Читать книгу Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років - Колектив авторів - Страница 8

Важливими для розуміння появи та поширення отаманщини є дві цитати. Перша належить сотнику армії УНР Михайлу Середі, друга – історику Матвію Стахіву.

М. Середа – автор численних біографічних нарисів постатей отаманів – зазначав: «Революційна хвиля, що в осені 1918 р. повалила гетьмана П. Скоропадського, винесла на широкий простір дивних людей. Ніби за порогами з невідомих могил повиходили на заклик Петлюри в кармазинових жупанах, у червоних сап’янцях, в шапках з виндихи і зі шликами давні запорожці… Дідько їх знає, де вони напозичали військового досвіду, винайшли грошові засоби, все-таки зібрали біля себе численні легіони повстанців, з якими повели жорстоку боротьбу між собою, забувши про ті ідейні гасла, що були кинуті Головним Отаманом»[150].

М. Стахів у солідному (кілька томів) дослідженні «УНР у добу Директорії» писав про час зародження отаманщини: «До січня 1919 р. отаманщина в негативному значенні цього слова була рідким явищем. До початку січня 1919 року ми не маємо випадків бунту або непослуху командирів. Не було ніяких бешкетів або погромів. Загальний ентузіазм національного повстання заглушував всі нездорові інстинкти в окремих одиницях»[151].

Для розуміння сутності отаманщини важливо з’ясувати час появи цього терміну. Отже, до грудня 1918 р. поняття «отаманщина» в жодному із джерел різного походження не фіксується, на відміну від звання «отаман». У лютому 1919 р. поняття «отаманщина» («отаманія») вже активно використовується учасниками революційних подій та журналістами.

Дії українських повстанців у лавах Червоної армії, які також конфліктували з військовим керівництвом і вимагали особливих привілеїв та повставали проти влади, позначалися терміном «партизанщина». В. Антонов-Овсєєнко прямо називав В. Боженка «червоним українським отаманом»[152].

Спільні риси українських повстанців (а до цих двох груп більшовики додали ще й махновців) характеризувалися терміном «бáтьківщина». Л. Троцький писав про цілий феномен «українського професійного партизанства», який сформувався під впливом історичних чинників та революційної ситуації в Росії та Україні[153].

Зокрема, на теренах Росії отаманщина поширилася на територіях, де традиційно діяли отаманські формування: Дон, Кубань, Сибір, Поволжя[154]. Але українська отаманщина мала свої особливості. Ніхто не ставить під сумнів час її появи – це антигетьманське повстання, коли за відсутності регулярної армії під впливом історичних традицій (добровільні козацькі загони з виборними ватажками) Директорія мала сформовану повстанську армію, до якої долучилися й окремі регулярні частини на чолі з Є. Коновальцем, П. Болбочаном, В. Оскілком, А. Мельником, В. Тютюнником та деякими іншими командирами, які не були безпосередньо пов’язані з повстанським рухом. До речі, четверо з вищезгаданих (окрім В. Оскілка) стали першими офіційними отаманами УНР.

Кількість осіб, які називали себе отаманами, у лавах армії УНР значно зросла після перемоги над Гетьманатом у грудні 1918 року. По-перше, це були повстанські ватажки, які за традицією називали себе отаманами (повстанські отамани), а по-друге – отамани «офіційні», яких призначала Директорія. Чин отамана дорівнював рангу генерала та полковника. Отамани ще під час повстання були наділені значними повноваженнями Директорією та Головним Отаманом (часом це були різні документи), що за умов військового часу здавалося зрозумілим та закономірним. Твердження, що після перемоги над Гетьманатом отамани «верховодили зверху-донизу» і в Україні сформувалися «два осередки влади»: один уособлювала Директорія, а другий – С. Петлюра, підтверджується історичними джерелами.

Перемога над Гетьманатом було піком успіху українських повстанців у 1918 році. Успіхи повстанців переконали С. Петлюру в тому, що регулярна армія – це справа минулого і тому слід формувати військо з повстанських загонів, а кадрових офіцерів замінити отаманами, «які краще розуміють душу козака, ніж регулярники»[155].

На створення повстанських загонів виділялися значні кошти. Я. Тинченку вдалося знайти документ, який свідчить про цілий культ повстанців у Другій УНР. Головний Отаман відзначив учасників повстання проти Гетьмана грошовими преміями, встановленням меморіальних дощок, наданням особливих відзнак, виплатою пенсій родинам загиблих[156].

