Читать книгу Загадки iсторiї. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 7
II
Загадкові події
Міф про Велику схизму
ОглавлениеУ суботу 15 липня 1054 року до константинопольського храму Святої Софії на початку богослужіння увійшли кардинал Гумберт та два інших папських легати і прослідували до вівтаря. Вони прийшли не молитися. Посли, які приїхали до Константинополя для переговорів про примирення, звернулися до народу, звинувативши патріарха Михайла у впертості, а потім поклали на престол буллу про його відлучення і вийшли геть. Виходячи з храму, кардинал отряхнув пил з ніг та промовив: «Бачить Бог та судить».
Спочатку всі вражено мовчали. За кардиналом побіг диякон та благав його забрати буллу назад. Але той відмовився, і вона впала на землю. Потім буллу віднесли патріархові, який спочатку її не взяв, а потім, побоюючись, що вона буде оприлюднена без його відома, взяв її та повелів перекласти грецькою.
Очевидно, таким різким заходом папські легати хотіли спровокувати заворушення в народі, спрямовані проти патріарха, поклавши на нього провину за конфлікт із Римською Церквою, а потім і скинути його. Та вони помилилися: патріарх у відповідь відлучив їх самих, заворушення ж у народі справді почалися, але тільки проти самих же легатів і ледь не коштували їм життя. Так цю трагічну подію описують історики.
З того часу, як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Римського Папи кардинал Гумберт Сільва-Кандідський, минуло 950 років. З XIX століття цю подію почали називати «великим розколом», чи, грецькою, схизмою, і оцінювати як остаточний поділ церков Сходу – грецької, і Заходу – латинської. Хоча вже в XX столітті стало очевидно, що подіям 1054 року було надано неналежне історичне значення (відчуження церков почалося набагато раніш, а невизнання одна одної набагато пізніше), а оцінка їх як остаточного поділу є міфом. Проте з церковної свідомості цей термін не зник.
Загальний вигляд храму Святої Софії в нинішньому Стамбулі
Єдина християнська Церква з першого століття своїх історичних мандрів складається з безлічі церков, місцевих громад. При цьому численні церкви мають те саме покликання й служіння та рівні між собою. Для того щоб підкреслити рівне достоїнство помісних церков, богослови в XX столітті почали називати їх церквами-сестрами, порівнюючи їх з дітьми в одній родині, які мають жити в згоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Проте, як і трапляється в родині, спілкування всередині церков і між церквами зазнало випробувань. У давній Церкві проблеми, що виникають між церквами, узгоджувалися різними способами – іноді в процесі листування, але насамперед на загальних зборах – Соборах. При цьому церкви великі, старші й духовно більш сильні намагалися піклуватися про менші й більш слабкі. А в разі необхідності правління переривали спілкування. Напевно, однією з перших розбіжностей була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) – за іудейським місячним календарем, тоді як в Асійських (малоазійських) церквах Великдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі в 155 році, обговорював цю проблему з Папою Анікітою (155–166). Унаслідок цього обговорення обидві сторони, залишившись кожна при своїй думці, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери і єпископи. Ніяких чвар з цього приводу не виникло. Більш того, Анікіта прохав Полікарпа очолити літургічні збори Римської Церкви. Трохи згодом Папа Віктор I (189–199) вирішив увести у всій Церкві римський звичай як єдино правильний, але Полікрат, єпископ Ефеський, пославшись на апостольські традиції своєї церкви, прийняти його відмовився. Папа Віктор уже був ладен розірвати відносини з Асійськими церквами, але святий Іриней Ліонський, учень Полікарпа, виступив у цій суперечці замирювачем, просив Папу не піддавати небезпеці через це мир у Церкві.
«Заблукані вівці»
Історія Церкви показує, що розбрат звичайно виникав тоді, коли хтось не міг подолати випробовування владою й коли у стосунках між церквами виникала сила інша, ніж любов. Особливо явним це стало після того, як імператор Костянтин у 310-х роках припинив у Римській імперії державні гоніння на християнство, а потім запропонував Церкві союз. Згода на цей союз привела, звичайно, до взаємних впливів і зобов’язань, унаслідок яких Церква дістала можливість використовувати силу державної влади для рішення своїх проблем, тобто відчула смак політичного впливу. Та позаяк Церква в принципі не може жити такими силами і духом, у ній, таким чином, відбувається розкол, чи, грецькою, схизма.
