Читать книгу Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 3

Етнографічна карта Галичини вирізняється надзвичайною строкатістю. Зокрема, Українські Карпати заселяють етнографічні групи бойків, лемків і гуцулів, на основній території Тернопільщини лежить галицька частина Поділля, яке в західному напрямку переходить в Опілля. На північному сході від Гуцульщини (до р. Дністер) міститься історико-етнографічний район Покуття. Знову ж на північ від бойків проживає локальна група підгір’ян, а на заході Львівщини етнологи виділяють етнографічний район Надсяння (власне його східну частину в межах Львівської обл.). Знову ж територію, обмежену Надсянням, Опіллям і південно-східними окраїнами Волині, замешкує надзвичайно своєрідна в культурно-побутовому плані локальна група батюків.

Характеристику народного будівництва доцільно розпочати з Гуцульщини – найбільш мальовничої частини Карпатського краю, де затримались архаїчні зразки народного зодчества, його реліктові форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулів побутувало два типи дворів: вільної забудови (із незблокованими чи частково зблокованими будівлями) і замкнутий двір, у якому всі споруди блокувалися поміж собою у формі прямокутника і перекривалися спільним дахом («ґражда», «хата з ґраждою», «дім ґраждою»)[11].

Наявність значних хвойних лісових масивів сприяла тому, що основним будівельним матеріалом тут віддавна була смерекова деревина. Для будівництва використовували дерево віком не менше ніж 70–80 років зі щільними річними кільцями («густе дерево», «густотіла смерека»), яке заготовляли в зимові місяці. З такого дерева виконували практично всі елементи будівель: починаючи від кілків («тиблів») і завершуючи покрівельним матеріалом («драниця»). Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в зруб», «в сруб») з півколод («протеси»), колод («вібле дерево», «круглєк»), рідше – з тесаних брусів («брусо^’ ване дерево»). Під нижній вінець зрубу («підвалини») по кутах укладали великі камені («підліжки^’», «підклади», «цоклі»), а простір між ними заповнював стрічковий фундамент із каміння, укладеного «на сухо» («підмурок», «підмурівок»), висота якого регулювалась перепадом рельєфу. Вінці зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використанні колод і брусів зазвичай використовували прості одно- (з верхньою чашкою: «полонинський замок», «вугол вікотом») чи двосторонні («в облап») кутові врубки, натомість для «протесів» повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обіймиці», «у пімиці», «в німецький замок»). Для запобігання перекосів суміжні деревини укладали верхівками у протилежних напрямках і щільно припасовували (інколи за допомогою поздовжнього паза). Їх також попарно з’єднували кілками («брали на тиблі»). Щілини між вінцями конопатили мохом (інколи зверху ще обмащували глиною). Траплялось (хата 1906 року в с. Вербівець Косівського району), що для запобігання задуванню вітру в суміжних горизонтальних площинах вибирали неширокі (4–5 см) рівчаки, у які вкладали поздовжню планку-лиштву («лайску») – техніка «на фуґ». Вивершували стіни «платви» («обру^’ бини»), які зазвичай були винесені поза обріз стін. Для забезпечення міцності конструкції «стельмахи» виготовляли платви із сирого дерева, зарубуючи в них сухі крокви[12]. Платви, поступово всихаючись, надійно защемлювали крокви.

Гуцульська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові

Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, які укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщині її зазвичай підтримувала комбінація з одного поздовжнього «сволока» і кількох (переважно трьох) поперечних сволочків, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию різьбою у вигляді розет, хрестів тощо («писаний сволок»: с. Космач Косівського району)

У гуцулів (на відміну від населення сусідніх етнографічних груп) у житловому примішенні віддавна була дерев’яна підлога – «поміст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долівка – «землє»)[13]. У с. Космач перед укладанням дощок підлоги, усередину приміщення засипали глину, втовкали її, відтак у кількох місцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише після цього вкладали «ліґа^’ ри», по яких настеляли дошки.

Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (відомий у науковій літературі як «причілковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причілків, які декорували шалюванням і обладнували отворами для відведення диму. Як покрівельний матеріал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкі колені смерекові дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м і товщиною до 1,5 см («посіжня^’ к», «двометро^’ ві цалівки^’», «шестип’єдеві дошки») тощо.

Найпримітивнішими планувальними типами стаціонарного житла гуцулів були невеличкі курні однокамерні «бу^’ хні» та двокамерні («хата» + «хороми») «бурде^’ ї», у яких ще у кінці ХІХ ст. проживали найбідніші верстви населення. Зверху такі хати прикривали дуже низьким («плюски^’ м») двосхилим дахом з відкритими причілками (архаїчної конструкції), дошки покриття якого зверху «привалювали каменем». Цілком імовірно, що ще у ХVІІІ – на поч. ХІХ ст. такі дахи були розповсюджені в цьому краї, оскільки, подорожуючи 1839 року по Гуцульщині, Яків Головацький зауважував, що, зважаючи на сильні вітровії, «селяни кладуть на свої хати плоскі стріхи, пошивають їх дерном та ще обкладають камінням»[14].