Отаманів не лише нагородили, а й надали їм великі владні повноваження («отаман землі»). Вони мали право вирішувати судові, адміністративні, цивільні, військові питання[157].

Директорія, на відміну від Центральної Ради і Гетьманату, вітала створення добровільних військових формувань, навіть самочинних. Перспективи українського війська здавалися успішними.

У війську Дієвої армії УНР (ДА УНР) повстанські ватажки обіймали посади отаманів (що дорівнювало чину генерала чи полковника) і нерідко усували з посад кадрових офіцерів. Непотрібними виявилися чимало здібних старшин, зокрема М. Омелянович-Павленко та П. Болбочан. Останнього заарештував його підлеглий О. Волох, який перебрав командування Запорізьким корпусом, а інший повстанський ватажок, Ю. Божко, розстріляв кілька офіцерів зі штабу П. Болбочана.

Побудова армії за повстанським принципом («отаманська метода») дістала назву «отаманщина». Виникла ще одна проблема – складність субординації та небажання підпорядковуватися іншому отаману, теж повстанському ватажку і теж отаману.

Наприкінці 1918 р. виявилася ще одна складність – втручання отаманів у повноваження цивільної влади. С. Петлюра та урядовці УНР намагалися обмежити свавілля отаманів, пояснюючи, що права, надані їм під час протигетьманського повстання, скасовуються. Посадовці УНР вимагали повернути виділені на організації загонів кошти, але досягти цього було доволі складно. На користь поширення отаманщини грав іще один чинник – політична боротьба всередині Директорії, невироблення спільного державницького курсу. В. Верстюк слушно зазначив, що «ембріон отаманщини був закладений у самій моделі директоріанської влади»[158].

Тому всі члени Директорії (за винятком Ф. Швеця) мали контакти з отаманами та використовували зв’язки для реалізації своїх задумів (політик і отаман), кожен на своєму рівні. Залізничні курені підпорядковувалися А. Макаренку, отамани, члени УПСС (соціалісти-самостійники) симпатизували О. Андрієвському. Але найбільш небезпечною для державності була течія прорадянських отаманів, які перебували під політичним впливом українських соціалістичних партій: боротьбистів і незалежників. За умов війни з більшовиками вони переходили на їхній бік або піднімали повстання проти Директорії. До речі, члени різних політичних партій покладали провину за поширення «отаманщини» саме на опонентів[159].

Юхим Божко – отаман Запорізької Січі, 1919 р.

Натомість С. Петлюра за допомогою отаманів виграв політичну боротьбу. Недаремно вже в еміграції він писав, що використання отаманщини було необхідним для реалізації певної політичної програми[160].

Зокрема, він усунув від впливу на процеси В. Винниченка, який був прихильником розбудови системи «радянської влади» в Україні; по-друге, фактично заблокував рішення Трудового конгресу, який виявився «мертвонародженим»; по-третє, взявся формувати повстанську за характером армію замість регулярної. Головний Отаман напевне вважав, що його харизми і повноважень буде достатньо, щоб тримати отаманів під контролем своєї влади та впливом переконань, але він помилився. В. Солдатенко застосував вдалу метафору для розуміння ситуації, що склалася, порівнявши отаманщину з «джином, випущеним з пляшки», бо надалі С. Петлюра вже не міг контролювати підлеглих йому отаманів[161].

У січні-лютому 1919 р. «отаманщина» (розбудова війська на основі повстанських загонів) стала одним із потужних деструктивних чинників внутрішньої політики Директорії. «Отаманщина» перетворилася на форму повстанського руху, спрямованого проти Директорії під синьо-жовтим прапором, бо ж офіційно далеко не всі отамани переходили на бік більшовиків. Вони припинили виконувати накази командування (зруйнували вертикаль влади), та не зуміли витворити альтернативного Директорії власного варіанту розбудови держави (не спромоглися налагодити горизонтальні контакти). Відбувся розкол повстанського руху: одні підтримували Директорію УНР, інші переходили на бік більшовиків чи діяли власними розпорошеними силами. Найяскравішим прикладом є Черкащина, де колишні учасники антигетьманського повстання – отамани В. Чучупак і С. Коцур – воювали один проти одного.

Причиною конфліктів було ставлення до державності: холодноярці підтримували УНР і відрядили цілий курінь (полк) до лав українського війська, а Чигиринський курінь отамана С. Коцура першим підняв повстання проти Директорії на Черкащині. На жаль, це був далеко не єдиний випадок. Серед військових, політиків та журналістів ширилися вислови «пошесть отаманщини», «захворіти на отаманію» – це означало непослух, зраду, небажання узгоджувати групові та локальні інтереси із загальнодержавними. У лютому 1919 р. «отаманщина» остаточно виокремилася з повстанського руху як ірраціональна (деструктивна) стосовно процесів української державності складова, яку М. Стахів назвав «нездоровим революційним явищем»[162]

.

Брати Коцури із Суботова. У центрі Свирид Коцур – отаман «Чигиринської радянської республіки». 1919 р.

Якими ж були прояви отаманщини взимку 1919 року? Чому дедалі частіше від політиків та військових лунали заклики до Директорії та С. Петлюри «приборкати отаманщину»? Чому «отаманщина», за словами М. Стахіва, набула «негативного розуміння та значення»? Для чого її треба було різати, за висловом С. Петлюри, «як сліпу кішку»?

Мусимо розібратися в сутності та своєрідних рисах отаманщини. Епізоди конфліктної взаємодії між повстанськими ватажками й органами влади (центральними та місцевими) УНР виникли ще наприкінці 1918 р., а взимку 1919 р. набули загрозливих форм. У січні 1919 р. за умов чергової війни Ради Народних Комісарів проти УНР, фактично російської агресії за підтримки окремих частин, сформованих у нейтральній зоні (Богунський і Таращанський полки), повстанські загони не змогли зупинити наступ ворога. Хтось не бажав вирушати на фронт, хтось переходив до більшовиків, грабував запілля, здійснював заборонені Директорією та особисто Головним Отаманом єврейські погроми. Деякі отамани часом оголошували відбиті в більшовиків міста своєю власністю, піднімали повстання проти влади УНР, утворювали у запіллі ворожі до УНР «селянські республіки».

Розглянемо декілька фактів, пов’язаних саме з отаманщиною, які призвели до катастрофи на фронті, хоча й зазначимо, що провина – не тільки на повстанських ватажках. Під час боїв за Київ у січні 1919 р. проти Директорії на Київщині та Черкащині виступили отамани Зелений, Данченко, Коцур і Хіменко. Зокрема, Зелений (Д. Терпило) на чолі Дніпровської повстанської дивізії в розпал боїв за Київ врізався клином в армію УНР між Києвом і Кременчуком і тим пришвидшив залишення Лівобережжя і Києва. Причиною конфлікту Зеленого з Директорією була амбітність отамана та нерозуміння командуванням армії УНР психології повстанських військ. Спочатку Д. Терпило образився, що його частину не допустили до параду в Києві після встановлення там влади Директорії, хоча він брав активну участь у здобутті столиці. Потім він отримав наказ вирушити зі своєю дивізією на Галичину, та ще й напередодні Різдвяних свят. Зелений виконав наказ, але його бійці відмовилися воювати на польському фронті та повернулися на Київщину. Тепер уже діями Зеленого були незадоволені у Штабі Дієвої армії УНР. У відповідь отаман захопив частину арсеналу армії УНР. Проти нього було вислано частину січових стрільців, а Головний Отаман видав наказ про розформування дивізій Зеленого і Данченка. Зелений перестав визнавати Директорію та почав шукати зв’язків із більшовиками.

Результатом конфлікту стало скорочення та послаблення військ УНР на Київському напрямку. Демарш Зеленого спричинив деморалізацію в армії та змусив знімати частини з фронту для приборкання Дніпровської дивізії, чим було полегшено умови наступу більшовиків на столицю. Згодом Зелений у всьому звинувачував Є. Коновальця, «бо той все наплутав і набрехав, а через нього й незгода була»[163].

Зелений (Данило Терпило) – отаман Дніпровської дивізії (у центрі). 1919 р.

Отаман Хіменко, який разом із запасними військами перебував у районі Золотоноші, Черкас і Корсуня, 24 січня 1919 р. підняв повстання проти Директорії, чим також посприяв втраті столиці. Військові частини Київського гарнізону 12 січня 1919 р. було виділено для боротьби з Ударним корпусом отамана О. Палієнка, який оголосив себе господарем Житомира, відмовився вирушати на фронт і вчинив у місті єврейський погром. На Поділлі проти УНР виступив Чорноморський кіш під проводом Пелещука. На Волині відмовлялися вирушати на фронт загони О. Козира-Зірки, Й. Біденка та Золотаренка. Вони руйнували тил, проводили реквізиції, заборонені Директорією, чим підривали у населення довіру до армії і створювали підґрунтя для більшовицької агітації й повстань проти влади УНР. Й. Біденко взяв під контроль усі цукроварні на Волині. В армії УНР ходило прислів’я: «Має грошей, як Біденко цукру»[164].

