Читать книгу Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів - Страница 5

Масовий селянський повстанський рух було започатковано повстаннями літа 1918 року. Проте зародився він раніше, ще в період Центральної Ради (УЦР). Його зародком стали загони Вільного козацтва, організаційний та бойовий досвід яких прислужився повстанцям 1918-го і наступних років. У 1917 р. стихійно утворювані загони Вільного козацтва постійно декларували лояльність до Центральної Ради та Тимчасового уряду. Вони частково перейшли до повстансько-партизанських дій узимку 1918 р., опираючись більшовицькій агресії, а повною мірою повстансько-партизанськими стали влітку 1918 р., під час боротьби з владою П. Скоропадського.

Окрім того, витоки повстанства варто шукати і в особливостях селянських рухів 1917–1918 років. Нині поширений погляд на селянство як на виключно пригнічену верству, яка не отримувала бажаного («землі і волі») від влад та урядів через утопічність пропонованих проектів розв’язання земельного питання, демагогічність та нездатність вчасно і якісно здійснити реформи (Центральна Рада та Директорія) або репресивний тиск (гетьманської, більшовицької, денікінської влад). Це дає змогу знівелювати факти відвертої кримінальної і нерідко цілком безглуздої селянської збройної «активності». Фактично йдеться про продовження традицій іще радянських історичних досліджень з їх оцінками революційних подій крізь призму ідеологічних штампів – боротьби «прогресивних» народних мас і «реакційних» поміщиків, селян-куркулів, буржуазії. Хіба що на зміну твердженням про зростання в роки революції «класової свідомості трудящих» у сучасних дослідженнях постало твердження про неухильне й однозначне зростання в ході революції національної свідомості селянства.

Перспективними є наукові дослідження, у яких селянство розглядається не лише як об’єкт маніпулювання різних політичних сил, а й як самостійна сила, що мала власну правосвідомість та соціально-психологічні особливості. Сучасні дослідники доходять висновку, що культура українського селянства у добу революції була «переднаціональною»[1], його демократичні ідеали – «архаїчно-локальні» і часто «антиетатистські», свідомість «напівархаїчна» і «аграрно-локальна»[2] а селянське повстанство – «явище дополітичне»[3].

До того ж революційне піднесення і політична боротьба не стали однозначним каталізатором модернізації політичних поглядів та поширення національної свідомості. З огляду на власне специфічне розуміння селянами понять «закон», «справедливість», «демократія», «влада», «автономія» тощо політичні заклики часто мали і зворотній ефект. Наприклад, аналізуючи особливості сприйняття селянами постанови УЦР від 3 червня 1917 р., в якій містився заклик «до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні», В. Скальський доходить висновку, що вже тоді формувалося підґрунтя для майбутньої отаманщини, повної нівеляції авторитету державної влади та аграрних самоуправств[4].

1917–1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності влади. Поряд з гострою політичною боротьбою, яка розгоралася в українських містах, посилювалися непокора й опір селянства будь-якій центральній владі. У 1919 р. антидержавність дій і настроїв селянства досягла піку в неодноразових змінах політичної лояльності, утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, жорстоких вбивствах. Проте перші прояви цих деструктивних тенденцій були ще за два роки до того, в період революційної ейфорії навесні 1917 року. Перше, що робили революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній, – роззброювали колишню царську поліцію. Щомісяця наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» – від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубування лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, вбивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання, які фактично переростали у селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників, особливо на Правобережній Україні[5].

У вересні—жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких – це захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді—грудні 1917 р. селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень – захоплення поміщицьких маєтків. Селяни перейшли до масових погромів. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини[6].

Чому ці події не вважаються антивладними повстаннями? Адже їхній розмах цілком співставний з повстаннями літа 1918 р. проти влади П. Скоропадського. Можливо, тому що тогочасна влада (Тимчасовий уряд і Генеральний секретаріат) фактично не чинили опору, а жертвами були «контрреволюційні» поміщики?

Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 – січні 1918 рр. губерніальні і повітові комісари Правобережжя та начальники місцевих відділків міліції постійно доповідали про те, що не в змозі припинити безладдя, і просили Генеральний секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для припинення погромів. Сотні таких звернень донині зберігаються в архівах. У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Преступность растет, честные крестьяне, отказывающиеся грабить помещичье добро, терроризируются инициаторами грабежей и либо присоединяются к грабителям, либо сами остаются ограбленными… Власть, состоящая из элементов права и принуждения, утратила последнее качество (силу принуждения), стала однобокой и бесполезной»[7].

До кінця лютого 1918 р. в Україні селянами було «конфісковано» 60 % поміщицьких маєтків[8].

За умов наростання анархії та хаосу було важливо, на чиєму боці опиняться загони Вільного козацтва, які ставили своїм головним завданням охорону порядку. Яким мав бути той «порядок», який захищали вільні козаки, і чи був він суголосний з діями владних органів?

У 1917–1918 рр. під назвою «вільне козацтво» створювалися подібні за загальною ідеєю, але все ж таки не ідентичні за організаційною будовою, соціальною базою та можливостями парамілітарні товариства. Слід вирізняти насамперед селянські товариства Вільного козацтва, які ставили перед собою не лише охоронні, а й культурно-просвітні завдання, виникали стихійно і діяли переважно в межах власного села або кількох сіл. Саме сільське вільне козацтво було настільки чисельним, що дає можливість говорити про масовий вільнокозачий рух. На сільське вільне козацтво помітно впливали місцеві організації Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Міські загони вільних козаків складалися з робітників, учнів, студентів, представників інтелігенції, ставили перед собою завдання охорони порядку і часто перебували під впливом місцевих осередків Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Спільним для всіх зазначених різновидів вільного козацтва було об’єднання на добровільній основі, виборність отаманів і приймання до складу тільки тих, хто не був на той час на військовій службі[9].

.

