Читать книгу Етнографічні групи українців Карпат. Лемки - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 2

Лемківщина, яка розміщена на заході українського масиву Карпат і в оточенні польського, словацького та угорського етносу, більше, ніж інші етнографічні групи, привертала увагу багатьох дослідників, які, поряд із вивченням її матеріальної та духовної культури, намагалися встановити її розташування.

Необхідно відзначити, що для встановлення етнографічних меж розселення тієї чи іншої етнографічної групи окремого етносу необхідні комплексні дослідження археологів, істориків, антропологів, етнографів, мовознавців, мистецтвознавців.

Після загарбання Галицької Русі феодальною Польщею та Угорщиною, пізніше Словаччиною, населення етнічних земель Лемківщини, що жило на окраїні українських земель в оточенні інших народів, впродовж всього періоду піддавалось політичному, духовному і фізичному насильству і денаціоналізації. І, незважаючи на це, впродовж багатьох століть у лемків створювалась внутрішня енергія самоутвердження та самозахисту.

Значна кількість дослідників визначала межі Лемківщини тільки на основі окремих компонентів народної культури: мови, одягу, архітектури тощо, тому їх висновки не могли бути достатніми для з’ясування цієї проблеми. Тут теж потрібно врахувати, що починаючи з XX ст. проходить інтенсивний процес стирання локальних етнографічних особливостей, також загальна національна нівеляція матеріальної та духовної культури, особливостей етнографічних груп.

Досліджуючи етнографічні межі Лемківщини, ніхто не торкається питання про перегляд сучасних національних кордонів. А таке дослідження є необхідним для з’ясування історичного розселення лемків у минулому, які впродовж століть жили на цій території, зберігаючи свою етнографічну ідентичність.

Найбільш детально й аргументовано, але з деякими незначними неточностями, західну та північну межу галицької Лемківщини, яка остаточно була і державним кордоном Галицької Русі з Польщею, дослідив М. Кордуба. Західний кордон брав свій початок з головного хребта Низького Бескиду (гора Камінь) і проходив по руслі ріки Яселки і далі рікою Яселкою, між Коросном і Поляною переходив через вододіл Вислоки-Вислік і нижче села Бяложбеги – на русло Вислоки, а між Одрихонем та Братківкою – на північний захід, на праву притоку Вислока Високу і йшов аж до хребта Каменець. Тут він повертав на схід до Годовського лісу – а від нього назад на південь до Сухої Гори – і далі до горба Коти, перейшовши ріку Стовбицю, відтак через вододіл Вислока-Сян до горба Вовче, звідти – на північний захід вододільним хребтом. Між селами Вижним та Любеною вдруге переходить ріку Вислок, в північному напрямі сягаючи села Лип’є. Тут повертає на захід, і від села Високої на схід, від села Рянціжова на захід і, нарешті, від села Лентовні прямує на північний схід і доходить до долішнього Сяну [12, c. 199–243].

Далі на північ від лівого берега Сяну на захід були великі лісові масиви, піски і багна. І, як твердить автор, «на просторі від Карпат до долішнього Сяну кордон між Галицькою Руссю і Польщею в другій половині XIII і в XIV ст. був зовсім ідентичним з північною границею між Краківським і Судомирським воєводствами, з одної сторони, та Руським воєводством з другої» [12, c. 233].

Західний кордон Галицької Русі з Польщею досліджував А. Добрянський [4, c. 208]. Згідно з його твердженням, політичний кордон між двома державами проходив поблизу м. Кракова. Це твердження піддавав критиці М. Грушевський, який на підставі Галицько-Волинського літопису доводив можливість існування в XI–XIII ст. двох альтернативних русько-польських кордонів [3, с. 456–463].

А коли йдеться про етнографічні межі північної Лемківщини, то вперше про їх заселення засвідчив Й. Левицький [24, с. IV–V] у своїй граматиці руської мови. Він писав, що «в округах Ясельському, Сандецькому та в інших гірських околицях говорили галицькоруським діалектом з деякими подібностями до словацької мови, якою розмовляє більшість населення».

Польський дослідник В. Поль [17, c. 196], вивчаючи населення українських Карпат, розмежував бойків від лемків. На його думку, ця межа проходила по річці Сян.

Визначенням розселення лемків займались Д. Зубрицький та І. Вагилевич. Д. Зубрицький у своїх дослідженнях відносить до лемківських окремі села: Шляхтову, Явірну, Чорну і Білу Води і простежує мовну межу з півдня на північ до річки Вислоки. Іван Вагилевич розмежовує лемків з бойками. Яків Головацький [2, c. 17], в основному, підтримав твердження Д. Зубрицького та опрацював етнографічну карту Карпатської Русі з переліком сіл на північній Лемківщині.

О. Торонський у праці «Русини-Лемки» [11] з деякими невеликими змінами дотримувався висновків Зубрицького. Він твердив, що північна Лемківщина займає територію до ріки Вислоки. Його висновки про етнографічні межі Лемківщини на основі української мови мало чим відрізняються від висновків П. Шафарика [19].

Визначенням меж карпатських етнографічних груп українського населення займався польський дослідник І. Коперницький. Однак він у своїй розвідці [16] поверхово, без достатніх аргументів визначав розташування етнографічних груп українського народу.

Розселення лемків у західних повітах Польщі – Сандецькому, Грибів-ському та Горлицькому – досліджував С. Удзеля [22]. Він підтвердив, що тут є окремі лемківські села.

У 1930 р. А. Княжинський [7], займаючись дослідженням Бойківщини, на основі мовного чинника визначив межу між бойками та лемками. Аналогічними проблемами займались В. Пашницький та Я. Фальковський[13], які на основі народного одягу і народної монументальної архітектури підтвердили висновки Вагилевича та Поля.

Надзвичайно важливий внесок у дослідження етнографічної території Лемківщини зроблено українським мовознавцем І. Зілинським [5], який на основі найбільш прикметних ізоглосів лемківського говору підтвердив раніші загальні спостереження інших дослідників про те, що територія Лемківщини сягає річки Яселки або Вислоки, тобто приблизно до давніх пограничних місць: пралісу, який розділяв Польщу і Галицьку Русь. Одночасно він подав список 320 сіл Галицької Лемківщини. Він вже найбільш об'єктивно дослідив розмежування між бойками та лемками. Ця межа, за його даними, проходить з Риманова до Яселки ріками Вислока і Яселка, а в її верхів’ях повертала на захід [5].

1 січня 1939 р. видана етнографічна карта Галичини В. Кубійовича, на якій визначена етнографічна територія Лемківщини [6].

З. Штібер [20], досліджуючи східну межу північної Лемківщини, на основі трьох ізоглос постійного наголосу виділяв села, які проходили на захід від ріки Ослави – Сянока, з півдня на північ до ріки Вислоки, включаючи Горішній Вислок, Карликів, Бахлаву, Збоїська, Прусік і Новосільці.

Етнографічні межі Лемківщини на основі народного одягу досліджував відомий учений Р. Рейнфус [18]. Він більш детально обґрунтував розміщення лемків, починаючи з південного сходу від верхів’я ріки Солинки на північний захід до Риманова, між ріками Вислоком та Яселкою. Окремо виділив Шляхтовську Русь, а також відділив лемків від долинян.

М. Бендза [25], досліджуючи Перемишльську православну єпархію 1596–1691 рр., визначив розташування цих парафій і тим самим підтвердив, що територія заселення лемками сягала далеко на північ від міст Новий Санч, Грибів, Горлиці, Біч і Ясло.

Північна Лемківщина займала більшу територію, ніж південна, тут лемки, крім Шляхтовської Русі, проживали компактно. При визначенні території їх розселення у дослідників не було надто великих протиріч. Однак при визначенні етнографічних меж південної Лемківщини, чим займалася значна кількість як українських, так і зарубіжних дослідників, майже в кожного були свої окремі концепції теорії заселення лемками цієї території.

М. Грушевський, аналізуючи польсько-угорські хроніки XIII ст., стверджував, що Галицька Русь сягала верхів’я ріки Торису і Топлі і що південні лемки, правдоподібно, вже в XIII ст. були там, де ми їх бачимо сьогодні [3, c. 456–473].

Про розселення русинів на Східній Словаччині подає в своїх матеріалах в 1780 р. К. Готліб фон Віндіш [14].

П. Шафарик [19] накреслив тільки приблизну територію розповсюдження української мови, яка, виходячи з Галичини річкою Топлею через Рокитів до Довгої Луки коло Бардієва, далі обходить Стропків та Гуменне і йде руслом Топлі на південь, а від гирла ріки Тарнави в Топлю повертається на схід.

Уточненням етнографічних меж південної Лемківщини займався Я. Головацький [2, c. 38–39], який розмежував українців від словаків. Ця межа, за його визначенням, проходила із півночі з долини ріки Попрадта, ріки Торису і до Пряшева, а звідси на Мукачів і далі вздовж Лабірця до Капушан. Він твердив, що руський народ майже виключно проживає в Мармароській, Березькій, Угоцькій, а в Земплінській і Шариській Жупах тільки в північних частинах.

На основі релігійної приналежності О. Кучубинський [8] визначив у 1874–1876 р., що розселення лемків Словаччини переходить ріку Попрад і дещо на схід від цієї ріки починається західна межа угорських русинів. Йдучи на південь, вона проходить ряд міст: Гнізда, Кежмарк, Левочу, до Горнаду, а потім правим берегом Горнаду до Кошиць, а звідти – за течією Бовдви до Мішкольця.

І. Верхратський у праці [1] на підставі діалекту «лем» вважав, що тільки в Шариській Жупі проживали лемки, а далі від неї розташовані тільки невеликі групи русинів.

Багато зусиль вклав у дослідження лемківського діалекту В. Гнатюк [26], який встановив, що лемківський діалект поширений в Пряшівській греко-католицькій єпархії, і подав список 134 сіл з руською мовою в Шариській Жупі і 20 сіл на Спиші – разом 154 села, яких можемо вважати лемківськими.

Використовуючи офіційний перепис населення за 1900 р., Я. Нідерле [15] включив села, в яких у значній кількості було словацьке населення з території, заселеної українцями.

Заслуговує на увагу праця Б. Варсика [21], в якій автор подає карти кордонних засік XVI–XVII ст. на Спиші, Шариші та Земпліні, де визначаються етнічні межі, які доводять, що руське населення з’явилось за Карпатами до XII–XIII ст., коли ця територія ще не була угорською.

Починаючи з 1951 по 1965 рр. багато зусиль у дослідження словацько-української мовної межі вклав В. Лашта [9].

Крім інших праць з цього важливого питання, в 1989 р. видано Атлас українських говорів Східної Словаччини, який після смерті автора доопрацювали та упорядкували З. Ганудель, І. Ріпко та М. Сополига. Це дослідження охоплює 250 сіл, якими і визначено територіально-етнографічні межі українців-русинів Словаччини.

Необхідно відзначити, що про етнографічні межі північної та південної Лемківщини в основному ми подали висновки найбільш відомих авторів, які по-різному визначили ці межі. Більш детально питання розташування лемків з урахуванням тверджень усіх авторів окреслені картами їх етнографічних меж, опрацьовані В. Струмінським [10, c. 25–87].

__________________________

1. Верхратський І. Знадоби для пізнання угро-руських говорів. ЗНТШ. Львів, 1899. Т. 27.

2. Hoìowacki J. F. O Halicke a Uherske Rusi. Casopis ceskeho Muzeum. Praha, 1845. S. 17.

3. Грушевський М. Історія України-Русі. Львів, 1905. Т. II. С. 456–601.

4. Добрянський А. О западних границах Подкарпатской Руси со времени св. Владимира. Мин. народного просвещения. Петербург, 1880. С. 208.

5. Зілинський І. Карта українських говорів з поясненнями. Варшава, 1935; його ж Питання про лемківсько-бойківську границю. Lud Slowiañski. T. IV. Z. 1. Kraków, 1938.

6. Кубійович В. Етнічні групи Південнозахідної України (Галичина] на 1.1.1939 р. ЗНТШ. Лондон, 1953. Т. 160.

7. КняжинськийА. Межі Бойківщини. Літопис Бойківщини. Самбір, 1931. № 1.

8. Кочубинский А. Заграничный отчет о занятиях славянскими наречиями. Записки Новороссийского унивеситета. Одесса, 1876. Т. 20.

9. Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччини. Братіслава, 1991.

10. Струмінський Б. Територія. Історичний нарис поглядів. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 25–86. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].

11. Торонський А. Русини-Лемки. Зоря Галицкая яко альбум на год 1860. Львов. 1860.

12. Кордуба М. Західнє пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном. ЗНТШ. Львів, 1925. Т. 138–140. С. 159–245.

13. Falkowski J., Pasznycki В. Na pograniczu lemkowsko-bojkowskim. Prace etno-graficzne. Lwów, 1935.

14. Gottlieb von Windisch K. Geographie der Königreichs Ungarn. Presburg, 1780.

15. Niederle L. K sporu o ruskoslovenské rozhraní v Uhrách. Slovansky Pfehled. R. 5. Praha, 1903.

16. Kopernicki I. O góralach ruskich w Galicji. 1889.

17. Pol W. Prace z etnografii pótnocnych stoków Karpat. Wroclaw, 1966.

18. Reinfuss R. Etnograficzne granicy temkowszczyzny. Ziemia. 1936. № 26.

19. SafárikP J. Slovanske starozitnosti. Praha, 1837.

20. Stiber Z. Wschodnia granica temków. Sprawozdania z czynnosci posiedzien PAN. Kraków, 1935. T. 40.

21. Varsik В. Osidlenie Kosickej kotliny s osobitnym zretel’om na celé vychodné Slovensko a horné Potisie. Bratislava, 1977.

22. Udziela S. Rozsiedlenie temków. Wisla. 1884. № III.

23. Zubrycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temze królewstwie. Lwów. 1837.

24. Lewicki J. Grammatik der Ruthenischen klein russische Sprache in Galizien. PrzemySl, 1834. S. IV–V.

25. Bendza M. Prawoslawna diecezja przemyska w latach 1596–1631. Studium historyczno-kanoniczne. Warszawa, 1982.

26. Гнатюк В. Русини Пряшівської єпархії і їх говори. ЗНТШ. Львів, 1900. Т. 35–36.