Читать книгу Загадки iсторiї. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 6

Середина I тисячоліття – безперечний рубіж в історії Європи. З одного боку залишився давній світ римлян і греків. З другого – та історія, яку кожен європейський школяр вчить як історію своєї країни. За традицією змістом епохи вважають грандіозні переміщення народів. Їхнім прямим наслідком було падіння Римської імперії й утворення варварських королівств. Термін «переселення народів» потрапив до нашої мови від німців. Французькі історики називають те саме «германською навалою». Почавши свій рух у певному напрямку, народи стикаються один з одним доти, поки від античного світу не залишається каменя на камені. Міграційні процеси заполоняють простір Євразії і радикально змінюють її етнічний, культурний і політичний вигляд.

У понятті «переселення народів» акцент робиться на слові «переселення». А які народи брали в ньому участь?

Хто куди пішов

Події набули для Риму катастрофічного розвитку наприкінці IV століття. Гуни, що з’явилися в степах Східної Європи, блискавичним ударом розгромили готів, які контролювали територію сучасної України. Частина переможених пішла за переможцями. Інші принижено просили в імператора Валента дозволу перейти Дунай і оселитися в межах Римської імперії. Незабаром взаємна недовіра готів і римлян вилилась у військову конфронтацію, розв’язка якої прийшла 9 серпня 378 року. Розгром римлян при Адріанополі, у Фракії, був такий нищівний, що сам імператор Валент пропав безвісти. Недавні втікачі зненацька виявилися господарями становища. Адріанопольська катастрофа стала переломним моментом в історії відносин імперії й варварів, що наступали. Внаслідок військових зіткнень і договорів під одноосібний контроль готів фактично перейшли цілі римські провінції на Балканах і по берегах Дунаю.

Вторгнення готів під проводом Радагайса до Італії закінчилося винищуванням полчищ варварів. Але вночі 31 грудня 406 року вандали, алани і свеви прорвали кордони імперії на Рейні. Три роки грабежів і насильств перетворили Галлію на похоронне вогнище. Восени 409 року вандали, алани і свеви пробилися через піренейські перевали до Іспанії і закріпилися там.

Останній римський імператор Ромул Августул

Новина про взяття Риму вестготами на чолі з королем Аларіхом 24 серпня 410 року вразила сучасників. Три дні Вічне місто перебувало в руках варварів. За згоди римської влади готи одержали значні території в Південній Галлії, ще більше розширили їх військовими діями і просунулися в глиб Іспанії, витісняючи звідти вандалів. Вандали і алани, які приєдналися до них, через Геркулесові Стовпи (сучасна Гібралтарська протока) переправилися до римської Африки – теперішні території Алжиру і Тунісу. У 455 році вони вдруге атакували і пограбували Рим.

ГОТИ (від Gothi, Gothones) – германські племена, які поселилися на початку нашої ери на південному узбережжі Балтійського моря і по нижній течії Вісли. Пересуваючись з кінця II століття на південний схід, вони на початку III століття досягли Північного Причорномор’я. Вплив більш високої культури скіфсько-сарматських племен і міст Північного і Західного Причорномор’я (захоплених готами близько 260 року) прискорив розвиток готських племен. Готи робили спустошливі набіги на Римську імперію, внаслідок чого вона змушена була віддати їм Данію – територію між ріками Дунаєм, Тисою, Прутом і Карпатами (тепер це частина сучасної Румунії). У IV столітті готи прийняли християнство у формі аріанства.

Аріанство – течія в християнстві, яка дістала назву від свого зачинателя – олександрійського священика Арія. Відповідно до його вчення Син Божий Логос (Христос) не єдиносущний з Богом-Отцем, тобто порівняно з ним є істотою нижчою).