Коли дві церкви переконані, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інше співтовариство помиляється, то мови про церкви-сестри бути більше не може. Тоді це – дві християнські конфесії, кожна з яких переконана, що її власні члени належать Христу, тоді як віруючі іншого співтовариства, навпаки, є «заблуканими вівцями» (східні і західні церкви упродовж століть були одна стосовно одної «церквами-сестрами», хоча і в неповноті спілкування, і лише в XVIII столітті перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.
Ів Конгар, видатний французький історик і богослов, писав, що вже в IV столітті відносини латинян і греків характеризуються «станом, що зовсім не відповідає уявленню про нормальне спілкування, яке порушується тільки через окремі конфлікти». Так, за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) до VII Вселенського собору (787) між греками і латинянами було п’ять схизм загальною тривалістю 203 роки. Протягом майже половини багатовікового періоду, за який було скликано сім спільних Вселенських соборів, греки і латиняни не спілкувалися між собою.
Перша кров
Перший випадок використання державної сили проти єретиків відбувся на І Вселенському соборі в Нікеї (нині турецьке місто Ізнік) у 325 році. Тоді були заслані у вигнання олександрійський пресвітер Арій і його однодумці, які не визнавали цілковитої божественної природи Христа. Невідомо, чи заступилися за них учасники собору з партії, що перемогла, але один з них, Афанасій Великий (295–373), уже будучи архієпископом Олександрійської церкви і перебуваючи в немилості з боку аріан, що тоді мали підтримку держави, через кілька років марно протестував проти проведення церковного собору, на якому головує світський чиновник і на дверях чатують солдати.
Але було пізно: джина випустили з пляшки. Розкол терзав Церкву ще піввіку, і втручання світської влади його тільки посилювало.
Афанасій Великий, єпископ Олександрійський
Не забарилися і перші страти єретиків. Прісцилліана, єпископа Авільського, звинуватили в єресі іспанські єпископи на підставах дуже хистких і засудили на двох соборах, що були скликані в Сарагосі – 380 року й у Бордо – 384 року. Тоді Прісцилліан звернувся до імператора, але той його не виправдав. У 385 році його разом з чотирма учнями стратили. Після цього святі єпископи Амбросій Медіоланський (Міланський) і Мартін Турський припинили спілкування з єпископами, що виступили за страту. Хоч більшість у Церкві мовчала, використання державних сил, проте, з часом увійшло в практику.
Схизмою називають стан, коли певні помісні церкви втрачають єдність між собою. Якщо ж вони, перебуваючи у стані схизми, продовжують визнавати одна одну Церквою Христовою, тоді вони є церквами-сестрами в неповноті спілкування.
Розкол – не акт, не поодинока разова подія, а тривалий процес відчуження церков. Тому вважати якусь певну дату, у тому числі і 1054 рік, датою розколу було б невірно.
Прикладом глибокого єднання християн Сходу і Заходу може бути історія відносин двох святих VII століття, наречених Церквою сповідниками: Папи Римського Мартіна і грецького духовного письменника і філософа ченця Максима. Їх пов’язували особиста дружба і служіння (Максим був богословським радником, секретарем Мартіна), а також страждання у зв’язку з гоніннями за віру. Вони протистояли так званій монофелітській єресі, що применшувала людськість Боголюдини Христа, через яку виник розкол між Римською Церквою, яка відкидала цю ідею, і Грецькою, яка її підтримувала. В умовах союзу Церкви і держави в ході догматичних суперечок гнаною була та сторона, проти якої виступав імператор, незалежно від того, на чиєму боці була істина. Тому в 653 році Папа Мартін за непокору імператору Константу II був заарештований, його катували і заслали в Херсонес (сучасний Севастополь), де, замучений, він помер через два роки. У655 році заарештували Максима. На допиті його обвинувачували в тому, що він любить латинян і не любить греків. Заслали Максима у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії. У 662 році йМаксиму, і Мартіну оголосили анафему, а потім Максимові, щоб він не писав і не навчав, відрізали праву руку і язика і заслали вдруге, вже на Кавказ, де він одразу й помер. Було йому 82 роки. Тільки 680 року, на VI Вселенському соборі, православне вчення перемогло, а сповідники віри були прославлені.
