Читать книгу Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 7

Упродовж тисячоліть бджільництво було важливим і шанованим заняттям українців Галичини. З початком XIX століття утверджується статус бджільництва як допоміжного, але досить важливого заняття мешканців Галичини, що перебувало у квітучому стані. Ним займалося селянство і духовенство, деякі з них утримували до 100 вуликів. Селяни плекали бджіл у колодах і дуплянках. Ще навіть у XIX ст. мед у краї мав важливе товарне значення, його експортували до Австрії, Чехії, Моравії, Польщі, Італії. Лише 1849 року за кордон було продано 16 тисяч центнерів меду, вартістю кілька мільйонів гульденів. Багато меду продавали і на місцевих ринках. У Львові діяли щоденні базари, куди селяни з навколишніх сіл привозили мед. У багатьох місцях існували медоварні. З метою подальшого вдосконалення цього виду господарської діяльності 1806 року в місті була відкрита спеціальна школа при кафедрі природничої історії, практичної геометрії з основами рільництва Львівського університету, у якій посаду викладача займав Мартін Куральт і навчався відомий український пасічник, винахідник дзвоноподібного вулика Микола Вітвицький.

Середина XIX століття позначилася кризою галицького бджільництва, причинами якої стало довголітнє існування бджолиної десятини, невміння селян раціонально плекати бджіл, їхнє масове знищення під час медозбору, розвиток екстенсивного рільництва, засилля старих колодних вуликів, що були гальмом на шляху розвою поступового бджільництва. Після широкої суспільної дискусії громадська думка почала пошуки шляхів виходу з кризи, що полягали в популяризації на сторінках періодики конструктивно нових типів вуликів (Прокоповича, Вітвицького, лінійного вулика Дзержона, слов’янського вулика Цесельського), поширенні раціональних пасічницьких знань серед широких селянських верств, виданні популярної пасічницької літератури (1855 року у Львові вийшла у світ перша пасічницька книжка української мовою Льва Трещаківського); 1857-го в Перемишлянах розпочала роботу пасічницька школа Юліана Любінецького – єдиний такого типу навчальний заклад в Європі, де викладали теоретичні та практичні методи праці в пасіці. За час існування (1857–1862) вона підготувала чимало передових пасічників, які понесли світло пасічницького знання в широкі народні маси.

Проведена робота дала відчутні результати. Уже до кінця XIX століття рамкові вулики не були рідкістю в галицькій пасіці. У той час на авансцену пасічницького життя Галичини вийшла когорта діячів, яка залишила помітний слід в історії галузі, – о. Іван Наумович («Катехизис пчеловодства», 1866), о. Микола Михалевич («Пасіка», 1877); Теофіл Цесельський, редактор часопису «Bartnik postępowy» (1875–1914) («Bartnictwo, czyli hodowla pszczól dla zysku, oparta na nauce і wielostronnem doświadczeniu», T. 1: Przyroda pszczól, 1888; T. 2: Gospodarka w pasiece, 1901; «Miodosytnictwo, czyli sztuka przerabiania miodu і owoców na napoje», 1890); о. Володимир Пилипчук («Практичний ілюстрований підручник пасічництва», 1913); Іван Марцинків [ «Наш улей Галицький (слов’янський) і раціональна господарка в нім», 1912].

У Львові почала виходити профільна пасічницька періодика – «Bartnik Postępowy», сторінка «Наше пасічництво» у «Господарській Часописі». А 1914 року в Тернополі засновано журнал «Український пасічник»; 1909-го у Львові була утворена Пасічницька секція крайового господарського товариства «Сільський Господар» як професійне об’єднання пасічників Галичини. Її завданням було дбати про інтереси пасічників, допомагати в їхній організації шляхом створення пасічницьких секцій при гуртках товариства, сприяти накопиченню матеріальних засобів у веденні пасічницької праці, слідкувати за розвитком пасічництва і скеровувати його у правильне русло, пропагувати пасічницькі видання, співпрацювати з пасічницькою кооперацією, допомагати у збуті продуктів пасічництва, влаштовувати виставки, конкурси, покази, пасічницькі курси, реферати, поширювати культуру медодайних рослин.