Проте у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулів найбільш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рідше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими приміщеннями, розташованими обабіч дверей. Траплялось, що в останньому варіанті комору прибудовували до одного з причілків («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кін. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («кліть») інколи розташовувалась при тильній стіні однієї («хата» + «хороми» + «хата»/«кліть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«кліть» + «хороми» + «хата»/«кліть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових приміщеннях зазвичай було по два вікна, які розташовувались у довгій фасадній стіні. При цій стіні здебільшого влаштовували простішої чи складнішої конструкції галерею («ґаньчик», «ґалєрия», «підсінє», «лавиці»). При інших стінах (одній, двох чи усіх трьох) прибудовували вузькі приміщення господарського призначення («дахи», «хліви»). «Хороми» зазвичай мали досить великі розміри, у них вело двоє вхідних дверей: одні з головного фасаду, крізь другі можна було потрапити у «задні дахи». У Верховинському р-ні, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високі підмурки, підняті по рельєфу, зашальовані (вертикально дошками) до підвалин чи частково або повністю закритим кам’яним «підмурком», який використовувався для господарських потреб.

Основним опалювальним пристроєм у житлах гуцулів, як і скрізь в Україні, була піч, яку розташовували при вході в куті між тильною і пороговою стінами. Давніше піч споруджували з глини та каміння і встановлювали на дерев’яному опічку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до півкурної системи опалення: над челюстями печі споруджували комин вивід («горн», «комин»), який багатші обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крізь комин-димоволок («каглу»), виводився у сіни. Щоправда, ще в першій половині ХХ ст. інколи траплялись курні хати, проте це в основному торкається «бухонь» і «бурдеїв», у яких проживала біднота. У «бурдеях», за свідченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленої печи на всю хату, й стоїт густою хмарою під чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвір в стелі. Поки не випалять у печі, двері і вікна відкриті»[15].

Гуцульська ґражда в с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської області

Жоден із дослідників народного будівництва Гуцульщини не міг оминути увагою «ґражди» – замкнутого по периметру житловими і господарськими будівлями та критими переходами двору, який, на думку вчених, є одним із найдавніших типів забудови. Поки що важко відповісти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворів. Дослідники лише з упевненістю стверджують, що у процесі їхнього генезису важливу роль відіграли природно-кліматичні умови, специфіка господарських занять і безсистемно-розсіяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. У гуцулів побутували два типи «ґражди»: з одним подвір’ям і двома (подвір’я завжди мостили каменем). За твердженням учених, перший тип був переважаючим, «ґражди» із двома подвір’ями виявлені в багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагорів Вер.[16]) і Надвірнянського р-нів. Відомі також окремі варіанти замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільці Вер.). Знову ж С. Вінценз подав опис унікальної «ґражди» із с. Верхній Ясенів (Вер.) із шістьма дворами[17].

На Бойківщині побутували два типи дворів: зімкнуті, у яких житлові та основні господарські будівлі зблоковані під спільним дахом («довга хата», «хата під одним побоєм», «хата під одним криттям»), і двори вільної забудови. Хоча у другій половині – на початку ХХ ст. зімкнутий двір траплявся на всій території Бойківщини, переважав він лише в західній її частині. Якщо до складу найпростіших зімкнутих дворів входили тільки житлове приміщення і стайня, об’єднані «стодолою» – «боїщем» («хата» + «боїще» + «стайня»), то двори більш складного планування включали досить значну кількість приміщень, досягаючи інколи довжини 48 метрів[18]: «возівня» + «комора» + «хижа» + «боїще» + «стайня» + «шопа»; «комора» + «хата» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці»; «вівчарня» + «стайня» + «боїще» + «хижа» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці» + «січкарня»; «комора» + «хижа» / «прибік» + «сіни» + «боїще» + «стайня» / «половник» + «стайня» та ін. При фасадній стіні житлового зв’язку (хати, сіней і комори) зазвичай влаштовували дерев’яний поміст («лáвки») чи галерейку («при^’ сінок», «передвікна»). Уздовж тильної стіни споруди, під окапом даху розташовувались «загати» («пелевники») – вузькі приміщення, призначені для зберігання сіна, соломи, сухого листя тощо. Часто «загату» споруджували ще при причілку стайні, а інколи вона охоплювала тильну і дві причілкові стіни будівлі. Траплялось, що «загати» охоплювали лише тильну стіну «боїща» та тильну і причілкову стіни «стайні», а при глухій стіні житлового приміщення прибудовували «прибік» («прибок») – переважно зрубне приміщення, яке виконувало функцію комори (у ньому зберігали картоплю, борошно, бринзу тощо). У блоці «довгої хати» тік («боїще») відігравав функцію не самостійного (у конструктивному плані) приміщення, а був ніби об’єднувальною ланкою між двома сусідніми зрубами: «хати» («сіней» чи «комори») і «стайні». Тильної стіни у «боїщі» іноді взагалі не було, тож з нього можна було потрапити безпосередньо в «загати». Фронтальний бік «боїща» часто висували дещо вперед (на ширину «лавки»). Цей винос у деяких населених пунктах означували лексемою «перило». У його чільній стіні влаштовували широкі (на всю ширину приміщення) двопільні ворота, а в одному чи двох причілках – вузькі (0,6–0,65 м) дверцята.

