Читать книгу Міфологія - Группа авторов - Страница 3

Месопотамія – це країна, яка була розташована поблизу Перської затоки. Грецьке слово Месопотамія означає Межиріччя або Дворіччя.

Прадавні месопотамські держави виникали та відходили в небуття на берегах двох великих річок – Тигру та Євфрату.

Чотири тисячі років тому шумерські жерці склали місячний календар з 12 місяців. Кожен місяць складався з 29 або 30 діб, а рік – з 354 діб, тобто був на 11 діб коротший за сонячний. Щоб наздогнати природу, жерці додавали один раз на три роки ще один – 13-й місяць з 30 діб.

У IV—II тис. до н.е. племена невідомого походження – шумери – заснували перші міста держави на півдні Межиріччя. У другій половині III тис. до н. е. мешканці північної частини Месопотамії – аккадці – під проводом царя Саргона об’єднали Дворіччя в «Царство Шумеру та Аккаду». Пізніше цю територію називали Вавилонією. Два народи, які розмовляли різними мовами, поступово змішалися і створили міфологію, яку називають шумеро-аккадською.

Вавилонські астрономи, підраховуючи середню довжину місячного місяця, помилилися лише на півсекунди.

Перші відомості про міфи шумерів та аккадців учені отримали із зображень богів, статуй, рельєфів – тобто з матеріалів образотворчого мистецтва. Вони донесли до нас інформацію про уявлення прадавніх мешканців Месопотамії ще з VI тис. до н. е., але після розшифровки шумерської системи письма – клинопису – у середині XIX ст. в розпорядження вчених потрапили і писемні джерела з історії та міфології шумерів та аккадців від початку III тис. до н. е.

Шумери винайшли багато корисних речей: серп, соху з особливою трубкою для посіву зерна, колесо, кружало. Але найважливішим винахідом шумерів була писемність. Шумерська система письма має назву клинопис. Знаки наносили гострою паличкою на глиняні таблички, а потім їх обпалювали на вогні.

Шумерські та аккадські міфи, які дійшли до нас, розповідають передусім про виникнення світобудови, народження богів, про їхні злі чвари, сварки та інтриги, благодійні та руйнівні діяння. Найдавніші – міфи шумерського походження. Саме шумери створили доволі струнку систему уявлень про світобудову, походження людини та заснування цивілізації. Божеств, які беруть участь у процесі творення, кілька: бог повітря Енліль (букв. «володар повітря»), бог води Енкі, богиня-мати Нінхурсаг (або Нінмах чи Нінту), бог південного повітря Нінурта, бог місяця Нанна-Сін, бог кочовиків Марту та богиня кохання і війни Інанна і її чоловік Думузі (грецькою Таммуз). Ці найдавніші божества шумерами уявлялися і як втілення родючих сил природи, і як заступники кожного міста-держави: так, Енліль був богом міста Ніппур, Енкі – богом міста Ереду, бог неба Ан та Інанна – боги міста Урук, Нанна-Сін найбільше шанувався в місті Урі, бог-войовник Нінгарсу – в місті Лагаш.

Одне з найвідоміших міст давнього світу Баб-іл-лу (Вавилон), тобто «Врата бога», було дуже багатим і красивим. Відомими в усьому світі були висячі сади Семіраміди, збудовані царем Навуходоносором для своєї дружини, лідійської царівни. їх визнали одним з семи чудес світу.

Про створення людей до нас дійшло кілька міфів Творцями людства вііступаїоть Енкі та Нінмах вони виліпили людину з глини підземного світового океану Абзу.

Клинопис був характерним для різних мов: шумерської, аккадської, еламської, хетської, давньоперської та ін.

Початок розшифровки шумерського клинопису поклав німецький філолог Г. Гротефенд у 1802 р.

Людина повинна працювати на користь богів: обробляти землю, пасти худобу, збирати плоди, годувати богів своїми жертвами. Інші міфи розповідають про те, що люди росли під землею, і, коли Енліль, який винайшов мотику, зробив цією мотикою дірку в землі, звідти вийшли люди. У міфі про райську країну Дільмун розповідається, як захворів бог Енкі. Однією з восьми хворих частин його тіла було ребро. Для лікування Енкі мати шумерських богів Нінхурсаг народжує вісім богів-цілителів, зокрема богиню Нін-ті – «господиню ребра». Шумерське слово «ті» означало «животворити, давати життя». Отже, «господиня ребра» стала «господинею, яка дає життя». Ймовірно, шо саме цей епізод увійшов пізніше в біблійні тексти і залишився серед них, але втратив мовну основу (давньоєврейські слова «ребро» і «та, що дає життя» зовсім не схожі).

Творцями-деміургами в шумерських міфах найчастіше вважаються Енліль та Енкі. Енліль створив колесо та зерно. Але й інші боги винайшли багато чого корисного: богиня Нінкасі заснувала броварство, богиня Утту – ткацьке ремесло, садівництво започаткував божественний садівник Шулалітуцца, герої Енмеркар та Гіль-гамеш поклали початок містобудуванню, а Енмеркар – ще й писемності.

Найбільш відомі аккадські міфи майже збігаються з шумерськими оригіналами (насамперед це розповідь про повінь та мандрування Іштар до підземного царства). Всі аккадські боги шумерського походження: ак-кадський Шамаш ототожнюється з шумерським Уту, богиня Іштар – з Інанною, бог Енліль отримав титул Бел – «володар».

Після піднесення Вавилона велику роль починає відігравати головний бог цього міста Мардук. Його ім’я теж шумерського походження.

Аккадський міф про створення світу походить з поеми, яку називають за першими словами «Енума еліш…» – «Коли нагорі». Ця поема була створена не так для того, щоб розповісти історію світобудови, як для того, щоб прославити вавилонського бога Мардука, саме тому вона наголошує на його творчих діяннях. Поема була написана на початку Х ст. до н. е., і в цей час Мардук вважався не тільки творцем світу, але й прямим законним нащадком прадавніх могутніх сил, зокрема й шумерських (так, батько Мардука – бог Ейя, тобто шумерський Енкі).

Міфи про створення світу та роду людського в вавилонській літературі пов’язані з міфами про людські поневіряння, загибель людства і навіть про знищення всесвіту. Як і в шумерських міфах, у них підкреслюється, що причина лиха – злоба богів, їхнє бажання зменшити народонаселення, бо люди заважають богам своїм галасом. Нещастя сприймаються не як законне покарання за людські гріхи, але як зла примха божества. В основу міфу про повінь, який ввійшов до епосу про Гільга-меша, лягло шумерське сказання про Зіусудру.

Всесвіт в уяві давніх мешканців Месопотамії немов плаває у світовому океані. Земля подібна до великого перевернутого човна, а небо – це твердий купол, що покриває світ. Небесний простір поділяється на декілька частин: «верхнє небо Ану», «середнє небо», у центрі якого знаходиться лазуритова святиня Мардука, та «нижнє небо», на якому розташовані зірки. Небеса створені з різновидів коштовного камення: нижнє небо, наприклад, з синьої яшми. На небесах існує прообраз всього, що є на землі, – зокрема небесні Тигр та Євфрат, з правого боку місяця лежить небесний Аккад. Земля також поділена на декілька ярусів: верхня частина належить Енлілю, там живуть люди, середня належить Ейя, нижня – володіння богів землі та підземного царства. Земля прив’язана до неба канатами (Чумацький Шлях).