О. Сміх-Шатківський. Батькова пасіка. 1933 р. Олія

Наприкінці XIX – на початку XX ст. бджільництво, давно втративши промисловий характер, розглядалося селянами як допоміжне заняття. Як свідчить перепис 1880 року, у Галичині нараховувалося 296 тисяч бджолосімей. Мед виготовлявся переважно на продаж у невеликій кількості. Так, за даними австрійського міністерства рільництва, 1900 року у краї виробили лише 2 540 центнерів меду. На початку минулого століття торгівля продуктами бджільництва, зокрема медом, була зосереджена в руках євреїв, які їздили по селах і за безцінь восени скуповували мед у селян, а навесні перепродували його вдвічі-втричі дорожче як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Галичини співіснували та змінювали один одного у хронологічній послідовності різні види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) і рамкових (слов’яни, українські лежаки, Дадани) вуликів, що виробилися пасічниками у процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод дубів, буків, лип, смерек, ялин, верб, тополь. Їх у народі називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «пні». Такий вулик, установлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак». У середині XIX ст. повсюдно в Галичині побутували колоди-стояки, висотою 65–155 см, шириною 30–60 см. На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 60–70 см, завширшки 20–50 см. У колоді прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «вилітач», «воронку», «затвір»). Для кріплення вощини вище від відльотка встановлювали навхрест щаблі. Внизу над самим дном зроблено отвір із засувкою, потрібний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали солом’яним або дерев’яним двосхилим дашком чи кружком, що затикався збоку трьома кілками. До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («бильця», «стібки», «патички»), до яких бджоли кріпили вощину. Іноді вулик складався з двох частин розколеної колоди, яку скріплювали обручами. Традиційні колодні вулики масово проіcнували в селянських пасіках Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття, Опілля) до перших десятиліть XX ст. включно.

Дуплянка – примітивний нерозбірний вулик, сильно наближений до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатись у достатку корму для бджіл. Тому їх іноді називали «безденками» і встановлювали лише вертикально. У Галичині побутували дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка, найчастіше верби, рідше липи, висотою 60–100 см, шириною 40–60 см. Льотки («прорізи») розташовувалися з одного боку – у нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали кома- хам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку на- кривали солом’яним, дерев’яним дашком або круглою накривкою. Дуплянки були ма- сово поширені наприкінці XIX ст., у деяких місцевостях переважали в 1910–1920-х рр.

Вулик-дуплянка з Лемківщини. Музей народного будівництва у Сяноку. 2013 р. Фото автора

Поряд з колодами і дуплянками, для плекання бджіл мешканці краю використовували солом’яні вулики, звані «кошиками», «солом’яниками» або «сапетками». Уже до сере- дини XIX ст. ці вулики стали до- волі поширеними на теренах Галичини, як на це вказує відомий тогочасний пасічник і громадський діяч о. Л. Трещаківський. Солом’яні коші добре «прийнялися» в середовищі селян-пасічників, оскільки були значно дешевшими від колод, а також зручнішими при обслуговуванні. Кожен селянин мав у власному господарстві сировину для виготовлення «солом’яників». Вистачало лише зробити з паличок відповідну форму, виплести довгу косу із житньої соломи – і можна було приступати до виробництва коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Брали пучок соломи, стискали лівою рукою, а правою обвивали шпагатом, роблячи спіральний валок. Звивши косу, котра, зігнута у коло, утворювала круг потрібного діаметра, пришивали її початок до кінця. З допомогою шила протикали отвір для шпагату і сильно притягали, щоб один звій якнайщільніше прилягав до другого. Після дворазового обкручування і прошиття краї підносилися щораз вище, аж до отримання потрібної форми, після чого вели перевесло так, щоб стінки наростали у вигляді валка. Дно пришивали до стінок, залишаючи «кошик» знизу. Виліт для бджіл витинали ножем у дні.

На теренах Гуцульщини, Бойківщини і Покуття переважали «солом’яники» круглої форми, а Лемківщини – циліндричної. У середньому товщина стінки становила 5–6 см, висота 70–100 см, ширина 60 см. Побутування кошів таких розмірів зафіксовано нами в селах Задубрівці, Стецева, Снятинського р-ну, с. Росохач Городенківського р-ну, с. Живачів Тлумацького р-ну, смт Делятин Надвірнянського р-ну, селах Яворів і Брустури Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Коші-безденки належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад: їх не можна було розбирати, що утруднювало докладний огляд бджолиного гнізда; у цих вуликах важко було підсадити нову матку в разі її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед і віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж солом’яні вулики збереглися на селянських пасіках деяких місцевостей аж до кінця 1930-х років.