Солунські брати
Ще одним прикладом плідних стосунків грецьких і латинських християн є духовний рух, заснований солунськими братами – святими Кирилом (826–869) і Мефодієм (815–885). Наслідком цього руху, що був названий кирило-мефодіївським, стало народження спільнослов’янського християнського світу, який об’єднався завдяки спільній книжності з її мовою й обрядами. Спонукувані християнською любов’ю до язичницького слов’янського народу, Кирило і Мефодій узяли на себе подвиг просвітити його Євангелієм. Їхня діяльність від самого початку була їх особистою ініціативою. Думка про переклад і священних книг, і богослужіння на не грецькі, «варварські» мови, про місію серед «варварів», як і взагалі про церковну діяльність, не пов’язану з політичними інтересами держави, не була характерною як для візантійського, так і для середньовічного християнства в цілому. Брати-місіонери вийшли на служіння з Константинопольської церкви саме в той час, коли патріарх Фотій боровся з Папою Миколою, але в цій боротьбі не брали ніякої участі. Коли ж у 866–867 роках вона досягла найбільшої напруги і Фотій на соборі в Константинополі відлучив Миколу, брати, гнані німецьким духівництвом, шукаючи захисту в Папи, пішли до Рима і принесли йому в дарунок мощі святого Климента Римського. Тут молодший брат, в миру Костянтин, прийняв чернецтво, прибравши ім’я Кирило, а невдовзі, занедужавши, помер. Мефодій же повернувся в Моравію. Як і всякий духовний рух, їхнє служіння викликало конфлікти з місцевою світською й церковною владою, а потім і прямі гоніння. Після вигнання з Моравії св. Мефодій із двомастами учнями пішов у Болгарію.
Святі Кирило та Мефодій
Букви кирилівської абетки використовувалися і як цифри. При цьому над буквою-цифрою обов’язково ставився особливий знак – титло. Крім титла такі букви-цифри виокремлювалися точками з обох боків.
Історія патріарха Фотія
З усіх, хто коли-небудь посідав патріарший престол у Константинополі, святий патріарх Фотій був найвидатнішим мислителем і великим політиком. Після сходження на патріарший престол у 857 році (куди він був піднесений, будучи мирянином) Фотія невдовзі втягли в суперечку з Папою Миколою I (858–867). Попередній же патріарх, Ігнатій, що потрапив у немилість, був відправлений у вигнання імператором Михайлом III і змушений був відректися від престолу. Прихильники Ігнатія, що не хотіли визнати його зречення, дивилися на Фотія як на узурпатора. Фотій відправив Папі послання, в якому повідомляв про своє сходження на патріарший престол, тільки через три роки. Микола, невдоволений нечуваним для Римської Церкви зведенням у патріархи мирянина, який не мав досвіду служіння навіть священиком, вирішив для з’ясування обставин конфлікту між Фотієм і Ігнатієм послати своїх легатів до Константинополя.
Фотій дуже шанобливо зустрів легатів, запросивши їх очолити Константинопольський собор, який мав розсудити його з Ігнатієм. Легати прийняли цю пропозицію й разом з іншими учасниками собору визнали Фотія законним патріархом. Але коли вони повернулися до Рима, Микола заявив, що вони перевищили свої повноваження, скасував прийняте ними рішення й сам узявся за розгляд справи. Собор, що відбувся під його головуванням у 863 році, визнав патріархом Ігнатія, Фотія ж позбавив священного сану. Відбувся явний розрив між Римською і Константинопольською церквами.
