Читать книгу Григорій Косинка - - Страница 7

Пригадую 1968 рік. Готувалися відзначити перший ювілей Григорія Косинки – 70-річчя з дня народження. Ювілейна комісія ухвалила зібрати спогади про Косинку й видати їх до ювілейної дати – листопада 1969 року. На підготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збірочка вийшла з друку буквально напередодні ювілейного вечора.

Стрілою збігають літа… Ось уже наближається й 90-річчя… Підготовлено найповніше видання творів Григорія Косинки.

При підготовці цієї книги переді мною постав далекий, але живий образ Григорія Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмішка, а лагідні й пильні його очі, знов, як і тоді, ніби промовили до мене:

– Тамарча! Ти була поруч зі мною десять років. Ти знаєш про мене те, чого ніхто не знає. Майже всі роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене.

Григорій Михайлович був середній на зріст. Ходив бадьоро, швидко, з піднятою, ніби закинутою головою й здавався вищим, ніж був. Волосся світло-русяве, хвилясте. Передусім привертали до себе увагу його блакитні, що мінилися аж до синіх, очі – глибокі й променисті.

Вловити промені того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалішим був олійний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув.

За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках і діях відчувалася впевненість, і тоді проступали риси вольової вдачі. Те, що задумав, те, чого хотів, досягав і здійснював. Саме ці риси його характеру впали мені в око відразу ж після нашого знайомства.

Вперше з Григорієм Косинкою я зустрілась під Новий, 1924 рік. На зустріч Нового року Григорія Михайловича запросив мій товариш. Згодом він розповів мені, як це відбулося: «Зустрів я Косинку (знайомі вони були з університету) й питаю:

– Де зустрічатимеш Новий рік?

– Та, мабуть, ніде. Щось не накльовується нічого цікавого, – відповів.

– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.

– І чого це я туди піду? Що за інтерес зустрічати Новий рік у колі малознайомих?

– А у цьому колі буде Тамара Мороз, – сказав я.

– Справді? Тоді прийду. Треба ж нарешті побачити цю дівчину. Між товаришами тільки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очі барвінкові, а очі неповторні… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…»

Ми всі уже зібралися, коли до кімнати легкою ходою увійшов Григорій Михайлович. Стримано вклонився, і я почула:

– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.

Коли знайомили нас, то дзвінко сказав:

– Я – Стрілець.

Хтось коло мене тихенько мовив:

– Це Григорій Косинка.

– То й що? – сказала я.

Григорій, думаючи, що то я відповіла на його слова: «Я – Стрілець», блиснув очима, тріпнув чубом і мовив:

– Та нічого, щоб знали, оце й усе…

Я все чекала й придивлялася, коли він виявить себе так, як характеризували мені його товариші. А він майже не брав участі в іграх, веселощах. Протягом вечора між нами хоч і були коротенькі розмови, проте він якось раптом одходив і спостерігав за мною більше здаля. Я ніяковіла: було ж мені вісімнадцять.

Товариші Григорія зверталися до нього:

– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пізнаємо тебе.

– Що тобі? Занедужав? Чи, може, з очей?

– Атож, – відказував Григорій, – саме з очей…

Того вечора ми й не бачили його веселим.

Під ранок, коли почали розходитись, Григорій рішуче, з притиском на першому слові, сказав:

– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всіх – Бувайте здоровенькі, друзі! Красненько дякую!

Ніч була «місячна, зоряна, ясная»… Кружовієм летів сріблястий сніжок… А ми поволі йшли і йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хіба ж могло тоді спасти на думку, що ця біла іскриста дорога є початком спільного нашого шляху?…

Зустрічалися дедалі частіше. Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень.

Я раніше співала в українському народному хорі, яким керував тоді молодий композитор Михайло Вериківський. Григорій Михайлович, виявилося, дуже любив спів. Збирав пісні. І я раділа, що могла йому в цьому допомогти.

Літо принесло нові, неповторні дні, сповнені поезії, щастя, радості буття… Улюблені місця прогулянок – за Дніпром. На мальовничій Довбичці та на чорторийських озерах і луках… Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра. Розповіді його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того літа посміхалося тільки нам! Григорій читав мені Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Українку та багатьох інших авторів. Здебільшого бувало так, що ми обоє однаково сприймали й розуміли художні твори.

Проминуло літо… А восени й побралися.

Мій внутрішній світ був близьким до духовного світу Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увійшла у коло інтересів Косинки та його друзів.

З перших років свого свідомого життя я кохалася у мистецтві, поезії. Трудовий шлях мій почався, так би мовити, з «літературної діяльності» – розклеювала газети на парканах. У революційні дні, часи громадянської війни газети виходили малим тиражем. Друкували їх на цупкому (рудому або темно-сірому обгортковому) папері, з текстом на одному боці.

Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспішала на вулицю Леніна, № 19. У цьому будинку були редакції багатьох газет. Розклеювачів знайомили з найголовнішими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комуніст», «Укрроста», «Вісті Київського губревкому», «Більшовик» та інші й на певних, закріплених за кожним вулицях розклеювали їх на парканах та стінах будинків. За мною були вулиці: Театральна, Велика Підвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеївши першу пачку, бігла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-під рук або запитували:

– Дівчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?

Знайомі знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:

– Розкажи, що цікавого у газеті.

Отож я була й інформатором новин. Тепер такі функції виконує радіо. Тоді про радіо ще мови не було. Й слова такого не чули.

Увечері відвідувала Київський робітничий університет (вільний слухач, бо ще не підійшов вік), який містився у приміщенні колишніх Вищих жіночих курсів, що на вулиці Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберігся. Серед слухачів університету було багато підлітків, а також «літніх» людей, такими нам тоді здавалися 20—25-річні хлопці, навчання яких перервала громадянська війна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дівчаток, які щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинці. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гір. 1918. «Час». Дівчинка гортає сторінки й читає вголос:

Потім інше:

Слухали в захопленні – такі співзвучні нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душі. Мені ж дуже хотілося мати таку збірочку. До мого заробітку «газетяра» батьки додали грошей, і я стала власником збірки «З зелених гір». Зберігала я цю збірочку все життя.

Отак відбулося моє знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорієм другом, до останніх днів життя обох митців… І збірочка «З зелених гір» втрачена…

До речі, з Григорієм Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрічаючи нариси, статті, публікації у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповіла йому про це.