Створення світу

Коли небеса вгорі ще не мали імені, а внизу ще не було землі і ніхто не знав, як вона зветься, коли ще не було боліт, на яких ріс очерет; коли не було храмів, не було богів, що визначають людські долі, з’єдналися і змішалися хвилі солоних вод – Тіамат і хвилі прісних вод – Абзу. Серед вод народилися боги – молоді, веселі, гарні.

Зібралися вони на веселий бенкет і зняли великий галас на просторах, які досі були дуже тихими. Той галас розійшовся по всіх закутках, дістав і до глибин, де спочивав бог солодких вод Абзу.

– Не подобається мені поведінка молодих богів, – сказав Абзу своїй дружині Тіамат, – ні вдень ні вночі немає спокою, все трясеться від галасу та співів. Не можу очей зімкнути. Перетворю на прах та знищу це молоде покоління.

– Ні, – сказала Тіамат, – ми не повинні руйнувати те, що самі створили. Хоча поведінка молодих богів нам і не до вподоби, доведеться потерпіти.

Абзу погодився, але невдовзі його знов охопив гнів, і він міркував, як згубити молодих богів.

Молоді боги дізналися про наміри Абзу. Вони притихли і розгублено гадали, як урятуватися. Тут підвівся могутній і мудрий бог Ейя і заспокоїв їх. Він вигадав чарівне закляття, вимовив його, і сон розлився в повітрі, огорнув Абзу і змусив його прилягти. Щойно Абзу заснув у глибинах своєї печери, як на нього напав молодий бог Ейя, зірвав з його голови сяючу корону і вбив його. Сам Ейя оселився в його житлі і привів сюди свою наречену Дамкіну. Саме тут, у печері Абзу, в Ейя і Дамкіни народився наймогутні-ший месопотамський бог.

Новонародженого бога звали Мардук. Він сяяв, наче весняне сонце, яке перемагає пітьму і смерть. Він був величезний і схожий на героїв. Коли Ейя побачив свого сина Мардука, серце його сповнилося гордістю. Мардук був подвійним богом. Він мав чотири вуха, які все чули; чотири ока, які все бачили; з його рота виривалися язики полум’я. Десять богів не мали такої слави, яку мав один Мардук. Це був найсильніший, недосяжний бог.

Мардукові був присвячений храм Есагіла, який знаходився на останньому поверсі величезної семиповерхової вежі – зікурата.

Деякі боги заздрили Мардукові – їм не подобалися його сила і слава. Вони розшукали Тіамат і почали підмовляти її проти Мардука.

– Ти забула, хто вбив твого чоловіка Абзу? – казали вони і тим самим навіювали їй думку про помсту. – Це батько Мардука вбив його. А Мардук ще дуже молодий, але вважає себе вищим за нас і прагне захопити владу над нами. Оголоси йому війну! Вбий його!

Тіамат прислухалася до цих злих слів. Вона створила ціле військо страхіть – величезних змій з гострими зубами та отрутою замість крові; драконів, від одного погляду на яких гинуло від жаху все живе; могутні вихори; скажених собак; скорпіонів завбільшки з людину і чудовиськ, схожих водночас на риб і на людей. Потім з-поміж богів, які підмовляли її до помсти, вона обрала бога Кінгу, зробила його вождем і повелителем невдоволених богів. Він мав дати знак до наступу і кинутися в бій попереду всіх на чолі війська.

Мудрий Ейя знав про небезпеку, яка загрожувала його синові. Він пішов шукати друзів, і чимало богів були готові стати до бою разом з ним, але, довідавшись про наміри Тіамат і побачивши її військо, вони відступили.

Друзі Ейя зібралися таємно, їхні серця були сповнені туги. Ніхто з них не міг порадити щось розумне, ніхто не хотів іти в нерівний бій. Після тривалої мовчанки встав один з богів і в повній тиші назвав ім’я Мардука. Тільки Мардук міг перемогти Тіамат.

Страх покинув богів, які зібралися на таємну раду. Вони увійшли до бенкетної зали, їли хліб, пили вино та пиво, веселилися. Поставили для Мардука царський трон, всадовили на нього молодого бога, славили його і проголошували:

– Ти найвеличніший і найповажніший з богів! Як ти накажеш – так усе й буде! Кого забажаєш – піднесеш або принизиш. І нехай твоя зброя не мине цілі, нехай вона розіб’є ворога. Ти спроможний насилати погибель і відтворювати все, що забажаєш!

Боги принесли красивий одяг, поклали його перед Мардуком і попрохали знищити цей одяг, а потім знову відтворити, щоб підтвердити його чарівну могутність.

Мардук наказав – одяг зник. Наказав удруге – і відтворив його знов.

Боги раділи і славили Мардука.

– Хай живе цар Мардук! Хай живе наш цар! Іди, Мардук, – вигукували боги, – відніми життя в Тіамат, нехай вітри рознесуть її кров по дальніх землях!

Мардук прийняв від богів непереможну зброю. Він узяв лук і поклав до сагайдака стріли, схопив палицю і наказав вітрам усіх чотирьох сторін світу прямувати за ним. Потім піднявся на колісницю бур, яка наводила страх на кожного, хто її бачив. Вона була запряжена чотирма кіньми: вони звалися Згуба, Жорстокість і Спритність. Не припиняючи метати вогонь і блискавки, страхітливий Мардук став до бою із Тіамат.

Тіамат остовпіла від несподіванки. Остовпів і Мардук, побачивши її саму та її військо. Першою прийшла до тями Тіамат і страшенно розгнівалась. Від злості вона вся трусилася і, сповнена ненависті, кинула в обличчя Мардукові страшне закляття. І військо взялося за зброю.

Мардук кинув сіть і накрив нею Тіамат. Але та широко, як тільки змогла, роззявила пащеку і закричала. Мардук звелів вихорам вскочити до її роззявленої пельки і зупинити серце. Оповита сіттю Тіамат замовкла. Мардук узяв лук, натягнув тятиву і випустив стрілу, яка пронизала тіло Тіамат. Мардук убив Тіамат, розітнув її вени і наказав північному вітрові рознести її кров по безлюддю. Військо Тіамат кинулось навтіки. Її прибічники вже не хотіли битися, вони прагнули тільки врятувати своє життя. Але Мардук узяв їх у полон, зв’язав, а зброю зламав, як стебла трави. Нарешті взяв у полон і Кінгу, сина Тіамат, відібрав у нього ознаки влади і в кайданах відправив до в’язниці.

Потім Мардук повернувся до вбитої Тіамат, розрізав її тіло навпіл. Одну половину, наче черепашку, підняв догори і створив з неї небеса. На небесах він укріпив заслони, щоб вони стримували небесні води, і поставив біля них охоронців. З другої половини Тіамат Мардук створив землю. Для верховних богів він збудував палац і кожному відвів своє місце. На сході і заході поставив ворота з міцними засувами. Посеред неба Мардук зробив заглиблення, створив зірки і місяць, подарував йому сяйво і наказав правити вночі.

Створивши все це і розставивши по своїх місцях, Мардук прийшов до бога Ейя і сказав йому:

– Я хочу створити живу істоту і назвати її людиною. Для цього я принесу в жертву всіх полонених богів і створю з них людей.

– Достатньо буде, якщо ти принесеш у жертву одного бога, – відповів Ейя, – нехай усі інші живуть.

Мардук покликав усіх богів, наказав привести і своїх супротивників. Звернувся до них з промовою і дозволив обрати жертву.

– Нехай у жертву буде принесено Кінгу, – запропонували підземні боги, – він у всьому винен, він очолював військо проти тебе.

Привели Кінгу. Мардук розтяв йому вени; з його крові створив людину.