Біля волосної управи села Гусакового на Звенигородщині (весна 1917 року). Сидять другий та третій зліва – Никодим Смоктій та Семен Гризло

Перші вільнокозачі товариства з’явилися у березні—квітні 1917 р. у селах Гусаківської волості Звенигородського повіту Київської губернії за ініціативи голови волосної управи Н. Смоктія.

23 квітня 1917 р. 350 «незалежних від військової служби» вільних козаків Гусаківської волості ухвалили підтримувати боротьбу «проти злого ворога німця» і виступали за «демократично-федеративну республіку» та Всеросійські Установчі збори. Головними завданнями козаків були: захищати «всі справи селян», вести боротьбу зі злочинством, не жалкувати життя заради «справ вільності», а також «захищати самостійність України, її незалежність, маючи на меті прошлі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власність козацтва»[10].

Тобто захищати самостійність і незалежність України означало оберігати власність селян-козаків і таке «розуміння» самостійності не суперечило завданню боротьби за майбутню федеративно-демократичну Російську республіку. Очевидно, що перші вільні козаки не розрізняли понять «автономія» та «самостійність». Серед інших завдань було сприяння поширенню вільного козацтва по всій Україні та просвітня справа[11].

Гусаківський волосний козачий курінь поділявся на сотні на чолі з виборними сотниками та курінним отаманом Н. Смоктієм. Козаки мали можливість самостійно, незалежно від позиції козацького товариства, брати участь у вирішенні загальногромадських справ, відвідувати зібрання, лекції. Селяни, що не належали до козацтва, могли користуватися козацькою бібліотекою, бути присутніми на козацьких нарадах (коли не обговорювалися «воєнно-технічні справи» козацтва)[12].

Звенигородське селянство схвально і навіть із захватом сприймало нову організацію. У травні—червні 1917 р. вільнокозацький рух поширився на інші волості повіту. У цей час роль провідного організатора вільного козацтва на Звенигородщині перебрав на себе член УПСР Семен Гризло.

Під його керівництвом звенигородські вільні козаки почали діяти активніше.

1 червня 1917 р. була ухвалена «Інструкція формування Вільного козацтва по Звенигородському повіті», в якій стверджувалося, що встановлений в Україні демократичний лад дає можливість відмовитися від регулярної збройної сили – тягаря для народу: «захисником демократичного ладу в Україні може бути тільки народна милиція/вільне козацтво/»[13].

Про те, що створюване вільне козацтво не бажало мати жодного стосунку до регулярної армії, свідчать і принципи його формування: виборність керівництва та приймання в козаки виключно тих, хто не підлягав військовому призову. В «Інструкції» наголошувалося, що військовозобов’язані (новобранці) та звільнені з війська тимчасово (на 2–3 місяці) могли рахуватися у вільному козацтві за окремими списками і в разі призову або закінчення відпустки – бути негайно «виписані» зі списків[14].

Никодим Смоктій (ліворуч) і Семен Гризло

С. Гризло разом з двома іншими отаманами прибув на Другий Український військовий з’їзд (5—10 червня), на якому вони звернули на себе увагу колоритним «козацьким» вбранням та «презентували» свою організацію. У вітальному слові отаман А. Шаповал поінформував, що звенигородське козацтво виконує обов’язки повітової міліції, та звернувся до делегатів з’їзду з характерним закликом: «Ви там на фронті робіть своє діло, а ми тут робитимемо своє»[15].

Що мав на увазі отаман А. Шаповал, можна зрозуміти з попередніх подій. За кілька днів до цього, 2 червня 1917 р., очолювані А. Шаповалом 20 озброєних гвинтівками та шаблями вільних козаків на конях приїхали в Георгіївський маєток княгині Т. Куракіної, захопили його і змусили місцевого поляка-орендатора В. Окуліча підписати зобов’язання про те, що він не змушуватиме заробітчан працювати більше ніж 8 годин на день. Того самого дня вільні козаки захопили сусідній маєток, з якого вигнали 30 найманих робітників[16].

Вочевидь, А. Шаповал, як і інші отамани звенигородського вільного козацтва, специфічно розумів обов’язки повітової міліції. З’їзд ухвалив підпорядкувати Вільне козацтво Українському генеральному військовому комітету (УГВК), який мав розпочати реєстрацію козаків[17].

29 липня на звенигородському повітовому з’їзді вільного козацтва С. Гризло був обраний кошовим отаманом. Н. Смоктій став помічником кошового.

Улітку 1917 р. вільне козацтво з’явилося в інших повітах Київської та Полтавської губерній. Об’єктивною причиною поширення вільнокозацького руху була необхідність охорони громадського порядку. Розбійні напади і пограбування – обов’язкові «супутники» будь-яких суспільних криз – набували дедалі більшого розмаху. Особливо в цьому «відзначалися» солдати-дезертири, кількість яких на території України тільки протягом березня – липня 1917 р. зросла з 195 до 365 тисяч[18].

Найбільше від банд дезертирів потерпало Правобережжя, що перебувало в безпосередній близькості до лінії фронту. Провал наступальної операції російських військ та корніловський заколот стали каталізаторами селянського «покозачення». Однак до кінця літа рух іще не набув усеукраїнського значення. Цілісної організації Вільного козацтва не існувало, товариства виникали стихійно, як правило за ініціативи представників місцевої інтелігенції, влади, на підставі рішень селянських сходів та з’їздів. Принципи формування в різних повітах відрізнялися. Найбільш помітні відмінності в осередках товариства «Січ» Миргородського повіту Полтавської губернії, які, окрім неконкретизованого завдання «охорони волі України», мали займатися пропагандою спорту, порятунком населення під час стихійних лих та медичною допомогою[19].

УГВК розглядав «Січі» Миргорода та повіту як один з різновидів вільного козацтва.

Вибухова масовізація вільнокозачого руху відбулася восени 1917 р. і була зумовлена не лише погіршенням суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в країні, а й підтримкою з боку української влади. Ще 15 липня організаційна комісія Центральної Ради звернулася до своїх інструкторів-організаторів із закликом спільно з повітовими комісарами організовувати за прикладом звенигородського козацтва «народні міліційні дружини»[20].

