житті я би не знайшла місця, де його посадила. Навіть через тиждень, що там вже казати про «через багато років у майбутньому». Тому я вирішила трохи змухлювати і вдобрити вже готове дерево у місці, котре без проблем знайду раніше, як до мене завітає Альцгеймер. До того ж кращого приводу відправитися до французької Окситанії годі було й вигадати.

Поки плацента, загорнута в целофан, чемно лежала в морозилці, я читала все, що могла знайти в Інтернеті про катарів. Каї вже пішов третій тиждень, я почувалася вже й на другий день після пологів завдяки моїй магічній акушерці так, наче ніколи нікого не народжувала. Час на місці не стояв, і в голові стукотіло одне: «Пора, пора!» Пора знову в подорож.

Епохальний замок Монсегюр – той самий, із котрого за легендою двоє монахів винесли святий Грааль, заховавши його в невідомому місці, – дещо розчарував: бо то вже зараз не оригінал стоїть, а відбудована репліка. А я не належу до толкієністів чи інших любителів декоративно-прикладного фентезі. Тому вирішено було їхати на наші закопки в замок, що здавна дражнив уяву самою своєю назвою – Перапертуза (я навмисно вживаю каталанську замість французької «Перепертюз»).

Кора в цей час саме вчилася ходити десь у Яремчі, тобто всі її гіпотетичні лопатки з відерцями були нам недоступними. Єдине, що сяк-так нагадувало інструмент юного археолога, була кухонна лопатка для перевертання млинців. Ну і плаценту, що й так нагадувала шматок замороженої печінки, я поклала в пластиковий судочок для харчових продуктів. Треба ж, кінець кінцем, витримувати стилістичну цілісність авантюри.

Барселона – це просто ідеальна локація з огляду на те, що і до моря, і до гір, і до Франції звідси, що називається, два рази впасти. Кілька годин їзди, і ми вже в тих місцях, про які я недавно лише читала і, ясне діло, уявляла геть по-іншому, ніж вони є насправді. Ну, ви ж рідко уявляєте щось, що називається замок, обліпленим купою реклами, тлустих туристів із фотиками, на каблах і в дурнуватих капелюхах, оточеним парковкою й сувенірними кіосками? Я теж. Бо замки в житті бачила різні, як і монастирі – під кількома закинутими й зовсім древніми пощастило й пожити в наметі кілька днів. Правда, то було в Вірменії і ще бозна-де, явно не у Західній Європі.

А тут, чим ближче ми підбиралися до Перапертузи, тим мені ставало страшніше. Усі ці готелі «У катарів», «Святий Грааль», «Таємничий замок», кафе «Перапертуза» і шиномонтаж «Золото таємного ордену», купа явно туристичних машин, що рухалися в обох напрямках, навіювали на мене вселенську тугу. Слава Богу, Кая в її два тижні являла собою приклад ідеального попутника – не говорила багато, щонайменш. А ще майже весь час спала – кажуть, вібрації автомобільного двигуна для них звучать споріднено з тим, що вони чують, поки безтурботно плавають в утробних водах.

В умовах подорожі грудне годування значно зручніше за штучне – не треба паритися стерилізацією пляшечок, кип’ятінням води тощо. Хоча після Кори всі ці гаджети у нас залишилися: грілки, автомобільні кип’ятилки, термоси, термосумки тощо.

2. Тож незалежно від того, грудне годування ви вибрали чи ні, подорожі з дитиною цілком можливі. І чим менша дитинка, тим вона легше мандрує. А всі перепони, як завжди, лише в нас у голові.

Мій і без того похмурий настрій зненацька доповнило безплатне крещендо: небо тріснуло й почався справжній шторм. Зі зливою, градом, блискавками, громом і шквальним вітром. Що ж, скривилася я, враховуючи обставини, за яких Каєчка народилася вдома в акушерки Маріси, все закономірно. Тоді в Барселоні сталася така буря, що з корінням повиривало дерева і затопило метро. Характер, забігаючи наперед, у Каєчки наколядувався відповідний.

Нам назустріч повільно сунула пробка – видно, дощ прогнав із замків усіх любителів катарів в одну мить.

