Читать книгу Григорій Косинка - - Страница 6

Григорій Косинка мій перший син. Народився він у 1899 році, коли ми жили у селі Щербанівці. Батько Грицька Михайло Григорович Стрілець був селянином-бідняком. Малоземелля та злидні примусили нас покинути рідне село й вирушити шукати кращої долі поза межами України. Але дарма. В блуканнях «по світу» (далекий Амур та Байкал) нічого кращого не знайшли. Поневірялися по чужих краях з півроку, а потім я умовила чоловіка повернутися на Україну. На батьківщині зустріли нас ще гірші злидні. Михайло став робітником на цукроварні, а Грицькові довелося змалку працювати на панських економіях. Я з болем у серці казала своєму маленькому Грицькові: «Заробляй, синку, треба… Ми бідні…» Бажала я кращої долі своєму синові. Здавалося, що мій Гриць, серед дітей його віку, був не такий, як інші. Він був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безліч запитань про навколишній світ.

Грицько змалку любив природу. Вже й пізніше, коли приїздив додому на село, сміючись казав: «Як і раніш, безмежне поле зустрічає – уклін його жита передають», «Шелестом пшениці зі мною вітер розмовляє». А як любив Грицько квіти! Зірве було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квіти добре знає й кожну назове, і щось розкаже». А надвечір я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій прислухається. Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Потім сам багато знав пісень і загадував: «Заспівайте мені, мамо, ту або іншу». Бувало, не спить дитина, на лікоть рученята поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає… Пісня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темряві. А коли пісня покотиться селом, затихаючи в далечині, тільки тоді покладе голівку й спить моя дитина… Полюбилися Грицькові ці вечірні співи.

Коли Грицько підріс, грамоті вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід Роман привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався. А мені так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вільної години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тільки улітку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднів. Крім Грицька, у мене було ще троє дітей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де він працював дві зими. На цукроварні було йому дуже важко працювати, та й до школи не міг уже ходити. У 1914 році Грицько покинув нас – поїхав до Києва шукати кращих заробітків, хотів ще й вчитися далі. У Києві добрі люди влаштували його до якоїсь канцелярії на роботу, та й вчився у вечірніх класах.

У 1920 році помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дітей. Усі були малі, а Прісю носила ще на руках. Отож на плечі Грицька лягли турботи про родину. Григорій весь час піклувався про мене, про своїх братів і сестер. Вони й жили у них у Києві – вчилися. До останнього дня допомагав як міг.

Сину мій, твої теплі слова, глибоку синівну любов та повагу я в серці зберегла на все життя.