Григорій Михайлович був вдачі веселої, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомітно і з таким виглядом, немов би й не він. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали сміятися, він кине погляд і неначе дивується: чого це, мовляв, так усім смішно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктів порядку денного був звіт бібліотеки. Бібліотекар назвала твори, що їх беруть часто, а потім ті, що користуються меншим попитом, а далі сказала, що от такий-то роман ніхто не бере. І тут почувся голос Косинки:

– Його й вогонь не візьме!

Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція.

Косинка часто виступав на ювілейних літературних вечорах. Пригадую такий вечір у січні 1927 року з нагоди 25-річчя літературної діяльності Василя Стефаника. На вечорі Григорій Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» і присвячений письменникові вірш Марка Черемшини «Під осінь». Читав так гарно і так зворушливо, що аудиторія слухала затамувавши подих. Помітно було глибоку схвильованість і сльози на очах слухачів. У відгуках на вечір у пресі тоді писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторію «Сини» у читанні Косинки…»

Григорій Михайлович писав статті до річниць видатних людей. У травні 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю під назвою «Вічний революціонер». У червні того ж року в газеті «Більшовик» з’являється його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцеві за міжнародну єдність трудящих».

У 1927 році відзначали 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Григорій Михайлович надіслав їй вітального листа, який зберігається у музеї Кобилянської у Чернівцях.

І читанням, і розмовою Григорій умів зацікавити слухачів, він справді-таки перевтілювався у кожний персонаж. Тонка іронія надавала привабливості його розповідям.

Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорія Михайловича розповісти якусь історію чи випадок. Казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш…»

Де був Косинка, лився потік доброзичливих жартів, дзвенів сміх. У товаристві він, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрічі зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»

Поводився з людьми просто, привітно. Без зайвого гонору, зверхності, хоча був уже тоді відомим і популярним письменником.

Сусіди (жили ми у спільній квартирі) поважали й любили його. Зустрічаючи літню людину чи дитину, він ніколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.

У сусідів була маленька доня Олюнька. Григорій Михайлович любив побавитися з нею. Читав їй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимівля звірів», то першій їй подарував книжечку і сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорія Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрітися». – «Ні, не пущу», – відповідав, як у казці, Григорій Михайлович, широко відчиняючи двері й щиро усміхаючись.

В сім’ї був уважний. З глибокою пошаною ставився до моїх батьків. Ніжно любив свою матусю. У своїй родині був найстарший, перший син. Окрім Григорія, в родині було ще три хлопці і двоє дівчат. Про своє дитинство Косинка написав у новелі «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводі, а далі «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, а сам рушив на заробітки до Києва…» (уривок з автобіографії).

Роботі на цукроварні присвячений його нарис «Лист з села» (1919).

У Києві чистив черевики, поневірявся по різних канцеляріях, працюючи кур’єром. Відвідував вечірні «гімназіальні курси». Склав екстерном іспити за шість класів гімназії. Літературну діяльність почав з нарисів, ескізів, фейлетонів, дописів на актуальні тогочасні теми і друкував їх ще до появи новели «На буряки». У 1921 році вступив до Київського інституту народної освіти на історико-філологічний факультет.

Після смерті батька (1920) на плечі Григорія лягли турботи про родину. Він піклувався про братів і сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас і вчилися. Григорій завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагідний по натурі.

Любив усе делікатне, мініатюрне. Речі часто називав у зменшеній формі або іншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «ніжно-хороше». Все, що було йому наймиліше, мало епітет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епізод: Григорій одержав листа, де читачі, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за підписом: «Жук». Я не зрозуміла – чому так. Він пояснив мені, що це перші літери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим ім’ям Григорія. Від мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тільки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось інше, підписані «Жук» або «Ю». З такими підписами у мене є фото і книжка.

Любив правдивість, цінував людей, які мають власну думку і гідність. Поштиво ставився і прислухався до старших товаришів по перу. До молодих сам був доброзичливий і охоче давав поради, допомагав.

Коли щось не подобалось, найчастіше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах».

Ненавидів підлабузництво, безпринципність, самовпевнених хвальків. До таких людей ставився з відразою. Застережливо і вдумливо прислухався до відгуків на його творчість і говорив: «Найбільше треба остерігатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення від успіхів”, бо це зупинить творчість. Думка ж письменника повинна поспішати за часом!»

Даючи інтерв’ю з приводу постанови ЦК від 23 квітня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального спрямування цілого твору…»[10]

Не любив неорганізованості, розхристаності, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотів носити й сказав: «Не переконуй, що модно, і не умовляй. Не буду я її носити. От і все…» Вираз «от і все…» вживав тоді, коли хотів припинити розмову на цю тему.

Природу нашої землі Косинка любив так палко і так милувався її красою, що розповісти про це звичайними словами не можна. Любив він зоряне небо і росяні світанки, багряні сутінки і одвічну красу Дніпра, повінь на Дніпрі і широчінь степів, шелест жита, квітування дерев, біло-синій пухкий сніг і пахощі вітру… Та хіба можна про все розповісти! Казав: «Так цікаво знати, про що саме співають пташки? У них така складна симфонія…»

Довго і уважно спостерігав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не біолог, адже так люблю спостерігати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, – радує мене! Де життя – там радість і краса, краса…»

Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкої калини, гронами жовтогарячої горобини. Дуже любив квіти. З нетерпінням чекав появи весняної квітки сон-цвіт. Не міг надивитися на струнку рожу, на білі троянди, оксамитові красолі. Найбільше ж любив барвисті ніжні польові квіти, а серед них білі ромашки і червоні косинці.

Квітка червоні косинці, як звуть її на Київщині, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона має багато народних назв: залізняк червоний, болотний бурячок, откасник та інші. Від неї походить літературний псевдонім Григорія Михайловича – «Косинка».

Дехто з товаришів говорив йому: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка…»

Григорій Михайлович відповідав: «Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше. Псевдонім залишається, от і все…»

Пригадую, були ми якось у Сочінському будинку творчості і вперше побачили могутні магнолії у цвіту з п’янкими пахощами. Григорія приголомшила краса і цього дерева, і рослинності навколо. Сказав він тоді: «Я думав, що немає нічого красивішого за наші гаї, лани, за рослинність у степах і долинах моєї прекрасної рідної України. Бачу, що природа Кавказу має свою принадність. Проте сказати, що мені приємніший п’янкий дух магнолії за пахощі степу, полину, – це ще питання…»

І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоїм подружкам привіт на листку магнолії». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дійде. Уяви собі, яка то радість – одержати зелений привіт. Це зовсім не те, що паперова листівка, хоч би й з найкращим малюнком».