У східній частині Бойківщини розташування приміщень у блоці «хати під одним криттям» було дещо іншим. Тут стодола зазвичай займала крайнє положення у блоці: «стайня» + «сіни» + «хата» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «сіни» +«хата» + «комора» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «шопа» + «хата» + «сіни» + «комора» + «стодола» (с. Лужки Дол.), «стодола» + «стайня» + «комора» + «хата» + «сіни» + «хата» (с. Липовиця Рож.). Проте у східній, як і центральній частинах Бойківщини поширеніші тридільні («комора» + «сіни» + «хата», «сіни» + «хата» + «комора»), рідше (у заможніших) чотиридільні («комора» + «хата» + «сіни» + «хата») житла, незблоковані з іншими спорудами. Особливою живописністю відзначались оселі на Сколівщині. Тут уже з другої половини ХІХ ст. відомі три- чи чотиридільні житла, які з одного – чотирьох боків оточували відкриті (чи частково закриті) галерейки, обгороджені невисоким зрубом, оздобленим різьбою. Входили в галерейку крізь багато декорований аркоподібний портал. Контурна і площинна різьба була притаманна й для інших елементів споруд: стовпців галерейки, одвірків, сволоків тощо.

У бойків, як і в гуцулів, основним будівельним матеріалом була смерекова чи ялинова деревина. Стіни складали у зрубній техніці («в вугли») із півколод («плениць»), колод («віблєків»), тесаних брусів («тесанці», «кантівка»). На заході основним будівельним матеріалом були високі дошкоподібні пластини («блятóване дéрево», «бляти»). Нижній вінець зрубу («підлоги», «трами», «підвалини») вкладали на кутові камені чи обрізки колод («ковби^’ ці», «киянки», «ковбани»). При зведенні стін застосовували подібні до гуцульських техніки і технології: колоди і бруси по кутах в’язали простими одно- («в п’яту», «руський замок») чи двосторонніми («в простий вугол», «в храпа») замками, при використанні «плениць» і «блятів» застосовували врубки з прихованим зубом («в пищок», «в сичí», «в кри^’ тий вугóл»). У давніших житлах зруб будівлі монтували з незначним нахилом досередини. Зовнішні стіни зазвичай залишали небіленими, лише на заході усю поверхню стін мастили розчином «цеглового каменя» чи «киплячою» з нафти, а шви між вінцями (а також навколо вікон, дверей) промащували білою глиною.

Бойківська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові

У лицьовій стіні житлового приміщення зазвичай влаштовували два-три вікна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давніше вікна кріпили «наглухо» чи вони засувались і відсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикріплених до стіни («волокові вікна»). У ХІХ, а інколи ще на початку ХХ ст. віконне скло заміняв свинячий сечовий міхур. Технологія виготовлення такого «скла» була доволі простою: свіжий (ще вологий) сечовий міхур («капчýк») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки він ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилів, було доволі міцним – «пальцем його не проб’єш» (с. Терло Стар. ЛВ).

На теренах Бойківщини ще в перші десятиліття ХХ ст. превалювали курні печі («п’єц», «пец», «піч»). Їх споруджували на дерев’яному чи глинобитному опічку. Давніше саму піч (топочну камеру) скрізь вибивали з глини. При цьому як шаблон для склепіння давніше доволі часто використовували півколоду, дещо протесану з нижнього боку колоду чи розколений надвоє кадовб («колодка», «кабáн»), який після вбивання глини поступово випалювали. В Україні, крім горян (бойків, лемків та гуцулів), подібним способом вибивали піч хіба що поліщуки. Від гуцульської бойківська піч передовсім вирізнялася тим, що (при застовуванні дерев’яного опіччя) її черінь («ватра», «дно») не становила конструктивної цілісності з припічком і запічком.

У житловому приміщенні та сінях завжди влаштовували глинобитну долівку («земля^’», «тік»), натомість у коморі (а інколи і в сінях) доволі часто стелили дерев’яну підлогу («поміст», «міст»). Ураховуючи те, що курна система опалення превалювала на теренах Бойківщини ще на початку ХХ ст., житлове приміщення мало значну висоту (3–3,5 м). Стелю («повалу») виготовляли з товстих пластин чи півколод, які з’єднували поміж собою кілками. Її зазвичай підтримували один – три поздовжні сволоки («ґраґарі», «драґарі»). Внутрішніх стін ніколи не білили, лише їхню нижню частину («в ріст») періодично мили теплою водою.

Переважали чотирисхилі «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крікви», «кролі», «кровлі», «кізли»), вкриті житніми сніпками. Їх робили досить стрімкими: відношення висоти видимої частини зрубу до висоти даху здебільшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5[19]. Верхні вінці («платви», «вінці»), у які врубували крокви, могли лежати в одній площині зі стіною або поза нею, переважно на власну ширину чи й більше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали сніпками, зв’язаними при колосі «в головку» («головáчки», «кички», «китиці», «снíпки», «боги», «жу^’ пи»). Їх укладали коренем додолу, що надавало усій поверхні даху східчастої фактури. Гребінь даху («гребінь», «верх», «вершок», «вовк», «баран») вивершували валом зволоженої та добре втоптаної м’ятої соломи і закріплювали «кізлами» («кізлинім», «кізлинами»).