ВАНДАЛИ – народ германького походження, який згадується вперше в Плінія (I століття нашої ери). У найдавнішому науково встановленому місці їхнього проживання – по обох берегах середньої течії Одеру, куди вони прийшли, на думку істориків, з берегів Балтійського моря, а до того жили в південній Скандинавії, —вони поділялися на дві групи: асдингів і силінгів, що злилися в одне політичне ціле лише після вторгнення в Галлію, а потім і в Іспанію на початку V століття. Протягом 20 років вандали протрималися на південному краї півострова, поки натиск вестготів не змусив їх переправитися в Африку. Тут вандали створили незалежне королівство, столицею якого став Карфаген. Найбільш відомим діянням вандалів став «вандалізм» – пограбування Риму в 455 році. Те, що вандали не могли забрати з собою, вони знищили. Наприкінці V століття королівство вандалів в Африці почало занепадати, і 533 року Карфаген був захоплений візантійським полководцем Велісарієм, а саме королівство знищене.

У середині V століття західні провінції Римської імперії опинилися під страшним ударом гунів. У451 році римляни і готи, які воювали пліч-о-пліч, зупинили натиск гунів у страшній битві на Каталаунських полях у Галлії. Гунська держава розпалася зі смертю свого ватажка Аттили два роки по тому, хоча ворогів у римлян від цього не стало менше. Подібно до вибуху вулкана, вона викинула в римський світ величезні шматки колишньої гунської коаліції.

АЛАНИ – іраномовні племена сарматського походження. З І століття жили в Приазов’ї і Прикавказзі. Алани жили спочатку на Кавказі, звідки вони, прекрасні вершники і стрільці, поширили свої володіння на північ до Дону і часто нападали на Вірменію і Малу Азію, поки імператор Тацит у 276 році не змусив їх повернутися на території, які вони займали раніше. І через сто років, близько 375 року, вони в союзі з гунами витиснули остготів з територій між Доном і Дунаєм і потім, приєднавшись до великого руху народів на захід, у 406 році вдерлися до Галлії. Частина їх, що оселилася в місцевостях південніше Луари, у 651 році в союзі з римлянами виступила проти гунів, очолюваних Аттилою, і була пізніше знищена. До того інша їхня частина в 409 році перейшла до Іспанії, де була розбита вестготами. Спроби аланів завоювати Італію в 466 році закінчилися їхньою поразкою. У візантійську епоху аланів згадують серед народів Кавказу.

СВЕВИ, чи СВЕБИ (лат. Suevi, Suebi) – збірна назва кількох сильних і войовничих германських племен (семнони, гермундури, квади й ін.), що займали в І столітті до нашої ери – II столітті нашої ери басейни Ельби, Майну, Неккару, Верхнього Рейну. Вперше описані Цезарем, який у 58 році до нашої ери завдав поразки свевам, що перейшли близько 71 року до нашої ери Рейні намагалися оселитися в Галлії.

Римська Британія помалу ставала здобиччю англів, саксів, ютів. На свою частину Галлії претендували бургунди, потім і франки. Франкський король Хлодвіг у боях з римлянами і готами в 481 і 507 роках об’єднав під своєю владою три чверті галльських земель. Його сини доверши ли справу, у 534 році розгромивши слабосильне бургундське королівство. Після 476 року Італію контролювали варварські загони під проводом Одоакра. Можна сказати, що це і було падінням Римської імперії. Сучасники на це вже не звернули особливої уваги. Ласий шматок у різношерстого воїнства Одоакра в 493 році вирвав король Теодоріх, що виступав на чолі тієї частини готів, яка свого часу підкорилася гунам.

Від Римської імперії залишилося те, що сучасники продовжували називати Римською імперією, але ми сьогодні називаємо Візантією. Візантійський імператор Юстиніан спробував силою повернути імперії Західне Середземномор’я. Успіхи його полководців, Велісарія і Нарсеса, були хоч і грандіозними, але нетривалими. У запеклій боротьбі візантійці розгромили королівства вандалів в Африці й готів в Італії. Та всі зусилля видалися марними через кілька років. Починаючи з 568 року більшою частиною Італії заволоділи нові варвари – лангобарди. Але візантійським імператорам у цей час було вже не до них. Вони мали великі проблеми на Сході в боротьбі з персами, а потім і арабами.