Очевидно, що конфлікт був пов’язаний з позицією Папи. Папа Микола був видатним реформатором. Його уявлення про прерогативи Римського престолу було для Римської Церкви традиційним, він багато чого зробив для утвердження абсолютної папської влади над усіма єпископами Заходу. Водночас Папа Микола був переконаний, що його абсолютна влада простирається і на Схід, з чим візантійці, за традицією, погодитися не могли.
У конфлікті між: Ігнатієм і Фотієм Папа Микола бачив прекрасний шанс зміцнити свої домагання на всесвітню юрисдикцію, бажаючи змусити обидві сторони підкоритися своєму рішенню. Проте він добре розумів, що Фотій добровільно погодився на розслідування справи папськими легатами, а тому цей акт не можна розглядати як визнання переваги Папи. Ось чому (поза іншими причинами) Микола скасував рішення легатів. Незабаром суперечка йшла вже не тільки про папські домагання, але і про «філіокве».
Filioque (від лат. – «і від Сина») – навчання латинської церкви про схождення Святого Духа не тільки від Батька, на чому наполягають православні богослови, але й від Сина.
Ще одним приводом для розбіжностей стала місія серед слов’ян, а яблуком розбрату – Болга рія – держава, яку й Рим, і Константинополь однаковою мірою прагнули приєднати до сфери своєї юрисдикції. Болгарський каган (князь) Борис спочатку був схильний прийняти водохрещення від германських місіонерів, але під загрозою візантійського вторгнення змінив політику і близько 865 року прийняв водохрещення від візантійського кліру. Однак Борис хотів бачити Болгарську Церкву незалежною. Коли ж Константинополь відмовився надати їй автономію, він звернувся до Заходу. Діставши волю діяти в Болгарії, як їм заманеться, латинські місіонери невдовзі розгорнули наступ на греків, наголошуючи на тих моментах, у яких візантійська практика розходилася з їх власною – шлюби духовних осіб, правила отримання посади, і насамперед «філіокве». У самому Римі поняття «філіокве» ще не вживалося, але Папа Микола зробив у цьому питанні повну підтримку германцям, що наполягали на його введенні в Болгарії.
Природно, Фотій був украй стурбований зростанням германського впливу на Балканах, але ще більше його непокоїла нав’язана латинянами суперечка про «філіокве». І в 867 році Фотій вдався до активних дій. Він направив іншим східним патріархам послання, де виклав докладне спростування «філіокве» і обвинуватив у єресі тих, хто його визнавав. Услід за цим Фотій скликав собор у Константинополі, який прийняв рішення про відлучення Папи Миколи від Церкви й оголосив його єретиком.
Але в цей критичний момент ситуація раптом круто змінилася. У тім же 867 році імператор скинув Фотія. Ігнатій знову зійшов на патріарший престол, і спілкування з Римом було відновлено. У 869–870 роках у Константинополі відбувся повторний собор, відомий як «антифотіїв». На ньому колишнього патріарха засудили і оголосили йому анафему, а рішення собору від 867 року переглянули.
Але й на цьому змінам не було покладено край. Собор 869–870 років зажадав від імператора вирішити питання про статус Болгарської Церкви, після чого було прийняте рішення про її підпорядкування Константинопольському патріархату. Борис погодився з цим рішенням, розуміючи, що Рим надасть йому ще менше незалежності, ніж Візантія. У 870 році німецьких місіонерів вигнали з Болгарії, «філіокве» більше не лунало в болгарських землях. Та й це ще не все…
У Константинополі Ігнатій і Фотій нарешті примирилися, і, коли 877 року Ігнатій помер, Фотій знову успадкував патріарший престол. Через два роки відбувся ще один Константинопольський собор, який оголосив анафему зборам 869 року і зняв із Фотія всі звинувачення. Рим погодився з усіма рішеннями собору, не висловивши протесту. Так Фотій домігся перемоги, здобув визнання в Римі й церковне управління над Болгарією.
Імперські суперечності
Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю Римської імперії з Рима до Константинополя.
Константинополь – заново вибудоване місто на місці старого грецького містечка Візантії (історики нового часу для розрізнення давньої Римської імперії й нової стали називати нову Візантійською).