6 серпня 1917 р. голова УГВК С. Петлюра доповідав на засіданні Центральної Ради про хід організації вільного козацтва, наголосивши, що «у ряді місць ці формування складаються з представників різних національностей»[21].

15 серпня у складі УГВК було створено спеціальний Відділ по формуванню Вільного козацтва, який очолив прапорщик А. Певний. Його заступником став прапорщик М. Сокольвак. У відділі працювало кілька інструкторів, писарів та діловодів. Намагаючись зібрати інформацію про вільне козацтво та ставлення до нього, Відділ розіслав понад три тисячі анкет волосним та земським управам, селянським спілкам, просвітам, повітовим комісарам[22].

У звіті УГВК стверджувалося, що на 1 жовтня 1917 р. було отримано 278 відповідей, у тому числі 253 – з позитивним ставленням до вільного козацтва. Були ті, хто поставився до вільнокозачої організації байдуже, і тільки у трьох відповідях містилося її категоричне несприйняття: «Вальковський повітовий комісар (на Харківщині) Єфімов (росіянин), Люботинська волосна управа Народня Управа того ж повіту й Олександрівська Волосна Управа Сосницького повіту на Чернігівщині»[23].

На вказану дату Відділ зареєстрував загалом 72 вільнокозачі товариства, у яких нараховувалося 15586 членів. За чисельністю зареєстровані товариства розподілялись таким чином: до 25 членів – 10 товариств, від 26 до 50–14 товариств, від 51 до 75 – 9 товариств, від 76 до 100 – 3 товариства, від 101 до 200 – 8 товариств, понад 200 осіб – 23 товариства. Більшість зареєстрованих товариств було засновано в повітах і губерніях, розташованих ближче до Києва. У Київській губернії було 40 зареєстрованих товариств (12943 козаки); у Полтавській – 11 (840); у Чернігівській – 7 (605); у Катеринославській – 5 (783); Подільській – 5 (276); Харківській – 2 (75); Херсонській – 1 (30); Волинській – 1 товариство (35 осіб). Окрім того, Відділу було відомо про існування ще близько 300 незареєстрованих вільнокозачих товариств, у яких налічувалося до 40 тис. членів. Тобто, за інформацією УГВК, на початку жовтня 1917 р. загальна чисельність Вільного козацтва становила близько 55 тисяч осіб. Зброю мали не всі товариства. Там, де повітовий комісар чи начальник місцевої міліції ставився до організації Вільного козацтва прихильно, товариства отримували зброю колишніх «стражників», а також ту, яка була вилучена у населення[24].

У серпні—вересні відділ уже активно листувався із сільськими та волосними управами, роз’яснюючи, за якими принципами створюється Вільне козацтво. Окрім того, інструктори УГВК направлялися на представницькі з’їзди, де доповідали про створення громад Вільного козацтва. За звітний період представники УГВК взяли участь у роботі 14 з’їздів (9 з’їздів Селянських спілок, з’їзд Просвіт Полтавської губернії, з’їзд інструкторів Центральної Ради на Слобожанщині, з’їзд комісарів українських губерній, Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва). Для продовження роботи Відділ планував низку заходів: затвердити через Генеральний секретаріат та Центральну Раду статут Вільного козацтва, розробити інструкцію, призначити інструкторів з організації Вільного козацтва, влаштувати для них курси, скликати повітові, губерніальні та всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, вжити заходів з озброєння загонів, звернутися до органів місцевого самоуправління з пропозицією фінансувати діяльність місцевого вільного козацтва[25].

Усе це не дає жодних підстав сумніватися в тому, що українська влада була зацікавлена в діяльності Вільного козацтва, навіть більше – безсумнівною є її провідна роль у поширенні руху влітку – восени 1917 року.

Причин стверджувати, що українські урядовці гальмували розвиток вільнокозачого руху в червні—серпні 1917 р., немає, тим більше що селяни-козаки в усіх постановах декларували повну підтримку Центральної Ради[26].

Циркулярний лист генерального секретаря внутрішніх справ В. Винниченка про проведення з’їзду начальників міліції та організаторів Вільного козацтва.12 серпня 1917 р.

Концептуально позицію українських урядовців щодо Вільного козацтва було висловлено в декларації Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 року. Головним способом боротьби з «епідеміями» грабувань та самосудів, з «анархічними виступами безвідповідальних груп» Декларація визначала «активну, організовану самодіяльність і самооборону людності». «Для того, – говорилося в документі, – Секретарство виробляє законопроект про організації „Вільного козацтва“, які силою самого життя, здорового інстинкту широких демократичних мас стали виникати по всіх усюдах України. Правильно організоване, організаційно зв’язане з вищими органами влади революційної демократії краю – Генеральним секретаріатом, „Вільне козацтво“, що буде в розпорядженні органів місцевого самоврядування (курсив наш. – В. Л.), має стати твердою опорою Секретарству внутрішніх справ у боротьбі з елементами безчинства і злодіяцтва»[27].

Проте у вересні вирішення вільнокозачого питання дещо пригальмувало. Ще 1 вересня Відділ передав проект статуту для Вільного козацтва на затвердження в Генеральний секретаріат. Але ухвалення цього статуту не сталося ні в вересні, ні в жовтні. Проект статуту близько двох з половиною місяців перероблювався й обговорювався на засіданнях Малої ради і Генерального секретаріату. При цьому пропагандистська активність інструкторів Відділу у вересні—листопаді щодо заснування Вільного козацтва була надзвичайно високою. Очевидно, що, загалом позитивно сприймаючи ідею вільнокозачого руху, урядовці зіткнулися з серйозними труднощами, саме коли спробували інтегрувати оригінальну і колоритну, але архаїчну «козацьку» ідею в рамки державного будівництва.