Такий лист дійшов до Києва. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорій Михайлович.

Косинка у всьому і скрізь знаходив і бачив красу і хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливість, був обдарований відчуттям прекрасного і передавав його людям. Змальовуючи природу, він створює такі емоційні образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад:

«Хай простять мені смугляві берези!..

Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, розляглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками – сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами…

Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…»

Якось товариші мої сказали:

– Хіба можна, прочитавши початок оповідання «Анархісти», що звучить як музика, не відчути естетичної насолоди?

Ось цей уривок:

«Це було літом, любий читачу…

Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими, як молоко, гречками меди пахли… Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу… Добре?.. Ми слухали журливу сагу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози…

Дивувались: “Чудний Дніпро!”

А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і – поплив залізний, як кована небесна дорога… На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця…»

Не можна обминути й такої риси Григорія Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, ідучи пізненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорій якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» і стало йому ім’ям.

Григорій Михайлович дуже любив його і розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос і звертався до Зася, ніби бачив у ньому друга. Підійдеш, бувало, стиха й заслухаєшся з того одноосібного діалогу. Я завжди з цікавістю слухала, як Косинка читав сам собі і прислухався до ритміки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.

З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мімікою й словами, що не можна було відмовити. Проте іноді відмовляла: хотіла побачити, як воно буде далі. Тоді Гриць починав скаржитися собачаті на мене. Починали тоді кружляти вдвох. Зась гавкав і смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими співаночками прохання. Я записувала ці співаночки, й так шкода, що вони загинули.

Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такі юні!

У творах Косинки зустрічаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце; лізе божа корівка, беру її ніжно на руку й запитую: “Хочеш на коліна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держусь?..”»

Григорій Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Він дуже любив спів і глибоко відчував народну пісню. Казав, що пісня збагачує душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливає на почуття й володіє чарівною силою. А пісня – це музика і людський голос разом. І жодний інструмент неспроможний передати мелодійність такого поєднання.

Любив музичні й вокальні твори ліричного й героїчного характеру. Назву кілька: «Думи мої, думи мої» (Т. Шевченка), «Чуєш, брате мій, товаришу мій…» (слова Б. Лепкого), «Лісовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечірня пісня» (Кирила Стеценка), «Вічний революціонер» (І. Франка – М. Лисенка).

До речі, у Косинки немає твору, в який не впліталася б народна пісня, яка не була б органічно пов’язана з ним.

Концертів ми майже не пропускали, а особливо виступів прославленої тоді капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’єри нових п’єс у постановці Леся Курбаса: «Джіммі Хіггінс» за Сінклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франківців під керівництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролі Швейка в п’єсі Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’єси М. Ірчана, М. Куліша.

На дозвіллі Григорій Михайлович любив пограти у більярд. «Я круп не драв, дров не рубав, води не носив, діжу не місив, то хоч кулі покачаю, поганяю», – так говорив. Любив грати в шашки. Проте вільний час здебільшого належав книзі. Косинка читав багато. Літературу найрізноманітнішу. Назву кілька улюблених його письменників: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Гоголь, М. Горький, А. Чехов, О. Пушкін, В. Гюго, Г. Гейне… Маючи феноменальну пам’ять, Косинка блискуче цитував з прочитаного. Коло його інтересів було широке. Він безупинно поповнював свої знання. Мене умовляв, щоб я здобувала вищу освіту, й казав: «Вивчись ти, а тоді я поновлюся й закінчу університет». Через матеріальні нестатки Косинка тимчасово залишив навчання в університеті після третього курсу.

Я навчалась на курсах іноземних мов і мала намір вступити до фармацевтичного інституту. Григорій Михайлович не схвалював такого вибору, але й не заперечував. Вступила ж я на кіно-фотовідділ малярського факультету Київського художнього інституту. Згодом цей відділ реорганізувався в кіноінститут, я стала студенткою операторського факультету. Змінила я своє бажання тому, що захоплювалася мистецтвом, та ще й впливали на мене розмови на мистецькі теми між Косинкою і Василем Касіяном, який у 1927 році на запрошення Київського художнього інституту приїхав з Праги і оселився у нас.

В той час частенько заходили до нас молоді письменники, художники, скульптори. У нашому домі обговорювалися різноманітні події тогочасного культурного життя, яке в ті роки було надзвичайно строкате. Усе це й переконало мене, що справді цікавіше працювати в галузі мистецтва, ніж мати справу з порошками й мікстурами.

Саме тоді кіномистецтво бурхливо розвивалося. Скінчивши інститут, я стала однією з перших жінок-кінооператорів. Але доля склалася так, що працювати за фахом мені не довелося.

Григорій Михайлович цікавився моїм студентським життям і був у курсі всіх наших справ. Кажу «наших», бо в ті роки в інститутах були так звані «бригадні заняття». Наша бригада складалася з кількох хлопців і двох дівчат – мене і Олени Контребинської. Найчастіше бригада виконувала свої завдання у нас. Григорій Михайлович уважно придивлявся до моїх друзів. Цікавився поглядами тих, з ким товаришую, їхніми смаками. Вболівав за наші справи.

Найближчий мій друг – Олена Контребинська. Григорій Михайлович казав про неї: «Вона ставить мені такі запитання, що я з інтересом обдумую відповідь». Любив поговорити з нею, посперечатися, а іноді й покартати. А покартати нас було за що! І як часто були ми вдячні йому за те, що картав… Все йшло на користь у навчанні, розумінні життя, взаємовідносинах з людьми. Хоч сам Косинка й не був вже такий «умудреними опитом», проте мав внутрішнє відчуття до всього у житті.

В роки нашого навчання у мистецтві існували різноманітні течії: футуризм, кубізм та інші «ізми». Цілком природно, ми з інтересом спостерігали за появою цих напрямів. Після відвідування виставок, перегляду фільмів, вистав з новітнім оформленням відбувався обмін думками. Сперечалися інколи аж до півночі.