Загалом, бойківське житло відзначалося надзвичайною гармонійністю, довершеною композиційністю як у цілому, так і у співвідношенні окремих елементів. Зокрема, як встановив відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський, на причілковому фасаді хати п’ять головних точок (вершина і два окапи даху, краї підвалин) можна було вписати в коло. Водночас основні горизонтальні параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стріхи, зрубу і т. п.) перебували у співвідношенні так званого «золотого перетину» з висотами усієї будівлі, солом’яного покриття, видимої частини стін тощо.

У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемківщині побутували двори з вільним розташуванням споруд та зімкнуті двори («довга хижа»). Зімкнутий двір був основним типом забудови в південних і південно-східних районах. Водночас такі двори спорадично траплялися в окремих селах на заході галицької Лемківщини (хоча тут вони поступались вільному типу забудови)[20]. Не зважаючи на те, що дослідники відзначають подібність шляхів розвитку лемківських і бойківських зімкнутих дворів, між ними спостерігається й певна відмінність – житлова камера в лемківській «довгій хижі» практично завжди займає крайнє місце у блоці. Щодо планування житлового зв’язку (як у складі зімкнутого двору, так і в окремому житлі), то для лемків були характерні споруди як однорядові («хата» + «сіни», «хата» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» тощо), так і дворядкові, у яких по ширині житлового приміщення виділяли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сіни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата» / «комора» та ін.).

Для будівництва хати використовували смереку, ялицю, рідше бук. Стіни складали у зрубній техніці («сруб», «струб»). Вінці в’язали з колод («кругляків»), брусів, півколод («протіс», «плениць») і дошкоподібних пластин («швелів», «швалів»). Як і скрізь у Карпатському краї, колоди і бруси по кутах з’єднували простими замками («старовіцькі вугла», «на облап»), при використанні пластин і півколод застосовували замки з прихованим зубом («на канюх», «на ліптак»). Зовнішні стіни хат на галицькій Лемківщині найчастіше фарбували на червоно або чорно і лише щілини між вінцями забілювали білою глиною (білою глиною декорували одвірки і навколо вікон).

Стелю («полаву», «повл») виготовляли з півколод, рідше з дощок (які зверху промащували глиною). В основному житловому приміщенні її здебільшого укладали на поперечні сволоки – «траґарі» (переважно три), спорадично у давніших спорудах траплялась стеля на одному поздовжньму і кількох поперечних сволоках. У лемківських курних хатах (подібно, як і на Бойківщині) при стінах, нижче від сволоків, врубували по два бруси («грядки», «траґарі»), а нижче від поперечного чи поздовжнього сволока – товсту колоду («свинар»), до якої підвішували котел над припічком чи тушу свині під час обробки.

До кінця ХІХ ст. побутували чотирисхилі дахи на кроквах («крокви», «крікви») і лише з початку ХХ ст. поступово поширилися дахи двосхилі. Як покрівельний матеріал здебільшого використовували житню солому. Соломою пошивали дахи двома способами: «кичками» – східчасте покриття (переважало) і «пласкурами» – гладке пошиття. Верх даху вибивали мервленою соломою і притискували «кізлинками». Рідше для покриття вживали ґонт. Частіше ці два матеріали поєднували в одній споруді: у солом’яних дахах гребінь даху та острішки вкривали ґонтом[21].

Піч («пец»), як і скрізь в Україні, розташовували в куті при вході між пороговою і тильною стінами. Однак у той час, коли на Бойківщині та Гуцульщині пічний отвір («челюсти») повертали до віконної стіни, тут він переважно був орієнтований до причілка. Топочну камеру споруджували з глини (інколи з додаванням каміння). Її монтували на монолітному чи дерев’яному («заруба») опічку. На Лемківщині до Першої світової війни більшість сільських жител залишалось курними. А в багатьох селах її північно-західної частини на початку ХХ ст. житла, опалювані курною піччю, становили половину, а навіть і 80 %[22]. Масове витіснення курних жител тут (як і у бойків) відбулося лише після Першої світової війни.

На Поділлі повсюдно побутували двори вільної забудови (щоправда, інколи вони набирали певної замкнутості). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. тут переважали трикамерні житла («хата» + «сіни» + «комора» і «хата» + «сіни» + «хатина»). Проте в останньому варіанті при тильній стіні сіней частіше виділяли комірчину («хата» + «сіни» / «комора» + «хатина»). У бідніших верств селянства траплялись і двокамерні споруди: «хата» + «сіни» (чи «хата» + «сіни» / «комора»). З кінця ХІХ ст. у деяких місцевостях відомі так звані «чвураки» за планом: «хата» / «ванькир» + «сіни» + «хатина» / «комора» та ін. У середній смузі Поділля, особливо на Теребовлянщині, перед сіньми часто влаштовували ґанки-ніші, а в Борщівському, частково Заліщицькому і Гусятинському р-нах при причілковій, рідше при тильній, стіні хати наявні вузькі господарські прибудови – «шури».

З усього спектра будівельних матеріалів під час спорудження стін житла подоляни найчастіше застосовували глину. На відміну від дерев’яного будівництва Карпатського краю, де основу заповнення стін становило дерево, тут воно виконувало лише функцію каркаса, основний же об’єм стін заповнювали глиною («землею», «болотом») – лесовидним суглинком чорного кольору, продуктом нашарувань пилу і перегноїв рослинності, який відзначався в’язкістю, вологовідпірністю й у висохлому стані набував такої міцності, що навіть стіни сучасних цегляних будинків нерідко споруджують на його розчині.

Основа каркасу стін жител ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Поділля складалась із дубових стовпів («слупів»), вкопаних у ґрунт («хата на закопаню») чи встановлених на камені, «платв» і «крижбантів» (навскісних риґлів, закріплених до стовпів і платв). У той період тут побутувало декілька конструктивних варіантів заповнення стін каркасного житла. Загалом, такі будівлі можна поділити на три групи: «валькована хата», «городжена хата» і «дильована хата».

Найбільш поширеним типом у зазначений період була «валькована хата», яка траплялась у декількох варіантах[23]. Переважали хати, у яких простір між стовпами заповнювали вертикальними грабовими (буковими чи дубовими) «колами» («риґлями», «стрихульцями»), які верхнім кінцем закріплювались у гніздах «платви», а нижнім опирались на камінці чи черепки з горшків (інколи по висоті посередині стін наявний поздовжній пояс). Простір між колами на зразок плоту заплітали довгими на ціле стебло соломи («оклепців», «приколотків») глиносолом’яними «вальками» (західні і північні райони). Траплялось, що окремі «стрихульці» обкручували такими вальками по усій висоті перед встановленням у стіну (Борщівський р-н). У цій же місцевості між вертикальними «риґлями» могли заплітати короткими (20–40 см) «глевками» чи «галамуцами» (вальками з мервленої соломи) або просто «ґралями» накладати глиносолому («болото») і притрамбовували її. При використанні техніки городження стіни між вертикальними «стрихульцями» горизонтально заплітали хмизом і закидали («траскали») добре вимішаною сумішшю глини з рослинними домішками. На півдні (Борщівський р-н) стіни частіше заповнювали вертикальним плотом по трьох горизонтальних «риґлях». Щодо «дильованої хати», то під технікою «дилювання» подоляни розуміли почергове вкладання шарів глиносоломи («болота»») і горизонтальних «дилів» (найчастіше її застосовували в околицях р. Збруч).

Побутувала на Поділлі й монолітні техніки будівництва. На особливу увагу заслуговує так звана «бита хата» («хата з болота», «хата в шихтах»). Зводили такі будівлі на стрічковому кам’яному фундаменті. Встановлювали опалубку («шихти») шириною 40–60, висотою 50 см. Глину з половою і тертою соломою вимішували, «ґралями» накидали у «шихти» і добре утрамбовували. Вугли зв’язували перевеслами із «свидового» жита. Коли глина висихала, опалубку нарощували ще на 0,5 м і заповнювали глиняною сумішшю. Інколи зведення таких стін тривало упродовж усього літа. Монолітні стіни могли робити й з коротких глиносолом’яних вальків (круглої форми «балабухів» чи видовжених «глевків», які накладали шарами вздовж і впоперек стіни). Траплялись також хати, складені із «сирцю» (ситої цегли), а зрідка й із каменю-вапняку (західні райони).

Стеля, подібно як і стіни, була глинвалькованою (давніше її інколи городили з хмизу). Вона опиралась на три поперечні «сволочки», укладені на один «сволок» поздовжній. У низці сіл Заліщицького, Борщівського і Гусятинському р-нів у старих хатах відомі стелі трикутні у перетині («горбата стеля»). Долівка («земля») завжди була глинобитною. Її споруджували у два етапи: спершу накладали шар глиносолом’яних вальків, а відтак «виправляли» сумішшю густої глини з половою.

Стіни валькованих хат після остаточного висихання обкидали («траскали»), вимащували. Місцями їх виправляли в чотири етапи: спершу глиною вимішаною з половою і дрібною триною, другий раз сумішшю глини з пшеничною половою, третій – до глини додавали дрібної, висіяної на решеті полови і кінського посліду («коняка»). Відтак стіни мастили «під гладження» рідкою глиною з «коняком». Усі глиняні роботи здійснювали толокою, на яку сходилось від 20 до 50 людей.

Піч розташовувалась у традиційному місці. Її споруджували переважно з глиновальків на кам’яному чи глинобитному опічку (інколи на дерев’яних стовпцях). Дим з «комина» над припічком крізь «каглу» виводився в сіни, де містився іскрогасник – «кобила» (за напівкурного опалення) чи підвісний комин-вивід («комінок»), виведений понад дах (при опаленні по-білому).

Курна система опалення на Поділлі була ліквідована вже до початку ХІХ ст., тому внутрішні (як і зовнішні) стіни забілювали вапном, сумішшю вапна і висіяного піску чи алебастром. Для подільської хати притаманне розмальовування стін та окремих елементів (долівки, печі) кольоровими барвниками. «Земля» і «приспа» зазвичай були жовтими, внутрішні стіни – білі, зовнішні – переважно синюваті, інколи – жовті в місцях пілястр і карнизів тощо. Червоною смугою підводили стіну на стику із присьбою і долівкою, синіми або червоними смугами інколи обводили вікна. Для стін, печі долівки також був притаманний художній розпис (квіти, вазони, смуги тощо).

Вкривали житло чотирисхилими солом’яними дахами на кроквах. На всю поверхню даху ішли сніпки, укладені коренем вниз («плескачі», «плоскіні»), що надавало їй гладкої поверхні, лише стріху, ряд під гребенем і кути вшивали сніпками коренем вниз – «стріхачами» («головастими»). Таке пошиття називали «стріхою з карбами». Вивершував дах вал м’ятої соломи («гребінка», «грубінь», «верх»), який закріплювали рядом кізликів («кізлині», «півзині», «слазині»).

У вирішенні фасадів подільського житла помітну роль відігравала пластика глини, що надавало стінам рельєфності: своєрідним продовженням стін була висока і широка глинобитна «присьба», яка оточувала хату в нижній частині з усіх боків, «карниз» («ґзимс»), що охоплював будівлю у верхній частині, у місцях стовпів каркаса – пілястри («філяри»).

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на території Покуття майже одноосібно побутували відкриті зверху двори, у яких житлові і господарські будівлі розташовувались довільно.

Для місцевого будівництва притаманна низка перехідних рис, зокрема, тут чітко виділяються два ареали (придністровський і прикарпатський), перший з яких тяжіє до подільського культурного масиву, другий – до гуцульського. Основними матеріалами, які використовували покутяни під час спорудження осель, були деревина і глина. Домівства споруджували переважно у каркасно-дильованій техніці («хата в замітник», «хата в заміть», «хата в закид»). Здебільшого використовували смерекове дерево, на стовпи каркаса і підвалини ішов дуб. Місцевою особливістю каркасних стін була наявність навскісних риґлів («скосяків»), зарубаних у платву та підвалину. У бокових площинах «слупів» і «скосяків» вибирали поздовжні пази («ґари»), куди заганяли краї «замітника».

У прикарпатській частині, поряд із каркасно-дильованою, часто застосовували й зрубну техніку («хата в вуглах», «хата в вусах», «хата в зруб», «хата в ценьк»). Інколи ці дві техніки поєднувались в одній споруді. Зруби складали з колод та півколод і в’язали по кутах простими одно- чи двосторонніми врубками.

Стіни дерев’яних будівель знадвору і зсередини клинцювали і вкривали товастим шаром глиносолом’яної суміші («мастили»). Зрідка, переважно безпосередньо на передгір’ї, зовнішні стіни залишали відкритими (інколи промащували лише незначну частину стіни навколо вікон). З просуванням у північно-східному напрямку зрубні житла поступово витісняють зрубно-каркасні та каркасно-дильовані. Поряд із вищеописаними, у деяких селах Коломийського району траплялась оригінальна в конструктивному плані хата з дахом на пристінних стовпах (яка побутувала й на півдні Надсяння).

У придністровській частині Покуття, подібно як і на Поділлі, переважали каркасні житла із заповненням стін глиновальками. Стовпи каркаса («сохи») вкопували в землю чи встановлювали на камені. Переважали «кільовані хати»: простір між стовпами заповнювали вертикальним кіллям, між яким заплітали глиносолом’яні вальки. Інколи кілків не встановлювали, а стіни викладали з коротких «глевків». Тут також траплялись «городжені» хворостом чи «биті» з глиносоломи (безкаркасні) хати[24].

На основній території Покуття стелю переважно укладали на комбінації з одного поздовжнього «сволока» і кількох поперечних «сволочків» («нарвів»). На підгір’ї її виготовляли із гибльованих дощок, натомість у придністров’ї переважали глиновальковані (зрідка – городжені з хворосту) стелі. Долівку («землю») завжди робили глинобитною.

Хати вінчали чотирисхилі дахи на кроквах («кізлах»), попарно з’єднаних у верхній частині бантинами. Накривали їх, здебільшого, солом’яними сніпками, зв’язаними при корені («парівками»), що надавало поверхні даху гладкої фактури. Роги, стріху і ряд під гребенем пошивали сніпками-головачами («головками», «вусачами») колоссям вверх. «Гребінь» вибивали із соломи: робили «брову», («вінок») з двох рядів сніпків, між якими набивали пирію та мервленої соломи і закріплювали «кізликами». У прикарпатській частині верх даху часто закріплювали гребенем із драниць. З кінця ХІХ ст. у деяких районах Покуття (Коломийщина) поширились двосхилі дахи з усіченими у верхній частині фронтонами, вкриті глиняною черепицею («черепом»).

На Покутті повсюдно переважало тридільне житло, яке траплялось тут у кількох варіантах: «хата» + «сіни» («хороми») + «комора», «хороми» + «хата» + «комора» (дуже рідко), «хата» + «сіни» («хороми») + «хатчина»). Часто у спорудах із двома житловими приміщеннями, розташованими через сіни, при тильній стіні сіней виділяли «комірчину», а інколи її добудовували до одного з причілків («хата» + «сіни» («хороми») + «хата» + «комора»). У найбідніших верств покутян побутували дводільні оселі типу «хата» + «сіни» («хороми»). При тильній стіні сіней у таких будівлях теж могла бути «комірчина». Траплялось, що до одного чи двох причілків (як дво- так і тридільних домівств) добудовували шопу («шіпчину», «піддаші», «дашок», «колешню»). Іноді вузький «дашок» («піддаші») розташовували уздовж всієї тильної стіни споруди. У тридільних житлах перед входом у сіни зрідка споруджували «ґанок» («ґалєрію») чи ґанок-нішу («середній ґанок»).