Восени 1917 р. від представників місцевої влади дедалі частіше звучали критичні, а потім і різко негативні характеристики Вільного козацтва. Селянські козацькі сотні, які складалися з мешканців одного села і керувалися місцевими виборними отаманами, могли більш-менш впоратися із забродами-дезертирами та кримінальними злочинцями, але їм було несила боротися зі своїми односельцями, які поспішали робити «революцію». Багато залежало від того, хто був на чолі загонів: загони, підпорядковані повітовим комісарам або начальникам міліції, співпрацювали з міліцією і брали участь у припиненні погромів; загони, очолювані отаманами «з народу», часто були нейтральні або й брали участь у погромах. Коли йшлося про розподіл поміщицького майна або землі, селянин – вільний козак міг швидко перетворитися на селянина-погромника.

Зокрема, селянська революція «знизу» проявилась у боротьбі із земськими управами. Селянство не сприймало земства як сільське самоврядування, намагаючись бойкотувати та дезорганізувати їх діяльність. У липні—вересні 1917 р. Генеральному секретаріату та київському губернському комісару завдали чимало клопоту звенигородські отамани, які намагалися втрутитися в роботу земської управи, вивести з її складу старих (обраних іще до початку революції) гласних і провести нові земські вибори. Конфлікт між земським зібранням і вільнокозачими отаманами настільки загострився, що повітовий комісар В. Ковтуненко просив надіслати до Звенигородки військовий підрозділ, щоб мати можливість 29 липня провести повітовий селянський з’їзд[28].

Вирішення конфлікту затяглося аж до вересня, коли Генеральне секретарство внутрішніх справ поставило вимогу залишити у спокої старих земських гласних, а нових обирати відповідно до чинного законодавства[29].

Вільнокозацькі отамани прагнули реорганізувати під своїм контролем місцеве самоврядування та громадські організації. У липні 1917 р., напередодні повітового з’їзду, штаб звенигородців поширив відозву, в якій висловив побажання, щоб «в раду повітової старшини увійшли представники від Спілок, „Просвіти“, робітників, солдатів і інших організацій»[30].

Такі самі ідеї згодом з’явилися в статутах інших вільнокозачих організацій. Зокрема, за статутом Зозівського куреня (Липовецький повіт) загальне керівництво козацтвом у волості планувалось передати Волосній нараді, яка складалася б із представників волосної Селянської спілки, «Просвіти», Народної управи і курінного отамана[31].

Зрозуміло, що провідна роль у такому об’єднанні належала б озброєній силі – місцевому вільному козацтву, яке, на думку отаманів, мало перебрати на себе функції місцевих правоохоронних органів.

Згідно з Тимчасовим положенням про міліцію, яке 14 березня затвердив Тимчасовий уряд, міліція мала бути виконавчим органом державної влади на місцях, який безпосередньо перебував у віданні земських і міських громадських управлінь. Тобто склад, чисельність і посадові оклади службовцям міліції тепер визначали повітові земські збори та міські думи. Посади начальників міліції та їхніх помічників заміщувалися за вибором земських та міських управ[32].

Таким чином, контроль над земством для звенигородських отаманів був способом обійняти державні посади. З огляду на принцип виборності козацької старшини можливість контролю над нею з боку центральної влади була мінімальною. Восени 1917 р. повідомлення про різноманітні самоуправні дії вільного козацтва надійшли і з інших повітів. При цьому загальноселянські та вільнокозачі зібрання постійно проголошували підтримку Центральній Раді та її Генеральному секретаріату, а також прихильність до ідеї відмови від регулярної армії на користь «всезагального озброєння».

Генеральний писар Української Держави Іван Полтавець-Остряниця. Фото 1918 р.

Неоднозначність оцінок діяльності Вільного козацтва проявилась у гострих дискусіях, які розгорілися під час обговорення декларації Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 р. на засіданні Малої Ради, а також на з’їзді губернських та повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині та Поділля (3–5 жовтня). Погляди учасників з’їзду щодо Вільного козацтва розділилися «по Дніпру». Комісари лівобережних губерній, які менше потерпали від пограбувань і безладдя, одностайно заперечували необхідність існування Вільного козацтва. У відповідь керівники Правобережжя наводили приклади корисної діяльності вільних козаків з охорони громадського порядку. Врешті-решт незначною більшістю голосів з’їзд висловився проти вільнокозацької організації. Причиною була «…некультурність, неорганізованість та нахил широких мас іти за всякою демагогічною (брехливою) агітацією»[33].

На нашу думку, українських лідерів лякало намагання частини вільнокозацьких отаманів надати рухові своєрідного військово-адміністративного спрямування, яке, по суті, було шляхом до ще більшого ослаблення влади та автономізації суспільства, поглиблення безладдя, анархії та хаосу. Провідником цієї ідеї був штаб Звенигородського коша. Ідеї звенигородських отаманів підтримував Іван Полтавець-Остряниця, який з червня 1917 р. працював в інструкторському відділі УГВК[34].

За ініціативи звенигородців та активної участі І. Полтавця-Остряниці 3–6 жовтня 1917 р. в Чигирині зібрався 1-й Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. На з’їзд прибуло понад 200 делегатів від 60 тисяч Вільного козацтва українських губерній та Кубані. Важливо, що окрім Черкаського повіту, де, за свідченням Я. Водяного, вільні козаки обирали двох представників[35], невідомо хто і де визначав «делегатів» на з’їзд. Очевидно, більшість їх прибула, не маючи представницького мандата, за власним бажанням. «Не кожний полк, як наш Черкаський, – пише Я. Водяний, – вислав два делєґати, бо Звенигородський їх вислав біля двох десятків і тому Звенигородщина проводила з’їздом після свого бажання»[36].

Найменше делегатів було з Поділля та Волині.

Учасники Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Чигирин, жовтень 1917 р.