Трон короля франків Дагоберта

АНГЛИ – давньогерманське плем’я, що його вперше згадує римський історик Тацит у 98 році нашої ери серед інших германських племен, які населяли північно-західне узбережжя Німеччини. У V столітті англи разом з ютами (германське плем’я, яке жило на півночі Ютландського півострова) і саксами (група германських племен, що жили між нижньою течією річок Рейн і Ельба) завоювали Британію, де розселилися уздовж річки Трент і південніше, на рівнинах Мідлендсу (території сучасних центральних графств), утворивши королівство Мерсія. Інша частина англів, відомих як нортумбрійці, розселилася на північ від річки Хамбер, захопивши також південні області Шотландії. Згодом тут виникли королівства Берніція і Дейра, що злилися згодом у Нортумбрію. Протягом кількох століть королівства східних англів Мерсія і Нортумбрія відігравали значну роль в історії Англії.

ФРАНКИ – збірна назва західногерманських племен (сігамбрів, хамавів, бруктерів, тенктерів та ін.), згадувана вперше римськими істориками в другій половині III століття. Мешкали на схід від низов’їв Рейну. Франки робили набіги на області вниз за течією цієї річки. Вони розділялися на дві племінні групи – саліїв (тобто морських, приморських) і рипуаріїв (берегових, але ця назва з’являється лише з VIII століття). Спочатку салії селилися на території сучасних Нідерландів (у басейні річки Ейссел), а до IV століття – по прибережних районах між Рейном і Шельдою, тоді як рипуарії оселилися в середньорейнському басейні аж до Майну. Салічні франки в період Великого переселення народів почали робити набіги на Галлію. На цей час головне місце серед саліїв посіла династія Меровінгів. Один з її представників, франкський вождь Хлодвіг I, у 496 році прийняв водохрещення. Це дало йому змогу під прапором боротьби з єрессю виступити проти сусіднього племені вестготів, які сповідували аріанство, і заволодіти Аквітанією. За правління королів Теодоріха І (511–534), Хільдеберта І (511–558), Хлотара І (511–561) і Теодеберта І (534–548) – спадкоємців Хлодвіга, франки завершили підкорення римської Галлії, анексувавши землі бургундів (у басейні верхньої Луари, Рони і Сони з головними містами Женевою, Діжоном і Ліоном), заволоділи на півдні Провансом, Гасконью і Септиманією, підкорили на сході тюрингів. Надалі васалами франків визнали себе бавари.

БУРГУНДИ (від лат. Burgundii, Burgundiones) – плем’я східних германців. У перші століття нашої ери бургунди, які, на думку вчених, спочатку жили на острові Борнхольм, потрапили на континент. У 406 році заснували на Рейні королівство з центром у Вормсі, яке було знищено войовничими гунами через 30 років. У 443 році на правах римських федератів оселилися на території Савойї. У 457 році, скориставшись ослабленням імперії, зайняли басейн річки Рони, де утворили нове королівство з центром у Ліоні —одне з перших «варварських» королівств на території Західної Римської імперії, яка на той час розпалася. На початку VI століття бургунди прийняли католицтво. У 534 році завершився процес приєднання королівства бургундів до Франкської держави. Надалі бургунди стали частиною південнофранцузької народності.

Авари, господарі європейських степів після гунів, і їхні союзники слов’яни жорстоко спустошували Балканський півострів, брали в облогу міста, не роблячи винятку і для візантійської столиці. З грабіжницькими набігами і ворожими арміями якоюсь мірою ще можна було впоратися. Чи не найгіршим лихом для візантійських Балкан, які збезлюділи після вторгнень VI століття, виявилася мирна слов’янська колонізація. «Мирні» розбійники просто приходили і селилися на цих землях. Вони не сплачували встановлені в країні податки, не підкорялися владі й прагнули залишатися незалежними. Таке некероване населення не можна було по-справжньому ні перемогти, ні прогнати, ні навчити жити за місцевими звичаями і порядком.