Коли Григорій Михайлович був дома, він завжди брав участь у наших розмовах. І все, що казав, було цікавим, своєрідним, переконливим. Казав, наприклад, так:

– Всі оці нові течії, формалістичні збочення абсолютно не потрібні для формування радянського мистецтва, бо вони не допомагають його розвиткові, а затримують. Заплутують і шляхи, і творців… Я був на виставках. Бачив роботи таких художників. Спостерігав і за відвідувачами. У них ці твори викликали здивування, знизуючи плечами, вони відходили. І справді, це не творчість, а жахливе безглуздя і марна витрата фарб. І я не можу не запитати вас: «Скажіть, куди б оце подати петицію, щоб таким “художникам” не продавали фарби?» Ні, кажу це серйозно. Коли б щось подібне здійснити у житті, то тоді б…

І в цей момент хтось з моїх товаришів вигукнув:

– Наша стежка червона!..

Всі засміялися. Косинка зніяковів і примовк. Це була цитата з його твору «Сходка». Трохи помовчавши, Григорій Михайлович вів далі:

– Є й у літературі подібні виверти, формалістичне штукарство. Послухайте такий автопортрет поета Михайля Семенка:

Або ще такий вірш поета Г. Шкурупія:

Ми зустріли ці вірші сміхом. А Григорій Михайлович звернувся до нас:

– Ну, скажіть мені, Що може дати така поезія? Та й чи можна назвати поезією набір літер, складів? Чи збудить вона думку? Чи вплине на почуття? Чи дасть естетичну насолоду? Адже справжнє мистецтво западає у серце і будить думку. Нам потрібне правдиве відображення дійсності. Треба, щоб твори мистецтва були зрозумілими не лише однодумцям автора, та й то з поясненнями, а якнайширшому людському колу і тепер, і наступним поколінням. Сказано ж бо: Ars longa, vita brevis[11].

В одній із своїх статей на мистецькі теми про таку поезію Косинка писав «Ще раз повторюю: маса, дійсний творець життя, ніколи не зрозуміє індивідуальних викрутасів “панича з примхами”, а таке мистецтво – полова для пролетаріату».

Ми погоджувалися з Григорієм Михайловичем. Проте нам кортіло зробити щось «модне», та й завдання давали нам іноді такого ж характеру.

Однією з творчих дисциплін нашого факультету була фотографія. Завдання з цієї дисципліни були різноманітні: на композицію лінійну, обсягову, світлову гаму тощо. Ми іноді робили фотограми.

Якось Григорій Михайлович побачив наші фотограми й спитав:

– А це що за новина?

Ми пояснили йому. Він кинув на стіл гребінець і з іронією сказав:

– Може, вам і оце підійде для такого твору?

Я схопила той гребінець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазані чорно-сірі смуги, неначе велетенські зуби.

Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твір». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неї, він прочитав нам цілу лекцію. Мовляв, подивіться, яка оригінальна неречова композиція. Як тут тіні й півтіні урівноважили композицію і т. д., і т. п. Рекомендую користуватися такими засобами.

Увечері того ж дня ми, сміючись, розповідали Григорію Михайловичу про фотограму з його гребінця і реакцію викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далі з хвилюванням сказав:

– Дорогі мої, раджу вам не витрачати часу на таку «творчість» і на відвідування виставок подібних творів. Ви ж майбутні митці! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художників? Вивчайте творчість художників-передвижників. Готуйте себе відчувати нове і цікаве у житті, а не ставити дійсне шкереберть і називати це «новим». Придивляйтесь до явищ і подій і знайдете справді нове. Недаремно ж кажуть: «Всі люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно є. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, і красу її ні з чим не зрівняти… – Потім він додав: – Ось, наприклад, твоє фото «У сонячний день» одержало на конкурсі першу премію… Або «Купання коней»… Прекрасні фото! Отак і працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один із засобів удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хіба ж не приємно, коли твій твір відзначають премію, як оце було з моїм оповіданням «Товариш Гавриш».

Коли заходила мова про мистецтво, літературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми іноді дивувались з його обізнаності й говорили йому про це. Одного разу він відповів нам:

– Письменник повинен знати про все, що діється навколо, а у літературі і мистецтві й поготів! І немає у світі такого явища, яке не цікавило б мене…

Значна частина дисциплін була у нас технічного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутності вільно. Він же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розіграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрідка, але перепадало і йому від нас. Про це згадує у своїх спогадах Олена Контребинська.

Товариші нашої бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували їх. Бувало, казали: «Читаєш твір, і автор розтлумачить усе до кінця – все просто, як у протоколі: ото він сказав, а ото вона, а оце від автора. Читачеві лишається спокійно перегортати сторінки. А Косинку спокійно не вчитаєш! Бо стаєш учасником дії, переживаєш разом з героями твору. Твір примушує поміркувати, бо в ньому є щось недомовлене… Але в цьому і принадність, і краса Косинчиного почерку…»

Звертались товариші до мене з різних питань. Я їм іноді відповідала: «Чого ви питаєте у мене? Запитайте в автора».

Коли я розповіла Григорію Михайловичу про наші розмови, він мовив:

– Коли твір викликає активне сприймання, примушує міркувати, то це найбільша нагорода авторові. Мені приємно, що мої твори знають, цитують… Це мрія кожного митця…

Слово його живе. Твори його цитують. Письменник Микола Ятко розповідав мені, як у розмові секретар райкому процитував напам’ять уривки з Косинчиної «Політики» і ще з якогось твору. Ятко мав написати спогади про Косинку й детально описати цей епізод, але, на превеликий жаль, він так несподівано пішов з життя…

Мені довелося чути, як люди користувалися лаконічними діалогами з Косинчиних творів. Ці вирази увійшли у розмовну мову людей.

Твори Косинки дають наснагу сучасним художникам. Так, у 1965 році студент Київського художнього інституту Юрій Логвин темою своєї дипломної роботи обрав оповідання Григорія Косинки «Гармонія». Студент художнього інституту Юрій Рубашов працює над ілюстраціями до творів Григорія Косинки.

Косинка любив бувати серед людей. Наприкінці 20-х років у Києві на Подолі відбувалися традиційні так звані «Київські контрактові ярмарки». Відвідували ці, як їх скорочено звали, «контракти» різні люди. І Григорій Михайлович ходив на ці ярмарки. Тут добре спостерігати за виром життя, за людиною, за її поведінкою, казав Косинка. Тут можна почути виразні діалоги, побачити цікаві сценки.