Загалом, з’їзд продемонстрував лояльність до Тимчасового уряду та Центральної Ради, хоча й відзначив певну нерішучість останньої у вирішенні давно назрілих проблем. «Постанови» з’їзду містять заклики до негайного проголошення і здійснення широкої національно-територіальної автономії України, розв’язання аграрного питання, українізації армії, освіти, виведення російських військ з українських губерній. У зв’язку з невідкладною необхідністю охорони громадського порядку було вирішено «домагатись від Тимчасового уряду, аби все вільне козацтво, як організоване, так і те, що організується, … було негайно озброєно, як огнестрільною так і холодною зброєю»[37].

Важливим завданням з’їзду було виправлення і доопрацювання проекту статуту УГВК, який отримав тут назву «Інструкції до формування Вільного козацтва на Україні». Принципова відмінність між «Інструкцією» та «Статутом», який 13 листопада таки затвердив Генеральний секретаріат, була одна – згідно з «Інструкцією», Вільне козацтво мало підпорядковуватись новоутвореній Генеральній козацькій раді, яка, своєю чергою, безпосередньо підпорядковувалася б Центральній Раді і без впливу та контролю виконавчої влади розв’язувала б усі питання діяльності Вільного козацтва[38].

Закликаючи переобрати всю адміністративну владу на Україні на демократичних засадах, вільнокозачі отамани чітко визначали своє місце в її структурі: «Виконавчим же органом адміністративної влади повинна бути народня міліція, яку і уявляє з себе вільне козацтво»[39].

Прерогативою Вільного козацтва був захист місцевого порядку та спокою, а протистояти зовнішній загрозі мали українізовані полки регулярної армії. Іншими словами, Вільне козацтво за задумом І. Полтавця-Остряниці та його однодумців мало стати не помічником правоохоронців, а замінити їх собою, тобто ставало «конкурентом» місцевих правоохоронних структур. У «Статуті» ж Генерального секретаріату вільнокозачі товариства ставилися під жорсткий подвійний контроль як місцевої влади так і Генерального секретарства внутрішніх справ[40].

На з’їзді було обрано 11 членів Генеральної козацької ради. Наказним отаманом заочно (не був присутній на з’їзді і не мав на той час жодного стосунку до Вільного козацтва) обрали генерала П. Скоропадського. Першим генеральним осавулом став І. Полтавець-Остряниця[41].

Дізнавшись про обрання, П. Скоропадський одразу ж передовірив керівництво Генеральною козацькою радою І. Полтавцю-Остряниці і фактично був лише номінальним керівником. Тільки в січні—лютому 1918 р. П. Скоропадський, за його власним свідченням, намагався організувати боєздатні вільнокозацькі загони для боротьби з більшовицькими військами, але невдало[42].

.

Циркуляр Генерального секретарства внутрішніх справ до волосних народних управ з питання організації та інструктування «Вільного Козацтва» волостей (куренів). 5 грудня 1917 р.

У листопаді—грудні 1917 р. українські керівники ще дуже сподівалися на Вільне козацтво. Місцеві представники влади УНР висловлювали побоювання, що створення загонів Вільного козацтва призведе до ще більшої «анархії», але, не маючи альтернативи, все ж сподівалися скористатися розпропагандованим серед населення способом самооборони. Однак конкуренція за керівництво над популярним і чисельним, але слабко організованим і суперечливим у своїй діяльності Вільним козацтвом додала у вільнокозацький рух дезорганізації та дезорієнтації.

У листопаді—грудні 1917 р. ні Генеральний секретаріат, ні Генеральна козацька рада не змогли сформувати з дуже чисельних (загальна чисельність вільного козацтва у грудні була у 1,5–2 рази більшою, ніж у жовтні[43]), але розпорошених по селах загонів вільного козацтва ні сил для наведення порядку на місцях, ні збройних загонів, які захистили б українську владу від більшовицьких військ. Генеральна рада, яка осіла в Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе й у січні 1918 р. була розігнана більшовизованим армійським підрозділом[44].

Вирішальною причиною невдач як сподвижників І. Полтавця-Остряниці, так і Генерального секретаріату була вузькорегіональна обмеженість прагнень та діяльності, що домінували у Вільному козацтві. Проявившись уже в період зародження, з часом ця тенденція посилювалась. Головні принципи організації Вільного козацтва – територіальність і виборність керівного складу – забезпечували стабільні позиції місцевого «автономізму» отаманів. Територіальна обмеженість дій – або й бездіяльність отаманів – була складовою процесу самоізоляції та «автономізації» українських сіл.

Генерал П. Скоропадський стверджував, що ще в грудні 1917 р. зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих вільнокозацьких підрозділах. Однак його намагання скористатися можливостями Вільного козацтва (спроба поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати звенигородських вільних козаків проти більшовиків під власним керівництвом) зазнали невдачі[45].

Запізнілою була і спроба Генерального секретарства військових справ на чолі з Миколою Поршем створити у грудні—січні 1917–1918 рр. для внутрішньої охорони повітів на платній основі реєстрове вільне козацтво на чолі з призначуваними керівниками[46].

Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян легітимізації на підставі рішень сільських сходів, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім.

Парад Вільного козацтва на Софійській площі. 17 грудня 1917 р. Кадри кінохроніки

Не варто забувати й про настрої селянства, яке крізь призму власного розуміння понять «право», «закон», «справедливість» особливо схвально сприймало більшовицький заклик «Грабуй награбоване!». Обрані на сільському сході або й самопроголошені селяни-козаки, до того ж переважно молодь, навряд чи могли висловлювати думку, яка відрізнялася б від «загальнонародної» позиції сільського натовпу. Тому сільські загони Вільного козацтва часто були не в змозі протистояти погромам, які чинили їхні односельці. І це в тому разі, коли вони намагалися зупиняти погроми, а не самі брали в них участь! Для розуміння подібних фактів має велике значення думка бердичівського повітового комісара, який доводив: «Вольные казаки, элемент на который не всегда можно положится, так как являясь исполнителями они зачастую выступают и в роли судей. Должен сказать, что при отсутствии должной организации, фильтровки лиц, записывающихся в козаки и вполне отвечающих своему назначению начальников, козачество во многих случаях может принять уродливые формы. … Вольный казак это тот же селянин снабженный оружием, призванный по его мнению, защищать интересы народа. А народов интерес в каждом селе разрешается по своему – т. е. в духе желательном или выгодном для данного общества. Поэтому нередки случаи отказа исполнять распоряжение властей, так как это распоряжение „идет против народа“»[47].