Печатка короля Беренгара

Етнографічні уявлення давніх

Давні римляни і греки були людьми здорового глузду і тверезо дивилися на суспільне життя. Але це було доти, поки це стосувалося їх самих. Рим і Грецію вони сприймали як єдине суспільство, а не окремі племена. Римська імперія зробила римлянами половину світу: достатньо було теріторії ввійти до складу імперії, як її жителі вже вважалися римлянами. Так стають римлянами, а до цивілізації треба було ще дорости. Чужі «племена» – це вже зовсім інша річ. Хто не живе в цивілізованому суспільстві, той свідомо не може згуртувати людей – там діє тільки поклик крові. За описами варварських «народів» і їх «переселень» кінець кінцем постає античний стереотип розуміння того, як співвідносяться «цивілізація» і «варвари».

Хто такі гуни

Страшна навала гунів з усіх боків виглядає як екстремальний приклад «переселення народу». Етнографічні замальовки латинських і грецьких письменників відверто тяжіють до зоології. За словами одного з них, гунів «можна вважати за двоногих звірів», це «грубо обтесані у вигляді людських фігур опецьки». Якщо це і був «рід людей, то тільки в тому розумінні, що гуни виявляли подобу людської мови». Їхні чорні обличчя – «потворні грудки з дірками замість очей». Звідки вони з’явилися? Учені письменники античності відповідали собі так: «Гуни довго жили в неприступних горах». Або ж – «жили по той бік Меотійських боліт (тобто Азовського моря) біля Льодовитого океану».

Аттила

Вражаюча картина фантастичних прибульців втрачає обриси і стає переконливою в міру нашого знайомства з іншими свідченнями. Особливо цікавою є розповідь грецького автора Пріска. У 448 році він брав участь у посольстві імператора Феодосія II до всесильного і грізного правителя гунів – Аттили. З одним гуном Пріск розговорився. Гун виявився колишнім грецьким купцем. Гарною грецькою мовою вони вели бесіду про достоїнства і недоліки Римської імперії. У стані гунів, повідомляє Пріск, перебував римський аристократ Орест, майбутній батько останнього римського імператора Ромула Августула. Вийти заміж за Аттилу хотіла красуня Гонорія, дочка імператора Констанція, сестра правлячого імператора Валентиніана. З династичних міркувань брат прирік її на вічне дівоцтво. Змучена такою несправедливістю, Гонорія передала Аттилі перстень на знак їхніх заручин і прохання завоювати Італію і позбавити її від тиранії брата.

Аттила на чолі своїх орд

ГУНИ (від грецьк. Hunnoi, лат. Chunni, Hunni) – кочовий народ, що сформувався в II–IV століттях у Приураллі з місцевих угрів і сарматів і кочових тюркомовних хунну, які прибули сюди в II столітті з Центральної Азії. У 70-х роках IV століття гуни рушили на захід, що і стало імпульсом до Великого переселення народів. Підкоривши аланів Північного Кавказу, вони перейшли Дон і розгромили готів у Північному Причорномор’ї. Підкорені племена вони обкладали даниною і примушували брати участь у військових походах. Найбільшої сили гунський союз племен (до нього, крім гунів, уже входили остготи, герули, гепіди, а також деякі інші германські і негерманські племена) досяг при Аттилі (він правив у 646–453 роках). У 451 році гуни вдерлися в Галлію, але на Каталаунських полях були розбиті римлянами, вестготами і франками. Після смерті Аттили чварами серед гунів скористалися скорені ними гепіди, які очолили повстання германських племен проти гунського ярма. У 455 році в битві на річці Недао в Паннонії гуни були розбиті й пішли до Причорномор’я: могутній союз розпався. У своїй спробі прорватися на Балканський півострів гуни в 469 році зазнали поразки. Поступово гуни зникли як народ, хоч їхню назву ще довго вживали як загальну для всіх кочових племен Причорномор’я.

