Читать книгу Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів - Страница 4

Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 р. – багатовимірне та суперечливе явище, яке залишило по собі чимало прикладів наполегливої жертовної боротьби та патріотизму, але й не менше проявів безпрецедентного за жорстокістю безглуздого насильства. Значення повстанської активності в революційних подіях навряд чи можливо переоцінити. Досить згадати, що саме дії повстанців вирішили долю Гетьманату П. Скоропадського у 1918 р. та радянської влади в Україні у 1919-му. Антикомуністичні селянські повстання літа 1919 р. прокладали армії УНР і денікінцям шлях до Києва, махновці відіграли провідну роль у перемозі над білою армією А. Денікіна, григор’євський виступ зруйнував плани походу Червоної армії в Центральну Європу на підтримку світової революції, і, врешті-решт, повстанський рух на теренах колишньої імперії змусив комуністичну владу запровадити неп.

Водночас повстанські отамани значною мірою відповідальні за єврейські погроми, грабунки, безглузді вбивства мирного населення. Повстанські загони часто змінювали політичну орієнтацію, співпрацюючи з армією УНР, червоними і білими; повстанський рух, хоча й періодично набирав загрозливих масштабів, залишався переважно роз’єднаним, локальним, організаційно слабким, а отамани вдавалися до відверто кримінальних дій і воювали не лише з владою, а й між собою.

За масивом суперечливих фактів і неоднозначних оцінок повстанського руху стоїть головна дійова особа тієї доби – українське селянство. У селянському повстанстві часів Української революції зосереджена низка проблем та суперечностей, які є предметом гострих дискусій між істориками, оскільки так чи інакше виводять нас на ключові питання історії Української революції 1917–1921 рр.: селянський характер української нації, можливості вирішення аграрного питання, неспроможність провідників оперти національну державність на мінливе у своїй лояльності до влади традиційно-патріархальне українське селянство тощо.

Радянська історіографія трактувала селянський повстанський рух переважно як «куркульський бандитизм», а радянська література та мистецтво продукували карикатурні образи повстанців. Протягом останніх десятиліть з’явилися наукові праці, які ґрунтуються на архівних документах і автори яких зосередилися на різних аспектах поліморфного повстанства. Кропітка тривала праця з виявлення та систематизації розпорошених по архівних установах документів змушує істориків звужувати поле дослідження. Як правило, автори або вивчають повстанців у певних географічних (Середнє Подніпров’я, Правобережжя, Лівобережжя, Південь або окремі губернії) чи хронологічних (1918, 1919, 1920–1921, початок 1920-х років) межах, або зосереджуються на антигетьманському, антикомуністичному чи антибілогвардійському повстанському рухові. При цьому науковці очно і заочно (на сторінках наукових праць) дискутують щодо витоків, природи й ідеології повстанства, рівня патріотизму та національної свідомості, впливу політичних партій і окремих особистостей на повстанські дії тощо. Тривають і термінологічні суперечки. Зокрема, історики досі по-різному визначають поняття «отаманщина», «партизанщина», «повстанський рух» тощо. Справою майбутнього залишається і створення цілісного концептуального бачення повстанства 1917–1921 років.

Між тим сторіччя Української революції та життя за умов війни спонукають не лише істориків, а й громадськість до нового переосмислення фактів та оцінок національної історії. Російська «гібридна» агресія проти України посилила прагнення глибше зрозуміти роль у нашій історії стихійних соціальних явищ, загострила дискусії щодо національної та соціальної самоідентифікації українців як 100 років тому, так і нині.

Відтак ідея підготувати колективне науково-популярне видання, яке об’єднало б напрацювання сучасних істориків щодо повстанських рухів 1917–1921 рр., здалася авторам украй перспективною. Наскільки це можливо в межах однієї книжки, авторський колектив намагався показати різноманіття і багатогранність повстанських рухів революційної доби та, частково, постреволюційного початку 1920-х років. Автори прагнули якнайповніше висвітлити повстанство від його зародження, витоків аж до згасання його партизанської та підпільної діяльності. Кожен з авторів акцентував увагу на найважливіших, на його думку, особливостях досліджуваних повстанських формувань, подав і аргументував власну оцінку повстансько-партизанської діяльності. Уважний читач може помітити певні відмінності в пропонованих авторами розділів оцінках повстанців. З огляду на специфіку та сучасний стан дослідження теми утиснення повстанства у рамки єдиної концепції не дозволило б показати різноманіття поглядів і оцінок, які існують в історичній літературі. Автори не прагнули дійти спільних і однозначних висновків, але намагалися дати можливість не лише фахівцям, а й широкому колу читачів замислитися над проблемою, сформувати власне її бачення.

Щоправда, «примара» спільної концепції все ж промайнула поміж авторами. Вона відобразилась в одноголосно обраній, дещо провокативній, але характерній назві книжки. Питання, яке винесене у заголовок, спонукає до вдумливого читання, пошуку власного ставлення до вже поширеної в науковій літературі тези про відверто антидержавну діяльність селян-повстанців, а не лише їхній опір репресивним режимам.

Переконаний, що книжка не лише зацікавить читачів, а й може бути етапною в історіографії теми. Її конструктивна критика має стати каталізатором подальшого інтелектуального осмислення самобутнього явища селянського повстанського руху в Україні 1917–1921 років.

Як редактор і упорядник книжки, насамперед дякую авторам – доктору історичних наук Дмитру Архірейському (Дніпро), кандидатам історичних наук Павлу Ісакову (Київ), Михайлу Ковальчуку (Київ), Денису Красносілецькому (Хмельницький), Борису Малиновському (Нікополь), Юрію Митрофаненку (Кропивницький), Дмитру Михайличенку (Харків), Владиславу Резнікову (Харків). Кожен з них окремо і всі вони разом дозволили реалізувати цей проект, за що я їм щиро вдячний. Мені особисто це дозволило краще познайомитись із колегами «по темі». Сподіваюся, що ця колективна монографія стане першою в низці наукових проектів, реалізованих разом.

Ідея написати цю книжку була підтримана проектом «Лікбез. Історичний фронт», який опікується популяризацією історії України. Без ідеології чи політичних замовлень, без запрограмованих наперед висновків надати читачеві можливість ознайомитися з найостаннішими науковими розробками істориків – головне завдання, яке ставлять перед собою учасники проекту. «Лікбез» пропонує читачеві самостійно обирати між різними науковими оцінками та часом категоричними висновками. Щира вдячність за підтримку координаторові проекту, відомому історику К. Галушку.

Дякую за слушні поради та добрі слова доктору історичних наук В. Верстюку. Щира вдячність за допомогу рецензентам – докторам історичних наук І. Петриляку, Р. Пирогу та І. Срібняку. Цінні поради та допомогу надав співробітник науково-дослідницької частини історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка В. Павлов, за що йому велика дяка і пошана. Окрема подяка моїм колегам і фахівцям, хто уможливив появу цієї книжки, але кого я з тих чи інших причин тут не згадав.

Запрошую всіх до вдумливого читання та критичного осмислення.

Кандидат історичних наук.

Володимир Лободаєв (Київ)