Вулик Дзержона – перехідний тип між нерозбірними (колоди, дуплянки, сапетки) і рамковими вуликами, сконструйовано Яном Дзержоном 1859 року в Сілезії. З його винаходом з’явилася можливість розбору й огляду бджолиного гнізда. У ньому, на відміну від пізніших рамкових вуликів, замість звичайних рамок містилися лише верхні планки (снози), до яких бджоли прикріплювали верхню частину щільника, а інші краї прикріплялися ними до стінок вулика. Оглянути гніздо вулика і витягнути планку з медом можна було, попередньо відділивши щільники ножем від бокових стінок, що викликало великі незручності. На теренах Гуцульщини (с. Пістинь Косівського р-ну, м. Надвірна Івано-Франківської області), Покуття (с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської області) і Лемківщини вулики Дзержона («ґержони») поширилися наприкінці XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнані «вікном», а біля нього розташовувалась «поличка», по якій пересувалися бджоли.

Загальні збори галицького пасічницько-городничого товариства у Львові 1875 року ухвалили рішення про прийняття і поширення серед пасічників рамкового вулика, названого «вуликом товариства», «вуликом Цесельського», а згодом слов’янським, оскільки він отримав визнання в сусідніх слов’янських народів. Це був перший у краї прямокутної форми рамковий вулик-стояк із довгими вузькими рамками (64 х 24 см), які служили основою для будівництва вощини і значно полегшували працю пасічника. Він складався з корпусу і двосхилого даху. Стандартна рамка – 480 х 220 мм. Глибина вулика розрахована на десять рамок.

«Слов’яни» у селянських пасіках Галичини почали з’являтися з кінця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. То був найрозповсюдженіший тип рамкового вулика в селян-пасічників. Слов’янські вулики пасічники переважно виготовляли власноруч з дерева (липи, тополі, осики, верби, ялини, смереки) або соломи. Техніка виробництва солом’яних вуликів слов’янського типу була такою: дерев’яний каркас обплітали скрученими із соломи матами, стискали їх пресом і зшивали дротом або шпагатом. Іноді такий вулик ще обмазували зверху і всередині глиною, змішаною з половою. Стінки солом’яних вуликів мали до 7–8 см товщини; вони були дуже теплими взимку і прохолодними влітку. Їхньою вадою була недовговічність – вулики швидко псували миші. Окрім того, у вуликів-слов’ян існувала та незручність, що вхід до них вів збоку, тому, щоб подивитися до бджіл, пасічникові потрібно було вийняти всі рамки. Кількість рамок у вуликах, виготовлених пасічниками власноручно, могла коливатися від шести до 20-ти.

Подекуди слов’янські вулики проіснували в пасіках до 1940–1950-х рр., а іноді й 1970-х рр. (с. Тухолька Сколівського р-ну, смт Добромиль Старосамбірського р-ну Львівської області, села Пістинь і Рожнів Косівського р-ну, с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, села Серафинці і Копачинці Городенківського р-ну, села Бринь і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, с. Мала Плавуча Козівського р-ну, с. Беримівці Зборівського р-ну Тернопільської області).

Крім одинарних («поєдинчих»), у бджолярів побутували вулики на дві («двояки») та чотири («чвораки») бджолосім’ї зі спільними двома чи чотирма стінками, що економило будівельний матеріал (м. Снятин, села Городниця, Передівання і Вільхівці Городенківського р-ну, с. Жабокруки Тлумацького р-ну, с. Перекоси Калуського р-ну, с. Річка Косівського р-ну Івано-Франківської області). Оригінальним явищем була пасіка на 120 слов’янських вуликів Василя Петричука зі с. Бабин Косівського р-ну у 1930-х рр. Його вулики на вісім і 12 бджолосімей мали висоту 2–3 м і були виконані у вигляді архітектурних форм: гуцульської хати, багатоповерхової хати, церков із заломами даху.

Слов’янський вулик на 4 бджолосім’ї. Пасіка св. Миколая у с. Кобаки Косівського р-ну Івано-Франківської області. 2013 р. Фото автора

Українські лежаки – горизонтальні вулики з вузько-високою рамкою (435 х 300 мм) були ухвалені на I з’їзді пасічників України, що відбувся 1918 року в Києві. На територію Галичини українські лежаки, які в народі називали «сторцаками», оскільки їхньою особливістю була наявність вузько-високої стандартної рамки, повернутої на 90°, масово проникли у 20–30-х рр. XX ст. (с. Задубрівці Снятинського р-ну, села Копачинці, Торговиця, Вікно, Серафинці і Незвисько Городенківського р-ну, с. Петрів Тлумацького р-ну, с. Мислів Калуського р-ну Івано-Франківської області). Ці вулики на одну чи дві бджолосім’ї мали переважно 12 рамок. Пасічники відгукувались про них як про зручних для роботи, з хорошим доступом до гнізда комах, до яких дивилися зверху. Український лежак виготовляли з дощок товщиною 25 мм і додатково обшивали зі всіх боків товстими солом’яними матами.

Одночасно з українським лежаком на I з’їзді пасічників України було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка і поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл був зручний, оскільки вхід був зверху. У Галичині (Покуття і Гуцульщина) даданівські вулики, які в народі ще називали «американи» (їх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурів Снятинського р-ну Івано-Франківської області ми зафіксували функціонування наприкінці 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданів. Ці вулики виготовляли із житньої соломи, прошпареної над вогнем і плетеної на спеціальному верстаті, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-міліметровими дощечками. Вулики стояли на підставці; льоток робили у дні, засувку виготовляли з діркованої бляхи. Усередину йшли широкі даданівські рамки.

В українців Галичини століттями виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найбільш поширеною була порода середньоєвропейської сірої бджоли, з неї особливо виділялася карпатська бджола, яка наприкінці XIX ст. займала домінуюче становище. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, села Зелена і Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, у сусідстві сіножатей, левад із річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Разом з тим потрібно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати в тихому спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку. У першому варіанті відстань між рядами становила не менше ніж 3 м, а між вуликами – не менше ніж 1 м. Інший спосіб розміщення пасіки – вулики ставили в ряд і накривали спільним дашком або встановлювали як «прибік» до стіни хати чи господарського приміщення.

Поряд із розміщенням вуликів на відкритому повітрі, на Гуцульщині, Бойківщині та Опіллі побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Для кінця XIX ст. були характерні «пасіки», які зводили із семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє». Така пасіка із с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля, шириною 3, висотою 1,5 і довжиною 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Усередині під стінами, накритими дашком, установлені вулики. Між їхніми рядами утворюється простір (1,5 х 6 м), який забезпечує зручний виліт комахам і роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Близькою до описаної будівлі, що нагадувала замкнуті двори (ґражди), є бойківська пасіка з с. Кузьминець Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області (1920 р.). Тепер вона Львівському скан- сені. Закриті пасіки зрубної конструкції (чотири- і шестикутні у плані) у 1930-х рр. побутували і на Опіллі (села Мала Горожанка, Красів Миколаївського р-ну Львівської області).

Робота на пасіці вимагала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентарю, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) пристосування для збирання роїв (помпи, пера, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним потрібних маніпуляцій на пасіці (при розборі бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл і підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважалася сітка, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її в Галичині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35 х 26 см), що нитками пришита до полотнища з густої мішковини, довжиною 56 см. У поодиноких випадках вдалося зафіксувати використання волосяних (плетених із кінського волосся), квадратної форми саморобних сіток, які затягалися під шиєю шнурком, із пришитим ззаду капюшоном з білого полотна – архаїчніших, ніж дротяні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну). Лише на Бойківщині побутували сітки з полотна, які натягали на каркас з луба (здертої кори молодих дерев) смереки (с. Тухля Сколівського р-ну, села Розлуч і Яблунів Турківського р-ну Львівської області). На початку XX ст. великого розповсюдження набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом’яний (полотняний) капелюх-сітка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. Наприкінці 1930-х років у пасічників досліджуваного терену з’явився капелюх-сітка фабричного виробництва.

Вулик у вигляді хати роботи В. Петричука з с. Бабин Косівського р-ну Івано-Франківської області. Нині перебуває на пасіці св. Миколая у с. Кобаки. 2013 р. Фото автора

У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл у глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння і горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руці туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну, села Задубрівці і Стецева Снятинського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою і порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Білі Ослави Надвірнянського р-ну і Микуличин Яремчанської міськради ще навіть у 40-х рр. XX століття.

До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі, які отримали різні назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «підкурач»). Так, на Покутті (с. Передівання Городенківського р-ну, села Перлівці і Козина Галицького р-ну), Лемківщині (Сяноцький повіт) та Опіллі (Львівщина) зафіксовано побутування традиційних керамічних підкурювачів у вигляді горшків і дзбанків з отворами для виходу диму. З кінця XIX ст. у Галичині відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися більшою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з’являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в потрібне місце.

Невід’ємним компонентом пасічницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах і втікаючі рої. На території Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, з конструктивно незначними відмінностями, дія яких ґрунтувалася на принципі поршня. За матеріалом виробництва їх класифікуємо на дерев’яні, бляшані і комбіновані. Так, на Коломийщині наприкінці XIX – на початку XX ст. поширення набули великих розмірів дерев’яні «сикавки», уявлення про які дає екземпляр, що зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського. Це пристрій, довжиною 104 см, який складається з двох частин – круглого полірованого циліндричного корпусу (довжиною 85 см) із наскрізним продовгастим отвором (діаметром 7 см) і поршня з ручкою (довжиною 19 см) на одному кінці і полотняним ущільнювачем на другому. Дерев’яні помпи виготовляли переважно з бузини («бзини») (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На території сучасних Снятинського, Городенківського, Тлумацького, Калуського, Галицького, Тисменицького і Надвірнянського районів Івано-Франківської області зафіксовано побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристрої завдовжки 50–140 см. Денце залізної трубки закривали пробкою з отвором; в останній вставляли бляшаний поршень із діркою, на одному кінці якого навивали клоччя. Спорадично використовували і бляшані помпи фабричного виробництва, а також комбіновані, що складались із залізної трубки з денцем і дерев’яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхідним атрибутом пасіки було пристосування для знімання бджолиної сім’ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники Галичини для збирання роїв використовували як спеціально виготовлені з цією метою рійниці, так і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX – на початку XX ст. на території дослідження побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли із соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів на Гуцульщині, Лемківщині, Покутті, Бойківщині, Надсянні була солом’яна рійниця («кошиль», «кош», «опалка»), плетена спіральною технікою. Із соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. За свідченням інформаторів, покутські та бойківські бджолярі здавна користувалися рійницями з лубу (переважно липи, рідше горіха) – «коробами», «коробками», «лубом» (села Бортники, Братишів, Петрів і Живачів Тлумацького р-ну, с. Завій Калуського р-ну, с. Павлівка Тисменицького р-ну, села Козина і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, смт Добромиль Старосамбірського р-ну, с. Тухля Сколівського р-ну, с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської області). Це були круглі коробки з дощаним дном і накривкою, які збоку обшивали ликовою стрічкою. Вони мали різний вміст – від 7 до 12 л. Зафіксований зразок із с. Петрів мав довжину 31 см, ширину 25 см, висоту 35 см, а по зовнішньому контуру охоплював 96 см. З розповсюдженням рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дощок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці були отвори для вентиляції. До скриньки прикріплявся шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Побутування описаних рійниць зафіксовано в усій Галичині (Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Бойківщина, Опілля).

Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасічницькі ножі та медогонки. Дані етнографічних обстежень дозволяють виділити на території Галичини два типи пасічницьких ножів залежно від системи вулика, в якому вони застосовувались. Хронологічно давнішим є довгий ніж, один кінець якого загнутий під прямим кутом, а другий – долотоподібно загострений. Серед пасічників він відомий як «правий ніж», «ніж на патичку» (с. Трійця Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну). Цим ножем користувалися в нерозбірних вуликах; зачепивши зігнутим кінцем щільники, їх піднімали догори, потім повертали ніж на 90° і підрубували за потреби. Протилежним кінцем ножа відрізали соти від стінок вулика. «Кривий» ніж (на відміну від «правого») – продукт більш пізнього періоду, що набув поширення наприкінці XIX – на початку XX ст. Він мав довжину до 30 см, загострене з обох боків лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двічі загнуте під прямим кутом (на зразок мулярської кельні), що полегшувало розпечатування щільників і зрізування трутової черви в рамкових вуликах, оскільки рівним ножем це зробити неможливо.

До складу пасічницького інвентарю належить також медогонка – пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою – центрифуга (коловорот) із хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників Галичини медогонка, винайдена в Чехії ще 1865 року, освоюється лише з настанням XX ст. У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовувались медогонки власної конструкції та виробництва. У ході наукових експедицій з’ясовано, що конструктивно цікаві та оригінальні медокачки, що походять із першої половини минулого століття (виготовлені представниками старшої генерації бджолярів власноручно або ще їхніми предками), збереглися практично до наших днів.

Зібраний польовий етнографічний матеріал дає змогу виділити на території Галичини побутування трьох типів медогонок, які поділяють на кілька локальних варіантів. Перший тип був найпростішим – вісь крутили рукою. До нього належав різновид, що набув поширення на Гуцульщині (села Бабин, Брустури, Пістинь і Старі Кути Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну) – медогонка бондарної роботи. Усередину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вісь», «веретено»), який приводився в рух рукою, і хрестовини для рамок. Щоб у процесі обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сіткою чи основували нитками. У стінці бочки на самому дні був влаштований отвір, через який отриманий мед переливали до підставленого начиння. Покутський варіант медогонки на одну рамку (с. Рожнів Косівського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну, села Бортники, Братишів і Петрів Тлумацького р-ну, села Перлівці і Бринь Галицького р-ну) мав вигляд дерев’яного стержня («палка», «вісь») з металевими насадками, нижній кінець якого закріплювали в землі, а верхній зусиллям руки обертався довкола осі. До стержня за допомогою завіс прикріплювали напівопуклий дерев’яний або бляшаний корпус («скриньку») з дротяною сіткою, всередині якого поміщалася рамка. Мед збирався внизу корпусу у спеціальній заглибині («жолобці»). Оригінальністю відзначалася медогонка з с. Довпотів Калуського р-ну, у якій замість металевої скриньки з рамкою, прикріплена тканина до бляшаного жолобка, куди стікав мед.

У другому типі виділимо два підтипи: коловорот обертають за допомогою шнурка, що закручується на осі, – дерев’яний «слупок» з прикріпленим на завісах дерев’яним корпусом (с. Городниця Городенківського р-ну) і дерев’яна чи бляшана бочка (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, Городенківський і Тлумацький р-ни Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський і Старосамбірський р-ни Львівської області); коловорот обертають ручкою, насадженою на вісь, – «коритце», прикріплене на дерев’яному стержні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну).

Технічно досконалішими (тип 3) та ефективнішими були медогонки, встановлені в дерев’яному чи бляшаному корпусі, у яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два – менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з’єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджувалася ручка, з допомогою якої пристрій приводився в рух.

Залежно від кліматичних умов і сили бджолиної сім’ї в конкретному році медозбір відбувався від одного до трьох разів, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) і до серпня. Найчастіше мед брали двічі – у кінці травня – на початку червня та в липні. Дехто вибирав мед лише один раз – в червні або липні, згідно з народним прислів’ям: «До Івана, то для пана, а по Івані – вже для пані» (бджоли) та «До Іллі наш мед, а по Іллі – бджолиний». Медозбір міг відбуватися і в три прийоми – у кінці травня-червні, липні та останній раз у серпні (на Спаса), погоджуючись з народною приповідкою: «До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки – на себе».

Поширеною практикою у галицьких бджолярів було важити перед медозбором солом’яні вулики та дуплянки; окремі з них досягали 50–60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрів і його можна вибирати, було запечатування щільників бджолами. Якщо рамка була запечатана від половини до 2/3, то мед вважався вистояним і придатним до споживання. Дозрілий мед мав включати не більше ніж 16–18 % води, решту ж займала глюкоза.

Українці здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах і не вміючи інакше до нього дістатися, селяни-пасічники Галичини у другій половини XIX ст. переважно закурювали бджіл насмерть. У пам’яті старшої генерації бджолярів донині збереглися спогади-відголоски про закурювання (видушування) бджіл при вибиранні меду в минулому.

«Окур», або як його ще називали в народі «вогонь проти мух», активно застосовували бойківські пасічники (с. Ясень Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області, с. Тухолька Сколівського р-ну Львівської області). Вулик-безденник поміщали над бочкою, куди потрапляли щільники разом із бджолою та її надбанням, підрізані ножем-сікачем. На Покутті, господарюючи в умовах роєбійної системи, у вічко вулика підставляли розжарені вуглини (грань) із шматком сірки, яка горіла ядучим яскравим полум’ям і знищувала бджіл; так заради меду знищували половину пасіки. Викурювали бджіл із колод за допомогою сірки й гуцули – комах викидали у воду, а гніздо розбирали і поміщали в корито. З порожнього вулика вибирали хрестовину лемки, вощину з медом викроювали «кравачем» – великим ножем у дерев’яному руків’ї, а бджіл, які зосталися у ній, змітали руками.

Наприкінці XIX ст. гуцули вже уміли вибирати мед з дорамкових вуликів, не знищуючи при цьому бджіл. Використовуваний ними спосіб відбору полягав ось у чому: з вулика знімали вічко і наверх ставили порожній вулик, з вкладеним куснем вощини з медом. Через острівець підкурювали бджіл, аби не жалили, і вони підходили вгору до порожнього вулика; тоді закривали його і годували в ньому комах протягом двох днів. Згодом відкривали вулик і випускали бджіл на волю, а з нижнього вибирали мед. Подібним способом користувалися покутські пасічники – переганяли комах з одного кадуба в інший, знявши накривку; з першого відразу вибирали мед – вирізали ножем кілька сот, залишаючи потрібну для зимівлі комах кількість меду, зазвичай, по очко.

До винайдення і поширення медогонок у Галичині існувало три способи вибирання меду – стискування руками, за допомогою саморобних пресів і витоплювання щільників; ці способи застосовувались як поодинці, так і в комбінації один з одним. Найпримітивнішим і найпоширенішим методом одержання меду з вощини було її стискання вручну до підставленого начиння. Гуцули під час стискування вощини з отриманого меду відразу вибирали комах; згодом мед проціджували. Як важчий, він опускався донизу, бруд і домішки – догори, де їх збирали ложкою. Іноді спочатку видавлювали в руках вощину, а тоді клали її в горня, нагрівали, унаслідок чого з неї виходило решту меду. Інколи перед стискуванням вощину з медом нагрівали в печі. Подекуди мед, який спочатку нагріли, видавлювали через полотняну хустину («катран», «верітка», «полотнєта») – мед проходив крізь полотно і стікав до підставленого начиння, а вощина залишалася.

Більш ефективний спосіб, при застосуванні якого отримували більше меду, – видавлювання за допомогою найпростішого механічного пристрою. На Покутті зафіксовано побутування двох типів пристроїв для видушування меду – пресів. Перший складався з двох колод, скріплених між собою на одному кінці залізним ланцюгом. Нижня колода, яка лежала на двох брусах («пільгах»), мала отвір, куди вміщували спеціально пошитий полотняний мішечок із вощиною («міховина», «рукавець»). Верхня колода була обладнана поршнем-«ковбком», який своєю вагою витискав мед із вощини; його збирали до підставленої посудини. Застосовували тут і дерев’яний стаціонарний прес із вертикальним ґвинтом – «на шрубу», який своєю конструкцією нагадував олійний прес. На Гуцульщині для видушування меду з вощини, яку вкладали у велику бочку («путину»), локально використовували «брай» – довгий і товстий буковий кіл, з одного боку гладко обтесаний, а з другого – з чотирма зубцями. На Бойківщині зрізаний над цебриком мед клали у піч, де він топився; мед, як важчий, падав вниз, а вощина залишалася зверху. У бляхи, в яких пекли хліб, клали мед із вощиною на Гуцульщині. Коли віск розтопився, усе переливали у великий казан – віск як легший опинявся нагорі, а важкий мед – внизу. Віск застигав, його збирали, а мед залишався в посудині.

Пасічники зберігали мед здебільшого в дерев’яному і глиняному начинні. У першому варіанті це були насамперед дерев’яні бочки з клепок із дерев’яними або залізними обручами, місткістю від 20 до 200 л; вони ідеально надавалися для довготривалого зберігання меду – легкі, міцні, дешеві, мед у них не псувався. Матеріалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також інші породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явір, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливість зберігання меду в ясеневих, букових і дубових бочках, але загальновідомо, що останні мають специфічний запах, який мед легко вбирає, унаслідок чого чорніє і псується. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили після того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберігався в дерев’яному начинні – липових і дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочівках), «гарчиках», відрах («путні», «коновки»), а також у глиняних глеках. Іноді мед зберігали у скляній тарі. Якщо мед мав стояти довгий час, його поміщали лише в сухе прохолодне місце, переважно в комору, рідше – у льох. Тоді мед не псувався кілька чи кільканадцять років.

XX століття ознаменувалося новими пріоритетами й новими підходами до організації пасічницького життя Галичини. Важливими його подіями стали відновлення Пасічницької секції крайового господарського товариства «Сільський Господар», професійного часопису «Український пасічник» та утворення у Львові першого українського пасічницького кооперативу «Рій», який започаткував становлення українського пасічницького кооперативного руху.