Читать книгу Вибрані твори - Казимир Твардовський - Страница 15

(Фрагмент)

Можна було б закинути нашому Товариству… що воно, хоча й називається філософським, та, все ж, надто мало, або радше, зовсім не займається проблемою поглядів на світ і життя. Адже це, як справедливо хтось би міг сказати, найважливіша сфера всякої, належним чином усвідомленої, філософської діяльності, позаяк формуванню такої думки слугували і слугують найвищі творчі зусилля найбільших філософів усіх часів. А хто ж заперечить, що потреба у філософському погляді на світ і на життя стає все нагальнішою в нашому суспільстві? Доказом цього є факт, що з’явилися також і в нас окремі об’єднання, які пропагують певні погляди на світ і на життя або які прагнуть полегшити для своїх учасників формування цих поглядів. Ці прагнення повинні шукати свого заспокоєння поза Польським філософським товариством, яке, можливо, в цей спосіб не виконує найважливішого з поставлених перед ним завдань.

Справа філософського погляду на світ і на життя, безперечно, є проблемою надважливою для кожного, кому недостатньо традиційного релігійного погляду, та хто, разом із тим, не вміє дивитися на світ і жити бездумно. Але ж чи може займатися поширенням якого-небудь філософського, тобто метафізичного, погляду на світ і на життя організація, яка має та прагне зберегти характер наукового товариства, присвяченого лише методичній дослідницькій діяльності? Чи може бути громадою послідовників певної метафізичної системи товариство, котре, засноване в 100-ту річницю смерті І. Канта, обрало своїм чільним принципом науковий критицизм, як я мав честь про це наголосити 25 років тому на урочистому відкритті Польського філософського товариства37. Чи не виключає науковий критицизм прийняття та поширення поглядів, претендуючи на те, що вони дають остаточну відповідь на найважчі питання, які постають перед людиною? На питання, що торкаються сутності, початку і мети всякого буття, а також призначення людини? Чи можна яку-небудь відповідь на такі питання обґрунтувати науковими методами, зробити її правдоподібною за допомогою логічної аргументації? Видається, що між філософським, тобто метафізичним, поглядом на світ і наукою лежить нездоланна прірва, як це ще перед Кантом і значно чіткіше за нього відзначив Девід Г’юм. Отже, бажаючи дотримуватися наукового погляду, наше Товариство дійсно не може задовольнити потреби тих осіб, у яких на серці лежить, головно, формування в себе або обґрунтування філософського, тобто метафізичного, погляду на світ.

Але з такого стану справ не можна ні робити Товариству закид, ані доходити також висновків стосовно позиції, яку окремі його члени займають щодо проблеми філософського погляду на світ. Бо, як видається, відношення філософського погляду на світ до науки не таке просте, як інколи вважають його противники, котрі від імені методичної точності виступають проти того, що вважають надмірною претензією людського розуму, який виходить за визначені для нього межі пізнання. Ті, що просто розпалюють ворожнечу поміж філософським поглядом на світ і наукою, лишень прислухаються до одного із застережень Іммануїла Канта, а саме застереження, щоб не потрапити в пастку догматизму; однак вони забувають про друге застереження: уникаючи догматизму, не дати себе штовхнути в обійми скептицизму. Відомо, в який спосіб Кант намагався уникнути скептицизму, який загрожує кожному, хто не хоче бути догматиком: відмовивши розуму, у звичному значенні цього слова, у здатності знаходити відповіді на питання про світ і життя, він визнав поряд із тим розумом, котрий назвав теоретичним, якийсь інший розум, назвавши його практичним розумом. І власне з цього практичного «розуму» людина, згідно з Кантом, формує свій погляд на світ і життя, зосереджуючись на прийнятті існування Бога, безсмертя душі та свободи волі. Метод Канта не є унікальним. Ще задовго до нього деякі філософи визнавали, окрім раціонального шляху, деякі інші шляхи, котрі ведуть до переконань, які вони вважали знаннями; Платон говорив про споглядання ідей, а Плотин – про екстаз; після Канта теж не забракло прихильників «інтелектуального споглядання», «інтуїції» тощо. Але як би ми не назвали ті нерозумні джерела переконань, це завжди будуть джерела, що знаходяться поза розумом, а отже, й переконання, отримані з цих джерел, завжди будуть нераціональні, тобто ірраціональні, а тим самим ті переконання, якби навіть і формували знання, не матимуть ані наукового характеру, ані те знання не буде наукою. Тут не буде місця для аргументування – можна тільки сказати тому, хто не переконаний, «дивись» або «слухай» – а хто, дивлячись, не бачить або не чує, за нього можна тільки уболівати, але переконати його неможливо.

Водночас фактом є те, що існують ненаукові, ірраціональні переконання і навіть можна сміливо стверджувати, що величезна більшість виплеканих людиною переконань – це, власне, такі ірраціональні переконання, що зовсім ще не означає, що вони є нераціональними. До прийняття та підтримки такого роду переконань людину схиляють певні інтелектуальні інстинкти, впливи оточення, особисті переживання, навички нашого мислення, різного роду уподобання та інші чутливі моменти. Аджє такі впливи, безперечно, діють, коли це стосується, наприклад, формування політичних переконань. На чиюсь належність до тієї чи іншої політичної партії логічні доведення впливають тільки позірно або дуже малою мірою, бо головну роль тут відіграють емоційні чинники. Подібно до цього буває, коли йдеться про погляд на світ і життя. Одному «пасує» краще цей погляд, другому – інший погляд; однак ніхто не зможе шляхом наукової аргументації довести правильність власного та помилковість чужого погляду, оскільки та помилковість не є результатом обтяжливих внутрішніх суперечностей певного погляду або його неузгодженості з усталеними результатами наукових досліджень.

Попри це філософські погляди на світ і життя є надзвичайно цінними для їхніх прихильників, бо вони є дороговказами для їхнього пристосування до світу, людей і до самих себе. І кожен має право прийняти той погляд на світ і життя, який йому «відповідає», тільки б цей погляд не мав внутрішніх суперечностей, не суперечив науці й був зрозумілий; такий погляд може бути йому дуже помічним, може прямо вирішувати його долю. Тільки потрібно пам’ятати, що такий погляд є особистою справою для тих, які його поділяють, що неможливо показати його об’єктивну вартість, що він не має характеру знання загалом, а тим паче наукового знання. З цього випливають два наслідки. По-перше, плекання такого особистого, хоч може й не власного, але від інших прийнятого погляду на світ і життя зовсім не повинно входити в колізію з методичною дослідницькою працею, яка спрямована на здобуття об’єктивного знання в царині філософських наук, до яких ми зараховуємо, наприклад, логіку і психологію, відмежовуючи їх від філософії в значенні метафізики; тому в науковому опрацюванні тих філософських проблем, які входять у сферу логіки, психології тощо, можуть брати участь прихильники різних філософських систем у значенні метафізичних поглядів на світ і життя. По-друге, позаяк у переконаннях, з яких складається філософський, тобто метафізичний, погляд на світ і життя, не міститься об’єктивне знання, якщо вони не є пізнанням, не потрібно для того позірного знання шукати і добачати окремих джерел у так чи інакше названих позарозумових здатностях людини, у «практичному розумі», в «інтуїції» тощо. Як виникають ці ірраціональні переконання, це нам, в принципі, пояснює психологія, але розтлумачуючи їхню ґенезу, зовсім не розкриває їхньої об’єктивної вартості.

Показаний спосіб пристосування філософського, тобто метафізичного, погляду на світ і життя – як комплексу певних особистих переконань – до об’єктивного, а особливо наукового знання міг наразитися на закид, що є штучною конструкцією, яка не має нічого спільного з реальністю. Адже будь-які наші переконання претендують на об’єктивність, тому ми не можемо, плекаючи який-небудь погляд на світ і життя, визнавати його слушність тільки для себе самих і заперечувати його знаннєвий характер. Такий закид ґрунтувався би на непорозумінні. Адже, по-перше, невизнання за певним поглядом об’єктивної вартості не рівнозначне твердженню, що той, хто сам його притримується, не приписує йому – хоч і не слушно – такої вартості. По-друге, можна ж, приписуючи своєму власному поглядові об’єктивну вартість, абсолютну істинність, все-таки вважати його особистим поглядом у тому значенні, що буде визнано неможливість логічного доведення тієї істинності, а тим самим неможливість змусити інших прийняти цей погляд.

Отож, критицизм не виступає проти таких особистих поглядів на світ і життя, вважаючи їх приватною справою людей, які підтримують ці погляди. Критицизм відкриває полеміку, щоб спростувати переконання, немов би людський розум здатний сформувати науково обґрунтований погляд на світ і життя, котрий через це, безперечно, мав би об’єктивну вартість. А приймаючи тезу, що людський розум тією здатністю не володіє, критицизм веде до принципового скептицизму, згідно з яким усякі спроби створення такого наукового, раціонально обґрунтованого погляду на світ і життя від початку приречені на неуспіх. Виходячи з такого стану справ, критицизм уважає всі метафізичні системи поглядами, з якими наука не має та не може мати нічого спільного.

Але чи таке пристосування наукового критицизму до всякого без винятку філософського, тобто метафізичного, погляду на світ і життя справді є правильним? Напевно, філософський погляд на світ і життя є ненауковим поглядом хоча б тому, що не буває сформульованим із науковою точністю й не припускає логічного обґрунтування. Та чи наука дійсно нехтує всілякими такого роду поглядами або чи, нехтуючи ними, чинить правильно? Є сфери, де ними не нехтують. Існує, наприклад, народне цілительство, сукупність поглядів на лікувальний ефект певних процедур, певного зілля або інших ліків. Такі погляди мають винятково ненауковий характер – ті, хто їх поділяє, не вміють ані належно їх формулювати, ані методично обґрунтовувати. Однак у цих народних лікувальних підходах знаходиться не одне зерно правди, яке з плином часу здобуває наукова медицина, котре – якщо дозволено так сказати – вводить у сферу науки та котре вона пізніше вносить як здобуток у скарбницю свого найстрогішого об’єктивного знання. Отже, народне цілительство зовсім не позбавлене вартості для наукової медицини; тому таке лікування не можна назвати ненауковим у тому значенні, наче б воно містило речі, які суперечили би науці; адже воно є ненауковим, передусім з позиції наукової методології, але воно водночас є донауковим, бо є давнішою від наукової медицини стадією розвитку поглядів на лікування. Неважко й з іншими прикладами такого роду; достатньо вказати на співвідношення первинних, народних правових поглядів і науки права або на зв’язок народних передбачень погоди з науковими метеорологічними прогнозами. У всіх цих випадках маємо справу з поглядами, без сумніву, ненауковими, та не менш безсумнівно, донауковими, значну частину яких наука, мірою свого розвитку, відкидає, але іншу частину з плином часу починає визнавати, а визнавши, робить своєю власністю. Доки не висловиться наука, доти людина послуговується донауковими поглядами в тих випадках, коли їй ще бракує наукових поглядів, але в яких відчуває нагальну потребу мати взагалі який-небудь погляд.