Так виникла традиція скликання Вселенських (тобто всеімперських) соборів імператором тоді, коли він вважав, що цього вимагає критична ситуація в Церкві. Імператори використовували свою владу аж до останнього, Сьомого Вселенського собору 787 року, у якому брали участь і греки, і латиняни, оскільки на той момент імперія ще була єдиною.
Після коронації в Аахені імператора Карла Великого (800) і, фактично, виникнення в західних землях ще однієї Римської імперії більше не відбулося жодного Вселенського собору, який би був визнаний обома сторонами – відтоді жоден імператор не міг запросити єпископів обох сторін. На відміну від пізньої античності (IV століття), коли одна єдина імперія мала двох співправителів, тепер і візантійський імператор – на Сході, йімператор – на Заході, кожний претендував на те, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Таким чином, не було більше авторитету, що був би визнаний обома сторонами. І навіть якби в Церкві не було внутрішніх, у тому числі богословських, суперечностей, вона все одно була б утягнена в суперництво імперських інтересів.
Аахенсъкий собор
Перший великий конфлікт між Римською й Константинопольською церквами після коронації Карла Великого відбувся в 850-860-х роках. У цей період напруженість богословських розбіжностей поєдналася з політичною. Згодом на Заході виникла думка, що це був остаточний розкол, а його винуватцем став патріарх Фотій: у його листуванні з іншими східними патріархами (Єрусалимським, Олександрійським й Антіохійським) містилося чимало докорів на адресу латинян. На Сході ж вважали, що в розколі винен Папа Микола. Західні богослови згодом часто іменували православних «фотіанами» (за аналогією з християнами-протестантами, що називаються «лютеранами» чи «кальвіністами»). Але після того, як у середині XX століття католицький історик Франтішек Дворнік довів, що при Фотії схизма була подолана, нову дату схизми позначили 1054 роком, а її винуватцями назвали константинопольського патріарха Михайла Керуларія і кардинала Гумберта Сільва-Кандідського.
Мир, що не відбувся
У XI столітті і Рим, і Константинополь, виразно відчуваючи воєнну загрозу від норманів, прагнули врегулювати проблеми у відносинах між церквами і відновити між ними спілкування. Римська делегація, послана в 1054 році до Константинополя, повинна була вести переговори про мир у Церкві. Патріархом Константинопольським у той час був Михайло Керуларій, главою римської делегації – кардинал Гумберт, рішучий прихильник незалежності Церкви від світської влади. І той, і другий були людьми незговірливими, а тому їхні переговори призвели не до миру, а до загострення суперечностей.
У роки патріаршества Михайла Керуларія сильне папство, що відкидає будь-який компроміс, протистояло енергійному константинопольському патріарху, який прагнув збереження своєї самостійності. І імператор, що був зацікавлений у мирі між церквами, не міг нічого вдіяти. Суперечка почалася в Константинополі ще навесні 1053 року, коли Михайло Керуларій наказав закрити там латинські монастирі й взагалі всі латинські церкви, посилаючись на те, що в них у богослужінні використовували прісний хліб, а не на дріжджах, що було визнано абсолютно неприпустимим. Це призвело до всіляких безчинств.
У Константинополі посланці Папи були прийняті імператором Костянтином IX дружньо, а патріархом Михайлом – підкреслено нелюб’язно. Посли вважали, що імператор є більш важливою фігурою, ніж патріарх. Михайло ж у свою чергу просто ігнорував легатів. У таких обставинах переговори не складалися – у кардинала Гумберта увірвався терпець, і 15 липня 1054 року, під час богослужіння у вівтарі Святої Софії, він проголосив буллу про відлучення від Церкви Михайла Керуларія і його прихильників. Патріарх зажадав від імператора, щоб той відкликав легатів, аби вони обгрунтували представлені ними нечувані обвинувачення. Імператор же спочатку подумав, що Михайло сфальсифікував буллу, та невдовзі сам переконався в тім, що представлений Михайлом грецький переклад точно відповідає латинському тексту. Посланники Папи повернулися було назад, але, відмовившись стати перед собором під головуванням патріарха, пішли собі геть.
Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу