Читать книгу Григорій Косинка - - Страница 2

Широкої наукової чи художньо-белетристичної біографії Григорія Косинки досі не написано, як і не видано повного зібрання його творів. Є дві автобіографії письменника (1923, 1925), що друкуються в цьому виданні, літературні портрети та дисертаційні дослідження, окремі збірники творів і спогадів про письменника, зібрані після реабілітації невтомною і вірною дружиною Тамарою Михайлівною Мороз-Стрілець, яка після реабілітації чоловіка по зернятку вишукувала в бібліотеках, архівах і у приватних зібраннях усе, що стосувалося чесного імені її чоловіка. Кожну знахідку вона буквально фетишизувала, ділилася своєю радістю з друзями. Навіть і за перо вона взялася, щоб своєю літературною працею (переважно написанням спогадів про Косинку і його найближче оточення) зафіксувати те, що не підлягало забуттю.

Тамара Михайлівна уособлювала тяжку долю української жінки з мужнім характером. Своє життя вона переповіла, але далеко не повністю у своїх спогадах про Григорія Косинку і його сучасників. Ще багато-багато епізодів залишилося поза сторінками її мемуарів. Ось один із них.

Після арешту 1938 року її хворого і вже літнього батька, родину Морозів виселили (викинули!) з квартири. Іди куди хочеш, але кругом одні обмеження – щодо проживання, роботи. Навкруги замкнуте коло. Тоталітарна система якщо не карає ув’язненням чи смертним вироком, то навіть не дає можливості на елементарне існування.

Опинившись буквально на вулиці, немолода жінка із донькою Тамарою – дружиною розстріляного письменника Косинки, – не мали де переночувати. Навіть добрі люди боялися пустити в хату, адже це ЧСИР’и – «члены семьи изменников Родины».

ЧСИР – і така стаття була в Карному кодексі гуманної радянської системи, яку застосовували для позбавлених прав жінок і дітей, тобто членів родин репресованих осіб.

Якісь добрі люди тимчасово надали для Тамари Михайлівни з її мамою сарайчик у дворі будинку, де вони серед усілякого господарського хламу могли якось переночувати. Але знайшовся один «доброзичливець» (колишній військовий), який пронюхав, що дві нещасні жінки переховуються в сарайчику, і виселив їх звідти таким чином: вилив із діжки смердючий торішній розсіл з-під огірків. Подальше проживання в тому помешканні стало неможливим…

* * *

Доля подарувала мені радість довготривалого спілкування із багатьма людьми, і серед них – Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець, дружина незабутнього Григорія Косинки. Вона була жінкою надзвичайно скромною, але мала твердий і наполегливий характер.

Наше знайомство відбулося в листопаді 1972 р. в Центральному держаному архіві-музеї літератури і мистецтв УРСР, куди вона прийшла оглянути влаштовану мною як науковим співробітником цієї установи виставку документів, присвячену 60-річчю від дня народження Андрія Малишка.

Під час оформлення тимчасової ювілейної експозиції із багатої рукописної спадщини поета, подарованою державі його вдовою Любов’ю Забаштою, я помістив у одній з вітрин вірш, присвячений пам’яті Григорія Косинки.

Тамара Михайлівна була здивована такою несподіваною знахідкою з такою короткою поетичною характеристикою видатного поета-земляка з Обухівщини, про яку вона довідалася лише на виставці.

– А мені Андрій Самійлович і не сказав про те, що написав такого вірша…

А вона ж збирала усе-все, що стосувалося пам’яті Косинки. Вона була в постійних пошуках. У цьому її схожість із Варварою Олексіївною Губенко-Маслюченко – дружиною Остапа Вишні, яка не проминала нічого, що стосувалося її чоловіка. Якось я був свідком її обурення, коли Олесь Гончар, надавши для копіювання лист Остапа Вишні до нього, попросив повернути їй оригінал. Вона вважала, що лист Остапа Вишні має зберігатися саме в його сімейному архіві. Принагідно зауважу, що цей лист 1991 р. Олесь Терентійович передав на зберігання до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Тамара Михайлівна була прекрасною оповідачкою, але, на жаль, не зафіксувала всього того, що розповідала, напевно, не тільки мені. Але й за написане і опубліковане нею (її прийняли навіть до Спілки письменників України) щира їй вдячність, бо те, що стало документом, уже назавжди залишиться в історії. Вона часто приходила на територію Софійського собору в Києві, де прожила найщасливіші роки свого спільного життя із Григорієм Михайловичем, дивилася на вікна своєї колишньої квартири. На тому одноповерховому будинку було вдало припасовано унікальну меморію – бронзове погруддя Григорія Косинки роботи скульпторки народної художниці України Галини Кальченко. Біля того погруддя завжди була гілочка вічнозеленого ялівцю – символ нев’янучої любові дружини до чоловіка. Не проминала Тамара Михайлівна і майстерні художника Івана Васильовича Батечка, що містилася у напівпідвалі одного з будинків Софійського заповідника. А далі, оминувши Святу Софію, заходила в приміщення колишньої бурси – до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, де в неї були постійні якісь справи. Туди ж вона передала і все те, що пощастило їй урятувати або зібрати впродовж кількох десятиліть після трагічної загибелі Григорія Косинки.

У свої спогадах «З криниці болю…» Т. М. Мороз-Стрілець згадувала як її подруга із 1929 р. із часу вступу до Київського художнього інституту, а потім і в роки навчання в Київському кіноінституті Олена Контребинська після опублікування у грудні 1934 р. вироку про розстріл 28 осіб у місті Києві «по делам о террористах-белогвардейцах», у тому числі і Григорія Косинки, примчала до вбитої горем молодої вдови і «замість сентиментальних слів заспокоєння твердо сказала:

– Треба врятувати особисті речі Григорія Михайловича, збірочки його творів, коротше, все, що лишилося після обшуку. Все це я заберу до себе. Ти повинна вірити, що настануть інші часи…

Чи треба говорити про громадянську мужність і високу людяність Олени, яка в той страшний час зуміла не тільки підтримати мене, а й зберегти видання, фотографії, особисті речі Григорія Косинки! Тепер вони експонуються у ЦДАМЛМ УРСР, у літературному музеї УРСР, на батьківщині письменника в Обухові»[1].

Якось до відділу рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, де працював 1982 р., прийшла дуже схвильована Тамара Михайлівна і прямо з порогу промовила, затинаючись:

– У мене … д-дуже … приємна … новина. Я нарешті достукалася до архівів КДБ. Там сказали, що віддадуть конфісковані під час обшуку матеріали Григорія Михайловича.

– А чи показували хоч якісь матеріали, – поцікавився я.

– Н-ні… Не показували, але сказали, що такі матеріали в них є.

Я намагався заспокоїти Тамару Михайлівну, але ще більше розтривожив, бо сказав, що не вірю в те, щоб із такої організації щось віддали «на волю».

Мій песимізм мав певні підстави, бо до того часу архіви ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ розчиняли свої двері тільки особливо довіреним особам із спеціальними допусками.

Так Тамара Михайлівна й не довідалась, що ж зберігалося тоді «в сумних архівах ГПУ» (В. Сосюра). Сьогодні ж таких матеріалів не виявлено. Можливо, їх тоді ж було знищено, як, наприклад, 1980 р. було ліквідовано (очевидно, спалено чи перемелено на спеціальній машині) справу-формуляр Володимира Сосюри. Тодішній керівник прес-центру КДБ УРСР полковник В. Попик якось сказав мені, що бачив рукописи В. Сосюри. Я запитав його, чи не була це поема В. Сосюри «Махно», написана 1924 р. і віднесена 1931 р. в архіви ДПУ його новою дружиною Марією Гаврилівною, яка боялася за життя свого чоловіка. Відповіді я не отримав ніякої.

Слідчої справи Г. Косинки за 1934 р. досі не виявлено. Отже, не маємо документів про те фальсифіковане слідство, як і не маємо опису конфіскованих у процесі обшуку речей чи акта про їх знищення. Такі документи є у слідчих справах Остапа Вишні і М. Драй-Хмари.

Донедавна залишалася недоступною справа-формуляр № 11454 на Косинку-Стрільця Григорія Михайловича, сформована ще органами Держаного політичного управління УРСР наприкінці 1920-х років. Ця справа нині зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України і в електронному варіанті доступна для всіх бажаючих із нею ознайомитися. Підготувати її для публікації було справою нелегкою через стан збереження документів, але нині це зроблено і вона вперше оприлюднюється у повному обсязі зі збереженням усіх особливостей мови авторів – творців цих документів. Серед них – найбільший масив донесень агентури ДПУ, яка творила біографію-комромат на молодого прозаїка, талант якого проявився у ранніх творах, але так і не розкрився повністю через постійне переслідування і передчасну загибель – розстріл як ворога народу.

Справа-формуляр на Косинку-Стрільця Григорія Михайловича була заведена, очевидно, не раніше ніж 1929 р. і не пізніше ніж 1930 р. Установчі дані заповнювалися від руки на друкованому бланку (недатованому) в Харкові, де зазначалося, що він – письменник-попутник, редактор Харківської радіостанції Наркомосу України, за соціальним і політичним минулим – колишній укапіст, мешкає за адресою: Барачний провулок, б. № 3, кв. 25.

У короткій довідці дається характеристика, що Косинка – яскраво виражений шовініст, який не приховує цього; проповідує антисемітизм, називаючи євреїв більшими шовіністами, які ненавидять українців. Письменник нібито відкрито заявляє про недостатність самостійності України і необхідність мати самостійну українську армію. Автор довідки робить висновок, що письменник кіно не знає, працює в редактораті один рік.

Наведемо кілька прикладів із агентурних донесень на Г. Косинку і його оточення.

Ось який список псевдонімів секретних співробітників (агентів) за справою-формуляром, які подавали донесення на Г. Косинку в органи ДПУ: «Б. С.», «№ 7», «Александров», «Журналіст», «Бузько», «Інтернаціоналістка», «Бідовий», «Беденский», «Холмский», «Дипломат», «Яге», «Жан», «Матфет», «Леонов», «Кипяч», «Око», «Профессор», «Гауптман», «Квітнева», «Оль», «Актер», «Литератор», «Овручский», «Обновленная», «Політіка», «Немо», «Стелла», «Поліщук», «Активист», «Ильяшенко», «Иванова». Усього – 31 сексот, а ще були донесення невстановлених агентів. Отже, очевидно велику «небезпеку» бачили спецоргани в особі молодого і талановитого письменника, якого, можливо, більше розуміли і цінували за межами України.

Агент «Б. С.» у недатованому донесенні повідомляє київський оперативний сектор ДПУ (СПО – 2 гр.), що в Київському будинку літератури щодня збираються в більярдній письменники Косинка, Плужник, Антоненко-Давидович, Тенета. Ці зустрічі особливо помітні після приїзду до Києва Підмогильного.

Черняк [член КП(б)У], заступник Голови Правління ВУФКУ і завідувач художнього відділу – ідеологічний керівник редакторату із шовіністичним ухилом; під його керівництвом працюють «вірні йому» Косинка, Загул, Ярошенко, які часто бувають у нього вдома.

У довідці (осінь 1931 р.?) про стан справ у сценарних майстернях від сценариста кінофабрики Косинки, якого мали звільнити з посади, невідомий агент зафіксував такі слова: «П’ять років я працюю в кінематографії, каже Косинка, – але це, очевидно, для Українфільму не має ніякого значення, бо мене фактично викидають напризволяще. Навіть Микола Олександрович (тобто Микола II) не поступив би так з якимсь небудь столоначальником і залишив би останнього на якійсь іншій роботі, якби не було безпосередньої посади. Я все-таки дещо зробив для української культури. Моє ім’я не можна викреслити з історії української літератури. Творча потенція в мене є, як ніяк Косинка ще напише оповідання та повість за рік. Одно слово “не пропаду”. Тоді Косинка ходив дуже скривджений, пригнічений, з гірким настрієм, але за декілька днів він повеселішав і радиться, чи йти йому редактором до відділу хроніки (Харків), куди він мав призначення (очевидно, за підтримкою Бажана та Борзаківського)» (Арк. 7).

Агент № 7 повідомляв ДПУ про політичну ситуацію в літературному житті Києва після процесу СВУ (9 березня – 19 квітня 1930 р.), де на лаві підсудних «сидів цілий ряд буржуазних київських літераторів (сам Єфремов – буржуазний історик літератури, а Ніковський – критик, Старицька-Черняхівська – письменниця, Івченко – письменник тощо). […]

Виявлення буржуазної ідеології в літературі не вичерпується літературною роботою одвертих політичних ворогів пролетаріяту.

Для Київа була дуже примітна і видатна в попередні роки група так званих “неоклясиків”. “Неоклясики” були справжньою (нерозбірливо. – С. Г.), що рішуче одмежувалася од дійсности, захоплювалася формою, естетизмом, але разом з тим окремі виступи неоклясиків відбивали й активніше ідеологію українського націоналізму.

Чимало виявилися впливи буржуазної ідеології в творах групи письменників, що колись об’єднувалися в групі “Ланка”. Ця група існувала в часи існування УКП і стояла близько до цієї партії. Коли кращі “укапісти” вступили до КП(б)У, “Ланка” не пійшла за ними і лишилася осторонь від генерального шляху рев. літератури, пізніше в групі “МАРС”, а тепер ніяк не об’єднуються. Проте основне ядро кол. “Ланки” не змінило свого характеру, найвидатніші письменники цієї (нерозбірливо. – С. Г.) групи Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, В. Підмогильний. Косинці критика закидала куркульську ідеологію (крім двох-трьох творів), Б. А.-Давидовичу – націоналізм (особливо повість “Смерть” і збірка нарисів “Землею українською”), Підмогильному – філософські і психологічні шукання антимарксівського-буржуазного характеру. […]

Основний фронт революційної літератури становлять ВУСПП, “Молодняк”, а так само “Плуг” і “Західня Україна”.

Косинка Григорій Михайлович (нерозбірливо. – С. Г.) Тупий, надзвичайно скупий, загарбливий, пишається, гордує молодшими, клясовість максимальна, політична неписьменність […]

Надмірно любить біліярд, грає щоденно. […]

Під машкарою байдужості до сц. боротьби, намагається заховати свої клясові симпатії до куркуля, що його ідеологією перейнята вся К[осинчина] творчість. Відмежовуючись від соц. т[ематики] в своїх творах, він проте прикрашає куркуля, виспівує його, обдаровує всіма ознаками сили. Власницький і націоналістичний світогляд приводять його до ненавистости до «чужих» (інш. націй), що її він прикриває, як і взагалі силкується приховати своє фашистське обличчя основною ознакою його світогляду – “об’єктивізмом”». (Арк. 10–12).

Невстановлений секретний співробітник 28 травня 1928 р. повідомляв, що секретар редакторату (він же автокефаліст) Косинка за відрядженням Наркомосу їде за кордон.

У липні 1928 р. секретний співробітник «Бузько» доповідав спецорганам про стан справ на кінофабриці. Буцімто головний редактор Черняк «запросив до редакторства свого приятеля ЗАГУЛА, людину політично сумнівну, а за секретаря став КОСИНКО; це глибоко переконаний представник реакційно-селянського, дрібновласницького світогляду й прихований, але ж упертий і хитрий ворог радянської влади.

Я ні на хвилину не сумніваюся в тому, що або вся його праця у ВУФКУ детально інструктована контрреволюційною організацією, або він має загальну директиву – шкодити і виконує її на власне розуміння. Ніби для того, щоб остаточно добити редакторат, уже напівмертвий від повернення до колегіяльности, КОСИНКА заводить жорстокий бюрократизм, тяганину, інерцію, висовуючи принцип “як начальство накаже”, наіграним хохляцьким юмором ховаючи те, “що він усе робить не на жарт, а цілком серйозно”» (Арк. 19–20).

Агент «Бідовий» – чоловік рідної тітки по матері Г. Косинки 23 лютого 1929 р. доносив IV слідчому відділенню ДПУ про перебування Г. Косинки разом з Б. Антоненком-Давидовичем на Великдень 1928 р. у рідній Щербанівці. Не забуває цей господар зауважити, що гість Б. Антоненко-Давидович попросив Грицькову тітку подати замість металевих ложок – «нашу рідну українську дерев’яну грушевого дерева ложку». А коли гості прямували до хати брата Григорія Косинки Трохима Стрільця, то Антоненко-Давидович, побачивши гору «Гординний шпиль», запитав «чи не там билися червоно-голодранці з нашими» (наші підрозуміваються зеленовці).

Сільський дядько називає земляків, з якими дружить жінчин небіж: Терпило Іван Іванович, Терпило Пилип Іванович, Чечко Грицько Логвинович, які «тільки мріють про петлюрівщину та зеленовщину». (Арк. 24–25).

Агент «Беденский» у жовтні 1929 р. доносив Київському окрвідділу ДПУ: «Григорій Косинка безусловно является в данное время идеологом и путеводной звездой всей украинской шовинистической и антисов. интеллигенции» (Арк. 26).

У справі-формулярі наявне навіть спецповідомлення співробітників ДПУ про полеміку навколо картини О. Довженка «Земля». Українська і навіть російська інтелігенція позитивно сприйняла цей фільм, але фейлетон пролетарського письменника Д. Бєдного, який у студентські роки складав на честь царя Миколи II хвалебні вірші, розкритикував у газеті «Известия» від 4 квітня 1930 р. цей шедевр української кінематографії.

Секретний співробітник «Яге» в донесенні від 19 грудня 1930 р. надає «професійну» оцінку оповідання Г. Косинки «Змовини» (журн. «Життя й Революція», 1930. – № 7): «Автор заходився змалювати глитайську хитрощ під час колективізації. Поверхово читаючи, оповідання здається актуальним, але вчитавшись глибше, побачимо що оповідання обстоює не колективізацію, а навпаки глитайські господарства. Системою художніх образів Косинка малює глитая і його господарство так, що вам стає шкода і глитая, і його господарство. […]

Не оповідання, а підручник, як шкодити колективізації.

Стопроцентна контрреволюція» (Арк. 35).

Якийсь М. Кочаковський (очевидно, агент ДПУ) 22 грудня 1930 р. згадував 1926 рік і події трирічної давності, коли молодий український письменник «зі старими шовіністичними та антирадянськими поглядами» Г. Косинка говорив про листування із В. Винниченком і про свої плани друкуватися за кордоном через неможливість видавати свої твори в Україні. Це нібито спричинить політичний скандал, але й вирішить проблему публікації творів на батьківщині.

Цей же тип інформує, що Г. Косинка працює у ВУФКУ, «де скупчилися молоді його однодумці». «В розмовах, які мені довелося чути, завжди говорить «ми», себто свідомі українські громадяне, і «вони» – це більшовики». Років 3 я вже не мав нагоди чути його розмови.

Жонатий на доньці автокефального мітрополіта ЛИПКІВСЬКОГО» (Арк. 36).

Остання інформація – дезінформація, оскільки Г. Косинка був одружений на доньці статиста і знаного в 1920-ті роки українського патріота і активіста автокефальної церкви Михайла Мороза, репресованого 15 квітня 1938 р., Тамарі.

Як видно із довідки за березень 1931 р., над Г. Косинкою органами ДПУ було встановлено зовнішнє спостереження – відомому на той час у Європі новелісту присвоїли кличку «Шляпа».

5 листопада 1931 р. начальник Київського оперативного сектора ДПУ УССР Іванов у зв’язку з виїздом до Харкова сценариста Київської кінофабрики Г. М. Косинки-Стрільця просив своїх харківських колег-службистів «встановити його (тобто Г. Косинку. – С. Г.) для надсилки компрометуючих матеріалів» (Арк. 38).

І 23 грудня 1931 р. повідомлялося, що Косинко-Стрілець Григорій Михайлович, 1899 року народження, «уродженець Києва» (так зазначено в інформації. – С. Г.), проживає в Харкові по Барачному пров., № 3, кв. 25 на квартирі свого тестя Морозова (справді – Мороза. – С. Г.) Михайла Ізраїлевича (тут неточність. – С. Г.), який працює статистиком водгоспу; при ньому була дружина – Тамара Стрілець (прізвище чоловіка), яка навчалася в Київському кіноінституті (у довідці – «навчається в Київській кінофабриці»).

Як видно із наших уточнень, у довідці допущено кілька неточностей.

А вже 11 січня 1932 р. харківські оперативники повідомляли начальника оперсектора ДПУ в місті Києві, що громадянин Г. М. Косинко-Стрілець «нами в Харкові встановлен» і просили надіслати їм справу-формуляр на нього.

У травні, за повідомленням родича-сексота «Бідового», Г. Косинка приїжджав до Щербанівки і приходив до рідної тітки (дружини донощика) і хвалився, що «в Київі ідуть великі арешти, більшість арештовують офіцерню, і розстріли ідуть на по[ва]л – по (100) сто чоловік у ніч – одну фразу добавив – Щось повинно скоїться» (Арк. 48).

Якийсь агент «Леонов» 8 жовтня 1931 р. повідомляв, що на кінофабриці є «хор людишек, которые очень гордятся, что они щирые украинцы и которые тайно надеются в конце концов повесить всех жидов и кацапов.

Самый честный из них Григорий КОСЫНКО».

Цей же агент розповідав про цілоденну розмову з Косинкою, цитував слова героя-червоноармійця із неназваного оповідання («Боровся, боровся, а чортзна за що»), переказував нарікання на складність роботи письменника, пристосуванство критиків, примітивність рецензентів, його захоплення творчістю Євгена Маланюка і Дмитра Донцова. Найвідвертіший серед письменників Косинка не сидить на місці, а із Сергієм Жигалком «лазять по хуторах і приміських колгоспах. І про все говорять із недоброю усмішкою стряпчого» (Арк. 49).

Агент «Кип’яч» 20 грудня 1931 р. повідомляв, що з Києва, після розгрому центру СВУ, до Харкова починають переїжджати письменники, які були ідейно зв’язані з цією організацією, – Підмогильний, Косинка, Плужник і, частково, Тенета. А далі – дуже широкі і ґрунтовні характеристики на кожного з них. Із стенографічною точністю задокументовані вислови Г. Косинки, який був, на думку агента, повною протилежністю прихованому і надзвичайно обережному В. Підмогильному. Косинка, за донесенням «Кип’яча», серед широких кіл громадськості часто виступає як страдник із терновим вінцем обвинувача під’яремної України взагалі, а робітників і селян зокрема. «Взагалі Київ, – говорив Косинка, – для органів Радянської влади якщо й існував, то лише для того, щоб шукати там СВУ, вишукувати і добивати голодних «крамольників», які будують змови проти Москви. Я втік від голодної смерті із Києва». (Арк. 61). А в Харкові (за словами Г. Косинки) російському письменникові платять за перевидання його творів більше, ніж письменникові українському. Членам літорганізації ВУСПП, здебільшого хаптурникам, сплачували гонорари вдвічі більші, ніж йому. «Бувало так, – зізнавався Косинка, – що я порвав свій рукопис і кинув йому (видавцеві. – С. Г.) в морду» (Арк. 61).

Невстановлений агент у червні 1933 р. повідомляв, що Б. Антоненко-Давидович захворів на черевний тиф, але його відвідують Є. Плужник, Г. Косинка, вдова письменника С. Васильченка та інші особи, серед яких був інформатор, який зафіксував висловлювання хворого: «Ага, ось візьму та здохну, на кому тоді будуть заробляти Шабліовський і Ле собі додаткові пайки і за ким тоді буде стежити ДПУ».

Дуже розлоге донесення про події на Київській кінофабриці подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвісного документа зберігся у справі-формулярі на Григорія Косинку. Вона повідомляла, що письменник «поїхав до Харкова реабілітуватись і що його таки реабілітували і Косинчина “Гармонія” ніби виходить окремим виданням» (Арк. 22). А наступне її донесення від 19 серпня 1933 р. – інформація про трьох «одіозних» письменників: «Антоненко з Плужником та Косинкою рідше можна було бачить. Взагалі Антоненко після цього свого виступу 10.VI до Будинку літератури майже зовсім не виходить. Зараз він лежить хворий. Плужник і Косинка бувають майже щодня і здебільшого грають у шашки» (Арк. 25).

У донесенні цієї ж сексотки «Обновленная» від 30 червня 1934 р. подається інформація про київських письменників, зокрема про М. Рильського, а також висловлюється її здогад про те, що Г. Косинка, який на той час ніде не працював, але мав гроші, які нібито заробляв, перекладаючи українською мовою Євангеліє.

Агент «Журналіст» (очевидно, таки справжній професійний журналіст!) повідомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рік голодомору!) про виступ у київському Будинку літератури харківського вченого директора Інституту ім. Тараса Шевченка Є. Шабліовського.

У тому виступі йшлося про «ворожі вилазки в літературі», «про послаблення класової пильності» і навіть висловлювалося те, що серед місцевих літераторів є «петлюрівські підспівувачі», які проводять свою роботу серед молоді. Нібито хтось із старших майстрів слова умовляв якогось молодого і вже популярного письменника перестати оспівувати будівництво (звичайно, соціалізму), а продовжувати писати поему про «Мазепу».

Присутні на нараді Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник і Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу і перший із них різко виступив проти Є. Шабліовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрівців, критика не звертає уваги на перелом у його творчості і т. п.».

Агент під псевдонімом «Ільяшенко» у донесенні від 31 березня 1934 р. (за вісім з половиною місяців до розстрілу письменника) детально описує його творчі задуми. Косинка зізнавався, що міг би написати збірку до 15 новел (12 друкованих аркушів), але ці твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскільки їх вважатимуть контрреволюційними. Косинка навіть переповів сюжет декількох новел, більшість яких розкриває тему голоду в Україні в 1933 р., від якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не більшість населення. Письменник говорив, що із двадцяти хат на сільському кутку залишилося лише 2–3 сім’ї, наводив випадки людоїдства.

Агент «Ільяшенко» переповідає зміст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки.

Новела 1. Відома партійна діячка, стривожена слухами про голод у селі, приїжджає туди, де в рідній хаті бачить двоє страшних створінь і впізнає в них своїх братів. Один із них, побачивши сестру в літньому платті з оголеними руками, промовляє «М’ясо» і йде шукати сокиру. Вона кидає їм хліб, на який вони накидаються, і, користуючись цим, із жахом утікає. Жінка сходить з розуму.

Новела 2. На печі сидять голодні діти. Пацюки обгризли трупи померлих батьків і намагаються вилізти на піч до дітей. Боротьба дітей із пацюками. Сюжетно-психологічний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильніше, ніж нашестя мишей у відомій поемі Жуковського «Єпископ Гатон».

Новела 3. «Експрес С-5» У поїзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить під конвоєм ДПУ громадянин. Співчуття пасажирів. У купе їдуть кооператори та інспектор розшуку із собакою. Всі заснули. Заарештований, якому загрожує смертна кара, вирішує втікати через вікно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання і муки. Нарешті заарештований розбиває скло і вистрибує через вікно.

Новели 4 «Бариня» і 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповідає про стару пенсіонерку, осколок капіталістичних відносин, яка підлягає виселенню із монастиря під тиском коменданта Сосонкіна. Потім жінка несподівано для себе отримала квартиру (звідси «советская барыня»). Тут же – професор Пулька; там же фігурує дід. У важкий для колгоспу день після хитань і саботажу він кинувся в’язати перевесла і захопив цим прикладом дівчат.

Але агент Ільяшенко значно детальніше розписує творчі плани Г. Косинки для спецорганів, ніж про це згадувала значно пізніше вдова письменника.

Про новелу «Перевесла» розповідала згодом у своїх спогадах Тамара Михайлівна: «Восени 1934 року ми їхали до будинку творчості у Межигір’я. Милувалися красою Дніпра та його мальовничими берегами. Григорій Михайлович декламував Шевченка.

А за кілька хвилин звернувся до мене:

– Закінчу “Перевесла”, одержу гонорар, і поїдемо тоді до Дніпропетровська.

– Чому саме до Дніпропетровська?

– Адже ти знаєш, що я хочу скласти збірку “І Дніпро заговорив”. На цю думку надихнули мене рядки Шевченка “Розкуються незабаром заковані люди…” та збірка пісень Михайла Драгоманова. Перші новели моєї збірки мають нагадати епізоди минулого нашої країни, тобто про що “мовчав Дніпро”»[2].

Узагалі тема агентури, або в первісному формулюванні сексотства, у радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб, можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників – дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.

Агент Бідовий із села Щербанівки – чоловік рідної тітки Григорія Косинки – писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.

Але, як можна гіпотетично визначити, – серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки – майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна річ – дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша – викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.

За умов постійного стеження і критиканства про творчий спокій Косинка не міг навіть мріяти. Вільнолюбивий характер письменника і небажання пристосовуватися до тодішніх умов і писати на догоду системі, враховуючи вимоги вульгарно-соціологічної критики, що змінювалася буквально зі зміною політичних компартійних директив і постанов, – він не міг. Примусова колективізація, якої не змогла уникнути його родина у Щербанівці, яку «колективізували» і яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фізичний і моральний стан ще донедавна здорового сільського молодика. Літературні заробітки (гонорари) були дуже скромними, і до того ж таким, як він протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати і виправляти чужі рукописи – у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в редакціях журналів та видавництв, але цікавими для нього все-таки були роботи відповідальним секретарем Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ), у Державному видавництві України та в радіокомітеті. У мемуарах сучасників чимало згадок про те, як Косинка читав власні твори на публічних зібраннях. Він буквально заворожував слухачів тональністю свого голосу (баритона). Свої новели він читав напам’ять, професійно по-акторськи відтворюючи діалоги. Його природжена майстерність була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тільки слухацька публіка чи радіослухачі зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорія Косинки. Про це писали у своїх донесеннях і таємні агенти під нерозгаданими досі псевдо – вони відзначали магічний вплив художнього слова, особливо на молодіжну аудиторію.

На жаль, ніяких фонозаписів голосу письменника досі не виявлено.

Секретні співробітники (сексоти), які писали донесення на Григорія Косинку, – це були люди переважно із його оточення. Деякі з них (не ті, звичайно, що займалися щоденним постійним спостереженням, – коли вийшов із дому, куди пішов і з ким зустрічався) уміли, як кажуть, залізти в душу і «розговорити» свою жертву, яка ставала відвертою і розкривала навіть свої творчі плани.

У справі-формулярі зібрано невелику кількість листування Г. Косинки. Це, переважно, копії тих листів, які виготовлялися агентурою під час перлюстрації. Доля оригіналів цих листів невідома. Очевидно, вони втрачені назавжди у веремії тих подій, у яких опинилися автори тих послань, а згодом і їхні спадкоємці.

Виняток становлять лише вісім листів Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., які одержував адресат за кордоном і які збереглися в його особистому архіві, що донині перебуває як власність Української Вільної Академії у США у сховищі Колумбійського університету (в так званому Бахметьєвському архіві). Їх уперше опублікував проф. Григорій Костюк у виданні: Слово. Збірник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328.

Втрати родинних архівів репресованих письменників були величезними, адже «членів сім’ї зрадників батьківщини» (кримінальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири і позбавляли права на проживання у великих містах і населених пунктах. Поспіхом щось продавали (переважно меблі і якісь речі), роздавали для переховування друзям і сусідам (архіви, бібліотеки тощо).

Дружина Остапа Вишні артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, яку змусили звільнити після арешту чоловіка власну кооперативну квартиру в харківському будинку письменників «Слово», відвезла 1934 р. архів на збереження до своєї тітки на вулицю Пермську, 13, але перелякані родичі спалили згодом усі папери, залишивши для себе дещо із побутових речей. Навіть бюст Остапа Вишні було розбито, а уламки закопано десь у сараї. Про все це довідався автор цих рядків, коли 1983 р. розшукував у Харкові сліди письменницького архіву.

Слідчі під час арешту проводили обшуки (труси) і вилучали (конфісковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на їхню думку, націоналістичний характер.

Після завершення слідства або й пізніше увесь комплекс конфіскованих матеріалів знищувався, і в архівно-слідчій справі залишався лише акт на утилізацію. У справах-формулярах, які заводили на певну особу, впродовж усього періоду стеження концентрувалися компрометуючі матеріали на цю особу і її оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних співробітників (сексотів), пізніше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспільстві означало «донощик» і мало дуже неприємне забарвлення, тому агентам надавали навіть милозвучні псевдоніми.

У справі-формулярі № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копій його листів: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрілець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрія Стрільця (27 грудня 1931 р., 25 січня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 січня, 6 лютого 1932 р.) і два листи від нього (15 грудня 1931 р., 12 січня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).

25 січня 1932 р. Г. Косинка писав київському товаришеві Іванові Євлашенкову із Харкова:

«Моє життя?

Живу, працюю, писав був…

Я переважно працюю… новелі, Ванунцю, тільки вряди-годи сняться мені. Правда, листовно ніколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горілки…

Листи – суха схема людських думок.

А мені хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами…

Хай ця розмова, Ванунцю, зачекає на нашу зустріч: за два-три місяці я збираюся одвідати Київ». (Арк. 75).

Після перлюстрації цього листа співробітниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача української мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довідка, де подавалися біографічні відомості та зазначалося, що 1931 р. він був заарештований органами ДПУ.

Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європі, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з українськими письменниками, які проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником і, особливо, В. Винниченком, були під пильним контролем органів ДПУ.

В автобіографії, написаній 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малої прози В. Винниченка Г. Косинка написав і свої перші твори (оповідання «На буряки» було надруковане в київській газеті «Боротьба» 4 травня 1919 р.).

Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з України від 12 травня 1923 р. Г. Косинка зізнається вже відомому в Європі письменникові: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчість, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашої сірої “Адигейщини”»… (Є такий твір суч. харківського Гомера – Вал. Поліщука!). […]

«Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша і я радо її приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала філософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертає до тебе – і сонце, і матерію – хочеться тоді подивитись на голі спини дядьків, гранчасті шиї… ех, люблю я американські трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […]

Коли можна буде – пришліть гонорар грошима; так само, як будете посилати річеву посилку – присилайте все міцне, але просте: добре було б одержати матерії на пальто, але це хай пізніше, тільки я боюся, що можуть закрутитись події, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробіть… Добре?

На днях висилаю Вам одно своє велике оповідання – друкувати треба без підпису, а може Ви прочитаєте і зовсім його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»[3].

У листуванні Г. Косинки із В. Винниченком були непорозуміння через пошту. Наприклад, у листі від 20 січня 1927 р. Г. Косинка повідомляє про одержання листа із Франції від 21 грудня 1926 р., але при цьому додає, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, більше непорозумінь виникали через органи ДПУ, які, перлюструючи не лише внутрішнє, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину і не дбало про одержання послань кореспондентів. Але навіть із того, що збереглося в закордонному архіві В. Винниченка та в справі-формулярі Г. Косинки, маємо хоч якийсь невеличкий обсяг епістолярної спадщини письменника. Саме в ній ми знаходимо хоч якусь інформацію про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаїку: «Надіслати свої нові праці не можу – недруковані… У Вас є мій дорібок за якихось 5–6 років (не праці моєї, а “злиденного” писання за найстрашніших умов людини); останні оповідання “Політика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порівняти ці твори з опов[іданнями] з книги “На золотих богів”»? (лист від 21 лютого 1927 р.)[4]. У цьому ж листі Г. Косинка дає високу оцінку оповіданню «Камінний хрест» Стефаника про «біль мужицької голоти», «що ніякого просвітку нам не має», а Винниченко дає надію: «ми, мовляв, молода нація, ми – дужі»[5].

Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилає поштові листівки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дійшов… Сором: хвастаєте Європою, а вона навіть листів адресатам не може доставляти!» (листівка від 17 січня 1928 р.)[6].

У Празі за редакцією Микити Шаповала 1923 р. продовжує виходити, але вже щомісячний суспільно-літературний журнал «Нова Україна» (1922 р. виходив як двотижневик), де почали друкуватися твори молодих письменників із підрадянської України – Г. Косинка, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, М. Івченко та ін.). Серед кількох співредакторів цього журналу був і В. Винниченко, з яким найактивніше починає листуватися Г. Косинка.