Коли їхали поїздом, Григорій шукав місця коло гурту людей, а коли пароплавом, він завжди був на палубі. Непомітно встрявав у розмову. Косинка умів привертати до себе людей – відвертим поглядом, доброзичливою усмішкою. Уміло й у той же час делікатно він скеровував розповідь співрозмовників у потрібне йому русло. І люди розкривалися перед ним. Він же казав:

– Хто людей питає, той розум має…

Часто, гуляючи у саду чи парку, ми сідали на лавці так, щоб повз нас проходили люди. Григорій Михайлович характеризував перехожих, визначав професію, робив порівняння. Виходило вдало й кумедно. Такі порівняння зустрічаються і в його творах. Наприклад: «Вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита…»; «Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку…»; «Стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа із своїми золотими сережками в ушах циганка…».

Природно, невимушено міг скопіювати будь-кого. Був неабияким фізіономістом. З нього, мабуть, вийшов би добрий актор, усі дані були: надзвичайна пам’ять, прекрасна дикція, промовисте обличчя, здатність перевтілюватися.

Свої оповідання Косинка читав напам’ять, та й не тільки свої, а й інших авторів. Бувало, прочитає сторінку й звертається до нас:

– Ви стежте за текстом, а я читатиму напам’ять.

– Мабуть, раніш не раз читав і текст уже добре знайомий, – казали йому і загадували читати з іншої книжки. Результат був той самий.

Косинка мав феноменальну пам’ять. Записних книжок з собою не носив. Свої спостереження, побачене, почуте записував дома, та й то не завжди одразу.

У Григорія Михайловича було чимало зошитів і блокнотів з записами власних думок, цікавих висловлювань видатних людей, народних пісень, приказок, примовок. Фольклорного матеріалу мав багато.

– Без такого матеріалу, – відзначав, – творити не можна. Фольклор – це скарби. Це безсмертна творчість народу, в якій так правдиво, як ніде, відбивається дихання епохи. Це криниця мудрості народної, якої ніколи не вибереш.

Були в нього зошити з так званим сирим матеріалом, до якого входили записи епізодів, діалогів, фактів… Зошит з літературними портретами персонажів майбутніх творів. Сторінки творів ще без назв… Був у Косинки ще найцінніший, «головний», так він його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнуті сюжети майбутніх творів. Зберігався «головний» у середній шухляді столу. Письмовий стіл, а точніше – столик, був у нас один на двох. Ліва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стіл стояв перед вікном (ширше вікно у будинку Софійського заповідника, де тепер між вікнами нашої квартири встановлено Косинці меморіал). З вулиці було видно лампу під зеленим абажуром. Увечері, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я раділа, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав:

– «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядає.

Окрім «зеленого вогника», на столі тільки його речі: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олівцями і ножиком для розрізання паперу, попільниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своєму місці – і нічого зайвого. Ці речі я зберегла.

Користувався Косинка частіше олівцем. Почерк – дрібний, чіткий. Коли писав чорнилом – завжди однією улюбленою саморобною ручкою з галузки вишневого дерева. Про неї казав: «Ця ручка запашна, як рідна земля, як садок весною. Вона з’єднує мене з природою. Надає мені наснагу й допомагає творити…» Ручка ця також збережена мною. Писав здебільшого на аркушах великих блокнотів, бо любив перекидати сторінки вгору.

Творив легко, можна сказати, одразу набіло, майже без виправлень. Перед тим як викласти думки на папір, довго і ретельно обробляв, відшліфовував у думці кожне слово, речення, знак.

Якось на початку нашого спільного життя я запитала:

– Чого ти не працюєш над отим оповіданням? Такий цікавий сюжет.

А він відповів:

– Той сюжет ще тільки зійшов. Нехай підросте, а бур’яну коло нього – полоть мені та полоть у думці, щоб зацвів яскраво…

Пригадую, коли Григорій прочитав мені новелу «В житах», я вигукнула:

– Ой! Яке тут кожне речення і кожне слово колоритне та соковито-дзвінке!

– Слово – це діамант: яка оправа, так і сяє, – сказав тоді Косинка.

Працював Косинка одночасно над кількома сюжетами. Якось я спитала:

– Чого ти не кінчаєш цього оповідання, а одкладаєш і берешся за інше?

Григорій Михайлович пояснив, що, працюючи над образами одного твору, він не може водночас створювати протилежні типи й тому відкладає твір, бо мусить мати проміжок часу.

З сюжетами й задумами не таївся. Розповідав усім. Коли була написана частина твору, кортіло йому почитати й почути враження. В процесі писання читав мені, знайомим, сусідам. Спершу сусіди ніяковіли й слухали з напруженням, згодом звикли до отих «хатніх літературних вечорів». Збиралися у нас охоче. Вислювались відверто, щиро. Запитували по все, не соромлячись. Так просив Григорій Михайлович.

– Джерелом моєї творчості, – казав він, – є народ й пишу я для нього. Я хочу бачити читача. Хочу спостерігати, яке враження справляє моє слово. Побачивши обличчя, очі, навіть те, як людина сидить, хоч і дивитимусь краєчком ока, я відчую й зрозумію, що так, а що треба переробити.

Сусіди так звикли до цих «літературних вечорів», що частенько самі зверталися: «Чого це ви, Григорію Михайловичу, уже давненько нас не запрошуєте? Як нема свого, то просимо почитати щось інше. Коли ви читаєте, твір краще западає в душу…»

Григорій Михайлович любив читати новели М. Черемшини, А. Чехова, А. Тесленка, В. Стефаника, а також поетичні твори. Пригадую, як він працював над оповіданням, яке мало орієнтовну назву «Софійські підвали». Персонажами цього твору були люди, що жили у підвалі нашого будинку: вдова диякона, старенька баба Ганна, яка ходила по людях прати білизну, молода пара робітників, жінка-шофер і інші. Косинка читав їм уривки й казав: «Хочу знати думку прототипів мого твору».

Найчастіше розмовляв з бабою Ганною. Дуже цікаво було спостерігати за нею під час такої розмови. Майже неписьменна жінка, вона неначе перероджувалася: оповідь її була змістовною, доладу. Присутні казали: «Ми не пізнаємо бабу Ганну, коли вона розмовляє з Григорієм Михайловичем. І як ото він уміє вести розмову, що співбесідник розкриває перед ним усю природну мудрість, про яку і сам, мабуть, не відав раніш».