Отож, багато чого говорить за те, що подібним чином ми можемо дивитися на відношення філософських, тобто метафізичних, поглядів на світ і життя, до того ідеалу, яким є науковий погляд на світ. З цього погляду метафізичні системи виглядають як справді ненаукові, але водночас як і донаукові погляди, а отже, такими, якими наука не повинна, без винятку, легковажити або спростовувати. Адже в цих ненаукових поглядах на світ і життя може критися не одна істина, до котрої, щоб виявилося усе її значення, потрібно тільки наукового підходу. Це наукове схо-плення істин, які криються в метафізичних системах, не може бути здійснене з позиції наукового погляду на світ і життя, через те, що ми не маємо такого погляду; тож тому його здійснюють окремі спеціальні науки відповідно до свого зацікавлення цим питанням, цим поняттям, цим твердженням. Приклади нам постачає історія наук в їхньому відношенні до метафізики; може достатньо пригадати про демокрітівське поняття атома та про аристотелівські поняття акту і потенції, введені в обіг науки фізикою, або про цілком метафізичну концепцію несвідомих психічних фактів Ляйбніца, пізніше введену в науковий обіг психологією. Здійснюючи науковий аналіз певних, спершу метафізичних, поглядів, окремі науки разом працюють також і над структурою наукової картини світу і життя, то до такого загальнонаукового погляду схиляються й самі творці метафізичних поглядів, бо вони у своїх задумах враховують результати спеціальних наукових досліджень, то, знову ж таки, виникає між ними певна співпраця: спеціальні науки беруть певні ідеї, поняття і тези з метафізичних систем і повертають їх метафізичним системам у науковому вигляді. А мірою розвитку цього процесу, філософський погляд на світ і життя щораз далі виходитиме за межі ненаукової та донаукової стадії і, таким чином, поступово наближатиметься до наукової картини світу та життя.

Однак лишень наближатиметься, бо накреслений вище шлях розвитку ніколи не буде завершеним. Коли б він став завершеним, ми б отримали цілком завершений науковий погляд на світ і життя. Отже, такий погляд так само ніколи не стане долею людини, як зовсім ніколи не стане нею завершення взагалі якої-небудь науки. Науки існують, поки живуть люди, а поки живуть люди, науки розвиваються. Ми справді не знаємо такої науки, яка би була повністю завершена й утворювала вже замкнену раз і назавжди цілість. Науки не тільки безперервно збагачуються щораз новішими відкриттями, а й інколи перебудовують свої фундаменти, як це робить, наприклад, на наших очах фізика. А якщо кожна наука безперервно розвивається, якщо жодна з них не може ніколи про себе сказати, що вже завершена і не підлягатиме жодній зміні, то тим менше можна вимагати від наукового погляду на світ, щоби коли-небудь постав перед нами у завершеному вигляді. Що більше, можна зрозуміти, чому в сфері наукової системи світу та життя поступ є таким неспішним, таким повільним, що декотрі взагалі не можуть його побачити і кажуть про застій.

Однак, хто зверне увагу на пограниччя між філософією і спеціальними науками, той не зазнає впливу цього песимізму. А пізнавши діяльність, яка здійснюється на цьому пограниччі, зрозуміє, в який спосіб філософське товариство, написавши на своєму стязі гасло наукового критицизму та критичної науки, все ж таки може допомагати у створенні картини світу та життя. Працюючи у сфері окремих філософських наук, воно також може брати участь у діяльності, яка здійснюється у пограниччі, завдяки якій елементи метафізичного погляду на світ – оскільки вони на це заслуговують – вводяться в науковий обіг. Ця діяльність не задовольнить потребу мати наукову картину світу та життя, яку має людина, бо праця над її створенням триватиме доти, доки продовжуватиметься наукова діяльність людини. Однак вона зможе задовольнити іншу істотну потребу людського розуму – потребу пошуку істини, потребу, відчутну тим гостріше, чим значущіші питання, які нас хвилюють. Польське філософське товариство шукало істину протягом перших двадцяти п’яти років свого існування; пошуку істини буде також присвячена його подальша діяльність.

Переклад з польської Маркіяна Боднарчука