Так, згідно з розповідями вавилонських жерців, були створені світ, небо, земля і нарешті – людина, яка повинна поклонятися і слугувати богам.

Іштар у підземному царстві

У прадавні часи бог пастухів Таммуз попросив руки прекрасної богині любові Іштар. Він ішов до неї пасовиськами, на яких паслися незліченні отари овець, проходив повз череди кіз, могутніх биків і корів, наближався до неї своїми зеленими володіннями, і з рук його капали молоко і вершки.

Брат Іштар та мати Іштар побачили, що Таммуз підходить до них. Вони покликали Іштар і порадили їй:

– Наближається Таммуз, вбраний, наче наречений. Не відмовляй йому, Іштар, виходь за нього заміж.

Ти матимеш усе, якщо станеш його дружиною. Разом будете пити солодкі вершки та вкриватися м’якою вовною.

Іштар викупалася та намастила шкіру пахощами, вдяглася в царські шати, прикрасила себе золотом і коштовним камінням і вийшла назустріч Таммузові. Таммуз обійняв її і повів до себе додому.

Він не здогадувався, як Іштар любить владу. Спокійне, тихе життя разом з богом пастухів їй набридло. Вона мріяла про більшу могутність і охоче б владарювала навіть землями, з яких ніхто ніколи не повертається.

У тих темних краях царювала старша сестра Іштар, богиня Ерешкігаль.

Одного разу Іштар вдягла царські шати, поклала на голову божественну корону, прикрасила себе намистом та браслетами і покинула Таммуза. Вона вирушила в потойбіччя до сестри Ерешкігаль, щоб подивитися на царство, яким прагнула заволодіти. Перед тим як піти, вона сказала своєму головному радникові:

– Якщо протягом трьох днів і трьох ночей я не повернуся – зі мною сталося лихо. Поспішай тоді до палацу богів, щосили плач, благай, вимагай допомоги.

І пішла дорогою, яка веде під землю, в царство темряви, праху, звідки нема вороття.

Перед брамою підземного царства вона зупинилася і гукнула:

– Відчини ворота, охоронцю! Відчини, щоб я увійшла!

– Хто ти? – запитав охоронець за брамою.

– Я богиня Іштар, богиня небес, з яких сходить сонце.

– Якщо ти богиня Іштар і прийшла з країни світла, з краю, де сходить сонце, навіщо тобі спускатися в морок, звідки ніхто не вертається?

– Відчини браму, я йду відвідати свою сестру Ерешкігаль. Якщо не відчиниш, я розіб’ю її, зламаю засуви, випущу з підземного царства всіх мертвих, і буде їх більше, ніж живих.

Охоронець злякався:

– Зажди хвилинку, могутня богине, – попрохав він. – Я тільки спитаю дозволу у своєї пані.

Він побіг до володарки підземного царства Ерешкігаль і сказав їй:

– Моя царице, біля воріт стоїть Іштар і вимагає відчинити їх і впустити її до підземного царства.

Ерешкігаль люто ненавиділа свою сестру, яка несла людям любов і радість. Погляд Ерешкігаль був поглядом смерті, вона була спроможна лише сіяти тугу.

– Впусти її! – гнівно гукнула Ерешкігаль. – І поводься з нею за законами підземного царства.

Охоронець відчинив ворота і впустив Іштар до царства Ерешкігаль, але по дорозі до володарки було ще сім воріт.

У перших воротах охоронець зняв з голови Іштар корону – той, хто переступає поріг підземного царства, має відмовитися від усього.

Вони пройшли другу браму, і охоронець відібрав у Іштар лазуритовий жезл, який вона тримала в руці. Після третіх воріт він зняв з неї лазуритове намисто. В четвертих – забрав коштовні прикраси з грудей. У п’ятих – браслети. І коли Іштар через сьомі ворота ввійшла в підземне царство, на ній не було ні дорогоцінностей, ні царського вбрання. Без дорогого каміння і золота, без коштовного вбрання, в тому вигляді, в якому людина народжується на світ, постала Іштар перед богинею Ерешкігаль.

Володарка підземного царства з ненавистю подивилася на сестру зі свого високого трону і наказала своїм слугам схопити її.

– Відведіть її до мого палацу, – сказала вона, – замкніть і нашліть на неї шістдесят хвороб. Нехай вони накинуться на її тіло від очей до п’ят, як голодні леви.

Слуги відвели Іштар до палацу, замкнули її в одному з приміщень і напустили на неї шістдесят смертельних хвороб.

Відтоді як Іштар зникла в підземному царстві, життя на землі ледве жевріло. Дерева цвіли, але плодів не давали. З землі зникли любов і радість.

Головний радник Іштар вдягнув лахміття і з плачем подався до палацу богів – благати їх про допомогу.

Він знайшов бога Ейя і заголосив:

– Мудрий боже, не дай своїй доньці загинути в підземному царстві, не дай розбити дорогоцінне лазуритове каміння, не дай перевести на тріски рідкісне дерево!

Вислухав Ейя ці благання, видлубав з-під нігтя глину і сотворив двох істот, схожих на людей. Одній він дав їжу життя, а другій – воду життя. З цими чудесними дарами він відправив їх до підземного царства.

Ерешкігаль зрозуміла, що це – посланці Ейя, і прийняла їх з повагою. Запропонувала холодної води – посланці не схотіли її пити, запропонувала зерна – посланці від нього відмовилися.

– Чого ж ви бажаєте? – спитала їх Ерешкігаль.

– Віддай нам ту жінку, яку ти тримаєш у палаці і на яку наслала шістдесят хвороб.

Ерешкігаль не насмілилася відмовити посланцям мудрого Ейя. Довелося їй впустити їх до палацу.

Посланці Ейя ввійшли до палацу і побачили Іштар. Вона лежала нерухома й бездиханна і була мертва. Підійшов перший посланець Ейя і дав їй поживу життя, підійшов другий – і окропив її водою життя. Іштар розплющила очі, груди її наповнилися диханням, вона поворушила руками і підвелась.

– Ти вільна, – сказали посланці, – можеш залишати підземне царство.

Коли Іштар вийшла з палацу, її обступили боги підземного царства.

– Іштар, ти хочеш покинути підземне царство, з якого ніхто ніколи не повертався? Замість себе ти повинна когось залишити. Коли твої очі побачать світло дня, пошли кого-небудь, щоб він залишився замість тебе.

Іштар пообіцяла, і боги її відпустили. Вона пройшла крізь сім воріт, і в кожних охоронець повертав Іштар ті речі, які були відібрані. Коли вона вийшла з останніх воріт, на її голові була корона, а на плечах – коштовне вбрання. На землі вона побачила сонячне світло; радість і любов повернулися разом з нею. Але разом з Іштар з підземного царства вийшли демони. Одні з них були тонкі й малі, як молодий паросток, а інші – великі, як дерева. Демонам не були потрібні ані їжа, ані вода, вони розносили по землі скорботу розлуки. Вони хапали тих, кому це судилося, й забирали в підземне царство. Отож вони ступали за Іштар, щоб схопити наступну жертву.

Різні міста зустрічалися на шляху Іштар. Боги цих міст підкорялися богині, падали перед нею прямо в дорожний пил, і Іштар їх милувала. Не підкорився лише Таммуз. Він сидів на своєму троні, коли Іштар наблизилася до нього. Владолюбна Іштар розгнівалася. Вона відчувала, що влада її під загрозою, але гордовитість підштовхувала її до злочину. Вона вказала демонам на Там-муза, і вони накинулися на нього. Даремно Таммуз кричав і благав про допомогу. Демони забрали його до підземного царства замість Іштар.