Коли Григорій Михайлович вважав, що річ закінчена, чи майже закінчена, читав її у колі товаришів літературної групи «Ланка», яка згодом перетворилася у «МАРС» (Майстерню революційного слова). Або на так званих «суботниках» у музичному товаристві ім. Леонтовича, на літературних вечорах в аудиторії Академії наук та в інших місцях.

У 20-х роках такі вечори відбувалися часто. Письменники виносили на суд читача свої недруковані твори. Косинка виступав залюбки. Зали були переповнені. Автори одержували безліч записок і запитань. Бували й такі, що не стосувалися прочитаного. Косинка відповідав то приказкою, то влучним словом. А іноді ще й покепкує з автора записки, якщо він того вартий. Цікаво було на цих вечорах…

З великою охотою Косинка відвідував Степана Васильченка. Одному з перших читав йому свої твори. Видатного письменника любив, поважав і цінував як людину. Васильченко відповідав взаємністю.

Серед перших слухачів його творів були Євген Кротевич, Дмитро Загул. Поезії Дмитра Юрійовича Григорій знав і був про них високої думки, так само як і про його праці з літератури, мистецтва. Ми частенько відвідували Загулів: жили вони недалеко від нас, на вулиці Гершуні, тепер Чкалова. Пригадую, як на ювілейному вечорі з нагоди 20-річчя літературної діяльності Дмитра Загула, у 1926 році, Косинка виступав з привітанням від групи «Ланка» і прочитав кілька поезій Загула. Дмитро Юрійович подякував і жартома кинув: «Диви, а я не думав, що у мене є такі виразні твори!»

Дружні стосунки склалися між Косинкою і Рильським. Максим Тадейович відгукнувся на вихід першої збірки Косинки «На золотих богів». Схвальною була його думка й про подальші твори молодого прозаїка.

З родиною Рильських ми зустрічалися. Зустрічалися й з Павлом Тичиною. А коли хтось виїздив з Києва, то листувалися. На жаль, збереглася лише одна листівка Павла Тичини до нас.

Багато років я не спілкувалася з товаришами й друзями Григорія Михайловича. Наведу тут цитату з Косинчиного оповідання «Гармонія», слова, які все життя були в мене у думці: «…Я тільки хочу, щоб ти – а ти молодий і житимеш – побачив, де лежить правда…» І цей день настав. Перше поздоровлення прийшло від голови Спілки письменників Миколи Бажана. У своєму сердечному листі Микола Платонович повідомляв про видання творів Косинки. Упорядкувати збірку погодився Михайло Стельмах. Це був вияв шанування Косинчиного таланту. Передмову до збірки написав Максим Рильський. Портрет-гравюру зробив наш вірний друг в усі часи Василь Касіян. У 1962 році збірка творів Григорія Косинки під назвою «Новели» побачила світ.

Радісно було читати хвилюючі, теплі відгуки на книжку. І я відчула, що з часом інтерес до творчості Косинки не згас, як не згасли і дружні почуття його сучасників.

Одержавши збірку творів Григорія Косинки, я відразу поїхала до Максима Тадейовича. Збігла тими, багатьом відомими, дерев’яними сходинками до його кабінету, тримаючи високо перед собою «Новели». Рильський, побачивши мене з книжкою, підвівся з-за столу назустріч. Очі його сяяли, усмішка була такою радісною і щасливою, що наверталися сльози… Він притис мою голову до грудей. «Ну, от і дочекалися правди!.. Я такий щасливий!..» – сказав він. Максим Тадейович подарував мені тоді свою книжку «Зграя веселиків» з дарчим написом: «Дорогій Тамарі Михайлівні Мороз-Стрілець у той радісний день, коли вона принесла мені “Новели” незабутнього друга мого, її мужа і друга – Григорія Косинки. М. Рильський, 17 листопада 1962».

Дружнім зустрічам і листуванню Григорій Михайлович приділяв немало часу. Листувався він з багатьма. Зокрема, з Калістратом Анищенком (до речі, письменник Калістрат Анищенко – рідний дядько Косинки). Всеволоду Іванову, Марку Черемшині, Мирославу Ірчану писав систематично. Ірчан ще у 1922 році у газеті «Земля і воля» надрукував велику статтю про Косинку. Наведу уривок з цієї статті: «Він художник-маляр, що вмілою рукою рисує страхіття горожанської війни і творить безсмертні постаті революціонерів, які навіть перед смертю від обрізів “повстанців” серед темної ночі не відрікаються великих ідей». «…Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революційного духу письменника». «…А ось нарис “В хаті Штурми”. Тут Косинка – наддніпрянський Стефаник. Григорій Косинка – це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України».

В той день, коли приходив лист від Стефаника, Григорій ходив іменинником і одразу біг до когось із товаришів прочитати листа.

Василь Стефаник, відповідаючи на привітання з Радянської України з нагоди 25-річчя його літературної діяльності, написав лист-відповідь, у якому є такі рядки: «…Товаришам з “Плугу” моє товариське поздоровлення, з бажанням, щоби-сьте так блискіли, як плуг, що оре Україну. Особливе поздоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами». Особливо тепло відгукнувся Стефаник на книжку оповідань Григорія Косинки «В житах». Письменник, окрилений визнанням Стефаника, в березні 1927 року пише до нього: «Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дівич-Гори[12]».

Моїм обов’язком було стежити за листуванням та критичними матеріалами. Листи Стефаника зберігалися окремо. Та, на превеликий жаль, ні цих листів, ні рукописних матеріалів Косинки, ні закінчених оповідань – «Жаль», «Софійські підвали», «Перевесла» – немає.

Косинка охоче відгукувався на запросини відвідати райони, села, виступати на літературних вечорах. Він казав: «Я люблю їздити, люблю спілкуватися з людьми і літераторами інших республік. Це завжди принесе щось цікаве».

Пригадую, як на запрошення газети «Нове село» Косинка поїхав до Коростеня з групою київських письменників, серед них були – М. Бажан, Я. Качура, Я. Савченко, М. Терещенко, Д. Фальківський. Розповідав мені Григорій і про виступи у залізничному клубі та в театрі імені Івана Франка.

У листопаді 1933 року група українських і російських письменників – Селівановський, Жига, Касаткін, Долматовський, Косинка, Добровольський – зустрілися на Вседонецькому з’їзді письменників. На шахтах були організовані літературні вечори. Косинка читав уривки з свого нового оповідання «Гармонія», над яким саме в цей час працював. По тому подорожували Донбасом, і Косинка зібрав матеріал для твору про життя гірників цього краю.

