Читать книгу Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ирена Карпа - Страница 9

Лексикон дитини двох із половиною років має для нас купу таємниць, які не кожному спеціалісту з мертвих мов під силу будуть. Ну гаразд, Кая у відповідному віці говорить цілком притомними реченнями, але в Кори був саме той випадок. І вчити її мову мені довелося в Індії, та ще й у доволі критичній ситуації. Коли дитятко відмовлялося їсти будь-що з запропонованого, ультимативно вимагаючи одне – сіпки. І біда його розбере, хто вони такі, ті сіпки, і де їх вирощують, і по чім продають. А Кора ж вимагає, і Кая їй допомагає, і репетують удвох так, що квіти з дерев осипаються: «Сіпки! Сіпки-и-и-и!!!» Аж поки зовсім випадково на дні валізи хтось із них не знайшов шматочок хлібця-удальця й переможно не заявив: «Сіпки!» То, виявляється, був простий собі «хлібчик», що після «сіпок» став «сіпчиком», так само, як «хлопчик» став «сьопчиком», а не скандальним «хуйопчиком», з яким ні в гості, ні в дитсадок не ткнешся.

«Вакіка» це велика, «ньокі» – макарони, «міні» – місяць, «куку» – кулька, «манаманіс» – їсти. І тільки одне слово, ба навіть засаднича фраза, після Індії в обох почала виходити без жодного дефекту: «Хау мач?»

Ця фраза, якщо ви раптом не в курсі, у країнах Азії злетить з ваших вуст значно частіше, ніж навіть «хелоу». І навіть не того, що вам усі все намагаються напарити (а побачивши дітей, ще й обов’язково, не вдаючись до зайвих хитрощів маркетингу, запхають їм до рук свій браслетик, барабан, чесалку для голови й терпляче чекатимуть, поки ваше чадо силою крику відкриє ваш гаманець), а того, що тут геть за все слід торгуватися. Від ціни за готель до ціну на креветки з вечірньої розкладки ресторану. Третину, як правило, упускають без проблем, а частіше ще й більше.

Так, заваливши ще до світанку в наш Palm Ayurvedic Beach Resort (о, я таки згадала назву), ми спершу вжахнулися: 1800 за двомісний номер із кондиціонером! Це ж нереальних 35 доларів за добу! А ми ж наслухалися про те, що люди живуть по 500–600 рупій, що еквівалентно приємним десяти доларам. Тут же я згадала, що з кондиціонером жити – то безперервно застуджуватися (і досвід Індонезії підказав, і українська національна шпаровитість). Без кондиціонера у них був за тисячу. Ну, теж неприємно, але куди вже не йшло.

– Якщо ми лишимось на довше, ви ж іще щось скинете?…

– Так.

– Ну то поговоримо вже вдень.

В результаті нам вдалося їх дотиснути до 14-ти баків, хоча за кожен зелений вони боролися, як біблійські воїни. Тактика, котру ми застосовували, – класичний «добрий і злий поліцейський», де Настя наїздить і скандалить, а я всіх заспокоюю і кажу в кінці: «Ну, то ж по чотирнадцять, так? Бо ця жінка страшна, коли злиться, я вас розумію… Заспокойтеся, все вже минуло. Дякую, що ви такі люб’язні до наших дітей». Якось так.

Плюс іще ми в них взяли по курсу масажів. На масажах, як потім збагнули, нас нагріли – можна було знайти дешевше, ніж ті ж двадцять з копійками доларів за годину. Але в порівнянні з Києвом це просто ласка Божа. Та ще й з оліями і з травами, напханими у тугий мішечок, що ним тебе і будуть масажувати. Керала – це взагалі штат помішаних на здоров’ї. Тут купа жіночок різного віку проходить панчакарму – серію масажів і очисток, що деколи триває аж 41 день. Ну і в кожній хаті живе чи лікар-гомеопат, чи масажист, чи спеціаліст зі зв’язків із безтілесною громадськістю, чи просто викладач йоги.

Масаж матері двох дітей робити конче треба, це факт. Але як на нього вирватися, коли нема поряд ні тата, ні няні – оце вже завдання для героя. Мною було вирішено бігти на цей релаксаційно-оздоровчий процес під час дитячого обіднього сну. В ідеалі він мав би траплятися синхронно у двох, але… Ось вам дещо із моїх записок з цього приводу:

«Сьогодні був дивний бебіситерський досвід із Каєю. Я, так і не дочекавшись, аби двоє дітей заснуло, вкоськала одну Кору і взяла Каю з собою. Посадила на підлогу, дала айпад, залягла на масажний стіл під олійні руки аюрведичної майстрині. Кая спершу навіть співпрацювала – гралась на айпаді в Pocket Pond (таке кишенькове озерце, де плюскаються рибки і шумить осока), додаючи дзену в моє останнім часом не дуже задзенене життя.

Тривало це, правда, недовго. Кая почала верещати, я встала зі свого релаксаційного місця під сонцем і пішла їй міняти памперс. До нас зайшла інша масажистка, сказала: «Віддавайте мені дитину». Дитина навідріз відмовилася йти, масажистка винесла її на руках, і за кілька хвилин все затихло. От, думаю, дай вам Шива здоровля, добрі люди, винесли крикливого спойлера за межі території. Та ще й без памперса винесли, ризикова ви жіночка.

Коли десь наприкінці масажу, через півгодини чи сорок хвилин, чую, як моє дитя сопить десь геть за стінкою. Знову зайшла тьотя (навіть без Каї!) і на індо-англійському суржику відрапортувала, що Кая плакала і їй довелося зробити релаксаційний масаж… Отак-от. Сила аюрведи, холєра. І завтра тьотя пропонує привезти їй Каю в йога-центр (він же аюрведичний госпіталь) і буде Каї щастя, бо тьотя її, закакану, крикливу, закусану комарами і з розбитим носом, полюбила…

Але далі все ще цікавіше: діти вирішили не спати і з ревінням шукати мене попідтинню, а саме в масажному салоні на стадії найбільшого релаксу. Просто так стояти на підлозі під масажним столом, звісно ж, погана ідея. Під столом можна лише загробним голосом волати «мама-а-а!!!» і дерти руками мамине нерухоме тіло.

«Що ж, – вирішила я, – еврика».

І якби хтось хотів зобразити свідоме і гламурне материнство з акцентом на здоровому способі життя, то з нас саме час було би писати картину. Голе майже немовля лежить верхи на голій мамі, котрій у цей час масажистка ллє на голову тоненьким струменем олію. «Ширьодара» процедура називається. Напевно, всі б замилувалися. Бо ж картина не передає всієї огидності дитячого реву три хвилини тому. Що ж, довелося вкотре плюнути на свій релакс і релаксувати Кору.

Хтось може сказати, що в дітей за дивна логіка така? Коли ти їх кличеш до себе й хочеш обійняти, вони з веселим вереском біжать асфальтом геть, шпортаються й розбивають голову, а коли ти мусиш хоч трохи побути сам (поїсти там, в туалет сходити, якщо вже не на масаж), то їм конче, смертельно треба до тебе?! Ну і як із цим боротися? Хтось винайшов спосіб перехотіти задушити цю істоту, котрій ти щодня зобов’язана цілувати ноги за щастя бути матір’ю?…

Повертаючись до беземоційного – ціни. Нормальні люди не їздять сюди на двадцять два дні, намагаючись поспіти однією сракою на всі праздники. Нормальні люди з Казахстану, України та Росії приїздять сюди на кілька місяців, а то й на півроку, і знімають будинки. Хто за триста доларів, хто за чотириста за місяць. Деколи в одному будинку можна розміститися й трьом сім’ям, але широка душа грошей не рахує і шикує, як може – маючи собі й по дві кімнати на одну людину.

Переваги знятого будинку очевидні: шматок власної території та кухня, де можна робити салати та іншу просту їжу, особливо якщо твої нащадки навідріз відмовляються їсти щось місцеве. Якщо купувати продукти самому, все взагалі виявляється копійчаним, але й у ресторанах у нас не так вже й багато пішло. За 22 дні сімейство з трьох осіб (ми, щоправда, й дерибанили на трьох то одну, то дві порції) витратило на харчі трохи більше, ніж двісті доларів. І стільки ж на проживання.

Дорожче за тисячу рупій я жодного разу нічого не знімала, хоча у Форт-Кочі, приміром, були місця, що стартували з дев’яти тисяч рупій (180 доларів) за двомісний номер. З басейном у готелі, і сам готель розкішно атмосферний – відремонтували колоніальний португальський будинок, отримали на виході старомодний шик. Я таке люблю. І деколи навіть вмудряюся знаходити за десятеро меншу ціну.

Якщо ви турист-бюджетник (не в сенсі держслужби, в сенсі скромного бюджету), то Керала вам, в принципі, буде доступна й за десять доларів на добу за проживання. І стільки ж можна тратити й на їжу, якщо помірковано тратити. Але ліпше розраховуйте доларів на тридцять – тоді будете собі здаватися заможним життєвим взірцем ситого європейця.