Читать книгу Древо мудрості у світлі безумовної любові. Цілющі розмови - - Страница 6

Новий дім і пріоритет освіти

Коли мені щойно виповнилося шість, тато через кілька місяців “добув” будинок у центральній садибі, всього за п'ять хвилин ходи від школи. Він це зробив, щоб полегшити нам, дітям, доступ до освіти, адже шлях до школи для моїх старших брата і сестри був не лише довгим, але й часом небезпечним.

У нашій родині освіту дітей ставили понад усе. Батьки мої від природи були людьми розумними, проте самі задовольнилися невисокою формальною освітою: мама – середньою школою, тато – кількома технічними училищами.

Доля мами та урок для батька

Втім, ця родинна цінність виникла на противагу досвіду мами. У бабусі була переконаність, що заробляти гроші важливіше за науки. Через це моя мама змушена була з дев'яти років пасти корів, а на її благання вчитися бабуся відповідала: якщо не плануєш бути вчителькою, то й освіта не обов'язкова. Зараз я сприймаю це спокійно, маючи два дипломи, але в юності мені була болісно зрозуміла доля тієї маленької дівчинки, змушеної працювати замість того, аби регулярно відвідувати школу. Власний досвід навчив її головного: щоб дитина вчилася, їй потрібні любов і підтримка обох батьків.

Досвід тата лише підтверджував цю істину. Він теж рано вступив у доросле життя, працюючи з юних років. Ніхто не скаржився. Ці життєві уроки звучали в нашому домі, аби ми уникали власних помилок.

Проте за їхніми словами відчувався і прихований смуток за нереалізованим потенціалом. Хтось із рідних зауважив, якби тато мав змогу отримати вищу освіту, він міг би стати професором. Справді, батько був надзвичайно обдарованою людиною: здібний до точних і гуманітарних наук, він все ловив на льоту з раннього дитинства. Таку ж природну обдарованість мала й мама, в якої зі шкільних років був неабиякий хист до математики.

Повага, набута мудрістю, а не дипломами

Хоча мої батьки й не мали вищої освіти, я не раз була свідком глибокої поваги до них з боку оточуючих – за такт, неухильну пунктуальність, акуратність, життєву раціональність, вроджений смак, готовність прийти на допомогу та мудру дальновидність.

Урок вишивання та батьківська турбота

Мама завжди була опорою дому, зануреною у безкінечні клопоти, і її руки, звиклі до важкої праці, майже не знали відпочинку. Але саме ці руки навчили мене вишивати гладдю. Це сталося завдяки татові, який, помітивши моє прагнення, створив для втомленої мами острівець спокою – перегляд фільму в залі. І вже під час цього вимушеного відпочинку вона показала мені перші стібочки. Цей крихітний урок серед повсякденної метушні, пронизаний любов'ю та ніжністю, став для мене ще одним невичерпним джерелом тепла на довгі роки.

Запитання до тата

“Чиї уроки гріли тобі душу?” – так хочеться запитати у тата. Не просто в кого вчився ремеслу, а в кого набував того душевного тепла, що не витрачається з роками.

Він розповідав про обробку шкурок, столярну справу, ремонт взуття… Але за цими вміннями завжди стояв хтось ще: майстер, що передавав не лише знання, а й тепло своєї душі. Навіть проста порада, подарована вчасно, могла стати тим самим дотиком піклування, який пам'ятаєш все життя. Саме цю доброту – тиху, ненав'язливу, яка вчить бути людиною, – я і хочу зберегти як найціннішу спадщину.

“Шаманський дощ” пам'яті

Мені здається, доречно було б зобразити “шаманський дощ” – саме так називають практичну техніку нейрографіки, що призначена для “поливу” насіння чеснот. Щоб вони, отримуючи підживлення з глибин пам'яті, проростали й давали плоди в усі наступні роки.

Тато ділився спогадами про турботу зі своїх ранніх років. Що ж серед усього пережитого залишило в його пам'яті найяскравіший слід? Чия доброта, згадана тепер, сяє, немов зірка, що не гасне?