Дружині письменника часто доводиться бути першим слухачем і першим критиком. Така місія випала й мені. Я щаслива з того, що першою чула його чарівне слово.

Писав Григорій здебільшого пізно ввечері або вночі. Написавши кілька сторінок, будив мене й казав: «Слухай-но, Тамаро, як воно виходить?» До зауважень прислухався. «Твоя думка, думка рядового читача, для мене найцінніша», – любив повторювати.

Одного разу як «рядовий читач» я порадила не давати імен і прізвищ персонажам одного твору, що починалися з однакових складів чи навіть літер. Побачивши першу літеру імені чи прізвища персонажу, вже знаєш, про кого йтиме мова. А якщо літери, а ще гірше склади, однакові – це затримує читання і навіть дратує. «Слушне зауваження», – сказав Григорій Михайлович. У новелі «Циркуль» він змінив прізвище «Ковальчук» на «Забродчук». Прізвище головного персонажу цього оповідання – «Короп».

Бувало, наступного дня він ненароком почне розмову про читане вночі. Пильно дивиться на мене й слухає. Потім: «Я хотів перевірити, чи ти справді уважно слухала, чи, може, щось говорила спросоння, аби я відчепився». Переконавшись, що не «спросоння», був задоволений. Я, звичайно, знала про його творчі задуми, і знала, над чим саме працює.

Маю книжечку (окреме видання оповідання «Мати») з дарчим написом: «Зоряному Тамаряті – першому моєму критикові, другові…»

Через кілька днів після одруження (1924 р.) я зайшла до редакції журналу «Нова громада», де працював Косинка. Григорій Михайлович підвів мене до столу одного з редакторів журналу і сказав: «Подивись, Тамарча, що Олекса Петрович написав на листку настільного календаря». Там було написано: «Одружився Григорій Косинка. Боюся, коли б це не вплинуло на його талант, як це іноді буває з письменниками. Цікаво знати, що то воно буде з Косинки через п’ять, десять років?» Уявляєте, як то було «приємно» мені прочитати отаке…

Перша збірочка творів Косинки під назвою «На золотих богів» вийшла 1922 року. До речі, це одна з перших збірок української радянської прози. Основні твори – «Політика», «Анкета», «Мати», «За ворітьми», «Товариш Гавриш», «Серце», «Змовини», «Гармонія», «Перевесла» – Косинка написав у період з 1924 по 1934 рік.

Закінчивши твір, Григорій Михайлович не поспішав друкувати. Відкладе було й скаже: «Тепер нехай полежить, хай охолоне. А трохи згодом ще перечитаю…»

Косинка дуже вимогливо, прискіпливо ставився до себе. В одній з автобіографій читаємо: «…писав і палив, бо думав і думаю й зараз, коли не можеш дати у творчості силу, рівну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!»

Ось кілька назв рецензій про творчість Косинки: «Про сни золоті й слова залізні, карбовані», «Чародій слова», «Поезія в прозі», «Поет громовиці». Наведу уривки з рецензій Я. Савченка та М. Рильського на твори Косинки: «Особливого відзначення заслуговує Косинчина мова, вона чудесна. Дзвінка, активна, економна й образна. Більше того, вона просто прозора. Нічого зайвого, туманного. Найменшої засміченості. Звукова будова її еластична, глибока і змістовна… Не один поет може позаздрити такій інструментовці слова…»

«…Але повіє свіжим вітром від його дзвінких, соковитих, бадьорих слів, – і ми бачимо клаптик життя. Ми почуваємо творця з динамічним темпераментом, що співає хвилям цього часу у такт…»

Останні роки Григорій Михайлович працював над перекладами творів класиків російської літератури: А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова, М. Гоголя. Завжди підкреслював свою відповідальність: «Перекласти Чехова, щоб зберегти тонкий чеховський гумор і передати оригінальну стилістичну манеру цього письменника, – це творча робота. Вона мені приємна і є одним із засобів удосконалення мови».

Оповідання А. Чехова у перекладі Косинки було надруковано.

На Наддніпрянській Україні перекладу поеми М. Гоголя «Мертві душі» українською мовою не було. Пригадую, коли Григорій Михайлович задумав перекласти «Мертві душі», в розмові з товаришами сказав: «Я мрію перекласти “Мертві душі”. Моя мета – дати переклад стилізаційний, бо якщо відтворювати тільки зміст, то краще й не берись. Хочеться мені дати читачеві цей епохальний твір Гоголя українською мовою, зберігши в перекладі все суто гоголівське».

І переклав. У 1934 році книжка вийшла з друку, але без імені перекладача. Його переклад виходив кілька разів «за редакцією». 1968 року «Мертвим душам» українською мовою повернуто ім’я перекладача.

Писав Косинка переважно уночі, можливо, тому, що денний час не був у нього вільний. Він частенько жартома казав: «Я повинен десь працювати і заробляти “на пропітаніє”». Григорій Михайлович працював у ВУФКУ, сценарному відділі Київської кінофабрики, редактором мови Харківської фабрики кінохроніки, у редакціях журналів.

Радіомовлення почало входити в життя в кінці 20-х – на початку 30-х років. Саме в цей час Косинка був одним з перших дикторів у Харкові та Києві. Пригадую такий випадок. Якось ішла я площею ім. Тевелева у Харкові, бачу, коло гучномовця збираються люди: починалася передача. Чую таку розмову:

– Та чекай же, Романе, послухаємо!

– А, що там слухати? Щось про тваринництво неначе.

– Та це ж Косинка читає, ти, мабуть, ще не чув його. Послухаємо!

Передавали лекцію про вівчарство, а читав її Косинка так, ніби це був художній твір.

Робота диктора його не приваблювала. Скаржився: «Зачинять тебе у комору, а я люблю працювати на людях, люблю відчувати пульс життя, люблю живе оточення». Якось, повернувшись з радіоцентру, сказав мені: «Скоріше б ти, Тамарча, кінчала інститут, я мрію перейти на твоє “утримання”. Тоді працюватиму там, де мені подобається. Приділятиму більше часу творчій роботі. Тоді зможу здійснити свої задуми. Матеріалу у мене багато, а часу бракує».

