Читать книгу Древо мудрості у світлі безумовної любові. Цілющі розмови - - Страница 3

У моїй пам’яті, наче перлини, зберігаються крихти батькової мудрості – ті прості, але глибокі істини, що він мені передавав. Сьогодні я намагаюся переплести їх у діалозі з ним, аби вони стали живим спадком нашого роду, часткою якого я себе усвідомлюю.

Моє дитинство припало на часи, коли церков було обмаль, а молитва зберігалася переважно в серцях людей похилого віку. Я живо пам’ятаю, як моя бабуся, татова мати, шепотіла слова подяки перед кожною трапезою – не лише за їжу на столі, а й за тих, хто її готував. Чую вечірній шепіт бабусі, коли вона благала про ангельський захист на ніч. Хоч бувала я у неї нечасто, ці миті стали для мене першим уроком духовності – мої предки визнавали буття Бога й прагнули жити з Ним у гармонії.

Вперше я переступила поріг церкви у свідомому підлітковому віці – років у тринадцять. Це сталося майже випадково: коли чоловік сестри возив її з дітьми на базар, мене запросили зайти до храму. І ось вперше в житті я відчула ту дивну, двобічну силу, що витала під куполами: з одного боку – відчуття благодаті, покликання до чогось святого і чистого, з іншого – безліч страждань і болю, що читалися в очах відвідувачів. Цей контраст назавжди вплинув на моє розуміння віри.

Мій дитячий світ був сповнений глибокого протиріччя: школа виховувала нас на мармурових ідеалах комуністичних лідерів, а бабуся – на тихій, живій мудрості предків, що пахла травами та воском. Саме в цьому другому, бабусиному світі, де ікони дихали теплотою, мені одного разу дали в руки свічку. “Постав біля лика, що тобі припав до душі, і попроси від щирого серця”, – почула я. Тож я підійшла, застигла на хвилинку, а потім вимовила вголос те, що несподівано спалахнуло всередині: “Розуму”. Важко пригадати вже, лик якого святого шукали мої очі, але пам’ятаю здивований погляд когось із рідних, що почув це дивне для дитини прохання.

Роки потому професійне вивчення психології дало мені ключ до того давнього імпульсу в храмі. Я простежила його нитку до однієї з бабусиних сусідок, яка дозволяла собі отруйні коментарі на мою адресу. Дізнавшись, що онуку назвали Неллі, вона порівняла дитину з дорослою жінкою-тезкою, яку односельці вважали людиною “не сповна розуму”.

Я була ще малечею; моє мовлення тільки-но прокидалося, наче перші пагони навесні. Але вже тоді, крім теплих бабусиних слів, я чула холодні, обтічні фрази, що вкривали мою свідомість, наче іній. Я не розуміла їхньої суті, проте відчувала отруйний присмак.

Але моя бабуся була наче захисна фортеця. Її голос, зазвичай лагідний, у ту мить став твердим і різким, немов клинок, що перерубує пута. “Не перекладай з хворої голови на здорову!” – різко обірвала вона сусідку. Це був не просто окрик. Це був кордон, який вона ставила між ніжним світом мого дитинства і отрутою дорослої злості та недалекоглядності.

Пізніше бабуся пояснила мені, що подібні речі варто ігнорувати. Від “неука”, що прагне навішувати ярлики, нічого доброго не почуєш. Єдиний спосіб уберегти себе – уникати такого спілкування.