– Тікайте-тікайте, – увімкнула я режим злорадства, – менше туристів, кращі фотографії.

Хоча, звісно ж, переживала я не за фотографії, а за атмосферу нашого язичницького дійства, що взагалі-то ризикувало накритися мідним тазом. А що? За такої погоди мідний таз нікому не зайвий.

Нарешті ми таки дісталися до Перапертузи. Височенна скеля, на ній сірий замок розчинився в сірому небі. Туманно-дощова краса заворожує, її хочеться вдихати й везти додому, як старовинну акварель, куплену на одному з тих недільних блошиних ярмарків на кордоні Іспанії й Франції.

«Так, ану давай швидко закопаємо цю хрєнь під он тою сосною і дуємо звідси!»

Ага. Це я сказала. Бо на годиннику вже було не рано, скоріш за все, вхід до замку був лімітований часом. До того ж у музеях плаценти закопувати зовсім якось тупо.

Оглянули дві-три сосни. Там гімном тхне, там, здається, нас камера спостереження засіче – ну і взагалі некошерно якось біля парковки ховати дорогу серцю річ. Зітхнули й вирішили спробувати щастя таки в самому замку.

– Тільки врахуйте, ми працюємо лише до восьмої вечора… – кажуть нам на вході.

– Так-так, ми встигнемо! – чесно, по-українськи, обіцяю я і сама в це вірю.

– Та й можете собі лишитися, – позіхнула касирка, – просто після восьмої охорона йде додому.

Яху-у-у!!! А нам чого ще треба?!

Буря і справді всіх розігнала з Перапертузи. Крім нас двох і привітного охоронця (видно, вже смакував наперед вечір із друзями й футбольчиком), було максимум троє-четверо любителів дощової історії. І всі вони розосередилися по території фортеці з її внутрішніми й зовнішніми мурами, казематами, церквою та купою інших напівзруйнованих приміщень і переходів. Просто по центру внутрішнього двору росло собі дерево. Старе таке, розлоге. З мене кепський ботан, але я напровсяк його сфоткала, аби спитати потім вчителя біології, під чим ми собаку зарили.

«Давай!» Ми перезирнулися й, оглядаючись, покралися до дерева.

Тут, звідки не візьмися, вигулькнув охоронець. Вирішив зовсім вчасно поцікавитися, як себе почуває наше немовля у слінгу під дощовиком, звідки ми приїхали і котра година. Я терпляче з ним говорила, проклинаючи факультет французької мови за те, що дав мені це таємне знання – була би я русо турісто, котрий на жодній мові, крім вєлікого й могучого, не спілкується, наш бравий охоронець хутко би втратив інтерес.

Восьмої ще не було, довелося вшитися з місця запланованого злочину і далі блукати Перапертузою, роздивляючись панорами дальніх далів з її височенних стін. І все воно якось і гарно наче, і якось надумано, штучно, кривилася я. Придумала собі якусь історію для галочки… Чи правильне місце? Чи добрий час? Звісно ж, ця напівсфера, що колись слугувала куполом фортечної церкви, і цей кам’яний престол – просто картинні. Але чи належимо цьому контекстові ми з цим немовлям, названим одночасно за іменем священної гори індуїстів і буддистів і середньовічної католицької святої? Скажи мені, га, Кайлаш Хільдегардіс? Ну або ти, Боже, дай хоч якийсь знак, будь нормальним пацаном.

І тут з велетенського вікна давньої церкви я побачила просту собі веселку. Точнісінько над тим нашим деревом посеред двору.

Я не буду розповідати вам про мої дуже інтимні відчуття від доторку Трансцендентного. Я ліпше скажу вам, що копати кам’янистий піренейський ґрунт м’якою пластиковою лопаткою дуже і дуже незручно. Навряд чи це ще коли-небудь доведеться робити американському татові моїх дітей, але цю пригоду він точно запам’ятає. Ну а Кая матиме прекрасну легенду про час свого народження, коли виросте.

Наостанок я ще символічно обмила нашу крихітку дощовою водою, що назбиралася в кам’яному жертовнику. Символічне катарське хрещення ще нікому не завадило. І хай простять мені катари мою self-made єресь.