Тобто існували соціокультурні чинники, які визначали організаційну слабкість загонів Вільного козацтва, нездатність піднятися вище за рівень самооборони села від чужинців.

Наказ особливого коменданта м. Києва М. Ковенка та голови Українського революційного комітету гарнізону м. Києва Березняка про організацію добровільного українського війська. 22 січня 1918 р.

Тим не менше частина вільнокозацьких загонів активно проявила себе у боротьбі з більшовицькою агресією. У грудні—січні 1917–1918 рр. участь Вільного козацтва у боротьбі з більшовицькими загонами була зафіксована в Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчуці, Одесі, Рівному, в районі Бірзули, Полтави, Чернігова, Глухова, Сміли, Черкас тощо. Щоправда, бойові дії в переважній більшості мали стихійний і неорганізований характер, а вільні козаки врешті-решт змушені були поступатися перед боєздатнішими супротивниками. Важливу роль у боротьбі за Катеринослав відіграли загони Катеринославського робітничого куреня отамана Горобця (Г. Воробйова), а у захисті Києва – Київське робітниче вільне козацтво під проводом М. Ковенка.

Сільські загони вели переважно локальну партизанську боротьбу. Так, на Катеринославщині руйнували залізничні колії загони Ф. Сторубля та Чорнобая[48].

З початком контрнаступу українських та союзницьких військ активізувало антибільшовицьку боротьбу вільне козацтво Правобережжя. У Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинили вільнокозацькі загони Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей; у Гайсинському повіті (Подільська губернія) діяли загони отамана П. Саморухи; у Бердичівському повіті на Київщині – загони отамана І. Ткаченка, на Черкащині – підрозділи Я. Водяного. Напередодні визволення Києва об’єднаний загін вільних козаків містечка Стеблів та села Комарівка (Канівський повіт) організував охорону відрізку залізниці Корсунь – Біла Церква, намагаючись не допустити вивезення награбованого майна більшовицькими загонами, що відступали.

На початку лютого 1918 р. колишній член УГВК І. Горемика-Крупчинський на власні кошти сформував з вільних козаків Васильківського повіту кілька куренів, об’єднавши їх у Васильківський кіш Вільного козацтва. Під його керівництвом Васильківський кіш брав участь у боях у районі Фастова, Василькова, Білої Церкви. 1 березня 1918 р. загони отамана Горемики першими ввійшли до Києва, випередивши на кілька годин передові німецькі загони[49].

У лютому активізували свою діяльність і загони Звенигородського коша під керівництвом нового отамана – Юрія Тютюнника.

Звенигородські козаки роззброювали фронтові військові підрозділи, що рухалися на схід. Крім того, Звенигородський кіш установив контакти із загонами сусідніх повітів Південної Київщини та Північної Херсонщини. Наслідком стала спільна бойова операція черкаського, звенигородського, єлисаветградського та золотоніського козацтва проти більшовицьких військ поблизу станції Бобринської. За твердженням Ю. Тютюнника, загальна чисельність вільного козацтва, що брало участь у кількаденних боях, перевищувала 8 тис., із них – 4620 звенигородців. У березні—квітні окремі загони вільного козацтва йшли в авангарді антирадянського наступу, прагнучи першими увійти до звільнених міст і сіл. Так, загін отамана Горобця брав участь у звільненні Олександрії, Куколівки, Жовтих Вод, П’ятихатки, Верховцева, Катеринослава та інших міст і сіл Катеринославщини. На Лівобережжі наступ німецьких військ, хоча й слабше, теж був підтриманий окремими вільнокозацькими загонами[50].

.

Юрій Тютюнник, портрет 1920-х років

За твердженням Л. Гарчевої, загальна чисельність Вільного козацтва, яке протягом перших тижнів українсько-німецького контрнаступу воювало на боці Центральної Ради, була не меншою ніж 30 тис. осіб[51].

Проте Вільне козацтво помітно активізувалося саме після звісток про те, що в Україну йде потужна військова сила, справжня, добре організована і дисциплінована армія. Саме німці та австрійці, а не більшовицькі загони особливо занепокоїли селян. Вчорашні вороги раптом стали союзниками і, чи не єдині на той час, могли встановити порядок на селі і відновити вплив державної влади, на яку вже звикли не зважати. Як воно буде далі в стосунках з союзниками – не розуміли, але продемонструвати першість у звільненні міст та цілих повітів було незайвим.

Проте, як свідчать джерела, восени – взимку 1917–1918 рр. Вільне козацтво спричиняло чимало конфліктів: самочинне захоплення влади на місцях, відмова виконувати накази повітових комісарів та рішення земських управ, самоуправство, перевищення повноважень, самосуди, участь в антисемітських акціях[52].

…Усе це дезорганізовувало суспільне життя і посилювало анархію та хаос. Здавалося б, це дисонує з уже згадуваною підтримкою Центральної Ради, про яку постійно писали в ухвалах і в листах до УГВК товариства Вільного козацтва. Переконливе пояснення дає В. Лозовий: під час революції на селі почав формуватися новий тип політичної культури, «своєрідний симбіоз модерно-політичних та архаїчно-політичних цінностей… З одного боку, селяни бажали, щоб держава втілила земельну реформу в формі соціалізації, а з іншого – намагалися позбутися її впливу – не сплачувати податки, не виконувати повинностей, не допускати на село правоохоронні структури. Відтак на своїх з’їздах селяни підтримували ідею створення автономної, а пізніше і самостійної України у формі Української Народної Республіки, з якою пов’язувалась реалізація аграрних перетворень, а на низовому рівні – ігнорували державні інституції та їх розпорядження[53](курсив наш – В. Л.)».