Час здійснення його мрії наближався. Я закінчувала інститут. Залишився захист диплому. Робота на кінофабриці була забезпечена. Адже це був перший випуск Київського державного кіноінституту. Я – оператор з вищою освітою. Григорій Михайлович дуже радів з того і з властивою йому жартівливістю нахвалявся:

– Чи знаєте ви, що моє Тамарча вже кінооператор! Подумайте тільки, яка цікава робота в неї. Тепер вона буде у нас головою родини…

А я дала йому навіть «розписку» в тому, що беру його на своє утримання. Між іншим, у мене теж була його «розписка», про те, що з кожної суми гонорару він виплачує мені 10 % на мої особисті потреби і передає їх мені разом з плиткою шоколаду. Одержувала я ці відсотки і шоколад завжди справно. Одного разу біля плитки була прив’язана целулоїдна свинка. Ця іграшка тепер експонується в музеї.

Я мріяла мати годинник і збирала гроші. Тепер люди здивуються такій мрії, бо зараз годинник – звичайна річ. У 30-х роках годинники продавалися тільки у комісійних крамницях і коштували дорого. Григорій Михайлович тоді сказав:

– От захистиш диплом, добавимо грошей і купимо вже тобі годинника, та ще й вигравіруємо на ньому щось хороше, хороше. Адже восени цього року у нас з тобою збігається чимало, так би мовити, «ювілейних» дат і приємних подій. Десять років з дня одруження, твій день народження, мені виповниться т р и д ц я т ь п’ять, початок твоєї творчої роботи, переїзд до нової квартири у «РОЛІТ» (ми вносили пай на будівництво письменницького кооперативного будинку). Ця осінь буде переломною у нашому житті й побуті. Відзначимо дні нашої спільної юності, а надалі будемо вже поводитись солідніше.

Отак, у злагоді, із спільними інтересами, як кажуть, душа в душу й крокували у житті разом з надією на цікаве творче майбутнє обох…

Але не так склалося, як гадалося… Не довелося Косинці бути на моєму «утриманні» жодного дня…

Раптовий буран жорстоко розметав красиве вбрання золотої осені 1934 року… Ах ця золота осінь… Ти мала принести нам багато змін у житті. 1 принесла зміни – кардинальні, але які?!

Збиралися ми до Межигірського будинку творчості, їхали пароплавом. Стояли на палубі, погойдуючись на хвилях дніпрових… Милувалися своєрідною красою зелених берегів Дніпра. Григорій Михайлович, вдивляючись у далечінь, проказав:

Чудова природа, прекрасні умови в будинку – все сприяло роботі й відпочинку. Григорій тоді саме працював над оповіданням «Перевесла».

На превеликий жаль, я не весь час була у Межигір’ї. Мала кінчати ілюстративну частину диплому на кінофабриці. Незабаром мав відбутися захист.

Повернувся з Межигір’я Григорій Михайлович. Настрій у нього був чудовий. Його пильні, добрі очі світилися веселими вогниками, а в куточках вуст ледь помітна смішинка. Він одразу звернувся до мене:

– Зоряна моя! «Перевесла» я закінчив і полюбив це оповідання. Послухай, прочитаю. Чи сподобається тобі? А тоді однесу до журналу, нехай люди читають…

Так і було. Останнє своє оповідання «Перевесла» Косинка здав до друку (досі оповідання не знайдене).

Дипломну роботу я закінчила. Написала слово до захисту і суботнього вечора 5 листопада попросила Григорія, щоб прочитав його, може, щось виправить. Він же мені у відповідь:

– А, Тамаря! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, у нас буде час уважно перечитати і зробити так, щоб усе було хороше. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна?

Я погодилась. Завтра, то й завтра.

Не прочитав Григорій мого слова… Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я б а ч и л а його… Останні слова закарбувалися у серці і звучать мені всі роки мого самітнього життя…

Як у тумані… Тримаючись на нервах і завдяки підтримці товаришів, диплом я захистила. Одержала звання «кінооператор спеціальних методів кінознімання» та відрядження на Київську кінофабрику.

Сказали мені у відділі кадрів:

– До роботи приступити 18 грудня.

І скоїлася страшна трагедія… Не особиста, ні… Трагедія нашої культури, нашого народу…

18 грудня я прийшла на студію. Дорогою мене зустрічали мовчазні, сповнені жаху погляди… Подумала – довідались, що Косинку заарештували…

У відділі кадрів на моє привітання майже не відповіли, а хтось з товаришів сказав:

– Ти читала сьогодні газету?

– Ні, ще не чи-та-ла-а, – ледве промовила я.

– То прочитай. – І подали газету…

Полоснув невимовний біль, обважніли ноги, скам’яніло в горлі повітря… 18 грудня 1934 року Косинки не стало.

Він став жертвою сваволі й беззаконня в часи культу особи. Йому ледь виповнилося тридцять п’ять…

У довідці Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 листопада 1957 року сказано: «…Вирок Військової колегії від 13–14 грудня 1934 року відмінено і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець Г. М. реабілітований посмертно».

Розвиткові радянської культури, українській літературі, чесному служінню своєму народові присвячував і віддавав він усю пристрасть свого серця…

З моєї розповіді не повинно скластися враження, що Косинка завжди був жартівливий, безжурний, а життя його було безхмарне. Безперечно, ні. Якби був тільки таким, то не зміг би з такою силою змальовувати найтонші нюанси людських переживань. І не був би таким глибоким психологом і знавцем людини.

Був він звичайною людиною, з усіма притаманними їй властивостями й рисами. Бував у нього й мінорний настрій. І причини бували вагомі… Цькували й клювали його в останні роки немало. У короткому його життєвому шляху недоброго на його долю випало більше, ніж слід би одній людині. Але гідності, бадьорості не втрачав. Був оптиміст і великий життєлюб. Безмежно любив людей і життя у всій його багатогранності. А для народу своїм словом встиг зробити тільки частку того, що міг…

З плином часу рани серця не так ниють, та не загояться вони н і к о л и…

Давно вже немає Косинки. Могила його невідома… Я ж бачу його тільки живим, з м’якою мудрою усмішкою, ясними вдумливими очима, повними надзвичайної життєвої сили…

Його молодий голос звучить завжди ласкаво, бадьоро, рішуче, як у повсякденній розмові, так і в години творчого натхнення. Слово його дзвінке, прозоре, соковите і, як вогонь непогасний, горить у серці людському…

Та ти й не вмер. Ти пішов із життя, але й залишився в ньому, бо є твоє живущеє слово. Є шанування й увічнення.