Сказання про Гільгамеша

Хто з людей не хотів би жити вічно, не старіти і не вмирати? І могутній цар південно-вавилонського міста Урука Гільгамеш мріяв про безсмертя. Зовнішністю та силою він був схожий на богів. Але богом він був лише на дві третини, по своїй матері – богині Нінсун. На одну третину він був людиною, і строк його життя було відміряно, і закінчитися воно мало було так, як закінчується людське життя.

Ассирійський цар Ашшурбаніпал (668—627 рр. до н. є.) прославився не тільки як видатний воїн, але і як збирач першої в історії людства бібліотеки. Складалася ця бібліотека з 25 тисяч глиняних табличок. На глиняних табличках з бібліотеки Ашшурбаніпала був записаний перший в людській історії епос про Гільгамеша та поема «Енума еліш…»

Одного разу Гільгамеш вирішив здійснити дуже сміливу ідею. Він наказав мудрецям підготувати план побудови фортечних мурів. Високі та міцні стіни Гільгамеш хотів звести навколо всього міста Урук. Жоден ворог не зміг би здолати цих мурів.

До будови Гільга-меш прикликав усе населення міста – чоловіків, жінок та дітей. Хтось копав котлован для фундаменту, хтось випалював цеглу – люди працювали з ранку до ночі, і сам Гільгамеш відміряв час для відпочинку. Ніхто не смів думати про щось інше, окрім будівництва. Цілі родини поневірялися на величезному просторі будівлі. Батько не бачив сина, мати – доньки, а чоловік – дружини. Ніколи було розмовляти, вести дружні бесіди, радіти – весь час поглинала тяжка праця. Гільгамеш поспішав і не давав спочинку ні собі, ні людям. День закінчувався під зорями, будівничі падали від утоми і засинали серед своїх знарядь праці, а щойно сходило сонце – цар уже підіймав своїх підданих і роздавав їм робочі завдання. Міські мури зростали, але водночас зростало і невдоволення усіх, хто працював на будівництві. Нарікання, скарги і гнів людей доносилися і до богів. Зібралися боги і почали міркувати, як допомогти людям. Але на землі не було людини, яка була б здатна зрівнятися силою з Гільгамешем.

– Тільки ти можеш допомогти людям Урука, – сказали вони богині Аруру, – сотвори людину сильнішу за Гільгамеша. Ми відправимо її на землю, нехай Гільгамеш з нею змагається.

Вимивши руки, богиня Аруру взяла шмат глини, змочила його власною слиною і виліпила кремезного чоловіка. Так вона створила могутнього воїна і дала йому ім’я Енкіду. Боги послали його на землю, де він мав дочекатися, коли здійсниться його призначення.

Довго Енкіду жив серед пасовиськ поруч з газелями та іншими дикими тваринами. Він заприязнився з ними і пив воду з тих же водойм, що й вони. Він не знав людей, не знав про існування міст, не знав смаку хліба. Він їв траву, як дикі тварини, і все його тіло поросло шерстю. З голови його вільно спадало волосся, на щоках його росла щетина, але ніхто його не стриг, не голив. Він не знав того, що люди називають щастям, і все-таки він був щасливий і вдоволений.

Якось до тих країв завітав чужоземний мисливець. Зрадів незліченним стадам тварин і повсюди, де він був, розставляв тенета і копав ями, щоб до них потрапляли звірі. Але на другий день, коли мисливець пішов зібрати багату здобич, він побачив, що його тенета розірвані, а ями – засипані. Над останньою ямою він побачив велетня Енкіду, який засипав її, щоб його улюблені тварини не зазнали шкоди. Вигляд невідомого велетня перелякав мисливця, і він кинувся тікати, покинув незнайомий край і повернувся додому без здобичі.

– Я був у краях, де безліч дичини, – поскаржився він своєму батькові, – і все ж таки повернувся з порожніми руками. В тій землі оселився якийсь грізний силач. Він заріс шерстю, як звір. Він захищав тварин і не дав мені пополювати. Один лише вигляд його наводить жах, його ніхто не здолає.

– Сину мій, – відповів мисливцеві батько, – якщо та людина насправді така сильна і страшна, то тільки Гільгамеш справиться з ним. Немає на землі нікого сильнішого за Гільгамеша. Розповіси йому про свої невдачі, і він тобі допоможе.

Мисливець прислухався до батькової поради, вирушив у путь, прийшов до міста Урука і розшукав могутнього Гільгамеша.

– Я збирався полювати в краях, багатих на дичину, – розповів він цареві, – але якийсь величезний грізний силач завадив мені. Він розірвав усі тенета. Позасипав усі ями. Я не можу полювати, поки він захищає стада тварин, а подолати його я також не в змозі.

Гільгамеш замислився.

– Я дам тобі вродливу дівчину, – відповів він нарешті, – приведи її в степи, де живе велет, який заважає тобі полювати. Він побачить дівчину, закохається і піде з нею, а багатий на дичину край знов буде належати мисливцям.

Мисливець покинув місто в супроводі дівчини. На третій день він дістався степу, де жив Енкіду. Мисливець наказав дівчині сидіти коло водоймища і чекати, доки спрага приведе Енкіду до води.

Спочатку здригнулася земля від тупоту мільйонів копит, потім дівчина побачила тварин, а за тваринами йшов велетень Енкіду.

Енкіду ніколи не бачив жодної дівчини. Хоча він довго жив серед тварин, але серце і почуття він мав людські. Він покохав дівчину, пішов з нею в далеку дорогу і забув про тварин.

Уперше Енкіду спілкувався з людиною, вперше розмовляв як людина. Він жив поруч з дівчиною довго і слухав її розповіді про місто Урук, про могутнього Гільгамеша, про міцні міські мури, про храми і домівки, про міське життя. Він захотів розповісти про всі ці дива своїм друзям – тваринам. Він побіг до водоймища, але тварини вже відвикли від Енкіду. Він уже належав людям. Газелі від нього відверталися, степові тварини втікали, ледве забачивши Енкіду.

І він зрозумів, що втратив прихильність колишніх друзів, і засумував за новою, людською дружбою. Енкіду повернувся до дівчини і попросив:

– Відведи мене до міста Урук, де, як дикий бик, володарює Гільгамеш. Хочу помірятися з ним силою.

Дівчина вже давно чекала цих слів. У степу їй було тоскно. Взявши Енкіду за руку, вона покинула разом з ним цей безлюдний край. По дорозі вони зупинилися в пастухів, які пасли отару на околицях міста. Пастухи їли хліб, запивали його пивом. Побачивши Енкіду, вони почали перемовлятися:

– Хто він? Хто цей силач? Він схожий на Гільгамеша, тільки дуже заріс довгим волоссям!

Пастухи пригостили Енкіду та дівчину хлібом і пивом. Енкіду вперше їв хліб, і він припав йому до смаку. Він уперше пив пиво, і воно його розвеселило. Сподобалося Енкіду бути своїм серед людей, і захотів він стати схожим на них – умився, підстриг волосся і вдягнувся.

– Який він схожий на могутнього Гільгамеша! – знову здивувалися пастухи.

– Цієї ночі можете спати спокійно, – сказав Енкіду, – не хвилюйтеся за свої отари. Я буду пильнувати замість вас.

Енкіду не спав усю ніч. Леви здалеку чули його тверду руку, яка тримала зброю, і не наважувалися нападати на худобу.

Глибока ніч упала на сухий степ, на родючі поля, на пальмові гаї, на річку Євфрат і на місто Урук. В Уруці тривожно ворочався на своєму ложі могутній Гільгамеш. Він спав, але сни не приносили йому спокою.

Зранку Гільгамеш устав, наче запаморочений. Він не міг забути моторошних сновидінь. Гільгамеш розшукав матір і попросив її розтлумачити його дивні сни.

– Матінко, – сказав він, – сьогодні вночі я бачив небо, повне ясних зірок. Одна з них зірвалася і боляче вдарила мене по спині. Я хотів підняти її, але не зміг. Хотів відсторонити це створіння бога Ану, але в мене забракло сили. Мешканці всієї урук-ської землі обступили зірку, я уперся в неї чолом, решта мене підтримали, я підняв зірку і приніс до тебе.

Мудра мати Гільгамеша відповіла:

– Наближається, Гільгамеше, твій друг. Він давно жив у степу і дружив з дикими звірами; він сильний і мужній, вся урська земля буде вражена його подвигами. Ти зрадієш, побачивши його.

– Мати, – сказав Гільгамеш, – уночі я бачив ще один сон. На вулиці міста Урук я знайшов сокиру. Це була дивна сокира, ніколи раніше я не бачив такої сокири. Люди скупчилися довкола неї, я підняв сокиру і поклав собі на плече. Сокира була якраз по мені, і я її вподобав.

– Ця сокира, – відповіла мати, – твій друг. Він наближається до стін Урука і скоро з’явиться на його вулицях. Ти полюбиш його, Гільгамеше.

Поки Гільгамеш розмовляв з матір’ю про свої сни, Енкіду з дівчиною підходив до урукських воріт. Він ще не зайшов до міської брами, аж тут зустрів чоловіка, який ледве пересував ноги. Побачивши Енкіду, чоловік заціпенів.

– Чого ти злякався? – запитав Енкіду.

– Ах, пане, ти нагадав мені могутнього Гільгамеша, – зітхнув чоловік. – Ти схожий на нього.

– Я не Гільгамеш, – відповів Енкіду, – я йду помірятися з ним силою.

– Ти відважний, пане, – сказав чоловік, – але Гільгамеш дуже могутній. Поглянь на мене, який я зморений, ледве йду. Де моя сила? Її забрали стіни Урука, Гільгамешева будівля. Я давно не бачив дружини та дітей, адже ми працюємо в різних місцях. А заради чого все це? Заради ще більшої слави могутнього Гільга-меша.

І чоловік пішов далі своєю дорогою.

Енкіду підбіг до міської брами. Він увійшов до Урука, і повсюди, де він простував, люди збігалися подивитися на нього, дивувалися його силі і могутності, схожості з Гільгамешем. Енкіду не звертав ні на кого уваги. Він оглядав вулиці і базари, прагнучи знайти Гільгамеша і помірятися з ним силою. Знайшов він Гільга-меша на вулиці перед храмом, до якого прямував цар. Енкіду перебіг йому дорогу і став у дверях храму.

Окинув Гільгамеш поглядом силача Енкіду, і той йому сподобався. Енкіду не рушав з місця і заважав Гільгамешеві ввійти до храму. Досі ніхто не заступав цареві дорогу, не смів противитися волі Гільгамеша. Могутній Гільгамеш спалахнув гнівом. Обхопивши Енкіду, він став з ним до герцю. Енкіду теж обхопив Гільгамеша, і обидва вони, наче два розлючені бики, опустилися на коліна, виламали поріг храму і так глибоко вгрузли в землю, що здригнулися стіни храму. Вони напружили всі сили, уперлися один в одного, Гільгамеш неймовірним зусиллям притягнув Енкіду до себе за пояс і, стоячи на колінах, підняв Енкіду над головою на знак перемоги.

Коли Енкіду знов опинився на твердій землі, Гільгамеш обняв його, розцілував і запропонував дружбу. Відтоді Гільгамеш не розставався з Енкіду. А Енкіду здобув людську дружбу, якої так прагнув.

Могутній Гільгамеш не вмів довго відпочивати. Він мріяв про славетні подвиги. Будівництва міських мурів йому було замало.

– Мій могутній друже, – сказав він Енкіду, – у гірському кедровому лісі живе злий велетень Хумбаба. Ходімо вб’ємо його, зрубаємо кедри і позбавимо країну зла.

– Ти хочеш убити Хумбабу? – похитав головою Енкіду. – А чи відомо тобі, до якого нерівного бою ти прагнеш? Я часто блукав зі своїми друзями поблизу лісів Хумбаби. Той ліс простягнувся на шістдесят подвоєних годин шляху. Я ніколи не наважувався зайти туди. Відомо тобі, який у велетня Хумбаби голос? Його голос летить, як буря, над морем і здіймає хвилі, від яких гинуть човни і люди. Цей голос летить, як вихор, над землею, дерева падають, а гори здригаються. Паща Хумбаби вивергає вогонь, а подих сіє смерть. Нерозумно змагатися з ним силою.

– Ачи не боїшся ти? – сказав Гільгамеш. – Той, хто здолає Хумбабу, прославить своє ім’я, і пам’ять про нього буде вічною.

– Я не боюся, – оголосив Енкіду, – і не полишу тебе самого в нерівному бою.

Коли настав день розлучатися з Уруком, Гільгамеш звернувся з молитвою до бога Шамаша, покровителя подорожніх. Потім Гільгамеш і Енкіду підперезалися великими мечами, почепили на плечі сагайдаки та луки, взяли до рук сокири. Підготувавшись до бою з велетнем, вони покинули палац. Люди проводжали їх до самих воріт Урука.

Довго йшли Гільгамеш і Енкіду кедровим лісом. Після двадцяти подвійних годин вони підкріпилися, після тридцяти – підшукали місце для ночівлі. Перш ніж лягти спати, викопали колодязь і наповнили чистою водою шкіряний мішок, який прихопили з собою. Гільгамеш приніс холодну воду в жертву богу Шамашу.

Щодня вони долали значно більшу відстань, ніж звичайний мандрівник. Через три дні путі друзі прийшли туди, куди інші люди дісталися б не раніше, як за півтора місяця.

– Я знаю ці місця, – сказав Енкіду, – іноді забрідав сюди зі своїми друзями. Кедровий ліс Хумбаби уже недалеко. Завтра ми зустрінемо його охоронця. Його не можна вразити ні стрілами, ні мечем. Він носить сім сорочок, у яких заховано його безсмертя.

– Не думай про завтрашній день, – порадив Гільгамеш, – почекай, коли сонце покаже нам дорогу.

Гільгамеш ліг і заснув. А Енкіду не міг заснути, оглядав знайомі місця, де блукали нічні тіні. Він не боявся, але йому було сумно, як людині, яка передчуває смерть.

Вони встали вдосвіта і зі зброєю в руках пішли до кедрового лісу. Здалеку вони побачили ворота, які вели до володінь Хумбаби. У воротах стояв охоронець, що його поставив велетень, і вдягав сорочки. Він встиг надягнути лише першу, ще шість лежали перед ним на траві. Охоронець нахилився, щоб підняти другу, але Гільгамеш і Енкіду натягнули луки. Дві стріли з посвистом розітнули повітря і встромилися в груди стража. Охоронець володінь Хумбаби впав мертвий.

– Перше завдання ми виконали, – зрадів Гільгамеш.

Енкіду мовчки відчинив важку браму. Гільгамеш зайшов до кедрового лісу. Енкіду вагався.

– Чому ти вагаєшся, друже? – запитав Гільгамеш.

– Не слід нам заходити до лісу, – сказав Енкіду. – Відчиняючи браму, я поранив руку і тепер не можу діяти так упевнено, як раніше.

– Пусте, – увірвав його Гільгамеш. – Один погляд на Хумбабу сповнить тебе силою і жагою боротьби.

Енкіду не міг полишити друга. Він пішов за Гільгамешем до кедрового лісу, але на серці в нього лежала туга. Друзі наблизилися до дому Хумбаби. Гільгамеш замахнувся сокирою і вгатив її в найбільший кедр, а потім, розмахуючи сокирою навсібіч, почав крушити кедровий ліс.

Почувши удари сокири, Хумбаба розлютився, з його рота виривалося полум’я. Голосом, від якого здригнулася земля, він заволав:

– Хто рубає мої кедри, окрасу моїх гір?

Хумбаба вийшов з оселі, показавши своє страхітливе обличчя. Він намагався здолати непрошених гостей смертельним подихом. Бог сонця Шамаш зрозумів наміри Хумбаби і наслав на нього жорстокі вітри – суховій і морозний вітер, південну бурю та північний вихор, зупинив і розвіяв його смертельне дихання. А Гільгамеш вихопив меча, встромив його в горло Хумбабі. Енкіду теж ударив Хумбабу мечем. Хумбаба впав на землю. Глибока тиша запала довкола.

– І друге завдання ми виконали почесно, – сказав Гільгамеш, схилившись над мертвим Хумбабою. – Тепер залишилося до кореня викорчувати кедровий ліс. Нехай жодне дерево не нагадує про злодіяння Хумбаби.

Гільгамеш і Енкіду почали рубати ліс і не припиняли роботи, аж поки на верхів’ях гір не залишилося жодного кедра. Потім вони повернулися до Урука. І скрізь їх зустрічали з шанобою як героїв.

В Уруці вони струсили з себе дорожню пилюку, умилися й почистили зброю. Знявши брудний одяг, вони вдяглися в чисте.

Коли Гільгамеш поклав на свою голову корону і вдяг царське вбрання, на нього звернула увагу богиня Іштар. Побачила його могутню статуру, його очі, що сяяли переможно, завважила, який він поставний і вродливий.

Іштар прийшла до нього і сказала:

– Стань моїм чоловіком, Гільгамеше. Я подарую тобі лазури-тову колісницю з золотими колесами. Ти будеш запрягати до неї вихори, як великих мулів. Коли ти ступиш до мого палацу, поріг і плити долівки цілуватимуть твої ноги, а князі і царі стануть перед тобою на коліна і піднесуть небачені дари.

– Я не стану твоїм чоловіком, – відповів Гільгамеш. – Тим, кого ти обираєш, ти приносиш нещастя. І Таммуза, свого чоловіка, ти відправила на той світ. Я скоро набридну тобі, і замість слави отримаю зневагу.

Розгнівана Іштар повернулася на небо зі сльозами на очах. Розшукала свого батька, бога неба Ану, і поскаржилася йому:

– Гільгамеш знехтував і принизив мене! За це він мусить бути покараний. Сотвори, батьку, небесного бика і нашли його на Гіль-гамеша, нехай він підніме пихатого царя на роги, нехай розчавить його! Якщо ти не створиш небесного бика, я поруйную браму підземного царства і виведу звідти мертвих, які пожеруть живих. Мертвих більше, ніж живих, і на землі буде царювати смерть.

Бог неба Ану створив небесного бика і послав його на землю. Небесний бик, великий і грізний, зупинився на березі ріки. Засопів уперше – земля перед ним розверзлася, і до провалля впало сто мешканців Урука. Засопів удруге – знову до провалля впало двісті мешканців Урука. Засопів утретє і накинувся на Енкіду, який саме в цей час вийшов з палацу. Відскочивши убік, Енкіду схопив бика за роги.

Гільгамеш вибіг з палацу і кинувся на допомогу Енкіду. Під копитами небесного бика дрижала земля, очі його налилися кров’ю.

– Хапай бика за хвіст! – закричав Гільгамеш. – Хапай його, а я цілитиму мечем у загривок!

Енкіду схопив бика за хвоста, і тут підскочив Гільгамеш і поцілив бика мечем. Потім вирізав бичаче серце і приніс у жертву Шамашеві. Роги він передав найкращим майстрам, і вони зробили чудові келехи з величезних лазуритових рогів. Гільгамеш наповнив ці келехи олією і приніс у жертву своєму богу-покровителю.

Іштар стежила за битвою Гільгамеша та Енкіду з небесним биком і не змогла відвернути смертельного удару Гільгамеша. Тоді вона спустилася на мури Урука і прокляла Гільгамеша. Почувши її прокляття, Енкіду схопив бичачу ногу і пожбурнув її в богиню. Але не знищив цим прокляття.

На вулицях і базарах Урука збиралися люди. Всі чекали, коли герої-переможці урочисто проїдуть містом.

Гільгамеш і Енкіду скупалися в Євфраті, обнялися і поїхали до міста. Всюди їх радісно вітали і славили, всюди ними захоплювалися. Гільгамеш влаштував у палаці пишний бенкет, страх перед небесним биком змінився сміхом та веселощами.

Спати герої лягли пізно. Заснули, і вночі Енкіду побачив сон.

Він побачив небо і богів, які радилися, хто з двох героїв має загинути. Одні звинувачували Гільгамеша, який вбив небесного бика; другі – Енкіду; а треті – захищали обох. Тут підвівся бог землі Енліль і вигукнув:

– Нехай помре Енкіду!

Енкіду прокинувся і розбудив Гільгамеша.

– Мені наснилося, – сказав він, – що боги радилися, хто з нас має померти, і випало мені.

Гільгамеш побачив, що його друг недужий, і його серце стис-лося від туги.

– Ти не помреш! Ти не повинен померти, – сказав Гільгамеш, але Енкіду його вже не чув. Він марив і розмовляв з воротами лісу Хумбаби, з мисливцем, який привів до нього дівчину, він проклинав мисливця та дівчину.

Почув ці прокльони бог Шамаш, і з небес пролунав його голос:

– Енкіду, не проклинай тих, хто ніс тобі добро. Мисливець та дівчина показали тобі шлях до людей, ти навчився їсти хліб, цю їжу, гідну богів, ти навчився носити розкішну одіж, ти зустрів з-поміж людей найкращого друга – Гільгамеша. У степу тебе ніхто не знав, а тепер за тобою буде тужити весь урукський народ, а Гільгамеш з горя піде у степ.

Після слів Шамаша серце Енкіду заспокоїлося, і герой заснув. І знов побачив сон.

Уві сні до його ложа наблизилася дивна крилата істота з левиною головою та орлиними пазурами і відвела його до вогненної підземної ріки. Крилата істота зняла з Енкіду одяг і нагого занурила до вогненної ріки. Потім перетворила його шкіру на пір’я птаха. Енкіду відчув, як обростає пір’ям, і зрозумів, що йде туди, звідкіля немає вороття. Він увійшов до підземного царства, де царює вічна пітьма. Мешканці цього скорботного краю були вкриті пір’ям, як птахи, і поїдали прах і глину.

Сон налякав Енкіду, він прокинувся і побачив Гільгамеша, який схилився над ним.

– Я побачив сон, який віщує нещастя, – сказав Енкіду. – Я побував у володіннях цариці Ерешкігаль, але повернувся до тебе. Незабаром я піду і не повернуся.

Двадцять днів хворого Енкіду била пропасниця, смерть чекала біля його ложа. На двадцятий день він помер.

– Прокинься, Енкіду, – у відчаї тужив Гільгамеш, – ти не чуєш мене? Не пригадуєш, як ми перемогли Хумбабу, як убили небесного бика? Енкіду, підведи голову, прокинься, друже!

Як левиця над убитими левенятами, сидів Гільгамеш над мертвим другом. Сім днів і сім ночей не спав Гільгамеш і сподівався, що його друг устане. А побачивши на обличчі Енкіду сліди смерті, розірвав на собі коштовне вбрання, загорнувся в левину шкуру і побіг у степи.

– Енкіду мертвий! – плакав він. – Енкіду помер!

Страх смерті оволодів Гільгамешем. Отже, і герої смертні, і їхні дні злічені богами! Біль від втрати друга гнав Гільгамеша світ за очі, все далі й далі.

«Перейду узгір’я Машу, – вирішив він, – і провідаю свого пращура, Ут-напішті. Він був людиною, але боги подарували йому безсмертя. Нехай Ут-напішті порадить мені, як жити вічно».

Цілий день ішов Гільгамеш, навіть вітер не зупинив його, тільки вночі він влаштувався до сну в гірській лощині. Ледве ліг, аж тут з-поміж скель з’явилися леви. Гільгамеш вийняв меча, напав на левів і розігнав їх.

На другий день він досяг узгір’я Машу, вершини якого торкалися небосхилу. Страхітливі скорпіони в людській подобі стерегли прохід через нагір’я. Коли Гільгамеш хотів пройти осторонь, вони зашипіли:

– Куди йдеш? Чого тобі тут треба?

– Я йду до свого предка Ут-напішті, – відповів Гільгамеш, – хочу запитати його, як я маю діяти, щоб не померти.

– Ти не пройдеш крізь узгір’я, – заметушилися скорпіони, – ніхто ще не здолав гірських схилів Машу! Гори тягнуться на дванадцять подвійних годин путі, тобі доведеться йти в пітьмі, навпомацки, наосліп. Ніде ти не побачиш навіть найменшого промінця світла.

– Я мушу пройти, – відповів Гільгамеш, – я маю поговорити зі своїм пращуром.

Тут страхітливі скорпіони відступили і відчинили перед Гіль-гамешем ворота узгір’я Машу.

Довго блукав у пітьмі Гільгамеш. Тільки через одинадцять подвійних годин темряву прорізали перші промені світла. Ачерез дванадцять подвійних годин довкруги розлилося яскраве сяйво.

Перед ним постав чудовий сад. Герой наблизився і зрозумів, що дерева та грона винограду в саду – з коштовного каміння. І фрукти на сяючих гілках теж були з коштовного каміння.

Гільгамеш пройшов дивовижним садом до оселі божественної шинкарки Сидури. Побачивши Гільгамеша здалеку, шинкарка сполошилася – що воно за брудна проява, замість одягу – подерта левина шкура? Сидура втекла до оселі, зачинилася на засув, заховала глечик і золотий посуд, в якому готувала для богів чарівний напій.

– Відчини, шинкарко! – закалатав у браму Гільгамеш. – Я не розбійник, хоча й схожий на нього після знегод далекої путі. Я Гіль-гамеш, який разом з Енкіду вбив Хумбабу і небесного бика!

– Якщо ти й справді могутній Гільгамеш, – сказала шинкарка, – чому в тебе такий убогий вигляд, чому ти такий виснажений і чому блукаєш по світу?

– Як же мені не виглядати убого, як не бути змарнілим, – сумно провадив Гільгамеш, – адже біль від втрати мого друга Енкіду вигнав мене з моєї оселі, я блукаю по світу, і страх смерті не дозволяє мені повернутися додому. Я хочу провідати Ут-напішті і запитати його, як здобути безсмертя. Якщо ти знаєш шлях до нього, підкажи, куди мені йти?

Шинкарка вийшла з дому і показала в бік моря:

– Треба йти в той бік і перебратися через море. Але це дуже важко – тільки бог сонця Шамаш кожного дня долає море. Між нами та Ут-напішті простираються води смерті, які тобі треба перепливти. Дотепер ніхто ще не наважувався, тільки керманич Ур-шанабі. Розшукай Уршанабі, може, він тобі допоможе.

Гільгамеш розшукав у лісах Уршанабі.

– Допоможи мені, Уршанабі, – звернувся Гільгамеш до досвідченого керманича. – Я хочу навідати свого предка Ут-напішті і запитати його, що я повинен зробити, щоб не померти. Шлях до нього веде через море і через води смерті. Лише тобі відомо, як їх перепливти.

– Іди, Гільгамеше, до лісу, – порадив герою Уршанабі, – нарубай сто двадцять жердин по триста ліктів завдовжки й принеси мені. Без них до Ут-напішті не доберешся.

Узяв Гільгамеш сокиру, меча і пішов до лісу, вирубав сто двадцять жердин і приніс їх Уршанабі.

Уршанабі змайстрував човна. Затим вони поклали жердини до човна та попливли морем, яке переходить лише Шамаш, і дісталися вод смерті. Човен зупинився, немов сів на мілину.

– Хутчій бери одну жердину, – звернувся до Гільгамеша Уршанабі, – занурюй її у воду та правуй. Тільки боронь боже, щоб води смерті не бризнули на тебе. Потім викинеш цю жердину і візьмеш іншу. Щоразу, щоб відштовхнутися, бери нову жердину.

Гільгамеш зробив так, як йому порадив Уршанабі. Він брав жердину за жердиною, кожною відштовхувався лише один раз і кидав її, пильнуючи, щоб не впали на нього краплі смерті. Він уже використав два рази по шістдесят жердин, а човен усе ще не проминув мертвих вод. Тоді Гільгамеш розв’язав пояса і зняв з себе одяг. Підняв його над головою, наче вітрило, і вітер допоміг йому.

Вони перепливли море, вдалині показався берег. На березі стояв Ут-напішті і дивувався: хто це до нього пливе. Впізнав керманича Уршанабі, але Гільгамеша він не знав.

– Хто ти? – спитав Гільгамеша Ут-напішті, коли човен торкнувся берега. – В тебе запалі щоки, ти маєш вигляд стражденного блукальця.

– Я родом з Урука, – відповів Гільгамеш, – блукаю по світу, біль від смерті мого друга не дає мені спокою. За все життя я не мав друга кращого, ніж Енкіду. Разом з ним я вбив злого Хумбабу, разом з ним переміг небесного бика. Я Гільгамеш, який розігнав в ущелині левів. Багато разів я дивився смерті в вічі, і тільки смерть мого друга Енкіду нагадала мені, що і мене вона очікує. Я не хочу перетворитися на порох і тлінь. Порадь мені, великий Ут-напішті, як здобутити безсмертя? Ти єдиний з людей дістав цей рідкісний дар від богів.

Ут-напішті похитав головою:

– Що ти намислив, Гільгамеше? Хіба навіки ми будуємо домівки? Хіба навіки ділимо майно між синами? Ніщо не вічне на світі, все змінюється, і дні кожної людини полічені. Яку я можу дати тобі пораду?

– З мене буде досить, якщо ти розкажеш мені, як здобув безсмертя, – сказав Гільгамеш.

– Не знаю, яка тобі з того користь, але, коли просиш, сідай і слухай. – І Ут-напішті почав розповідь про свою долю: – Я правив у місті Шуруппак, коли боги вирішили наслати на землю безмежні води і знищити людство потопом. Ейя, бог вод і мудрості, не залишив мене в біді. Він одвідав мене, розповів про жорстоке рішення богів і порадив: «Збудуй, Ут-напішті, великий корабель, нехай його висота та ширина будуть дорівнювати його довжині. Навантаж на нього все своє майно, степових тварин, віднеси туди насіння всіх сортів. Настане день, коли зранку піде дощ на стрючки, а ввечері – дощ на пшениці. Тоді зійди на корабель і засмоли його двері.