Саме підмічений В. Лозовим «симбіоз цінностей» є ключем до розуміння суперечливих тенденцій усього селянського повстанського руху 1917–1921 рр.: мінливість, невиразність та суперечливість політичних орієнтацій, локальність дій, слабкий рівень організації, усобиці отаманів, люта ненависть і середньовічна жорстокість у ставленні до тих, хто уособлював владу і «нетрудові» верстви (бюрократія, буржуазія, євреї, інтелігенція). Тобто Вільне козацтво стало «зародком» масового повстанського руху, але не лише як більш-менш злагоджені воєнізовані підрозділи з певним бойовим досвідом, а й як прообраз отаманщини.

5 квітня 1918 р. з’явився наказ міністра військових справ УНР О. Жуковського під своєрідною назвою «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг вільного козацтва у захисті української державності у наказі констатувалося, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці». Тобто м’яко і завуальовано оголошувався розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів[54].

«М’якість» полягала ще й у тому, що, відповідно до «словесного наказу» міністра, вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, які утримувались би місцевим самоврядуванням і підпорядковувались би призначуваним повітовим комендантам[55].

Очевидно, саме «м’яка» позиція військового міністра відносно вільнокозачого руху дала можливість, з одного боку, врятувати від повної ліквідації окремі загони козацтва, підпорядкувавши їх повітовим військовим комендантам і надавши статусу місцевих загонів самооборони[56], а з іншого – дозволила деяким українським діячам, водночас із роззброєнням, вживати заходів для відновлення зруйнованих за часів більшовицької влади осередків Вільного козацтва[57].

Проте саме в цей час німецькі та австро-угорські підрозділи ліквідовували останні легальні осередки сільського Вільного козацтва, роззброюючи козаків та заарештовуючи отаманів. Деякі вільнокозачі відділи перейшли на нелегальне положення, приховавши частину зброї[58].

Остаточно ліквідувати вільнокозачий рух уряд УНР не встиг. Цьому завадив державний переворот 29 квітня 1918 р., що привів до влади генерала П. Скоропадського.

У багатьох антиурядових виступах травня – серпня 1918 р. на Київщині, Катеринославщині, Поділлі ініціативна та керівна роль належала саме отаманам Вільного козацтва, але навіть вони не вийшли за межі локальних дій. Їх діяльність загалом не поширювалася за межі повітів і позначалася насамперед у більшій, порівняно з іншими повстанцями, злагодженості дій.

П. Скоропадський з найближчим оточенням. Праворуч від гетьмана І. Полтавець-Остряниця. Фото 1918 р.

У багатьох урядових документах і матеріалах періодичної преси учасники повстань фігурують під узагальнювальними назвами – «більшовики» або «бандити» чи «злочинці». Тому не завжди можливо чітко виокремити вільних козаків із загальної маси повстанців. Однак навіть тих джерел, де цілком однозначно вказується на вільних козаків як на учасників та ініціаторів повстань, цілком достатньо для висновку: уцілілі осередки Вільного козацтва активно виступили на боці противників гетьманської влади. Вільнокозацькі отамани вже в перші дні після перевороту виступили із заявами, у яких засудили гетьманський режим і закликали селянство боротися з ним. Волосні, повітові та губернські з’їзди, проведені на початку травня 1918 р., засвідчили антигетьманську позицію сільського Вільного козацтва.

Одними з перших негативне ставлення до нового режиму висловили делегати 5-го Національного з’їзду Київщини (28 квітня – 2 травня), на якому були й вільні козаки. Характерним є виступ представника звенигородського вільного козацтва на нараді 2 травня: «…українська по назві, а властиво русько-польсько-жидівська буржуазія злигалася з німецькою буржуазією, з німецькими генералами і думають, що вони вже побідили, вже затоптали землю і волю і самостійність України […] Скорше всі ми поляжемо головами, та не пустимо з своїх рук землі і не дозволимо, щоби кацапська буржуазія над нами панувала»[59].

Рішення негайно розпочати збройну боротьбу з гетьманською владою підтримали і делегати Звенигородського повітового селянського з’їзду, що відбувся 3 травня. Закликавши селянство збирати сили для майбутнього збройного виступу, з’їзд визнав за найкращий засіб формування повстанських загонів дотримання ідейно-організаційних принципів Вільного козацтва. У селах повіту, де ще не було вільнокозачих товариств, ухвалили їх негайно організувати. Пропозицію перейменувати «Вільне козацтво» в «Армію спасіння землі і волі» було відкинуто[60].

Позицію звенигородців підтримало і вільне козацтво інших губерній. Гаврилівський волосний схід (Кам’янецький повіт Подільської губернії) ще напередодні перевороту ухвалив організувати у волості Вільне козацтво для того, щоб протидіяти поверненню власності поміщикам, а 9 травня вирішив: «Право власності на землю не хочемо, а щоб земля перейшла трудовому народу по соціалізації, хочемо щоби Україною властвувала виборна Центральна Рада, котрій ми довіряємо правити і виробляти закон для охорони України»[61].

«Обраного буржуазією» гетьмана назвали «самозванцем» і делегати Верхньодніпровського повітового з’їзду Селянських спілок та Вільного козацтва. Протестуючи проти втручання іноземних військ у внутрішні справи України та розгону Центральної Ради, вони закликали «боротися з ворогами трудового селянства». З таким самим закликом виступив 8 травня на губернському з’їзді Катеринославщини кошовий отаман Новомосковського повіту Ф. Сторубель: «До зброї! Всі вмремо, але руйнувати волі не дамо!»[62]

Згідно з агентурними донесеннями та слідчими матеріалами державних установ Подільської губернії, Вільне козацтво взялося до організації повстань у Могилів-Подільському, Гайсинському та Кам’янецькому повітах[63].