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на території Покуття основу системи опалення традиційного житла становила вариста піч. Переважала півкурна система опалення: дим збирався у димозбірнику («горні») над челюстями печі і через «каглу» виводився в сіни, звідки через отвори у стрісі («димники») виходив назовні. З кінця ХІХ ст. у сінях почали споруджувати виведені понад дах підвісні «комінки», а до печі прибудовували плиту («кухню») для приготування страви (варіння, смаження тощо). Давніші печі вибивали з глина, а «горн» виплітали з хворосту і обмащували товстим шаром глиносолом’яної суміші. Практично на всій території Покуття багатші селяни «горн» печі часто обкладали кахлями.

У будівництві прибойківського Підгір’я спостерігається багато спільного з бойківським будівництвом, насамперед у застовуванні матеріалів і будівельної техніки. Проте станом на другу половину – початок XX ст. між будівництвом гірських і підгірських районів помітно низку суттєвих відміностей. Перш за все це стосується планування житла, системи опалення (тут переважали півкурні оселі), інтер’єру, зовнішніх пропорцій будівель (висоти даху, зрубу, розташування і кількості вікон) тощо. На усій території переважав відкритий зверху двір, у якому житлові і господарські будівлі розташовувалися вільно або були частково поміж собою зблоковані. Інколи траплялися зімкнуті двори, особливістю яких було крайнє розташування стодоли (при причілку «стайні»).

Однією з головних специфічних рис планування житла прибойківського Підгір’я є широке побутування дворядових осель – «п’ятистінків» (з виділеними по ширині житлового приміщення ванькирами чи коморами). Водночас навіть у житлах заможних верств селянства тут під одним дахом із хатою доволі часто блокували «стайню».

У вказаний період тут на всій території побутували дерев’яні житлові будівлі, збудовані в зрубній, зрубно-каркасно-дильованій, спорадично – у каркасно-дильованій техніці. Основним будівельним матеріалом була ялиця, смерека, інколи – осика. Стіни жител споруджували переважно з півколод, рідше – з брусів і колод. По кутах зрубини в’язали простими одно- чи двосторонніми врубками і «канюками з прихованим зубом». З початку ХХ ст. тут поширюються врубки зразка «риб’ячий хвіст». Шпари між вінцями конопатили мохом. У західному напрямку від ріки Стрий переважало оздоблення фасадів горизонтальними смугами, у східному напрямку – стіни домівств зовні і всередині виправляли грубим шаром глиносоломи і забілювали (для цієї частини Підгір’я значною мірою характерне кольорове вирішення фасадів). Підвалини здебільшого виготовляли з дуба.

Стелю робили з дощок. Її підтримували один- або трипоздовжні «ґраґарі» («драґарі»). Долівка була в усіх приміщеннях глинобитною. На головному фасаді кожного житлового приміщення влаштовували два (наближені до поперечної осі приміщення) вікна, спорадично траплялося одне видовжене чи два спарені.

Дахи робили чотирисхилими на кроквах і вкривали соломою. Переважало гладке пошиття сніпками, зв’язаними при корені, проте тут досить часто траплялось і східчасте покриття даху «головачками».

Знову ж житлово-господарський комплекс Опілля, за основними топологічними ознаками, має багато спільних рис із відповідним подільським комплексом. Проте будівництво Опілля, у порівнянні з подільським, вирізняється наявністю прогресивніших явищ. Головною особливістю планувальної структури опільського житла другої половини ХІХ – початку XX ст. були «пекарні» (кухні), виділені в сінях жител усіх типів («хата» + «сіни» / «пекарня»; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «хата»; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «хатина»; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «комора; «хата» + «сіни» / «пекарня» + «хатина» + «комора та ін.). У будівлях, складову яких становили «п’ятистінки», пекарні влаштовували не в сінях, а у ванькирі. Піч споруджували в житловому приміщенні у традиційному місці, а пічний отвір із припічком повертали в бік пекарні. Виділення в сінях пекарні звільнило основні приміщення від деяких традиційних функцій, що, у свою чергу, призвело до певних позитивних змін в інтер’єрі цих приміщень.

На Опіллі переважали житлові будівлі каркасної конструкції. Головним будівельним матеріалом були деревина і глина. Незважаючи на значну поліваріантність виповнення стін, домінували житла, у яких простір між стовпами каркаса заповнювали плотом із довгих глиносолом’яних вальків по вертикальних колах. Рідше стіни виповнювали короткими вальками – «галамуцами», «балабухами». Траплялись житла, городжені плотом чи биті з глини (безкаркасні). Рідше – споруди, побудовані технікою «через дилі» (у північно-східній частині). Невід’ємним елементом каркаса опільського житла були підвалини. Стовпи каркаса до платв додатково закріплювали навскісними бантинами, а посередині висоти стін між стовпами закріплювали горизонтальний риґель. Стіни всередині і зовні забілювали. Пластична обробка зовнішніх стін глиною (пілястри та інше) майже відсутня. Долівка глинобитна. На головному фасаді в кожному житловому приміщенні влаштовували лише одне вікно (часто витягнуте по горизонталі), спорадично два спарені.