Я послухався мудрого бога і зі своїми людьми розпочав роботу. Сім палуб мав мій корабель, я спорядив його всім, що порадив бог Ейя. Нічого не пожалкував для будівництва. Корабель був величезний та міцний. Ми спустили його на воду. Увечері, коли пішов дощ на пшениці, я з родиною та ремісниками зійшов на корабель. Лише розвиднілося, як на обрії з’явилися грозові хмари, закрили собою сонце і небо, і на землю впала темрява, немов настала глибока ніч. По небу мчали боги погибелі разом з богом бурі і дощу. Потім бог потойбіччя підняв засуви, і на землю ринули незліченні води. Цілий день дув сильний південний вітер, піднімав хвилі і нападав на людей, як вороже військо. Вода поглинула навіть верхів’я гір, ніде не було жодної людини. Куди не кинь оком – всюди бурхливе безкрає море. Навіть боги злякалися потопу, вгорі над землею вони, немов собаки, притиснулися до крайнеба.

Шість днів і шість ночей бурі та води нищили землю. Сьомого дня море заспокоїлося і настала тиша. Я наважився відчинити віконце, вперше за багато днів на моє обличчя впав промінь сонця. Навкруги, скільки сягне око, була безмежна водяна гладінь. Я намагався вгадати, де берег, але його ніде не було. Опустившись на коліна, я сльозами привітав новий день. Через дванадцять подвійних годин мій корабель сів на мілину. Коли води почали спадати, я зрозумів, що мій корабель пристав до гори Ніцур. Гора тримала мій корабель, але навкруги було море. Шість днів корабель нерухомо стояв на горі Ніцур. На сьомий день я випустив голубку. Невдовзі вона повернулася – ніде не знайшла ані клаптика землі, щоб перепочити. Тоді я випустив ластівку, весело політала вона над морем, але повернулася на корабель. Нарешті я випустив ворона. На той час води вже оголили землю, і ворон знайшов суходіл і здобич. На корабель він не повернувся. Тоді я випустив усіх птахів і на верхівці гори розпалив жертовне вогнище. Боги вчули приємні пахощі кедра та мирта і зібралися навколо мене. Наблизився до мене і бог землі Енліль. Гнівно подивившись на корабель, він злобно крикнув:

– Як це сталося, що хтось із людей пережив потоп? Ніхто не повинен був урятуватися!

Але бог Ейя захистив мене. Він сказав:

– Чого ти гніваєшся? Я навідався до Ут-напішті уві сні і виказав йому таємницю богів. Нерозумно ждати погибелі всього людства. Нехай грішний відповідає за свої гріхи, а злочинець – за свої злодіяння.

Енліль стишив гнів, узяв мене та мою дружину за руки, дозволив стати на коліна і благословив нас:

– До цього часу Ут-напішті був тільки людиною, – сказав він. – Віднині він та його дружина будуть схожі на нас, богів. Нехай живуть на острові, біля гирла рік, і насолоджуються вічним життям.

– Якщо ти не чув, – сказав Ут-напішті Гільгамешеві, которий уважно слухав його, – все це трапилося після Великого потопу, який змив з лиця землі людство. Хіба ти можеш сподіватися нині на ласку богів, щоб вони подарували тобі безсмертя?

– Тож я таки маю вмерти? – скрикнув Гільгамеш. – Допоможи мені якоюсь порадою!

– Ти прагнеш бути безсмертним? Тоді упродовж шести діб не склеплюй очей.

Гільгамеш охоче вислухав поради Ут-напішті. Йому здавалося, що здобути безсмертя за шість днів та шість ночей без сну – річ зовсім не важка. Та не встиг він зрушити з місця, як його здолала дрімота. Багатоденна втома далася взнаки, і він немов провалився в туман. Подивився Ут-напішті на сплячого Гільгамеша і сказав дружині:

– Поглянь на цього силача! Він заснув. Якщо його розбудити, він не повірить, що сон здолав його. Іди і кожного дня клади при його голові свіжий хліб. Нехай полічить, скільки днів він проспав.

Дружина Ут-напішті кожного дня випікала хліб, і, коли наблизився сьомий день, перша хлібина була суха, друга черства, третя – сира, четверта – білувата, п’ята – пліснява, шоста – свіжа, сьома – ще тепла. Ут-напішті торкнувся Гільгамеша, і той прокинувся зі словами:

– Саме тоді, коли мене почав долати сон, ти доторкнувся до мене і розбудив мене.

Посміхнувшись, Ут-напішті показав Гільгамешеві на хлібини.

– Порахуй їх, – сказав він, – скільки лежить перед тобою хлібин, стільки днів ти проспав.

Гільгамеш зажурився:

– Порадь, Ут-напішті, що мені робити? Я весь час думаю про смерть. Позбав мене цих думок.

Замислився Ут-напішті: що йому порадити? Дружина Ут-напішті зглянулася на Гільгамеша і вступилася за нього перед чоловіком:

– Тобі відомо, скільки страждань і знегод зазнав Гільгамеш, поки дістався до нас. Невже він має повернутися ні з чим?

Ут-напішті теж зглянувся на Гільгамеша і сказав:

– Жаль буде, коли ти підеш од нас розчарованим, отож слухай однієї поради. На дні океану чаїться рослина, зовні схожа на будяк, колюча, наче троянда. Хто її скуштує, той поверне собі молодість, і життя його буде безкінечне.

Почувши цю пораду, Гільгамеш разом з Уршанабі спустив човна на воду і відплив. Посеред океану він прив’язав до ніг важке каміння і стрибнув у безодню. Камені потягли Гільгамеша на морське дно, і там він побачив рослину, схожу на будяк. Гільгамеш зірвав цю рослину, не зважаючи на уколи її шипів. Потім відрізав прив’язане до ніг каміння і виплив на поверхню.

– Нарешті вона моя, – сказав він Уршанабі, – нарешті я володію рослиною, яка зветься «Старий стає молодим». Візьму її до міста Урук і віддам людям. Я теж буду їсти її і поверну собі молодість. Нарешті я тримаю в руках свою молодість і безсмертя, – радів він.

Човен пристав до берега, вони продовжували шлях пішки. Гіль-гамеш знайшов джерело з холодною водою. Спустився до нього, щоб умитися, а чарівну рослину поклав у траву. Запах зілля почула змія, вилізла з води, схопила рослину і навтіки. Тільки встромила змія свої зуби в чарівну рослину, як скинула стару шкіру, і на ній заясніла молода, сяйлива шкіра.

Гільгамеш повернувся за рослиною, але не побачив її там, куди поклав. Він довго шукав рослину, обдивився кожен кущ, кожну травинку, але не знайшов чарівної рослини. У відчаї він повернувся до Уршанабі.

– Навіщо все було, Уршанабі? – бідкався Гільгамеш. – До чого були всі мої зусилля? Нічого я не досяг. Я тримав у руках безсмертя, і воно вислизнуло від мене, як вітер.

І подалися Гільгамеш з Уршанабі до міста Урук. Після двадцяти подвійних годин вони підобідали, після тридцяти – лягли спати. Зранку пішли далі, і ось перед ними з’явилися мури Урука.

Нарешті Гільгамеш знов побачив стіни Урука – своє творіння. Сум спав з нього, як вода після потопу.

– Я приречений на смерть, як кожна людина, – сказав він Уршанабі, – але моє життя залишиться в моїх діяннях. Над ними смерть не владна.