На Південно-Східному фронті ситуація дестабілізувалася через поведінку отамана Григор’єва, який перейшов на бік більшовиків. Через це Директорія втратила контроль над півднем України. Невдовзі Григор’єв власними силами, сформованими за підтримки УНР із українських селян, здобув Миколаїв, Херсон, Одесу, відрізавши Директорію від Чорного моря. До того ж без підтримки опинилися війська, які захищали Січеслав (Катеринослав). Командувач Південно-Східної групи військ А. Гулий-Гуленко у розмові з представником штабу вказав на прояви отаманщини, які спричинили втрату стратегічно важливого міста. У березні 1919 р. заколот проти Директорії підняв отаман О. Волох, який планував разом з усім Запорізьким корпусом перейти на бік більшовиків.

У книжці «На бій за волю. Перемога через поразки» М. Ковальчук і В. Лободаєв наводять інші випадки нездатності отаманів здійснювати військові операції та ефективно взаємодіяти[165].

Чимало подібних епізодів є і в книжці Я. Тинченка «Офіцерський корпус армії УНР»[166].

Крім того, перехід одного отамана на бік більшовиків змушував до подібного кроку або був прикладом для іншого отамана. Наприклад, разом із Зеленим проти Директорії виступив Данченко, а під моральним та збройним тиском Григор’єва – загін отамана Котика. Прояви більшовизму після розриву відносин з армією УНР таких впливових ватажків, як Зелений та Григор’єв, і пов’язані з ними поразки українських частин виникали у дисциплінованих колись підрозділах. Про боротьбу з «хатніми ворогами», яка відбирала чимало зусиль, тобто отаманами, які зрадили УНР або не виконували наказів Штабу Дієвої армії УНР, згадували П. Болбочан і Є. Коновалець. На Правобережному фронті значних зусиль для боротьби з отаманщиною докладав В. Оскілко.

Дії отаманів Зеленого, Григор’єва, Й. Біденка, О. Волоха, О. Палієнка, С. Коцура, Пелещука, Г. Хіменка стали яскравим прикладом еволюції отаманщини у деструктивний стосовно Директорії чинник (більшість із цих отаманів – учасники антигетьманського повстання, наділені високим рангом та повноваженнями). Їх кроки свідчать про зміну сутності отаманщини як діяльності окремих самочинних груп, не поєднаних ідеологічно та організаційно з метою досягнення вузькокорпоративних інтересів, на відміну від повстансько-партизанських загонів, підпорядкованих Директорії під час антигетьманського повстання.

Проте найпереконливішим джерелом для визнання неспроможності використати отаманщину для створення міцного, дисциплінованого та патріотичного війська є «Наказ війську Української Народної Республіки від 12-го лютого 1919 р.». Наведемо уривок з цього документа: «Після цілого ряду боїв ми були примушені звільнити Лівобережну Україну. До першорядних причин нашої невдачі можу віднести загальну недисциплінованість не так війська, як начальствующих осіб. Ніхто з так званих отаманів не хотів підлягати другому, або як і підлягав, то постільки-поскільки це не ображало його особи. Ця боротьба отаманів за владу доходила до зрадництва. Звичайно, що при такому стані не могло бути і мови про дисциплінованість війська. Крім того, за час боротьби з гетьманом повипливало багато осіб, котрим зовсім чужі інтереси України та народу, і ці люди, користуючись ментом, хапають все, що підвертається під руку, а другі робляться більшовиками»[167].

М. Капустянський одним з головних факторів поразки армії УНР взимку 1919 р. назвав «соціально-політичний конфлікт»: боротьбу між кадровим і молодим, демократично налаштованим старшинством. Загалом генерал навів десять факторів, які призвели до поразки армії УНР, але саме впливу отаманщини приділив найбільшу увагу[168].

Інформацію про негативний вплив отаманщини на процеси державотворення спостерігаємо й на шпальтах української преси 1919 року. Основна маса критичних матеріалів припадає на лютий 1919 р., що свідчить про поширення виявів отаманщини та набуття цим процесом ознак масовості саме наприкінці січня – на початку лютого 1919 року. «З’явилася така маса самочинних полковників і навіть отаманів, що коли цьому не зробиться стриму, то буде їх більше чим козаків. Це просто осмішує нас перед чужинцями і своїми, коли на кожнім місці, в кожнім шиночку, на кожній станції видно „отаманів“ та „полковників“ – без війська, без належної поведінки і пошани для себе та інших»[169].