Стелю, зазвичай, робили з дощок, вкладених упритик. Її підтримували поперечні або поздовжні сволоки. Зверху стелю утеплювали глиносолом’яною сумішшю. Дахи робили чотирисхилими, покривали солом’яними сніпками колоссям вниз, лише стріху та роги даху пошивали сніпками, зв’язаними при колоссі. Гребінь вибивали соломою-мервою і закріплювали кізлинами.

Стосовно Надсяння, то тут переважав відкритий зверху двір, у якому житлові і господарські будівлі розташовувались вільно або були частково поміж собою зблоковані. Спорадично траплялись окремі варіанти зімкнутих дворів.

Дводільні та тридільні оселі у класичному варіанті в Надсянні траплялися доволі спорадично. Натомість переважали дворядові житла, у склад яких конструктивним і компонуючим елементом входив зруб-п’ятистінок («хата» / «ванькир», «хата» / «комора»). Широко побутували домівства, у яких в одному блоці з хатою розташовували стайню, а в сінях виділяли пекарню (у дворядових житлах остання, зазвичай, займала місце ванькира). Здебільшого переважали планувальні схеми: «хата» / «ванькир» + «сіни» / «пекарня»; «хата» / «ванькир» + «сіни» / «стайня»; «хата» / «ванькир» + «сіни» / «пекарня» + «стайня» та ін.

Панівною технікою будівництва на основній території Надсяння була каркасно-дильована. Стовпи каркаса («стопи») зарубували в підвалини («підлоги») або встановлювали на камені. У верхній (часто і в нижній) частині стовпи до горизонтальних елементів каркаса (підвалин, платв) додатково закріплювали бантинами (навскісними брусами). Слід зазначити, що тут (особливо в південній частині) каркас відзначався специфічними рисами. Зокрема, масивні горизонтальні риґлі між стовпами встановлювали не посередині стін, а ближче до верху (на відстані 30–70 см від платв). Причому, здебільшого, при влаштуванні стелі риґлі відігравали суттєву в конструктивному сенсі роль – на них опиралися сволоки чи стеля. Стіни каркасно-дильованих будівель вкривали клинцями чи навскісною дранкою і виправляли грубим шаром глиносоломи. Зрідка на теренах Надсяння траплялись каркасно-вальковані чи городжені хворостом житла, а в окремих варіантах – і глинобитні (безкаркасні). У селах Старосамбірського району траплялися житла із зрубними стінами специфічної конструкції – так звана «хата на пристінних стовпах»[25]. Подібно, як і на Опіллі, піч споруджували в житловому приміщенні у традиційному місці, а пічний отвір із припічком повертали в бік пекарні.

Стелю робили із «гибльованих» дощок, вкладених упритик. Її могли підтримувати поздовжні, поперечні сволоки чи комбінації з одного поздовжнього «ґраґара» і кількох поперечних «бельків». Дахи робили чотирисхилими на кроквах. Їх вкривали солом’яними сніпками колоссям вниз.

У північно-західному локальному етнографічному районі, який замешкували батюки, у другій половині ХІХ – на початку XX ст. сформувався своєрідний комплекс народної будівельної культури[26]. Незважаючи на досить значну віддаленість від Бойківщини і відсутність безпосередніх контактних зон, будівельна культура батюків містила багато рис, характерних для бойківського будівництва. Тут, як і скрізь, переважали відкриті зверху двори вільної забудови. Поряд із ними траплялися замкнуті («околисте обійстє»), а інколи – зімкнуті двори.

На всій території переважали однорядові житла, у яких мешкальне приміщення, зазвичай, розташовували між сіньми і коморою («сіни» + «хата» + «комора»). Часто під одним дахом із хатою блокували і «стайню». Здебільшого, при бокових стінах будівлі влаштовували «прибоки». Траплялось, що вузька прибудова («затилки») містилась й уздовж тильної стіни. На головному фасаді кожного житлового приміщення було по два вікна (на причілку вікна немає).

У розглядуваний період стіни жител зводили у зрубній (спорадично у зрубно-каркасно-дильованій і каркасно-дильованій) техніці. Зруби складали із соснових пластин «на чотири цалі» (товщиною приблизно 10 см). Застосування цього матеріалу і визначило основну кутову врубку, якою тут був замок із прихованим зубом. Підвалини виготовляли з дуба. Їх встановлювали на обрізки дубових колод, вкопаних у землю. Ззовні по дереву білили тільки стіни житлової частини. Дерев’яну стелю підтримували один чи декілька поздовжніх «драґарів». Долівка завжди була глинобитною. Дахи чотирисхилі, під соломою. Особливість пошиття даху: нижня частина східчаста, верхня – гладка.

Підбиваючи загальні підсумки, варто зазначити, що народне житло Галичина вирізняється значною поліваріантністю просторово-планувальних, архітектурно-конструктивних вирішень, застосуванням різноманітних технік і технологій тощо. Основні типологічні ознаки житлово-господарського будівництва українців дослідженої території свідчать про його етнокультурну єдність із загальноукраїнським будівництвом. Водночас під впливом певних факторів (місцевих традицій, природно-географічних, політичних чинників, нерівномірного соціально-економічного розвитку районів, виникнення місцевих промислів, поширення торгівлі тощо) станом на другу половину ХІХ – початок XX ст. у регіоні сформувалася низка локальних рис різного таксономічного рівня, притаманних для окремих частин галицького масиву.