Читать книгу Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного - Касіян Сакович - Страница 3

Каже добре Сенека: любов чоловіку

В серці завжди палає продовж його віку.

Із товаришем разом утіху він чує,

При незгодах житейських взаємно сумує,

Як по рідних і милих вража душу туга,

Коли брата утратиш чи доброго друга.

Так біда сьогочасна жалем напоїла —

Смерть такого героя від нас оддалила!

Через мужність у світі прославивсь навічно,

У татарськім, і туркськім краю, і північнім.

Бив нещадно він силу татарську велику,

На дорогах загони разивши без ліку.

Невимірну потугу пізнав турчин сильний

У бою тогорічнім – був воїн це дільний.

Товариства лиш трохи безстрашного – полку

Не одному впирались, поганському вовку,

За вітчизну потужно себе виставляли

І про власне здоров’я нітрохи не дбали.

Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах

Полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна.

За вітчизну-бо краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.

Тож коли хто не хоче за край умирати,

Той з вітчизною згодом піде погибати.

Був це воїн шляхетний, волів рану взяти,

Християн поганину нізащо не дати.

Від такої причини і смерть напосілась,

Але слава про мужність його залишилась,

Як у того спартанця, у Леонідеса,

Котрий мужньо постав був на силу Ксерксеса:

Він шістсот із собою вояцтва поставив,

Хоч загинув, а Ксерксових воїв знеславив.

Ворогів аж сто тисяч тоді воювало,

Від шести сотень двадцять їх тисяч упало.

Хоч шістсот їх на плаці навіки лишились,

Та в полон ні одного при тім не схопили,

їхній мужності доти судилося жити,

Доки Ніл буде хвилі широкі котити.

Славу вічну для себе отак набуває

Лицар, котрий сміливо свій край захищає.