26 квітня 1923 р. В. Винниченко записав у своєму щоденнику: «Одержав листа з України від Гр. Косинки. Він – “неблагонадійний”. Заявляє про свою приналежність до мого літературного напряму, називаючи себе моїм учеником. Посилає книжечку оповідань “На золотих богів”. Дійсно, в ній дуже помітний мій вплив, аж до манери деяких ліричних висловлень, звернень до читача і т. п. Просить допомогти харчовими посилками»[7].

А в записі від 7 травня 1923 р. В. Винниченко фіксує про постанову Комітету допомоги голодуючим України: надіслати «посилки Косинці, Підмогильному та іншим». Запис від 12 травня – про «лист до Косинки (через Ірчана)». 17 серпня 1923 р. – про лист Баб’юку (тобто М. Ірчану), де зазначено: «Про посилку Косинці 10 доларів як аванс за видання “На золотих богів”[8].

У наступних щоденникових записах В. Винниченко нотує таке: про надсилання листа до Г. Косинки з подякою за одержання книжки «В житах» (21 грудня 1926 р.); про одержання листа від Г. Косинки та його книжки і збірки творів Ю. Яновського (27 січня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з проханням зайти до київського видавництва «Час» і з’ясувати справу виплати гонорару (8 лютого 1927 р.); про лист до Г. Косинки – довідатися про стан справ із надісланим сценарієм за романом «Соняшна машина» (6 жовтня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з обіцянкою «нагримати на паризьку пошту, щоб доставляла його листи…» (9 січня 1928 р.); про лист від Г. Косинки із повідомленням, як в Україні із запоєм читають роман «Соняшна машина» і як її радісно прийняли літературні кола» (24 січня 1928 р.); про лист від Г. Косинки з інформацією про те, яким популярним на Донбасі став роман «Соняшна машина» («одна бібліотека купила відразу 300 примірників “Соняшної машини”, стоїть велика черга на книжку! Коротко: читач наш, виходить, має добрий смак!») (10 лютого 1928 р.).

«В сумних архівах ГПУ» (за словами В. Сосюри) збереглися копії двох листів С. Васильченка до Г. Косинки і дві відповіді на них. Із них довідуємося, що відомий український письменник наприкінці 1931 р. перебував у скрутному матеріальному становищі («полетіли на Євбаз чоботи, одіяло, білизна») і тому змушений був писати до Харкова і поклопотатися у видавництві «ЛІМ» про одержання гонорару. Г. Косинка у листі від 7 січня 1932 р. звітував своєму київському вчителеві: «Подаю точну інформацію того, що я зробив:

1. Зважаючи на те, що т. СКРИПНИК має точно визначені дні прийому – 7, 17 тощо, я вирішив, не чекаючи на т. Плужника, зробити візиту сам.

Нарком прийняв мене сьогодні 7/I. Я говорив коротко, але зрозуміло: т. СКРИПНИК сказав мені в справі персональної пенсії, що він цілком стоїть і буде стояти за призначення Вам персональної пенсії – справа, мовляв, відповідних мистецьких організацій негайно подбати про те, щоб на обговоренні колегії НКО піднести клопотання… Принципова ж, каже, згода є… А решта – питання часу та нашої енергії. Щодо гонорару в “ЛІМ’і”, то й на цьому фронті ми досягли перемог: за розпорядженням т. СКРИПНИКА сьогодні ж робили в ДВОУ підрахунки…» (Арк. 63).

12 січня 1932 р. хворий, голодний і надзвичайно делікатний С. Васильченко, якому лишилося жити сім місяців (помер фактично з голоду 11 серпня), просив Г. Косинку не домагатися допомоги – «важка це річ і гіркий хліб, куплений на ці кошти». Скаржився письменник на окрліт (радянську цензуру): у підготовленій до друку книжці «Збірка осінніх новел» «двоє з тих оповідань загриз на смерть – одне недруковане, а друге друкувалося в “Ж[итті] й Р[еволюції]”. “Вітер», може, пам’ятаєте, а третє («Осінній ескіз») покалічив і весь мій збірничок розсипався (5 новел). То такий мені жаль» (Арк. 65). Класик української літератури мусив жити в нестерпних умовах – у надзвичайно тісному помешканні, яке не можна було назвати квартирою, температура взимку сягала плюс 4 градуси.

У цьому виданні вперше публікуються у хронологічному порядку всі оперативні матеріали, зібрані у справі-формулярі № 11454 у 2-х томах. Стан збереження переважної більшості документів – незадовільний, здебільшого, це затухаючі тексти машинописних передруків агентурних донесень, копії листів Г. Косинки і його адресатів, довідки, розпорядження, письмові завдання керівного аппарату ДПУ і довідки про їх виконання. На багатьох документах немає дати; вони підшиті до справи-формуляра не за хронологією. Деякі документи довелося датувати орієнтовно, щоб дотриматись хронологічного принципу.

На жаль, обсяг цієї книжки не дозволив опублікувати найкращі зразки шедевральної прози Г. Косинки, його листування в повному, але не дуже об’ємному обсязі із В. Винниченком, С. Васильченком, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Івченком та іншими кореспондентами, тобто вперше представити його епістолярну спадщину.

Без сумніву, давно вже на часі видання збірки творів Г. Косинки, окремим додатком до якої можуть бути документи цієї горезвісної справи-формуляра. Її документи потребують усебічного ґрунтовного коментаря, що є складовою частиною сучасних наукових видань.

Сергій Гальченко