Пріск розповідає, як за столом Аттили «змішують латинську, готську і гунську мови». Він наводить одне слово «гунською»: у них замість вина п’ють те, що вони самі називають «мед». Усього латинські й грецькі автори записали два «гунських» слова, і обидва вони – безумовно слов’янські. Зате ім’я Аттили походить з готської мови. Воно буквально значить «тато» чи «таточко». Щоправда, історики не впевнені, що «Аттила» – це ім’я, а не титул правителя гунів, прийнятий за ім’я помилково. Германський героїчний епос середніх віків явно не вважає Аттилу чужим героєм. У «Пісні про Нібелунгів» Аттила виступає під іменем борця з бургундами Етцеля. Скандинавська «Едда» пам’ятає про нього як про Атлі. Про походження гунів оповідає готський переказ, записаний через сто років після падіння гунської держави. Відповідно до цієї легенди, готи прогнали кількох своїх чаклунок. Від їхнього шлюбу з нечистими духами, що їх чаклунки зустріли в пустелі, і пішли гуни.

Щодо їхнього походження ми знаємо більше завдяки китайцям. «Гуни» – те саме, що «хунну», чи «сюнну», що кочували в степах Забайкалля і Монголії за сім століть до Аттили. Для захисту від «хунну» і почалося будівництво Ваньлічанчен – фортифікаційної споруди на північному кордоні Китаю, яку європейці називають Великою китайською стіною. До II століття від колишньої могутності «хунну» не залишилося і сліду. Розгромлені новими кочовими народами, «хунну» вирушили на Захід, ведучи за собою чимало тюркомовних племен Центральної Азії, іраномовних кочовиків Середньої Азії, племена півдня Західного Сибіру і Приуралля. Їхня втеча перетворилася на навалу, що втягувала в загальний рух кочових орд незліченні народи.

Велика Китайська стіна

Ядро воїнів, що прийшли з Азії, легко вбирало інших. Ці інші не повністю втрачали власне етнічне обличчя. Гунська імперія швидко розпалася після смерті вождя і перших поразок, яких вона зазнала. Навіть назва «гуни» зникла. Гуни знову стали готами, скирами, ругіями, гепідами, сарматами. Грецький епітет, яким нагороджує гунів Пріск, означає «випадкова юрба», «набрід».

Хто кого зруйнував першим

Якщо варвари зруйнували Римську імперію, то це тому, що спочатку Римська імперія зруйнувала варварський світ. Рим і був справжньою причиною тих катаклізмів, що потрясли Європу й кінець кінцем призвели її до катастрофи.

Германський світ, яким ми його знаємо в середині І тисячоліття, зобов’язаний своїм існуванням ініціативі й енергії Риму. Його експансія різко змінювала життя сусідів. Військовий, політичний, культурний прес імперії знищував усталені форми життя тієї частини Європи, що залишалася за її межами. Зачаровані величчю й багатством цивілізації середземноморського півдня, варвари прагнули того самого.

Варварські народи, які зруйнували Римську імперію, стали продуктом драматичної кризи варварського світу. Вона вибухнула наприкінці II століття. Римляни знають її під назвою «війни з маркоманами». Для них це був важкий прикордонний конфлікт на Середньому Дунаї. Імператор Марк Аврелій необачно пересунув кілька римських легіонів з дунайського кордону на схід, після чого полчища квадів і маркоманів дійшли до Аквілеї. Тільки величезними зусиллями і кров’ю римляни зуміли тоді повернути ситуацію на свою користь. На боці варварів виступили племена мало чи не всієї Германії. «Війна з маркоманами» була насправді лише могутнім відлунням грандіозної перебудови всього германського світу. Одні племена – ті ж маркомани – зникли назавжди, а нові об’єднання утворилися.