Гетьман П. Скоропадський вжив щодо Вільного козацтва репресивних заходів. Ініційоване самостійником І. Луценком скликання всеукраїнського з’їзду козацтва було заборонене, а 30 травня гетьман звернувся до військового міністра з «відручним листом», у якому йшлося про те, що «всі приватні і вільнокозачі організації … з нинішнього дня касуються і об’являються недійсними…»[64]

Щоправда, визнаючи заслуги козацтва у боротьбі за українську державність, П. Скоропадський проголошував необхідність його відродження і, відповідно, подавав наведене вище ліквідаційне розпорядження як перший необхідний реорганізаційний крок на цьому шляху[65].

Проте, зважаючи на розгортання саме в цей час повстанського руху, «відручний лист» насамперед завдавав удару по його організаційних осередках – громадах вільного козацтва, – остаточно ставлячи їх поза законом.

У травні—серпні селянські повстання за участі вільних козаків спалахнули на Катеринославщині, Київщині та Поділлі. Найбільшою мірою діяльність вільних козаків проявилася у Звенигородському повстанні, забезпечивши йому тривалість і запеклість.

Водночас активна участь у повстанні зумовила репресії з боку гетьманської та окупаційної влади, які остаточно знищили рештки вільнокозачої організації. Репресій зазнали навіть ті, хто в період Гетьманату не займався антидержавною діяльністю, але раніше належав до Вільного козацтва. Влітку – восени 1918 р. регіональні підрозділи Державної варти цілеспрямовано проводили агентурно-розшукову роботу щодо всіх отаманів та інструкторів вільного козацтва часів Центральної Ради. До в’язниці потрапили І. Луценко, С. Гризло, М. Ковенко, М. Малашко, О. Чорнобай, Г. Горобець та інші[66].

За розпорядженням директора Державної варти на Полтавщині, де участь вільних козаків у повстанських рухах була загалом слабкою і спорадичною, ув’язнення загрожувало практично всім, хто у 1917 – на початку 1918 рр. став ініціатором заснування вільнокозачих товариств. У списку з 57 осіб, направленому до відома губернського старости, провина колишніх отаманів формулювалася лаконічно і промовисто: «участь у справі організації Вільного козацтва»[67].

Наприкінці 1918 р. і надалі згадки про «Вільне козацтво» ще подекуди трапляються в назвах окремих самооборонних та повстанських підрозділів. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. були спроби формування нових загонів під назвою «Вільне козацтво» або з «козацькими» атрибутами. Проте мережі своєрідних воєнізованих «козацьких» товариств зразка 1917 р. вже не було.

Щоправда, запорізький історик В. Бондаренко стверджує, що вільнокозацький рух існував і надалі, у часи Директорії УНР, а потім в еміграції, аж до 1993 р., пройшовши у своєму розвитку кілька етапів: Вільне козацтво у 1919–1923 рр., міжвоєнний період в історії Вільного козацтва, Вільне козацтво в роки Другої світової війни, Вільне козацтво у другій половині ХХ століття. Навряд чи такі твердження можна вважати переконливими і достатньо обґрунтованими. Намагання будь-які «козацькі» за змістом, формою чи забарвленням організації та товариства українських емігрантів трактувати як пряме продовження вільнокозацького руху 1917–1918 рр. – штучні і непереконливі. Особливий подив викликає розділ «Вільнокозацький рух у роки Другої світової війни (1939–1945 рр.)», де В. Бондаренко, зокрема, пише про «український вільнокозацький рух на окупованих територіях в 1941–1944 рр.», «формування колабораціоністських вільнокозацьких частин» на Поділлі, велике формування «ВК (тобто вільного козацтва. – В. Л.) у складі вермахту» тощо. Здивування викликає і розділ «Вільнокозацький рух в Україні у 1919–1923 рр.», де, зокрема, йдеться про участь вільного козацтва у повстансько-партизанському русі. У відповідному підрозділі не наводиться жодного доказу існування цілісного, більш-менш масового явища, яке можна було б визначити як рух (!), організаційні осередки якого були б якось пов’язані з вільнокозачими товариствами 1917–1918 років. Автор, зокрема, аналізує діяльність окремих українських діячів, які мали стосунок до діяльності Вільного козацтва у 1917–1918 роках. Вільнокозацьким отаманом В. Бондаренко чомусь називає і Д. Терпила (отаман Зелений), не наводячи підтверджень участі останнього у діяльності Вільного козацтва 1917–1918 років. Судячи з усього, будь-які «козацькі» за назвою, формою чи якимись особливостями парамілітарні формування В. Бондаренко вважає «вільнокозацькими»[68].

Варто нагадати, що Вільне козацтво засновувалось у 1917 р. як легальна і лояльна до влади воєнізована громадська організація з двоїстими функціями: охорони порядку та культурно-просвітницької діяльності. Утворення чисельних товариств Вільного козацтва восени 1917 р. було зумовлене загостренням суспільно-політичної кризи та підтримкою української влади, яка дуже сподівалася на оригінальну «козацьку» організацію. В умовах «війни всіх проти всіх» 1918–1919 рр. Вільне козацтво переродилося в сільську «отаманію», ще більш суперечливу і неоднозначну, ніж вільнокозацький рух. Сама по собі діяльність колишніх отаманів Вільного козацтва у часи Директорії не дає підстав стверджувати про існування в цей період вільнокозачого руху як окремого явища. Тим більше не можна трактувати появу різноманітних «козацьких» товариств серед українських емігрантів як пряме продовження вільнокозачого руху 1917–1918 років.

Вільнокозацький рух 1917–1918 рр. – це яскравий прояв селянської революції «знизу». А головні учасники цієї революції, українські селяни, в еміграцію не поїхали. Переважну більшість колишніх вільних козаків загалом чекала та сама доля, що і все українське селянство, – колективізація і розкуркулення, арешти і терор, голодомор 1932–1933 рр., війна і довгі роки колгоспного життя…