Римський полководець вандальського походження Стиліхон

Бурхливі події кінця II століття радикально змінили саму структуру різних осередків германського суспільства, зробивши їх іншими. В обстановці хронічної військової нестабільності війна стає головним заняттям для усіх. Нові народи, ніби створені для війни, стають суцільним військом. Такі воєнізовані народи – справа рук військових олігархій і вождів. Приєднуючи розрізнені групи «шукачів пригод», асимілюючи розбитих ворогів, нові германські племена, що збиралися навколо щойно створеного невеликого ядра, невдовзі починали почувати себе співпричетними до цього ядра і його етнічної традиції. Ім’я єдиного народу і є засобом організувати людей.

МАРКОМАНИ (від лат. Marcoman(n)i) – плем’я давніх германців, у другій половині І тисячоліття до нашої ери жили на території сучасних Саксонії й Тюрінгії. Наприкінці II – на початку І століття до нашої ери переселилися в район Середнього і Верхнього Майну. У I–II століттях маркомани, виступаючи в союзі з квадами, постійно загрожували римлянам на дунайському кордоні. У 166–180 роках дрібні військові конфлікти переросли у велике протистояння проти Риму – Маркоманську війну. Наприкінці V століття маркомани осіли на території Баварії.

Беручи владу до своїх рук, варвари не мали наміру руйнувати Римську імперію. Вона їх цікавила як готове джерело символів життєвого успіху і матеріальних засобів. На землях імперії вони шукали її благ. Варвари прийшли в римський світ як його солдати, які наполягають на тому, що їхні послуги погано оплачені, і вимагають собі більшого, винагороджуючи себе самостійно. Варварські королівства стали прямим продовженням адміністративних форм Римської держави. Наша уява підказує нам образ, який гине в безодні навал. Однак з тим, що Римська імперія була повалена, погоджувалися не всі сучасники. Варвари щиро вважали себе її рятівниками.

Тиха слов’янська революція

Грецькі й латинські автори, що не мали уявлення ні про яких слов’ян у давнину, знають про них від початку VI століття. Згадувані ними «склавіни», чи «склавени», – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», відома за пізнішими пам’ятками слов’янської писемності. На той же час появи слов’ян вказують і археологи. VI і VII століттями датується перша археологічна культура, належність до якої слов’ян не викликає великих сумнівів. За важливими знахідками, зробленими на території чеської столиці йпід Житомиром, її називають культурою Прага – Кончак. Вона охоплює величезні території Центральної й Східної Європи, від Ельби до Дунаю й Дніпра.

Слов’яни з’являються раптово і повсюди, відразу роблячи своєю половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправді питання, схоже на те, позбавлене особливого змісту. Слов’яни – це не народ, який розселився і від якого пішли серби, хорвати, болгари тощо. Подібно іншим варварським племенам, слов’яни виникли зі сплаву того, що грецькі й латинські автори визначали як скіфське, сарматське, германське населення великих територій на схід від Ельби.

Самі назви племен, відомих у середні віки як слов’янські, далеко не всі можуть бути виведені з коренів слов’янської мови. Назви «хорвати» і «серби» є, очевидно, іранського походження. «Болгари» – це тюркське слово, воно означає «ті, що відкололися», «бунтівники». Так називали кочовиків, що вийшли з-під влади аварського кагана. Хто перестав бути «аварами», той і є «болгари». Історики знаходять усіляких «болгар» від Баварії й Італії до річки Ками. Одних тепер називають слов’янами, а інших – татарами.

У політичних відносинах слов’яни залишаються конгломератом відособлених племен. «Вони не керуються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві», «не мають над собою глави і ненавидять один одного», – так характеризують їхню соціальну організацію візантійські автори в VI і VII століттях. Своєю самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «політичне» явище. «Словени» – від слова «слово»; мається на увазі: можуть порозумітися на зрозумілій один одному мові. Позначення «німці» симетрично вказує на неможливість спілкування. Відоме нам з російської «язык» у значенні «мова» – наприклад, у знайомому нам виразі «притча во язицех» – означає «народ».

Карл Великий

Походження слов’ян пов’язано з навалою Аварського каганату. Авари – чергові кочовики, що прийшли в Європу з Центральної Азії й встановили свою гегемонію над розрізненим населенням величезних територій на північ від дунайського кордону Візантійської імперії. Латинські й грецькі автори описують слов’ян як залежних союзників аварів, що використовують їх як піхоту і стоять у них на зимових квартирах.

Аварів викреслив з історії франкський король Карл Великий. Після розгрому каганату авари зникли через одне покоління. Про кінець аварів у найдавнішому руському літописі розказано так: «Ці авари воювали і проти слов’ян і пригноблювали дулібів – також слов’ян, і чинили насильство дружинам дулебським: бувало, коли поїде авар, то не дозволяв запрягти коня чи вола, але наказував впрягти у віз трьох, чотирьох чи п’ятьох жінок і везти його – авара, – і так мучили дулібів. Були ж ці авари великі тілом і розумом горді, і Бог винищив їх, і не залишилося жодного авара. І є приказка на Русі і донині: «Згинули, як авари», їх же немає ні племені, ні потомства».

Користь від історії

Вандали в нас малюють на стінах, громлять приміські електрички і роблять багато інших жахливих речей. На Канарських островах стіни багатьох будинків поцятковані написами – «Готи, забирайтеся геть!»: там лають «готами» іспанців.

САРМАТИ (від лат. Sarmatae) – загальна назва кочових скотарських іраномовних племен (алани, роксолани, савромати, язиги й ін.), що розселилися в III столітті до нашої ери – IV столітті нашої ери у степах від річки Тобол на сході до Дунаю на заході.

Та ж назва годиться для іншого вживання. В останню світову війну планована Гітлером німецька колонізація Причорномор’я «відновлювала» державу готів у Криму, для чого передбачалося перейменувати Сімферополь у Готенбург, а Севастополь – у Теодеріксхафен («Місто готів» і «Порт Теодоріха»). Теодоріх був королем готів, але на Балканах і в Італії. У Криму він ніколи не бував. Але нацистське керівництво це не бентежило. Ще одна готська назва «Готенхафен» («Порт готів») було вже зайняте польською Гдинею: нацисти хотіли стати спадкоємцями давнього племені ще й у Південній Прибалтиці.

Сарматський кінний воїн

На невдоволення Європи у зв’язку з придушенням російською армією польського повстання 1830–1831 років О.С. Пушкін відповів: «Что возмутило вас? Волнения Литви? / Оставьте: это спор славян между собою». За образним висловом поета, «слов’янські струмки зіллються в російському морі». Тим часом у Польщі здавна експлуатується інший етнічний образ. Із середини XVI століття польські гуманісти починають висловлювати думку про те, що польська шляхта походить від сарматів, давнього степового народу, відомого з грецької й римської етнографії. У XVII столітті ця теза стала головним інструментом утвердження польської знаті. У мистецтвознавстві є спеціальний термін «сарматський портрет»: протягом XVII і XVIII століть польських аристократів, за їх бажанням, художники зображували «сарматами».

Галльські воїни

КЕЛЬТИ (або галли) —індоєвропейські племена, які жили в другій половині І тисячоліття до нашої ери на території сучасних Франції, Бельгії, Швейцарії, південної частини Німеччини, Австрії, Північної і Західної Іспанії, Британських островів, Чехії.

ГАЛЛИ (лат. Galli) – кельтські племена, що заселили в VI–V століттях до нашої ери територію на північний захід від Альп, басейни Рейну, Сени, Луари і верхів’я Дунаю, а також долину річки По, тобто територію, що дістала в римлян назву Галлія.

Подібні фантазії витягали з минулого на іншому кінці Європи. З початку XVIII століття в історії «переселення народів» французька знать шукала обгрунтування своїх станових привілеїв, що мали потребу в захисті від королівського деспотизму й зверхності буржуа. На думку історіографа Анрі де Буленвільє, французьке дворянство органічно виростає з давньогерманської старовини. Справжні аристократи і їхні права походять від франків, що стали господарями країни як переможці. Всі інші французи – колишні галли, переможені «расою» природних панів. У Німеччині думали так само. Але ототожнювали з варварськими народами себе.